Вада влади чи влада вади: про дисоціальний розлад української політики

У сучасному світі нерідкі ситуації, коли політичні режими, встановлені демократичним шляхом, зрештою повсюдно відкидають конституційні та моральні обмеження набутої влади й позбавляють громадян фундаментальних і навіть елементарних прав. Територія демократії переповнена «фасадними», «суверенними», «декоративними» та іншими сурогатними демократіями, які становлять чималу загрозу для всього соціуму.

Сьогодні в Україні, на жаль, надто добре відомо, що осередком серйозних небезпек для суспільства може стати сформована ним самим влада. Назбиралося чимало прикладів того, як демократія, мутуючи в патодемократію, не перешкоджала нелегітимному перерозподілу власності в чиїхось приватних інтересах замість полегшення доступу до матеріальних і духовних благ для більшості населення. Більше того, політика й влада можуть зумовлювати таку перебудову соціальної сфери, внаслідок якої виникають і розширюються можливості для соціальних потрясінь і конфліктів, і навіть у певних ситуаціях викликати їх. Україна, на жаль, переконалася в цьому на власному трагічному досвіді.

В Україні виникли нові соціальні групи, прошарки, елементи, які зосередили величезні багатства й націлені на їх подальше всіляке нарощування, не займаючись при цьому ні виробничою, ні іншою суспільно корисною діяльністю. З'явилися нові, незвичні для частини суспільства стосунки: бідні — багаті, успішні — знедолені тощо. Соціальне розмежування, «звичність» бідності супроводжувалися появою соціальних груп та їхніх політичних різновидів, заряджених агресивністю, екстремізмом, ультрарадикалізмом, експансивністю та готовністю до тероризму як засобу вирішення гострих соціальних конфліктів.

В Україні політика фактично перетворилася на різновид бізнесу й отримання комерційної вигоди. Переконливий показник цього — ступінь соціальної та майнової нерівності: основні багатства держави опинилися в розпорядженні надзвичайно вузького кола осіб (у масовій суспільній свідомості вкорінилася думка, що найпотужніші приватні статки виникли не як результат виробничих суспільно корисних досягнень, тривалих, подекуди багаторічних або навіть багатовікових накопичень, а внаслідок несправедливого, морально й юридично нелегітимного перерозподілу загальнонародної власності).

Хоча цей процес розпочався ще в період розпаду так званого «розвиненого соціалізму», сучасна «еліта» різко збільшила прірву між собою й суспільством, тобто між двома основними класами сучасного українського суспільства – багатими та бідними.

Серйозну загрозу суспільству становить те, що політика (і девальвація понять «політик», «політика», «опозиція» значною мірою викликана тим, що основним методом залучення до влади стала так звана «негативна» селекція, внаслідок якої в ній опиняються далеко не найкращі), здобувачами й монополістами влади дедалі більше стають так звані «суперанімали», люди, у яких тваринні, біологічні інстинкти визначають їхню соціальну поведінку. Це тим більше не робить владу, до якої вони так прагнуть, безпечною для суспільства. Повністю підтвердилася оцінка, що прозвучала ще в ХIX столітті: «Забезпечте капіталу 10 % прибутку, і він згоден на будь-яке застосування, при 20 % він стає жвавим, при 50 % позитивно готовий зламати собі голову, при 100 % відсотках він топче всі людські закони, при 300 % немає такого злочину, на який він не ризикнув би, хоч би й під страхом шибениці.» [прим. авт. — ця цитата запозичена К. Марксом із праці «Професійні спілки й страйки» Т. Дж. Даннінга (T. J. Dunning), — лондонського діяча профспілки друкарів того часу (див. «Капітал», т. 1, примітка 250) до п. 6 гл. 24. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. Вид. 2-ге. Т. 23, с. 770.]. Нічим не обмежена гонитва за прибутком призводить до прискореного розвитку так званої «дисоціальної (соціопатичної) економіки, зокрема до економіки обслуговування людських вад. Впливаючи на суспільство, вона призводить до деградації суспільства й особистості, т. к. розвивати й посилювати потребу людей у різного роду задоволеннях простіше (зокрема й порочних), ніж розвивати гармонійну особистість з іншими, ніж у примітивної людини, потребами. Через те, що релігія значною мірою стримувала масове, широке поширення всіх можливих вад (звісно, в якомусь обсязі вони завжди існували) — тепер за «масовізації» псевдорелігійних форм особистої та суспільної форм поведінки й злому релігійних бар'єрів на шляху «розквіту вад» останні отримують значний потенціал розвитку, величина якого прямо залежить від «успіхів» кінцевого прибутку. Матеріальні потреби нормальної (з відносно збалансованими матеріальними й духовними потребами) людини обмежені, а основний обсяг її нематеріальних потреб задовольняється без посередництва ринку. Таким чином, у міру неминучого досягнення меж у задоволенні природних людських потреб в економіці західного типу дедалі зростає роль стимулювання штучних і протиприродних потреб (це констатація наявних закономірностей, а не рекомендація, не керівництво до дії). Це не лише наркотики, алкоголь, порно («економіка сексу»), а й індустрія нав'язливої реклами, насильства в кіно, трилерів тощо, а також такі «нешкідливі» ринки, як фармацевтичний, ринок спортивних видовищ та інших шоу, ринки правових, особливо адвокатських, а також медичних послуг, фондові ринки, серед яких дедалі зростає частка «сервісно-паразитичної економіки». Тісно прилягає сюди незаконний обіг зброї, торгівля людьми, індустріально організована контрабанда, силове підприємництво (в якому головним джерелом доходу стає організована сила – приватні армії, охоронні структури). Адвокати зацікавлені в зростанні злочинності, і чим серйозніші злочини – тим краще. Таким чином, окрім злочинців як таких, ми отримуємо в суспільстві ще один прошарок, кровно зацікавлений у всебічному зростанні злочинності, за винятком, може, дрібної злочинності, яка не обіцяє адвокатові великих доходів. Виробники продуктів харчування, звісно, анітрохи не стурбовані тим, щоб їжа була «здоровою» й поліпшувала (не погіршувала хоча б) фізичний і духовний стан. На жаль, можна говорити, що не лише економіка, а й влада та суспільство загалом опинилися в полоні й під контролем соціопатів. Серед найдеструктивніших чинників соціопатичного інфікування та інтоксикації стає так звана поп-культура. З інструмента «люмпен-розваги» для маргіналів вона сьогодні перетворилася на потужний інструмент інформаційно-психологічного придушення соціопатами всього суспільства. Її основним змістом стали зациклені на жадібності й жаги миттєвого збагачення телеігри та телеконкурси, безголосі й «мекаючі» співаки, мовленнєво неспроможні ведучі, фізичне й моральне «мордобій» як основний засіб суспільної поведінки. Сучасне телебачення в його соціопатичній формі – професійний продавець жахів.

Хоча тією чи іншою мірою соціопатії схильна більшість телевізійних каналів і програм інформаційно-політичного характеру, що виходять в ефір, її апофеозом усе ж є найвідоміше ток-шоу, яке фактично є полемікою соціопатів із психопатами (і навпаки).

Створення нервозності, нагнітання загроз і страхів, фобізація суспільного життя з метою вкинути й утримувати населення в стані безперервного, перманентного стресу є визначальним принципом інформаційної соціопатії. Тотальна психопатизація перетворює народ (колективну особистість, здатну до усвідомлення, формулювання та захисту національних інтересів) на населення (скупчення індивідів, які живуть на одній території, але зайняті виключно проблемою особистого виживання). Вищою життєвою метою виставляється максимізація прибутку. Дедалі більше з'являється людей, для яких сума грошей набагато важливіша за способи їх отримання, і дедалі рідше трапляється відчуття суспільної відповідальності, нормальна, а не спотворена правосвідомість. Несамокритичність, підвищена конфліктність, нетерпимість до чужої правди й небажання знати її стають головними ознаками враженого соціопатією суспільства

Довідка:

За визначенням, що заслуговує на увагу, соціопатія — це стан особистості, який проявляється в ігноруванні соціальних норм, наявністю агресивності, надзвичайної імпульсивності, неможливістю підтримувати нормальні міжособистісні зв'язки, невмінні співпереживати, відсутністю почуття соціального сорому, тяжінні до обману, брехні, політичного й особистого лицемірства, у патологічному марнославстві, демонстративному надмірному споживанні.

Ось лише один з описів соціопатичного синдрому: «Грандіозне відчуття самозначущості; захопленість фантазіями необмеженого успіху, влади; віра у власну унікальність; потреба в захопленні; відчуття привілейованості; експлуататорство в міжособистісних стосунках; відсутність емпатії; заздрість до досягнень інших; виклична поведінка. Сюди ж слід додати опереткову зарозумілість і нестримне вихваляння, що має мало спільного з реальністю, істеричну реакцію на критику та характерні напади люті щодо всього, що заважає або може завадити реалізації власних цілей і планів. Слід визнати, що виокремлення цього типу розладу особистості проводиться на підставі соціальних критеріїв, основним з яких є нездатність дотримуватися панівних соціальних норм, жити в злагоді із законом і суспільними нормами. Політичні соціопати байдужі до загальноприйнятих стандартів. . Самовдоволеність, безапеляційна впевненість у своїй правоті поєднуються в них із відсутністю критичної оцінки своїх вчинків. Будь-яка незгода, стягнення, критика чи зауваження розцінюється як прояв несправедливості. Соціопатам, особливо політичним, справді важко взяти до уваги точку зору, що відрізняється від їхньої власної. Усе їхнє життя — це ланцюг безперервних конфліктів із суспільним порядком. Та поведінка більшості політичних соціопатів, яка час від часу потрапляє в ЗМІ, як правило, викликається так званим комплексом соціопатичної поведінки, до якого входять:

безсердечна байдужість до почуттів інших;
груба та стійка позиція безвідповідальності й нехтування соціальними правилами та обов'язками;
нездатність підтримувати взаємини за відсутності труднощів у їх налагодженні;
вкрай низька толерантність до фрустрацій, а також низький поріг розряду агресії, включно з насильством;
нездатність відчувати почуття сорому й провини ;
звичка бути зобов'язаними лише перед собою й необов'язковість щодо інших;
надздемонстративне та надмірне особисте споживання
патологічне марнославство (гонитва за нагородами (в особливій ціні нагородна вогнепальна зброя), науковими ступенями та званнями, як правило, незаслуженими, і дипломами всякого роду комерційних конкурсів типу «Людина (особистість, персона, банкір, меценат тощо) року».
Одним з найпомітніших агентів сучасної політичної соціопатії є так звані політичні фрики. Під «фриком» (англ. — виродок, дивак) у цьому випадку слід розуміти такий вид впливу на електорат, який поєднує в собі такі риси:

1) акцент робиться на відмінності від решти кандидатів у прямому розумінні

(викличний зовнішній вигляд, епатажна поведінка, що розходиться з традиційними нормами розуміння поведінки політиків);

2) позиціонування себе як гравця поза правилами;

3) робота з виборцями відбувається за допомогою впливу на ірраціональну сторону сприйняття (абсурдні в тій чи іншій мірі

та популістські гасла, їх експресивний візуальний вираз ;

4) негативні сторони, аспекти його поведінки, біографії використовуються

політичним фриком як одна з позитивних сторін його іміджу, внаслідок чого критика на його адресу марна й малоефективна;

5) «фрик» сам стає яскравим суб'єктом критики інших кандидатів завдяки своїй необузданості й ультраекспресивній поведінці;

Головне завдання «фрикізації» політики – примітивізація політичної свідомості, відволікання суспільної уваги від суті того, що відбувається. Саме цим насамперед пояснюються й бійки в залі засідань і поза ним, і тупцювання по ньому босоніж, і селянські вили як структурний елемент власного іміджу, і групове валяння на підлозі біля трибуни, і натужне поїдання землі на очах у телекамер, і реєстрація абсолютно ідіотських з погляду здорового глузду законопроектів, і багато-багато іншого

Чи можна позбавити і особистість, і суспільство від руйнівної дії соціопатії ? На жаль, лікуванню піддається приблизно одна третина всіх людей із цим розладом, проте жоден з методів лікування не є, схоже, ефективним. Деякі навколополітичні громадські об'єднання й навіть вкрай мала кількість правових актів намагаються змусити політичних соціопатів скоригувати свою поведінку, проте, як правило, більша частина подібних зусиль чинить суто зовнішній, імітаційний вплив і незначний вплив на політичних соціопатів.

Реальну загрозу для національної безпеки становить те, що соціопатів особливо приваблює влада, і особливо небезпечно, що їх завжди більше опиняється в ній в епоху соціальних і політичних змін та суспільних криз. Досить часто це псевдохаризматичні лідери, які виходять на публіку з популістськими й, як правило, нездійсненними гаслами. І чим більше влади зосереджено в руках соціопатів, тим у більшій небезпеці перебувають суспільство, країна та держава.

В умовах економіки виживання, що стала сьогодні основною формою української — макро- та мікроекономіки, конкуренція йде здебільшого за держзамовлення з подальшим розподілом ланцюжка підрядників і відкатів. Тобто, попри всі реформи, що відбулися, в країні знову відтворюється традиційний історичний і, здавалося б, скасований тип роздавальної економіки. У результаті індивідуальна ринкова активність громадян, як правило, не отримує задовільної винагороди й призводить до посилення розчарувань у змінах, оскільки джерелами багатства стає насамперед доступ до монопольних і рентних доходів та адміністративного ресурсу. Зокрема, це можуть бути, наприклад, спроби перерозподілу ресурсних потоків (струмочків) або лобіювання підвищеної частки ренти зі зведеного федерального бюджету. Як подібних лобістів маніпульоване політичними соціопатами населення помилково сприймає власних депутатів, нібито своїх губернаторів і мерів, начебто здатних принести в регіони великі інвестиційні проекти за участю держави, але вдаючи, що лише вони здатні підвищити рівень ренти своїх виборців або залучити ззовні на свою територію для освоєння додаткові бюджетні кошти. Насправді ж головним завданням соціопатичних еліт стає вилучення та концентрація суспільних ресурсів з їх подальшим. Це сприяє дедалі новим виткам розростання соціопатичної бюрократії, що контролює все й усіх, для якої безглузді контрольні повноваження є способом обґрунтування власного соціального статусу та доступу до грошей і влади, що з нього випливає

Таким чином, у виконанні соціопатів політика набуває форми соціопатополітики.

Соціопатополітика — це прихований, стійкий, цілеспрямований вплив на владу з боку її бенефіціарів і приватизаторів з метою реалізації своїх приватних особистих інтересів, що суперечать національним інтересам. Головні цілі соціопатополітики — влада, її здобуття, використання й утримання, а також впливові позиції, пов'язані з розподілом ресурсів і задоволенням індивідуальних потреб та амбіцій її модераторів.

За зовнішнім безумством сучасної історії стоїть, насправді, безумство соціопатів, які борються за свої інтереси. І в той час як їхня здобич зазнає дедалі більшої загрози, зокрема й з боку інших соціопатів, вони стають дедалі відчайдушнішими в спробах втримати її. Зростаюча концентрація соціопатів на всіх рівнях влади неминуче веде до патократії — системи, за якої соціально й психічно ненормальна меншість отримує владу над різними інститутами управління й навіть над усім суспільством.

У цьому плані вельми показовим є вірш знаменитого польського поета Юліана Тувіма «Простій людині», опублікований ще 1929 року :

Коли знову листівки, плакати Розклеять по стовпах парканних, І слово «Громадяни, солдати!» В очі вдарить шрифтом чорним, І знову цуценя недоумкувате Повірить їхнім закликам безглуздим, Що треба знову йти й битися, Палити, грабувати, руйнувати, навалюватися; Коли за старим шаблоном Писаки завиють істерично, Коли оглухнуть усі від дзвону Про «вічне право історичне», Про славу, рубежі й дати, Про полководців і солдатів, Про прадідів і про прапори; Коли прелати й рабини Знову оспівають карабіни, Веліючи в ім'я божої слави Карати ворогів своєї держави; Коли зухвалі хами Газетні заповнять рядки І побіжать стадами дами Дарувати «солдатикам» квіточки, — Знай, мій друже неосвічений, Знай, чому потрапив у солдати: Забили в дзвін стодзвонний Царі й товсті магнати! Знай, якщо ця ворожа сила На бій кличе в пориві лютому, То значить десь нафта забила, Запахло десь доларом, У якихось касах діло кепське, У якихось банках пахне крахом Або якийсь пройдисвіт Сировину забрав одним махом. За їхні справи не варто битися! Встроми в землю штик — і будь таков! І від столиці до столиці Кричи, що крові не пролитися! Пани! Шукайте дурнів!»

Соціопатія дуже вірулентна. Чи можна протистояти інфікуванню нею суспільної психіки та моралі? У масполітології помилково вважається, що кожен народ має ту владу, на яку заслуговує. Насправді ж править той уряд, на який народ погоджується. Соціопатія не хвороба, і медикаментозних засобів її нейтралізації не існує, хоча певну ефективність можуть забезпечити адміністративно-правові, інформаційні, релігійні, профілактичні заходи. Безумовне, беззастережне скасування недоторканності для всього депутатського корпусу, обмеження термінів перебування в ньому однією каденцією, санація громадської думки, активізація правового та громадянського суспільства, справжнє, а не деклароване створення реальної незалежності ЗМІ від паразитарного капіталу (їх реприватизація й водночас роздержавлення, заборона на всі види політичної реклами) – мінімальні початкові кроки для нейтралізації мутаційного впливу соціопатії.

ЛІТЕРАТУРА

Роберт Д. Хаер. Позбавлені сумління. Лячний світ психопатів. М.— Вільямс, 2007.

Агресія при розладах особистості. – М.: Незалежна фірма «Клас», 2001.

Чиж В. Ф. Психологія злодія, володаря, фанатика: Записки психіатра. — М., Республіка, 2001.

Зімбардо Ф. Ефект Люцифера: http://flibusta.net

Зімбардо Ф., Ляйппе М. Соціальний вплив: http://stavroskrest.ru

Болтон Керрі. Ліві психопати. Від якобінців до руху «Окупай»: http://flibusta.net

Вінер Норберт. Кібернетика й психопатологія: http://flibusta.net/b
Ясперс Карл. Загальна психопатологія: http://flibusta.net

Лобачевський Ендрю М. Політична Понерологія: Наука про Природу Зла, Пристосованого до Досягнення Політичних Цілей: http://www.dreamland-exit.info

Фройд Дж., Біррелл П. Психологія зради та державної зради http://static.ozone.ru/multimedia

Кінстон Воррен. Сором, теоретичний огляд: http://www.psyq.ru/publications/kinston_shame.html

Хотчкіс С. Пекельне павутиння. Як вижити у світі нарцисизму http://psyholding.ru/library/

8