Два погроми заповідників України ( 1951 р. і 1961 р.)

В. Борейко частенько публікує уривки зі своїх старих і дуже старих книжечок. Хай. У них справді є цікаві факти. М.П.

Перший погром заповідників (1951 р.)

Це був час нового витка масових репресій. Переселення «винних» народів, остаточний розгром генетики, цькування діячів мистецтва, «справа лікарів», «космополітів», «справа авіаторів», «Ленінградська справа». У січні 1950 р. в СРСР знову було запроваджено смертну кару…

Дійшла черга й до заповідників, цих останніх у СРСР острівців свободи, де засіли «шкідники всіх мастей», «вейсманісти-морганісти» і не виконувалися норми соціалістичної реконструкції.

29 серпня 1951 р. голова Ради Міністрів СРСР Й. Сталін підписав постанову № 3192 «Про заповідники», якою в СРСР було закрито 88 заповідників. При цьому в Україні було ліквідовано 5 республіканських заповідників і 14 заповідників місцевого значення загальною площею 33 тис. га або 60 % колишнього багатства (1, 4, 12). Закрили заповідники: місцевого значення — Золотий потік, Гомільшанський ліс (неіснуючий), Чернетчина, Білосарайська коса, Біла гора, Шутромінці, Галілея, Глоди, Венгільський ліс, Костопільський, Гори Артема, Тисовий ліс, Велико-Бурлуцький (неіснуючий), Кам’яні Могили. Республіканського значення — Гористе, Веселі Боковеньки, Устинівка, Тростянець, Середньодніпровський (Канівський). У Чорноморського під потреби колгоспів наказали відрізати 1 тисячу гектарів, в Азово-Сиваського — 200 гектарів, Асканію-Нову хотіли скоротити в 43 рази. Разом із тим необхідно додати, що крім двох харківських заказників, що юридично й фактично не існували, Гомільшанський ліс і Велико-Бурлуцький, Сталін, можливо, прикрив і інші неіснуючі місцеві заказники, наприклад, у західних областях України, які, напевно, не були відновлені, а лише були позначені в списках (1, 4, 12).

Чорноморський і Азово-Сиваський заповідники сталінською постановою передавалися з республіканського підпорядкування у відання союзного головного управління із заповідників (що померло за пару років), а потім перейшли в підпорядкування Мінсільгоспу СРСР. Було розформовано українське Головне управління із заповідників при Раді Міністрів УРСР (1, 4, 12).

Сталінська постанова «Про заповідники» — стала не просто прологом до екологічної катастрофи — вона, як вважає американський історик С. Брейн, позначила принциповий зсув у радянській історії, оскільки загалом заповідники для країни були чимось більшим, ніж просто охоронювані природні території. Про це мало хто здогадувався, але радянські заповідники були гордістю радянського народу та СРСР. У ретроспективі трагедія, породжена 1951 р., посилюється ще й тим, що в перші десятиліття радянської влади в Україні, Росії, Білорусі та республіках Середньої Азії вчені, які працювали над створенням заповідників, досягли визначних успіхів (88).

Було створено систему, єдину у своєму роді, що не мала аналогів у всьому світі.

На економічному та ідеологічному рівні закриття 88 заповідників означало, що Сталін зробив остаточний вибір на користь ідеології підкорення природи, яку просували псевдовчені на кшталт Т. Лисенка та І. Презента. Ще за раннього Сталіна вороже ставлення до природи загалом, особливо до природи неосвоєної, дикої стає нормою.

Як вважає інший американський історик Д. Вайнер, демонтаж радянської системи заповідників мав величезний символічний сенс. Він порівнює розгром заповідників з прямою політикою Сталіна обмежити свободу дикої природи та свободу людей, що працюють там, загублених у нетрях лісів і степів, обмежити їхню вільнодумність (89). Адже заповідники в СРСР були не просто острівцями дикої природи — вони були останніми острівцями свободи в СРСР від гніту тоталітарного суспільства.

Заповідники — це особливі території, де будь-яке життя, від малого організму до екосистеми, святе, має особливий статус, перебуває під охороною, де панує дух благоговіння перед життям.

Рішення відмовитися від заповідників було не просто політичною помилкою, це було моральне падіння, демонстрація всієї підлості сталінського режиму (12).

Незважаючи на те, що трагедії 1951 р. російським істориком Ф.Р. Штільмарком, американськими дослідниками Д. Вайнером і С. Брейном, а також нами було присвячено чимало праць (1, 4, 12, 27, 88, 89), питання все одно лишаються. Головне питання полягає в тому — у чому причина організації масового закриття заповідників? Чому таке могло статися?

Американський дослідник С. Брейн вважає, що Мінлісгосп СРСР, який інспірував цей погром, хотів забрати ліси заповідників собі, щоб захистити їх від шкідливих комах і поліпшити їхній стан (88). Ф.Р. Штільмарк головну роль у цій трагедії відводив начальникові російського Головного управління із заповідників А.В. Малиновському, який вирішив, нібито, посісти крісло начальника союзного Головного управління із заповідників (27).

Насправді, звісно, все було набагато складніше. Причину катастрофи 1951 р. потрібно шукати в самому підході Сталіна та його оточення до охорони природи.

А суть ця полягає в такому: було відкинуто ідею охорони природи загалом, яку замінило раціональне природокористування. Як частину ідеї охорони природи, на офіційному рівні було визнано неспроможною й шкідливою ідеологію невтручання в природні процеси, яку ще називають концепцією заповідності.

Мінлісгосп із його менталітетом вирощування здорового лісу для його подальшого використання (ведення лісового господарства) не міг спокійно дивитися на «безгосподарне» зростання заповідних лісів, де стиглий ліс не йшов на пилорами, а пропадав від старості без жодної користі для соціалістичного будівництва. Тому ідея абсолютної заповідності з початку 1930-х рр., коли Сталін почав модернізацію країни, мобілізуючи всі сили на це, була визнана буржуазною, отже — ворожою, а її носії — шкідниками й ворогами трудового народу. Звідси — репресії проти діячів заповідної справи та окремих директорів, а потім і 1951 рік. Якби не війна, то 1951 рік настав би на 10 років раніше. Тому катастрофа 1951 р. була давно очікуваною та передбачуваною.

У 1930-х роках заповідники в СРСР продовжували створюватися. І нічого дивного тут не було, оскільки вони організовувалися виключно у вигляді заповідних господарств, націлених на пошук найефективніших шляхів перетворення природи для її «поліпшення» з метою задоволення потреб людини та соціалістичної економіки. Свою злу роль відіграла серпнева сесія (1948 р.) ВАСГНІЛ і затвердження в жовтні 1948 р. Сталінського плану перетворення природи. В його ідеологію вже не вписувалися навіть заповідні господарства.

З погляду логіки Сталін діяв цілком правильно. У країні є величезна кількість заповідників (понад 120), які, по суті, такими вже не були. У них заготовляються природні ресурси — ліс, сіно, м’ясо, риба, лікарські рослини, в деяких велася розробка корисних копалин тощо. Проте ці об’єкти використовуються неефективно порівняно з територіями, відкритими для повного господарського використання, тобто користі від них було небагато. Якби заповідники, як на самому початку їхнього існування, займалися вивченням екосистем в умовах їхньої повної недоторканності, то їхню необхідність можна було б пояснити. Але з легкої руки В. М. Макарова ідею абсолютної заповідності 1933 р. було названо шкідницькою. Заповідники втратили заповідність, були перетворені на заповідні господарства й почали використовуватися для потреб сільського, лісового, мисливського, рибного господарства. З погляду Сталіна такий перший крок виглядав цілком логічним. У 1951 р. настала година для другого логічного кроку — взагалі закрити заповідники ( а справді, навіщо використовувати природні ресурси наполовину, якщо їх можна використовувати повністю ?).

Важливіша ідеологічна підоплека. В СРСР ідеологія завжди була важливішою за гроші. Необхідно було продемонструвати, що ніхто не смів відхилятися від курсу партії та залишатися осторонь будівництва соціалізму. (До речі, в Росії 2010 року зі звинуваченнями на адресу заповідників, де, нібито, ліси захаращені й не ведеться лісове та водне господарство, виступив тодішній Президент Росії Д. Мєдвєдєв. Після цього почалося активне впровадження в основну діяльність заповідників рекреації та туризму. Потім пішов черговий етап — перетворення заповідників на нацпарки, які давно вже з природоохоронних установ перетворилися на суб’єктів господарювання. Чим не черговий розгром заповідної системи?).

Історія зіграла із заповідними діячами «нової хвилі» — В.М. Макаровим та його однодумцями злий жарт. Позбавивши 1933 р. заповідники заповідності, вони тим самим сприяли їхньому знищенню 1951 р.

Уже наприкінці 1949 р. в Раді Міністрів СРСР постало питання про ширше використання заповідників у господарських цілях. У червні 1950 р. на запит Ради Міністрів СРСР Мінлісгосп СРСР повідомляє уряду: «1. Значна частина лісів не впорядкована. 2. Лісовідновні заходи проводяться в вкрай обмежених розмірах… (…). 4. Санітарний стан лісів у багатьох заповідниках незадовільний (…). 6. Наукова робота з питань лісового господарства не координується» (20). На завершення міністр лісового господарства А.І. Бовін запропонував: «1. Переглянути режим заповідності. 2. Організувати єдиний центр адміністративно-господарського та науково-методичного керівництва заповідниками й переглянути умови роботи заповідників» (20). Питання лісового господарства курирував тоді заступник голови Ради Міністрів СРСР Маленков. Мабуть, саме з його ініціативи вже 20 липня Рада Міністрів СРСР запропонувала Радам Міністрів республік, Держплану СРСР «подати пропозиції щодо мережі та заходів із поліпшення діяльності заповідників» (1, 4, 12).

Голова Держплану СРСР Сабуров уважно вивчив думку республік, АН СРСР і 18 листопада 1950 р. направив до Президії Ради Міністрів СРСР проєкт постанови Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення роботи в заповідниках» (20). Порівняно з підписаним пізніше Сталіним цей проєкт був доволі ліберальним. Так, у РРФСР передбачалося ліквідувати три заповідники (а не 26, як це було зроблено згодом). Крім цього, Головному управлінню із заповідників при Раді Міністрів СРСР дозволялося розпочати друкувати праці заповідників, працівникам заповідної мережі передбачалося підвищити зарплату. Однак цей проєкт не був підтриманий. Мабуть, у цю справу втрутився Сталін. 24 листопада 1950 р. Бюро Ради Міністрів СРСР після попереднього розгляду всіх пропозицій «доручило Міністрові Держконтролю Меркулову подати остаточну пропозицію щодо заповідників» (20). До 1950 р. Меркулов працював у НКВС під безпосереднім керівництвом Берії, і лише в жовтні 1950 р. посів високу посаду міністра союзного Міністерства держконтролю.

Уже 24 листопада 1951 р. Меркулов підписав наказ про тотальну перевірку заповідників СРСР. Для огляду понад шістдесяти заповідників і головних управлінь із заповідників Білорусі, України, Узбекистану, Грузії та Росії було направлено 200 контролерів із союзного та республіканських міністерств держконтролю. Було зібрано безліч фактів, що дискредитують заповідну справу.

Старший контролер Міндержконтролю СРСР І. Нікулін звітував про перевірку Асканії-Нова: «Під час перевірки на місці 8 грудня ц.р. на заповідному степу паслося 100 коней і 37 корів колгоспу ім. Леніна Ново-Троїцького району, 300 овець колгоспу ім. Молотова та 100 голів великої рогатої худоби радгоспу ім. Чкалова… Крім того, для забезпечення тварин кормами Інститут виділив на площі основного масиву заповідного степу 9578 га пасовищ і 10500 га сінокосів. Фактично 1950 р. сінокосіння здійснювалося на площі 18490 га (…). У зв’язку з перевіркою слід було б:

1. Заповідний степ для Інституту залишити в розмірі 1500 га … Під час перевірки прокурор Ново-Троїцького району запропонував провести глибоку ревізію Асканії-Нова. Свою пропозицію він умотивував тим, що Інститутом упродовж понад 4 років здійснювалися заготівлі лісу в Брянській області, але жодної звітності про кількість заготовленої деревини не велося, друге — Інститут у 1949-1950 рр. отримав понад 100 тис. рублів від Міністерства сільського господарства УРСР на проведення науково-дослідної роботи, але в бухгалтерський баланс ці гроші не були включені (…)» (1, 4, 12).

Дирекцію заповідника Хомутівський степ звинуватили в тому, що вона не вжила «достатніх заходів до проведення заходів із боротьби з тваринами-шкідниками сільського господарства та бур’янами, що становлять велику загрозу як для заповідника, так і для колгоспних полів» (1, 4 12).

Генічеська райрада написала під час перевірки, щоб місцевим колгоспам передали частину «марного» Азово-Сиваського заповідника.

У багатьох заповідниках складалися списки «неблагонадійних» співробітників.

Уряд України намагався врятувати свої заповідники, але натиск із Москви був дуже сильним.

«Міністерство Держконтролю СРСР» товаришеві Меркулову

УРЯДОВА ТЕЛЕГРАМА

ЦК КП(б) України згоден зі зняттям заповідності з таких об’єктів Гомільшанський ліс Чернетчина Харківської області Білосарайська коса Сталінської області Шутромінці Глоди Тернопільської області землях Чорноморського заповідника острів Джарилгач землях Азово-Сиваського заповідника Обиточній косі решти об’єктів, поіменованих у Вашій телеграмі, зняттю заповідності заперечуємо

Секретар ЦК КП(б) України Мельников» (22).

4 січня 1951 р. Меркулов направив лист «Про роботу державних заповідників» на ім’я Сталіна.

«На виконання вашої вказівки про перевірку роботи державних заповідників доповідаю: …

(…) Окремі заповідники втратили своє значення й не мають наукової та культурної цінності (… ). Наукова робота в заповідниках відірвана від практичних інтересів народного господарства. До останнього часу ця робота мала неправильний характер повного невтручання в процеси, що відбуваються в природі заповідників. Тематика наукових робіт з міністерствами та відомствами, науковими установами й місцевими радянськими організаціями не узгоджувалася, часто мала випадковий характер і випливала з особистих нахилів наукових працівників(…). Лісове господарство в заповідниках перебуває в незадовільному стані. Ліси багатьох заповідників захаращені й мають велику кількість сухостоїв і пошкоджених дерев (…).

(…) Кадри керівників і наукових працівників у заповідниках підбираються без достатньої перевірки ( …). З 10 працівників Головного управління і 20 керівних і наукових працівників заповідників Української РСР 12 осіб було в оточенні, в полоні та на території, окупованій німецько-фашистськими загарбниками (…)

«…Роботу заповідників, на нашу думку, необхідно докорінно перебудувати (…). Вважаємо, що мережа заповідників та їхні розміри мають бути переглянуті…» (20).

Дії Меркулова були схвалені Сталіним. З початку весни 1951 р. Меркулов узявся за підготовку проєкту постанови уряду, в якому практично були проігноровані думки республік і вчених, що ставлять питання про збереження більшої частини заповідників.

У травні 1951 р., як свідчать матеріали архівів, усі документи у «справі заповідників» були передані секретареві Сталіна Поскрьобишеву (26). А 25 липня 1951 р. Сталіним підписано розпорядження Раднаркому СРСР №12535-р. — «Доручити комісії у складі тов. Меркулова (голова), Хрущов, Козлов, Бенедиктов, Скворцов, Бовін, Сафронов докладно розібрати матеріали Держконтролю з кожного заповідника й подати проєкт Постанови Ради Міністрів СРСР про передання земель і лісів відповідним відомствам для використання державними органами та колгоспами з тим, щоб територію всіх заповідників, що залишилися, звести не більше ніж до 1,5 млн гектарів. Першу доповідь комісії заслухати в Раді Міністрів за 2 тижні» (1, 4, 12).

29 серпня 1951 р. Сталін підписав погромний документ. З огляду на його особливу важливість наведемо Постанову «Про заповідники» повністю.

Рада Міністрів СРСР

Постанова від 29 серпня 1951 р.

№ 3192

ПРО ЗАПОВІДНИКИ

Рада Міністрів СРСР встановлює, що в низці районів необґрунтовано розрослася мережа заповідників з охорони природи. Нині у віданні Рад Міністрів союзних республік, місцевих радянських органів, різних відомств і навчальних закладів перебуває 128 заповідників на площі 12,6 мільйона гектарів, зокрема 7854.4 тис. га лісів, 1638,0 тис. га ріллі, сінокосів і пасовищ та 3157,8 тис. га неугідь. На утримання державних заповідників у 1949 і 1950 роках витрачено близько 54 мільйонів рублів.

Окремими заповідниками проведено значну роботу зі збереження та вивчення цінних ділянок природи, охорони, відновлення та збільшення запасів промислових тварин і птахів. Проте більшість державних заповідників працює незадовільно й не виконує покладених на них завдань. Багато заповідників не мають наукової та культурної цінності й є зайвими.

Площі низки заповідників (Сіхоте-Алінський, Бадхизький, Баргузинський, Печоро-Іличський, Кавказький та інші) надмірно великі, внаслідок чого наявні в них ліси, корисні копалини, сільськогосподарські та водні угіддя належним чином не використовуються, лісове господарство в державних заповідниках перебуває в незадовільному стані. Ліси багатьох заповідників захаращені й заражені шкідниками.

Науково-дослідна робота в більшості державних заповідників ведеться у відриві від практичних інтересів народного господарства. Тематика наукових робіт часто має надуманий і випадковий характер. Експериментальна робота в багатьох заповідниках не проводиться.

Однією з причин незадовільного стану роботи державних заповідників є відсутність єдиного керівного органу. Головне управління та управління із заповідників при Радах Міністрів союзних республік не забезпечують необхідного керівництва роботою державних заповідників, відсутній зв’язок з Академією наук СРСР, міністерствами, відомствами та місцевими радянськими органами, що негативно позначається на змісті роботи заповідників.

Рада Міністрів Союзу РСР постановляє:

1. Зобов’язати Раду Міністрів РРФСР, Раду Міністрів Грузинської РСР, Раду Міністрів Азербайджанської РСР, Раду Міністрів Білоруської РСР, Раду Міністрів Казахської РСР, Раду Міністрів Туркменської РСР і Раду Міністрів Узбецької РСР скасувати, як зайві й такі, що не мають наукового значення, 49 державних заповідників на площі 6673,0 тис. га.

Ліси й землі скасованих заповідників передати: Міністерству лісового господарства СРСР — 5724,3 тис. га, радгоспам Міністерства радгоспів СРСР і колгоспам — 641,2 тис. га та до Держземфонду — 307,5 тис. га з розподілом згідно з Додатком № 1 .

2. Визнати за необхідне ліквідувати Головне управління та управління із заповідників при Радах Міністрів республік.

3. Організувати Головне управління із заповідників при Раді Міністрів СРСР.

Призначити начальником Головного управління із заповідників при Раді Міністрів СРСР т. Малиновського А. В.

4. Передати Головному управлінню із заповідників при Раді Міністрів СРСР 28 державних заповідників площею 1307,7 тис. га, виключивши зі складу зазначених заповідників ліси й землі загальною площею 4347,2 тис. га. Передати ці ліси й землі: 3489,9 тис. га Міністерству лісового господарства СРСР і 857,3 тис. га радгоспам Міністерства радгоспів СРСР і колгоспам з розподілом згідно з додатком № 1.

5. Доручити комісії у складі тт. Меркулова В. М. (голова), Хрущова М. С., Козлова Д. І., Бенедиктова, І. А., Скворцова М. М., Бовіна А. І. та Черноусова Б. М. подати протягом місяця до Ради Міністрів СРСР пропозиції про розподіл між колгоспами та радгоспами переданих їм 1498,5 тис. га земель і лісів згідно з додатками № 1 і 2.

6. Зобов’язати Міністерство лісового господарства СРСР прийняти протягом двох місяців 5724,3 тис. га лісів і неугідь скасованих заповідників з усім наявним у них майном за балансом на 1 серпня 1951 р., а також 3489,9 тис. га лісів і неугідь, виключених зі складу заповідників, що зберігаються, і подати до Ради Міністрів СРСР пропозиції щодо організації лісового господарства в прийнятих лісах.

Ліси скасованих заповідників: «Тульські засіки» в Тульській області, Гумістинського, Піцундського, Понтійського, Аджаметського, Мюссерського, Маріамджаварського, Бацарського й Сатаплійського в Грузинській РСР, «Гуралаш» в Узбецькій РСР, Дарган-Атинського та «Малий Ніязим» у Туркменській РСР віднести до категорії цінних лісових масивів, встановивши в них суворий режим рубок, що забезпечує збереження й поліпшення цих лісів.

7. Зобов’язати Ради Міністрів республік, крайвиконкоми та облвиконкоми передати майно музеїв, наукове обладнання та бібліотечний фонд скасованих заповідників на власний розсуд краєзнавчим музеям або науково-дослідним установам.

Боброву ферму й розсадник лосів скасованого Березинського заповідника передати у відання збереженого в Білоруській РСР державного заповідника «Біловезька пуща».

8. Зобов’язати Раду Міністрів Української РСР:

а) скасувати державні заповідники «Веселі Боковеньки», «Дендропарк Тростянець» і Устимівський дендропарк загальною площею 0,7 тис. га, а також місцевий заповідник «Кам’яні могили» площею 0,6 тис. га.

Дендрологічні парки, земельні угіддя й усе майно скасованих заповідників передати за балансом на 1 серпня 1951 р. Академії наук Української РСР;

б) скасувати місцевий заповідник «Тисовий ліс», а займану ним землю площею 0,1 тис. га передати Львівському лісотехнічному інституту;

в) зберегти як заповідники Стрілецький (друкарська помилка — Стрільцовський — В.Б.) степ, Хомутівський степ і Михайлівську цілину загальною площею 1,7 тис. га й передати їх Академії наук Української РСР.

9. Зобов’язати Раду Міністрів Вірменської РСР скасувати Сарайбулахський мисливський заповідник площею 24 тис. га, а ліси й землі цього заповідника передати колгоспам республіки для використання під пасовища.

10. Скасувати, як непотрібні, 33 заповідники загальною площею 113,6 тис. га, згідно з Додатком № 3.

Земельні угіддя скасованих заповідників зберегти за їхніми колишніми користувачами.

11. Зобов’язати Раду Міністрів РРФСР передати Академії наук СРСР Ільменський державний заповідник площею 30,1 тис. га, решту 20 тис. га лісів і неугідь цього заповідника передати Міністерству лісового господарства СРСР.

12. Зобов’язати Міністерство сільського господарства СРСР:

а) скоротити територію Степового заповідника при Всесоюзному науково-дослідному інституті гібридизації й акліматизації тварин «Асканія-Нова» з 21,6 тис. га до 518 гектарів;

б) організувати радгосп племінної худоби, передавши йому 33,6 тис. га землі Всесоюзного науково-дослідного інституту гібридизації й акліматизації тварин «Асканія-Нова», зокрема 21,08 тис. га колишнього заповідного степу, а також усю племінну худобу, вирощену на фермах інституту.

Залишити у віданні Всесоюзного науково-дослідного інституту гібридизації й акліматизації тварин «Асканія-Нова» 5,0 тис. га степу, зокрема заповідну степову ділянку площею 518 га, а також невелику кількість худоби, необхідну для ведення наукової роботи.

13. Зберегти за Академією наук СРСР, Академією наук Таджицької РСР і Академією наук Литовської РСР наявні в їхньому віданні 7 заповідників загальною площею 90,5 тис. га згідно з Додатком № 4.

Академії наук СРСР виключити зі складу Репетекського заповідника 16 тис. га лісів і земель, що входять до зони відведення Ашхабадської залізниці.

14. Скасувати пункт 11 постанови Ради Міністрів СРСР від 30 травня 1950 р. № 2234 про організацію в Якутській АРСР у 1951-1953 роках трьох спеціальних заповідників-резерватів.

15. Встановити, що організація та ліквідація заповідників і визначення територій заповідників провадиться за рішеннями Ради Міністрів СРСР за поданням Головного управління із заповідників і Рад Міністрів союзних республік.

16. Зобов’язати Головне управління із заповідників при Раді Міністрів СРСР:

а) подати в 10-денний строк на затвердження Ради Міністрів СРСР Положення про Головне управління із заповідників при Раді Міністрів СРСР і Положення про державні заповідники;

б) затвердити до 1 січня 1952 р. Положення з кожного державного заповідника;

в) перебудувати науково-дослідну роботу в державних заповідниках, спрямувавши її насамперед на розв’язання практичних завдань сільського та лісового господарства, рибного й мисливського промислу та інших галузей народного господарства;

г) припинити в заповідниках дослідницькі роботи, що не становлять наукової цінності й не мають значення для народного господарства;

д) узгоджувати плани науково-дослідних робіт державних заповідників з Академією наук СРСР і заінтересованими в цих роботах міністерствами, відомствами та місцевими радянськими органами;

е) перевірити особовий склад адміністративних і наукових працівників, а також склад охорони заповідників і укомплектувати заповідники кваліфікованими працівниками.

17. Зобов’язати Академію наук СРСР здійснювати науково-методичне керівництво науково-дослідною роботою державних заповідників, щороку розглядати плани науково-дослідних робіт заповідників, а також звіти про їх виконання.

18. Зобов’язати Головне управління із заповідників при Раді Міністрів СРСР спільно з Державною штатною комісією при Раді Міністрів СРСР розробити й подати в 2-тижневий строк до Ради Міністрів СРСР структуру та штати Головного управління із заповідників і в 3-місячний строк типові штати державних заповідників.

19. Поширити на наукових працівників державних заповідників Головного управління із заповідників при Раді Міністрів СРСР дію постанови Ради Міністрів СРСР від 28 серпня 1947 р. № 3020: «Про оплату праці працівників низової мережі науково-дослідних установ із сільського господарства, що мають вчені ступені».

20. Надати Головному управлінню із заповідників при Раді Міністрів СРСР право за погодженням з Міністерством лісового господарства СРСР проводити в державних заповідниках рубки догляду за лісом і розчищення лісових площ, якщо це вимагається планами лісогосподарських, а також біотехнічних заходів.

Звільнити Головне управління із заповідників при Раді Міністрів СРСР від плати за деревину на пні під час рубок догляду за лісом і розчищення лісових площ.

21. Вважати такою, що втратила чинність, постанову Раднаркому СРСР від 14 жовтня 1939 р. № 1692.

Голова Ради Міністрів Союзу РСР Й. Сталін

Керуючий Справами Ради Міністрів СРСР І. Помазнєв (12, 90).

25 вересня Голова Ради Міністрів УРСР Коротченко підписав постанову № 2738 «Про заповідники». Слухняно продублювавши сталінську. До речі, керівник українського головного управління із заповідників Л. Мартинюк підготував проєкт поблажливої постанови, де облвиконкоми зобов’язувалися поліпшити справу охорони природи, а заповідникам, що залишилися «живими», пропонувалася допомога. Не пройшло. А пізніше, 12 листопада, глава українського уряду поставив свій підпис ще під одним — № 3358 — «Про передачу колгоспам Херсонської та Запорізької областей 1,5 тис.га землі із землекористування державних заповідників» (на 300 га забрали більше, ніж за союзним декретом) (12).

На початку 1953 р. Держконтроль СРСР знову перевірив заповідники СРСР. Матеріали перевірки були підготовлені за кілька днів до смерті Сталіна. Смерть тирана врятувала заповідники від чергового погрому (12). Показників початку 1951 р. із заповідників Україна досягла лише 1991 р.

Другий погром заповідників (1961 р.)

1950-ті роки — страшне десятиліття в історії українських заповідників. Освячене Сталіним закриття заповідників повністю знищило й без того невисокий авторитет заповідників в очах радянського суспільства та влади. Тому дії жменьки українських учених, які намагалися не лише захистити заповідники, що залишилися, а й відновити закриті, можна кваліфікувати як героїчні.

Дещо поліпшилося становище після 25 лютого 1956 р., коли на XX з’їзді КПРС М. Хрущов зробив викривальну доповідь про культ особи Сталіна. Захисники заповідників отримали політичну можливість говорити, що закриття 1951 р. Сталіним заповідників було помилкою (як і масові репресії та багато іншого), і тому відтворення заповідників — важливий крок у подоланні негативних наслідків культу особи Сталіна. Проте це стало можливим лише наприкінці 1950-х років. А поки що, одразу після 1951 р., заповідники перебували на межі повного знищення.

У повоєнний період з Азово-Сиваського заповідника було незаконно вилучено всю Обиточну косу, косу Федотова, ліквідовано кілометрову водну зону навколо острова Бирючого. До 1958 р. за Азово-Сиваським заповідно-мисливським господарством офіційно значилося 28250 гектарів. Тоді як насправді — 6849 га (1, 4).

З 1951 р. лиха на Кримський заповідник посипалися як з рога достатку. У 1952-1953 рр. Головне управління із заповідників при Раді Міністрів СРСР дало дозвіл на відстріл у заповіднику по 400 оленів щороку. Щоправда, у вересні 1954 р. Рада Міністрів УРСР своїм розпорядженням заборонила там відстріл оленів, косуль і муфлонів.

З ініціативи голови Ради Міністрів УРСР Кальченка 1955 р. було підготовлено листа до союзного уряду (тоді заповідник підпорядковувався Мінсільгоспу СРСР) про скорочення його площі з 30 тис. гектарів до 5,2 тис. і масовий відстріл там оленів і муфлонів. Текст цього листа було узгоджено із сільгоспвідділом ЦК КПУ (1, 4).

Кальченко писав: «Лісове господарство в лісах заповідника ведеться на низькому рівні. У заповіднику є понад 20 тис. га захаращених перестійних букових, соснових і дубових лісів 180-200-річного віку. Запаси становлять 4 млн кубометрів перестійної та понад 200 тис. кубометрів вітровальної й сухостійної деревини, яка не прибирається й з кожним роком втрачає свою технічну придатність (…). У зв’язку з цим Рада Міністрів УРСР і ЦК Компартії України вважає недоцільним залишення надалі такої великої площі під заповідником…» (1, 4).

Голова Сталінського (Донецького) облвиконкому Д. Адамець і секретар Сталінського обкому КПУ І. Дядик підняли в липні 1955 р. питання про передачу частини заповідника Хомутівський степ колгоспам Будьонівського району, мовляв, наукова робота в заповіднику не ведеться, і його територія ніяк не використовується (1, 4).

У грудні 1955 р. Президія АН УРСР затвердила положення про заповідники Стрільцівський степ і Хомутівський степ. Згідно з цим документом заповідник Кам’яні Могили увійшов як філія до складу заповідника Хомутівський степ.

Територія колишнього заповідника АН УРСР «Гористе» потрапляла на 30 % під затоплення Київським морем. Проте, користуючись цим, під шумок було вирубано весь лісовий масив (1, 4).

Розповідали, що коли академік І.Г. Підоплічко протестував проти вирубки лісів колишнього заповідника Гористе, мало не Підгорний його осмикнув: «Будівництво комунізму важливіше за красу» (12).

Виступаючи в Москві на засіданні Комісії з охорони природи АН СРСР у січні 1956 р., керівник Комісії з охорони природи АН УРСР І.Г. Підоплічко розповідав: «В Українській РСР було організовано комісію. Але ще й тепер стоїть питання: чи потрібна ця комісія, чи не треба її злити з Товариством охорони природи. Але комісія все ж працює. Перше, що зроблено — збережено наявні заповідники, які хотіли закрити. Так, наприклад, хотіли розорати Хомутівський степ — наполягав облвиконком. Далі, хотіли винищити бабака в Стрільцівському степу… В Асканії-Нова хотіли розорати цілинний степ. Хотіли ліквідувати Кримський заповідник. Парк Кагановича (Чернігівська обл.) треба передати лісгоспу. Але Чернігівське товариство охорони природи відстояло. З Ради Міністрів лист — скоротити заповідники. Президія АН УРСР відмовила» (1, 4).

Влітку 1955 р. міністр Держконтролю УРСР К. Караваєв дав наказ організувати планову (після 1951 р.) перевірку всіх заповідників республіки.

Його підлеглі побували в Чорноморському заповіднику у вересні 1955 р. На їхню думку (необізнаних у біології людей), займатися вивченням птахів, кільцювати — порожня справа, оскільки про все це можна прочитати в підручнику зоології. Тому держконтролери рекомендували скоротити площу заповідника, а його сінокоси віддати колгоспам (1, 4).

Міндержконтроль УРСР поставив питання про реорганізацію Азово-Сиваського заповідника у філію Чорноморського, передачу частини його території (острови Куюк-Тук і Чурюк) місцевим колгоспам, у заповіднику Хомутівський степ запропонував скоротити директора й господарський персонал, і віддати 60 гектарів цілини колгоспу ім. Леніна Будьонівського району.

«Протягом останніх 5 років жодного практичного результату для народного господарства країни заповідники не дали,» — доповідав ЦК КПУ та Раді Міністрів УРСР К. Караваєв (1, 4).

4 лютого 1956 р. завідувач відділу науки й культури ЦК КПУ Червоненко разом зі сільгоспвідділом ЦК КПУ подали на Президію ЦК КПУ «Довідку про державні заповідники, дендропарки та мисливські заказники, що перебувають на території УРСР». Документ було підготовлено на основі рекомендації К. Караваєва.

Автори писали, що 1956 р. в Україні діяло 6 заповідників, 4 дендропарки, 10 республіканських мисливських заказників загальною площею 211,5 тисячі гектарів.

У них працювало 263 людини, з них наукових працівників — 39 осіб. Загальні витрати становлять — 2,395 тис. рублів на рік. Додавши, що 1951 р. в Україні було закрито велику кількість заповідників, а 1955 р. Сталінський облвиконком і обком партії вимагали віддати частину Хомутівського степу місцевим колгоспам, керівники двох цекових відділів пропонували забрати в Азово-Сиваського заповідника 1034 гектари (острови Куюк-Тук і Чурюк) і передати колгоспам. Реорганізувати Азово-Сиваський заповідник у філію Чорноморського. Закрити кілька мисливських заказників. Поставити питання про передачу Кримського, Азово-Сиваського та Чорноморського із союзного підпорядкування в республіканське (1, 4).

2 березня 1956 р. секретар ЦК КПУ Кириченко зачитав цю доповідну на Президії ЦК КПУ. Вирішено доручити Раді Міністрів УРСР (т. Кальченку) розглянути питання до 15 березня ц.р. (1, 4). Проте щаслива випадковість (а може, оперативні дії природоохоронців) перекреслили підготовлюваний черговий погром заповідників.

10 лютого 1956 р. член ЦК КПУ, голова Верховної Ради УРСР Коротченко подав до ЦК КПУ доповідну записку про проблеми охорони природи в Україні (мабуть, вона була підготовлена за допомогою активістів Українського товариства охорони природи та Комісії з охорони природи АН УРСР). Коротченко писав, що до Верховної Ради приходить багато листів від людей зі скаргами на забруднення річок, рубку лісів. У Карпатах намічається рубати ліс на Говерлі, де планується заповідник, у заповіднику Стрільцівський степ — кінний завод № 60 б’є бабаків, у парку Качанівка ведуться масові рубки. Коротченко запропонував створити комісію з розгляду питань охорони природи (1, 4).

Доповідна записка Коротченка слухалася на засіданні Президії ЦК КПУ через чотири дні після доповідної двох цекових відділів із пропозицією розпочати погром заповідників — 6 березня 1956 р. Як і пропонував голова Верховної Ради УРСР, створили комісію, пропозиції якої потім упродовж кількох років, разів п’ять-шість обговорювалися на Президії ЦК КПУ. І великої користі для охорони природи її робота не принесла. Але головне в іншому. Доповідна записка Коротченка, як дуже впливової в ЦК КПУ людини, відвела тоді від українських заповідників новий погром. Дякувати йому. Дякувати не за те, що він зробив багато хорошого для заповідників, а за те, що не дозволив зробити для них багато поганого. Бо в нас завжди знаходилися розумаки, що бігли попереду паровоза.

Поступово знову стали лунати голоси на захист заповідників і серед наукової природоохоронної громадськості.

Уперше після погромного 1951 року питання заповідної справи в Україні були порушені на I з’їзді Українського товариства охорони природи в липні 1953 р. З’їзд звернувся до уряду з проханням організувати заповідники в Карпатах на Говерлі, на Поліссі, на Дунаї в районі Вилкового, заповісти Провальський степ на Луганщині, гори Артема в Донбасі, Сатанівський ліс на Хмельниччині, розширити площу Стрільцівського степу та Тростянця (1, 4).

Однією з перших серйозних наукових статей із заповідної справи в УРСР у повоєнний період можна назвати працю М.І. Котова та С.С. Харкевича «Охорона природи в Українській РСР та завдання ботаніків», що вийшла 1956 р. в «Українському ботанічному журналі». Вона була доповненим варіантом доповіді М.І. Котова на I з’їзді УТОП і довгий час вважалася чудовим планом дій українських активістів заповідної справи. Учені пропонували створити Карпатський, Поліський заповідники, заповісти Провальський степ, Карадаг, гори Артема, Кременецькі гори, а також 13 невеликих природних об’єктів (91).

У квітні 1957 р. в центральній газеті «Известия» було опубліковано статтю групи московських учених «На захист заповідників», яка чимало зробила для «реабілітації» заповідників (112).

1962 р. академік І.Г. Підоплічко публікує статтю про заповідники в Українській енциклопедії.

Влітку 1957 р. спеціальною групою Комісії з охорони природи АН СРСР під керівництвом члена-кореспондента АН СРСР Є.М. Лавренка підготовлено перспективний план географічної мережі заповідників СРСР. В Україні пропонувалося організувати: Карпатський із 6 філіями в Закарпатській і Станіславській (Івано-Франківській) областях (Буковий ліс в урочищі Угольки; Великий луг Бугштинського лісгоспу; вершина гори Близниця; дубовий ліс в урочищі Атак; кедрове насадження в Горганах; тис у Князь-Дворі), дві філії Кримського заповідника (гай сосни Станкевича та Карадаг), Український лісостеповий із 6 ділянок (площа колишнього Канівського заповідника; дубовий ліс Коробових хуторів на Сіверському Дінці на Харківщині; ліс Парасоцьке на Полтавщині; скелясті схили біля міста Кременця та степ «Пантеліха» в Тернопільській обл.; уже існуючий заповідник Михайлівська цілина в Сумській обл.), філію Чорноморського заповідника в дельті Дунаю, а також Український степовий із 13 філій (існуючі заповідники — Хомутівський степ, Стрільцівський степ і нові — Гори Артема, Асканія-Нова, урочище Дерезувате, Кам’яні Могили, Грабова балка у верхів’ях річки Міус, Дубова балка, Саур-Могила в Донецькій обл., діброва Старий Манзир в Одеській обл., Карлівський степ (рештки колишнього наприкінці 20-х років заповідника ВУАН) на Полтавщині, Провальський степ у Луганській обл., степ Баюрки в Харківській обл.) (92).

Пропозиції союзної академічної Комісії мали велике значення, оскільки дали черговий поштовх до майбутнього заповідання в Україні: Карадага, Дунайських плавнів, Карпатського, Канівського, Провальського степу (92).

21 лютого 1958 р. Президія АН УРСР ухвалила дуже важливу постанову (з подачі І.Г. Підоплічка) «Про раціональну мережу заповідників в Українській РСР». Академія наук просила український уряд створити: Карпатський, Поліський, Лісостеповий (Канівський), Карадаг, Дунайські плавні, підпорядкувавши їх АН УРСР, заповісти близько 50 пам’яток природи й відокремити Асканію-Нова від сільськогосподарського патрона (1, 4).

Проте іншим листом від 20 січня 1959 р. за підписом віцепрезидента АН УРСР М. Гулого Академія наук відмовлялася від керівництва заповідниками. Гулий клопотав створити Головне управління із заповідників при Раді Міністрів УРСР, якому й пропонував віддати всі заповідники. Отримавши практично в один і той самий час дві різні пропозиції, український уряд повернув обидва проєкти Академії на доопрацювання (1, 4).

Так зірвалася ще одна спроба поліпшити заповідну справу.

Середина 50-х років не була відзначена жодними зрушеннями в поліпшенні охорони заповідних об’єктів і нижчого рангу. Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років у Росії, Грузії, Узбекистані поступово відновлювалися закриті раніше заповідники, чого не скажеш про Україну. Як і раніше, як у 30-х і 40-х, відбувалася чехарда з передачею їх з рук у руки. 26 вересня 1955 р. уряд постановив передати дендропарк Софіївку (на той час він уже перестав називатися заповідником) з Головного управління архітектури Ради Міністрів УРСР до Академії наук УРСР. У лютому 1956 р. союзним рішенням дендропарк Веселі Боковеньки, навпаки, з АН УРСР передали Українському НДІ лісового господарства та меліорації. А тваринницький інститут Асканія-Нова з його заповідною цілиною — з відання Мінсільгоспу СРСР — українському Мінсільгоспу. 1958 р. Чорноморський заповідник з відання МСГ СРСР передали АН УРСР.

З приходом до влади Хрущова, а пізніше Брежнєва, під мисливські втіхи активніше стали пристосовуватися заповідники. Влітку 1956 р. Хрущов і Мікоян відвідали Югославію, де разом з Йосипом Броз Тіто полювали на острові Бріони. Восени керівник Югославії відвідав СРСР, і Хрущов влаштував йому відповідне полювання в… Кримському заповіднику, грубо порушивши природоохоронне законодавство. Паралельно, 27 вересня 1956 р., з ініціативи Мікояна або самого Хрущова, ЦК КПРС доручив Мінсільгоспу СРСР підготувати міркування щодо організації висококласних «панських полювань» (1, 4).

І поки в Москві для цих цілей підшукувалися заповідники (спочатку запропоновані: Кримський, Кавказький, Кизил-Агачський, Біловезька пуща), голова Ради Міністрів УРСР М. Кальченко 10 січня 1957 р. підписав безпрецедентну протизаконну постанову «Про організацію мисливського господарства в Кримському державному заповіднику ім. Куйбишева», наказавши протягом півроку збудувати посеред заповідника готель, ресторан, дороги, електростанцію (1, 4).

9 серпня 1957 р. в історії вітчизняної заповідної справи перегорнуто ще одну чорну сторінку — голова Ради Міністрів СРСР М. Булганін підписав розпорядження про реорганізацію Кримського, Азово-Сиваського заповідників і Біловезької пущі в так звані заповідно-мисливські господарства, що звучить так само незрозуміло й суперечливо, як, скажімо, «релігійно-атеїстичне товариство». З цього приводу в народі говорили — «заповідне — для нас, мисливське — для начальства». Розпорядження приписувало також організацію нових заповідно-мисливських господарств. Таким в Україні стало Залісся, створене на базі державного мисливського заказника республіканського значення. 1962 р. Заліссю додали 140 га із земель місцевого колгоспу, 1970 р. — ще шматок. З 1962 р. Кримська та Азово-Сиваська «спецмисливства» перейшли із союзного підпорядкування у відання Головного управління з лісового господарства й лісозаготівель при Раді Міністрів УРСР.

У березні 1961 року Голопристанський райком партії та райвиконком виносять спільне рішення: «Подальше існування Чорноморського держзаповідника вважати недоцільним і просити бюро обкому КП України та виконком обласної Ради депутатів трудящих реорганізувати його в «заповідно-мисливське господарство» (1, 4).

А ті заповідники, які не вдалося офіційно перетворити на «заповідно-мисливські господарства», все одно не могли встояти під натиском високопоставлених мисливців, рибалок, відпочивальників. Практично в кожному великому заповіднику України будувалася суворо охоронювана «спецдача». У Чорноморському полювали на лебедів секретар ЦК КПУ Бубновський і льотчик-космонавт В.Ф. Биковський.

На жаль, значне скорочення мережі заповідників, що відбулося наприкінці 1951 року в СРСР, мало своє продовження. Рівно через десять років заповідній справі було завдано ще одного потужного удару.

У верхах визрівала ідея нового скорочення заповідників. На січневому, 1961 р. пленумі ЦК КПРС Хрущов сказав:

«І ще про одне. Дуже багато створюється всюди заповідників. (…) Заповідники мають бути там, де необхідно зберігати цінні куточки природи, вести там справді наукові спостереження. Такі заповідники, що становлять наукову та державну цінність, у нас, звісно, є. Але значна частина теперішніх заповідників — це надумана справа.

Що станеться в лісах, якщо там не буде заповідників? Нічого. Природу треба, звісно, берегти, охороняти, але не шляхом створення заповідників з великим штатом людей, що їх обслуговують» (36).

Знаючи вибуховий, нестриманий характер Хрущова, невисокий його інтелект, цілком можна припустити, що фільм «Золоте озеро» про Алтайський заповідник і Телецьке озеро, забезпечений відповідними коментарями доброхотів, і спровокував нове лихо. Тим більше що Микита Сергійович уже мав непоганий досвід, беручи участь в урядовій комісії з погрому заповідників 1951 року. Матеріали до погрому заповідників були підготовлені в Раді Міністрів СРСР уже в грудні 1960 р. Хрущовську ідею погрому заповідників одразу підтримали журнал «Крокодил», газети «Комсомольська правда», «Сільське життя» та інші.

Виписка з протоколу засідання Президії Ради Міністрів СРСР від 31 грудня 1960 р. № 46. XXVI «Про впорядкування мережі заповідників»

«Доручити Держплану СРСР (т. Зотову) спільно з Міністерством сільського господарства СРСР, Міністерством фінансів СРСР, Академією наук СРСР і Радами Міністрів союзних республік перевірити наявну мережу заповідників і державних мисливських господарств і протягом місяця подати до Ради Міністрів СРСР доповідь і пропозиції, маючи на увазі усунути надмірності в цій справі». Голова Ради Міністрів СРСР М. Хрущов (37).

Отримавши відповідне завдання, Рада Міністрів України звернулася до АН УРСР з пропозицією закрити заповідники, на що віцепрезидент АН УРСР академік М. Семененко 21 січня 1961 року одразу твердо відповів, що академічні заповідники в нас маленькі й шкоди народному господарству не завдають (37, 38).

«На Вашу телеграму № 33 від 10 січня 1961 р. (…) Рада Міністрів Української РСР повідомляє, що в республіці є 5 заповідників (помилка, чотири — В. Б.) загальною площею 13 тис. га, з чисельністю персоналу 44 особи, з витратами на утримання 65,5 тис. рублів на рік (…). Перелічені заповідники й мисливські господарства мають велике значення для охорони та відновлення природних багатств республіки і за своїми розмірами та витратами не становлять надмірностей у народному господарстві Української РСР» (39).

Але були в Україні й інші думки. Старий більшовик, член КПУ з 1919 р. такий собі В. Малиш писав Щербицькому: «Після критики М.С. Хрущова на січневому пленумі настав такий час, що цей Чорноморський держзаповідник необхідно терміново реорганізувати» (40). А бюро Голопристанського райкому партії Херсонської області постановило: «Подальше утримання Чорноморського заповідника вважати недоцільним» (1).

Згідно з постановою Ради Міністрів СРСР № 521 від 10 червня 1961 р. «Про впорядкування мережі державних заповідників і мисливських господарств», підписаною Косигіним, і відповідною постановою Ради Міністрів УРСР № 1118 від 22 липня 1961 р., українські заповідники Михайлівська цілина та Стрільцівський степ, Хомутівський степ з урочищем Кам’яні Могили злили в єдиний Український степовий заповідник. До речі, нема лиха без добра — закритий 1951 р. заповідник обласного значення Кам’яні Могили, що входив з 1955 р. напівофіційно (на порушення постанови Ради Міністрів СРСР і Ради Міністрів УРСР) до складу Хомутівського степу як філія, тепер офіційно став філією державного заповідника республіканського значення Український степовий. Тут бюрократія зробила добру справу! Персонал Українського степового було скорочено на 2 особи, заробітну плату — на 1,5 тис. рублів. У Чорноморському заповіднику штати й фонд заробітної плати скоротили на 10 відсотків.

І ще. Цією постановою Косигін, як Сталін 1951 р., знову зв’язав руки республікам, адже без погодження з Держпланом СРСР вони не могли самостійно створювати нові заповідники. В Україні, до прикладу, нічого не виходило довгі 17 років.

Другий розгром заповідників, організований Хрущовим 1961 р., уже не міг мати такі катастрофічні наслідки, як сталінський розгром 1951 р. Час в Україні та в Радянському Союзі загалом був уже інший. Країна прокинулася від довгого сну й почала поступово звільнятися від наслідків сталінського режиму. Цьому чимало сприяв XX з’їзд КПРС, що офіційно визнав багато помилок Сталіна. Цей надзвичайний час, пізніше названий «хрущовською відлигою», сприяв відродженню природоохоронного руху. В Україні лідером цього руху стало створене 1946 р. Українське товариство охорони природи. Активну роль у відродженні природоохоронного руху в Україні, захисті та відтворенні заповідників відігравали вчені І.Г. Підоплічко, П.С. Погребняк, М.І. Котов, І.І. Пузанов, Ю.Д. Третяк, А.П. Корнєєв, російський природоохоронець А.П. Протопопов, а також відомий український поет Максим Рильський (1).

Саме цим людям ми маємо бути вдячні, що в це чорне десятиліття Україна взагалі не позбулася своїх заповідників і пам’яток природи.

Докладніше про історію концепції заповідності та розвиток заповідної справи – у новій книзі Володимира Борейка “Останні острівці свободи. Історія українських заповідників і заповідності (пасивної охорони природи) ( 10 століття-2015 р.)” , 2015, К., КЕКЦ, 240 стор.

http://ecoethics.ru/wp-content/uploads/2015/07/int_ostrovki_svob_2015.pdf

Пресслужба КЕКЦ