Рік 2016-й: позбавлення ілюзій

Влада набагато більше рефлексує на громадську думку, вона боїться. Тобто вона все одно краде, вона все одно хамить, все одно байдикує більше, ніж хотілося б. Вона все одно лукавить, але вона озирається. І цей момент не дозволяє повернути назад, відмотати, повернутися в те саме стійло, в якому ми перебували до закінчення Революції Гідності. Тому до якого ступеня будуть розчаровані люди?  Про політичні підсумки року «Громадське» поговорило із заступником головного редактора «Дзеркала тижня» СЕРГІЄМ РАХМАНІНИМ.

— Якщо згадати Ваші очікування від 2016-го року та з якими підсумками цей рік закінчується, очікування виправдалися?

— Для мене 2016-й чудовий тим, що був прогнозованим. Він відбувся саме таким, яким я його собі й уявляв. Не сталося нічого надприродного, нам подарували ще один рік на те, щоб зібратися з думками. Бо, за ідеєю, наступний рік буде набагато критичнішим через мільйон обставин. Здебільшого обставин зовнішніх, через які нам доведеться дещо швидше ворушитися. А так не сталося нічого надприродного: ніхто не посаджений, війна не закінчилася, корупцію не подолали, Конституцію не змінили, 3-й Майдан, так само як 4-й чи 5-й, не відбувся. Ключове, що приніс цей рік, – це позбавлення ілюзій.

— Від яких насамперед?

— Від усіх. За ідеєю, ця роль була уготована 2015-му, але надто високий був, з одного боку, кредит очікувань, з іншого боку, сила інерції була висока. І тому все те, що мало статися у 2015 році, перекочувало в 16-й. І те, що це сталося, це чудово. Тому що жодна країна, жоден народ, жодна нація, яка живе в ілюзіях, не здатна щось створити. Тому рано чи пізно це мало статися. Звісно, краще, щоб раніше, але 16-й рік – це ще не критично. Було б гірше, якби ми з цими ілюзіями перекочували в 17-й рік. Що мається на увазі?

По-перше, немає чарівників, які нам швидко зобразять реформи. Ніякі експати в нас не зробили реформи, ніякий Саакашвілі в нас не зробив з Одеси Батумі. Ніяка війна не закінчилася, ніякий Мінськ не луснув. Прийшло розуміння того, що Савченко – це не наш національний герой, борці з корупцією мало чим, а іноді нічим не відрізняються від корупціонерів. Прийшло розуміння, що формалізовані борці з корупцією, велика кількість антикорупційних органів ще не означає перемоги над цим злом і навіть початку війни. Це поступово приходило. Відмова від мобілізації не означає появи високопрофесійної контрактної армії.

У цьому є позитивні моменти. Тому що вектор розвитку суспільства, швидкість, з якою суспільство розвивається, цілі, які ставляться, все одно визначаються досить невеликим прошарком людей. Це в нашому випадку відсотків 10. Але навіть ці 10 відсотків людей: енергійних, спортивних, патріотичних (як завгодно їх називайте) — вони все одно перебували в полоні якихось ілюзій. Вони втомилися чекати, їм хотілося все швидко і зараз, «зараз» не настало.

Дуже важливо, як вони переживуть це болісне позбавлення ілюзій. Вони впадуть в апатію, у них почнеться фрустрація або, навпаки, вони почнуть повільно, але вірно «лупати цю скалу», щоб 17-й рік був роком проривів. Я не чекаю колосальних проривів, але якихось успіхів і вдач, які можна буде помацати руками.

— Позбавлення ілюзій, з одного боку, задає планку реалістичного прогнозу та усвідомлення потенціалу країни для внутрішніх змін. З іншого боку, позбавлення ілюзій - це атмосфера внутрішнього розчарування. Наскільки велика загроза реваншу, втрати віри в себе, яка стоїть перед країною на рубежі 16-17-го років?

— Ризик такий, безумовно, є. Я думаю, що реванш, якщо буде, то не в тій формі, в якій його всі очікують. Прихід до влади умовного Опоблоку, повернення забутих, але не посаджених персонажів. Думаю, що реванш означатиме повернення до старої системи цінностей. Тому що сьогодні система існує за тими самими правилами, але із застереженнями. Є певний момент рефлексії, остраху, озирання на оточуючих. Тому що чим чудовий був 13-14-й рік і Майдан?

Тим, що влада набагато більше рефлексує на громадську думку, вона боїться. Тобто вона все одно краде, вона все одно хамить, все одно байдикує більше, ніж хотілося б. Вона все одно лукавить, але вона озирається. І цей момент не дозволяє повернути назад, відмотати, повернутися в те саме стійло, в якому ми перебували до закінчення Революції Гідності. Тому до якого ступеня будуть розчаровані люди? Це буде певна трансформація, це не буде поразницький настрій, це буде трансформація свідомості. У Джорджа Орвелла є чудова серія нарисів «Присвята Каталонії».

Він поїхав до Іспанії добровольцем на війну, будучи переконаним лівим, марксистом. Його зіткнення з реальною війною, яка не мала нічого спільного з тією війною, яку він собі уявляв. І його зіткнення з носіями тих ідей, які він сповідував до потрапляння на війну, призвело не до розчарування, а до переосмислення. Тобто він повернувся з війни антифашистом, але й антисталіністом і антикомуністом. Тобто він не став від цього гіршим чи кращим, не став дурнішим чи розумнішим, він став мудрішим. Мені здається, що зіткнення з реальністю для дуже багатьох талановитих людей, для яких Революція Гідності стала соціальним ліфтом, — це позбавлення ілюзій, яке дасть змогу помудріти.

По-перше, розрахувати свої сили на дистанції, по-друге, не хапатися за все одразу, а вибрати певний напрям, у якому себе реалізовувати. Можливо, посилить пошук собі подібних, щоб це перетворювалося на організовані групи, завдяки яким суспільство й країна розвиватимуться швидше. Це моє побажання й надія, мені хотілося б, щоб так було. Тому що, я вважаю, людей, здатних переосмислити й помудріти за ці пару років набагато більше, ніж думає влада, яка не зацікавлена в такому «помудрінні» найактивнішої частини населення.

— Подекуди звучить думка, що в Україні під однією парасолькою уживаються дві країни: «Україна Фейсбуку», та сама активна країна, про яку ви кажете, яка виходить на Майдани, намагається реформувати й перебудовувати країну, щоб та існувала за новими правилами. І є «Україна холодильника», цінності якої зосереджені навколо питань побутового виживання. Ви говорите про трансформацію «України Фейсбуку», активної, пасіонарної, яка намагається бути агентами реформ. А «Україна холодильника» змінюється?

— По-перше, завжди активна частина населення впливає на пасивну. Можна знайти «Америку холодильника», «Британію холодильника», «Німеччину холодильника». Вони голосують за «Альтернативу для Німеччини», за Трампа, за Брекзит. У Греції, по-моєму, півкраїни «Греція холодильника». Усе залежить від того, наскільки ця активна частина активна, наскільки вона впливає на те, що відбувається. А впливати вона може різними способами: від особистого контакту до особистого прикладу. І наскільки заразливим буде цей приклад і наскільки широкими будуть контакти, від цього залежатиме, як змінюватиметься «Україна холодильника».

«Україна холодильника» змінюється. З 2014 року вона змінювалася набагато активніше, ніж можна було очікувати. Зважаючи на 25 років відвертої стагнації. Запливання жиром мозку скрізь мало місце, незалежно від регіону. У найрізноманітніших регіонах, наприклад, на Сході й Півдні, де в мене багато друзів і знайомих, для людей уперше з'явився привід, щоб подумати, де й навіщо вони живуть. Досі в них такого приводу не було. Досі їхнє життя протікало за кліше-шаблоном, і такий серйозний стрес змусив замислитися над тим, для чого й де вони живуть. Далеко не всі знайшли на це однозначну відповідь. Певна кількість людей вийшла зі сплячки, цей стрес був необхідний саме для того, щоб якусь частину населення, яка жила між холодильником і телевізором і більше нічим не цікавилася, змусити прокидатися.

Зараз цей процес загальмувався, але є надія, що він не є незворотним. Є якась межа, за яку більша частина населення не зайде, навіть «населення холодильника». З'явилися деякі цінності. З'явилося щось, що є приводом для об'єднання. І, як би цинічно це не звучало, «Україна холодильника» почала змінюватися і під впливом війни. Я непогано знаю настрої в Харкові та Харківській області, і в 2014 році був нетривалий, дуже небезпечний період, і ми могли досить легко мати ще й ХНР.

Зараз це практично неможливо, тому що по телевізору та в інтернеті можна подивитися, у що перетворилося Широкине, ні в якій Балаклії, ні в якому Люботині не хочуть у себе під будинком такої радості. І це теж змушує думати про ті речі, про які думати не хотілося й про які думати не було потреби. Тепер доводиться. Такі міркування болісні, як і будь-які міркування, вони не обов'язково приведуть до тих висновків, до яких хотілося б активній частині населення, але цей процес все одно відбувається. Холодильник усе ще відіграє роль, але, крім нього, з'являються інші предмети, які прикувають увагу тієї частини населення, яка раніше за межі дуалізму холодильник-телевізор ніколи не виходила.

— Різні країни живуть у різному історичному часі. Якісь країни, як держави Північної Європи, живуть у 2016-му й готуються перейти у 2017-й, а якась Центральна Африка живе у 18 столітті. А Україна, на ваш погляд, у якому історичному часі перебуває?

— Трохи образливе буде порівняння, але ми перебуваємо в постколоніальній ситуації. Ми вже не колонія, але що ми будуємо й що буде далі, не цілком зрозуміло. Момент розгубленості. Якщо подивитися на розвиток різних колоній, то вони рухалися залежно від того, чи знаходилися люди (вожді, моральні авторитети), які точно визначали мету, засоби її досягнення та необхідні меседжі, які потрібно доносити до населення, куди потрібно рухатися, яким чином і на які жертви треба йти. У деяких країнах такі люди знаходилися, в деяких ні.

Тобто суспільство з тих чи тих причин не виштовхувало їх на поверхню. У чому була проблема? Еліт не було в колоніях, тому що за визначенням їх не могло бути. Розумне небезпечне – знищується, розумне безпечне – забирається в домініони (туди, де може реалізуватися). Тому все, що мало якусь цінність, їхало й реалізовувалося там: в Італії, Росії, США, Німеччині тощо. А все розумне й небезпечне втоптувалося в землю. Тут проблема з кадрами, з якісним людським матеріалом. Еліти немає, є персонажі, які себе так називають, але такими не є.

Ми постколоніальна держава ще й тому, що в нас немає чітко визначених цілей і немає людей, які здатні цій території, населеній людьми, часто дуже розумними, здібними, але не оформленими та не самодостатніми, вказати мету й шлях. Чіткий, зрозумілий, доступний і реалістичний меседж: куди ми йдемо, як, навіщо й на які жертви ми маємо йти заради цього. Тобто ось перелік жертв, ось довга дистанція, ось досяжна мета (не ЄС через 5 років).

— 2016-й рік став моментом однієї внутрішньої трансформації, адже до 2014-го Україна була полем конкуренції Європейського та Російського Міфу. У 2014-му він зник з карти політичної пропозиції, залишився європейський. І рівень єврооптимізму в Україні впродовж двох років був дуже високим. Але 2016-й рік, із низкою брекзит-перемога Трампа-перемога популістів у ряді країн ЄС-затримка з безвізовим режимом, ризикують перетворити Україну з єврооптиміста на євроскептика. Наскільки це буде значущим чинником у 2017-му році?

— З моєї точки зору, це позитивний факт. Я наводив приблизний перелік ілюзій, від яких ми позбулися. Європейський міф – це ще одна ілюзія, від якої ми позбулися. Начебто зник певний орієнтир. Насправді це ситуація, яка сама підказує вихід. Коли немає ілюзій, далекої, сирої, неоформленої мрії, а є реалії, то залишається два варіанти. Загортатися в біле простирадло й повзти в напрямку Берковців чи Лісового кладовища або починати щось робити.

Тому що є маса прикладів, коли держави, не оформлені, не інкорпоровані в якісь структури, нормально реалізовувалися. Хорватія, коли їй дали зрозуміти, що в осяжному майбутньому вона не буде членом ЄС, почала розвивати саму себе. І ЄС став приємним бонусом, але, якби його не було, це жодним чином не вплинуло б на те, що відбувалося й відбувається в цій державі. При тому, що там маса різних проблем. Вони вибрали собі шлях: ми будемо вибиратися з цього самі, не ставлячи ніяких цілей. Ізраїль, який перебуває на стику двох світів, чітко визначив собі місце й цілі, засоби і, не прагнучи кудись, просто почав будувати державу, яка стала однією з найвпливовіших не лише в регіоні.

Коли в тебе немає варіантів, ти стоїш перед стінкою, і в тебе два шляхи: або пускати собі кулю, або брати молоток і стіну довбати. Для того, щоб територія, яка за цією стінкою перебуває, була тобою освоєна, засіяна, зорана, зібраний урожай. Стіна – це не завжди погано, це означає, що в тебе немає вибору, ти маєш або помирати, або рухатися далі. У нас ситуація, коли ми маємо рухатися далі, і є відчуття, що досить високий відсоток населення це все-таки розуміє. Що рухатися необхідно, необхідно боротися з тим, з чим потрібно боротися, без чого держава просто не життєздатна.

Державі потрібно повернути керованість. 25 років спостерігаю за політиками й пишу про політику, мені є з чим порівнювати. Я не пам'ятаю, щоб держава була такою мірою некерованою, якою вона є зараз. Керованість держави практично відсутня, такого не було ніколи. Вона була гірше керованою, краще, можна було сперечатися про методи цього управління, про логіку, про відповідність викликам часу, про Конституцію і так далі. Вона була худо-бідно керованою, зараз вона не керована.

Держава не може перемогти корупцію, тим більше в осяжному майбутньому, але вона може створити максимальну нетерпимість до корупції, тому що інакше вона перестане існувати. Вона має визначити для себе пріоритети, їх не може бути багато, як у нас визначають 100-120 пріоритетів — це означає, що пріоритету немає. Їх має бути два чи три, і на них потрібно зосередитися для того, щоб витягнути за рахунок цих сфер (де будуть акумульовані найкращі сили, не лише фінанси, а й насамперед людські) країну. Стіна, в яку ми вперлися, це остаточне прощання з ілюзіями, тому що 2017-й рік буде ще гіршим.

Трамп, яким би він не був, це буде не Обама, якому Україна була безмежно далека, але який у будь-якому разі відчував себе політиком, відповідальним за те, що відбувається у світі. Трамп не виглядає такою людиною. На виборах у Німеччині, навіть за умови перемоги Меркель, що більш ніж імовірно, настрої будуть зовсім інші, і вона коригуватиме свою політику залежно від настроїв. У Франції, що цілком очевидно, не буде президента, доброзичливого до нас.

Будуть вибори в Голландії та Австрії, цілком очевидно, що будуть серйозні потрясіння в ЄС. Тобто сама ситуація підштовхує нас до того, щоб не озиратися, не рефлексувати, не ловити погляди, а зосередитися на тому, що перед нашим носом. У нас вибору іншого немає: ми або виживемо, або розвалюємося. Я не думаю, що тут навіть та частина «України холодильника» дуже хоче розвалу цієї країни. Питання, чи готова вона до надзусиль, щоб цьому перешкодити.

Але стрес завжди має оздоровчий характер. Стрес – це не обов'язково прелюдія до загибелі, це дуже часто лікування, особливо якщо йдеться про державну політику, про становлення й формування держави. Тому що держави в нас усі ці 25 років не було. Вона була декоративною більшою мірою, ніж нам хотілося б думати. Це була територія, на якій була атрибутика, формальні правила, але повноцінної, самодостатньої, самостійної держави не було. Ми її тільки будуємо.

І чим гірші зовнішні умови, тим вища ймовірність того, що з'явиться відсоток людей, який просто захоче залишити слід в історії, щоб їхні сини чи онуки пишалися тим, що їхній батько чи мати були батьками-засновниками цієї держави. Це дуже амбітна штука, вона дуже підживлює багатьох людей. Тому що тут амбітних людей все одно вистачає. Якби їх не було, не було б Майдану, волонтерів, добровольчих батальйонів, які, як би до них не ставилися, заткнули величезну діру на фронті, без яких ця держава не існувала б у тих межах, у яких зараз існує.