Політика гетьмана Скоропадського: уроки історії

Дві статті Олексія Копитька на близькі теми. Розпочавши з оцінки діяльності Скоропадського, автор переходить до ширших узагальнень.  До слова, Скоропадський залишив свій слід і в історії лісового господарства України. Таке враження, що його ідеї (гетьман відновив права приватної власності на ліси й повернув їх колишнім власникам) подобаються нинішній владі, але вона поки соромиться в цьому зізнатися.. Втім, ідеї Винниченка, закладені в Законі про ліси Української Народної Республіки,  98-річчя якого припало на п’ятницю 13-го. 2017 року, теж звучать свіжо: « Всім Лісовим Фондом Республіки відає Головна Лісова Управа при Міністерстві Земельних Справ»... .М.П.

Скоропадський і АнтиСкоропадський

Оскільки вже в лютому 2017 р. починається період, коли майже щодня відзначатиметься сторіччя чогось у контексті революційних подій 1917 р., на канікулах вирішив освіжити призабуті знання. Аби зберегти рештки самовладання в істериці, яка неминуче почнеться.

1. Зважаючи на підвищений інтерес публіки (з легкої руки Yuriy Romanenko) до перевиданих мемуарів гетьмана Скоропадського (їх навіть президент Порошенко у своєму шортлисті вказав), почав «освіжати» з них, зачепив ще кілька ключових мемуарів, пару біографій і відполірувався науковою інтерпретацією.

Так от.

2. Якщо наважитеся читати Павла Скоропадського, обов’язково прочитайте «Відродження нації» Володимира Винниченка, «Мої спомини про недавнє минуле. 1914-1920» Дмитра Дорошенка. А також менш відому, але важливу книжку (вона є на картинці) «Україна у боротьбі за державність в 1917 – 1921 рр.» Михайла Шкільняка (перевидана у 2016 р.).

Суть у тому, що мемуари Скоропадського виглядають переконливіше, ніж його управлінські подвиги. Як літератор і свідок епохи, він зумів знайти правильні слова й створити дуже яскраві образи подій та дійових осіб.

Нині модно висмикувати цитати зі спогадів гетьмана для проведення паралелей та оцінок того, що відбувається з 2014 р. Мовляв, 100 років минуло — але нічого не змінюється. Тому що його репліки дивовижно точно підходять для опису короткозорості сьогоднішніх політиків, скудоумства професійних патріотів і жадібності тих, хто на хвилі революції опинився біля керма. Вони часто навіть у дрібницях повторюють ті помилки, які 100 років тому призвели до краху української держави.

Читаючи Скоропадського, мимоволі потрапляєш під вплив автора й починаєш співчувати його інтерпретації. Щоб позбутися цього наслання, слід прочитати Винниченка та Шкільняка.

Соціаліст Винниченко — ще талановитіший автор і ще жалюгідніший державний діяч, ніж гетьман. На відміну від Грушевського, який створив унікальну працю (як би її не оцінювали історики), Винниченко, з моєї точки зору — шкідливіший персонаж. Грушевський виглядав настільки безпорадним, наскільки й нешкідливим. А Винниченко своїми кульбітами на межі більшовизму наробив помилок, які завели український проєкт у глухий кут.

Цінність погляду Винниченка — він жорстоко критикує Скоропадського, мало не на кожній сторінці обзиваючи його «земляним черв’яком». Він створює ще карикатурніший і відразливіший образ гетьмана, ніж Булгаков.

У сукупності книг проявляється вся неприваблива картина внутрішньовидової боротьби між очільниками УНР — Української Держави — Директорії, замішана на конкуренції масонських лож, політичних суперечностях, особистих амбіціях і шаленому зовнішньополітичному вінегреті.

Читати мемуари, хоч вони й дуже суб’єктивні, корисно, тому що вони певною мірою прочиняють внутрішню картину світу історичних персонажів. Найцікавіше — бачити, наскільки не відповідав масштаб постатей, їхнього мислення тим викликам, які раптом виникли.

Це не критика, а констатація. Адже до такої місії — керувати величезною країною в умовах війни — ніхто з українських діячів не був готовий. Багато що робилося з коліс на основі ілюзій. І населення стало заручником цих ілюзій.

Головний висновок — так склалося, що в переломний момент Україною керували люди, які писали, рефлексували, народжували ідеї краще, ніж ухвалювали рішення й діяли. А коли вони втрачали владу, виправити щось було практично неможливо.

3. Я утвердився у своїх симпатіях до двох персонажів — Петлюри й Коновальця.

Ще у старших класах школи я прочитав хвалебну книжку «Симон Петлюра — президент України» Василя Іваниса. Також читав усілякі глумливі твори, де Петлюру звинувачували в усіх гріхах. За сукупністю інформації склався образ Петлюри як людини, що вирізнялася з натовпу будівників української держави тим, що вона хоч щось робила ручками, і дещо в неї навіть виходило.

І в 1917, і в 1918, і в 1919 рр. Петлюра кілька разів був змушений розгрібати кризи, спровоковані «політиками від літератури» та українськими патріотами. Хлипка конструкція УНР, а потім і Директорії тріпотіла на тих підпорах, які були створені завдяки волі й організаторським здібностям Петлюри. Це був такий «Троцький-лайт» в українському виконанні.

Навіть якщо зробити поправку на масонство, а також ігри Німеччини й Антанти, Петлюра, на мій погляд, є одним із найбільш недооцінених персонажів в українській історії ХХ століття. Якщо пам’ятаєте, то за даними соціологів групи «Рейтинг» у Петлюри найнижчий рівень підтримки на Сході України, навіть Бандера його трохи випереджає. По суті, репутацію Петлюри почали системно нищити на 30 років раніше, ніж Бандери. І для Сходу та Центру Петлюра може стати одним із символів повернення історії. Хоча це буде складно, тому що зрештою він програв, а тих, хто програв, ніхто не любить.

Коновалець подібний до Петлюри тим, що вмів створювати працюючі структури. Повернувшись до Києва з полону, фактично в чужому середовищі він збудував один із найбільш вмотивованих і боєздатних підрозділів, який не можна було ігнорувати. І багато хто забуває, що в ключові моменти (повалення Центральної Ради, повалення гетьмана) саме січові стрільці Коновальця схиляли шальку терезів в той чи інший бік. Хто зараз пам’ятає, що Коновалець фактично півтора місяця керував Києвом після втечі Скоропадського?

Імпонує й підхід Коновальця до держбудівництва: 1) українська держава первинна — політична форма вторинна. Україна може бути і лівою, і правою, хоч більшовицькою, головне — самостійною; 2) доля України вирішуватиметься у «великій Україні», в Центрі, на Півдні та Сході, тому діяти потрібно там. Відсутність галичанської міщанської обмеженості в уродженця львівської глибинки та підданого Австро-Угорщини — це цінна якість, особливо крізь призму сьогодення та знання, чим усе тоді закінчилося.

Ну, а роль Коновальця у створенні УВО — ОУН — це окрема історія, яка лише підкреслює, що творців такого рівня — у великому дефіциті.

4. Найактуальніший висновок такий. Чого мають навчати події столітньої давнини — так це вміння не впадати в транс і патологічну залежність від іноземців.

Що Німеччина, що Антанта, що Польща з Угорщиною та Румунією, не кажучи вже про Росію, дали Україні чудовий урок. Інтереси гравців можуть змінюватися. Вони можуть домовитися за твоєю спиною. Якщо країна внаслідок внутрішньої слабкості перетворюється на безвольний об’єкт, то навіть найвідданіший союзник на якомусь етапі намагатиметься поживитися за твій рахунок, поки не поживилися решта. Думка далеко не нова, просто дуже наочно втілена в 1917–22 рр.

5. Я свідомо не акцентував на більшовиках і «білому русі», хоча опис подій з їхнього боку доповнює картину, а також на інших важливих сюжетах (Махно, Холодний Яр тощо). Мене більше цікавила внутрішня «кухня» «українського проєкту». І після «освіження» знань загалом підтвердилася думка, яку я вже неодноразово озвучував.

Усе, що примножує розкол — це зло.

Не можна, навіть із найкращих спонукань, словами чи діями послаблювати свою країну до такої міри, що вона стає повністю залежною від зовнішньої легітимності. Головна причина такого стану — зростання внутрішніх суперечностей. Підпилюючи ніжки влади, яка вам неприємна, яка краде або діє неефективно, треба оцінювати, а які підпори ви будуєте, щоб прийняти вантаж цієї влади? Біда, якщо жодних.

Втрата державності — це пекло.

Головний урок української історії
Хвиля, 20.01.17

На канікулах я виборсав пару вечорів для однієї з забав, на яку хронічно бракує часу — вивчення історії ідей у 1920–30-х рр. Звучить нудкувато, але насправді схоже на найцікавіший пазл.

Адже це був чудовий час для всілякого креативу. Звичний світ зруйнувався, у головах у людей була цілковита каша. Це зараз ми знаємо, що зрештою все закінчилося погано. А тоді це було не очевидно.

Втілювалися найсміливіші експерименти в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, музиці. По суті — стикалися різні світи. Наприклад, на міжнародних конгресах історичних наук позитивісти стримували атаки школи «Анналів», що міцніла, та радянських марксистів, що оперилися. Причому ці марксисти в інтелектуальному плані виглядали дуже переконливо і навіть елегантно, оскільки навчалися в старорежимних професорів, знали мови й ще не скотилися до ритуального цитування «класиків».

Змінювався фашизм, коригуючи на практиці маніфест Марінетті та де Амбріса, відточував свою доктрину націонал-соціалізм.

Мені стало цікаво, як у це креативно-інтелектуальне вирування вписаний український націоналізм? У мене було уявлення про основні праці, але якось вони сприймалися відокремлено. Хоча відбувалося все в один час.

Скажімо, з того, що на поверхні. Перша частина «Майн кампф» була опублікована в 1925 р., друга — в 1926. Цього ж року Донцов опублікував свій «Націоналізм», а Липинський — зібрав у книжку «Листи до братів-хліборобів» (минуло, на хвилиночку, чверть століття після виходу «Самостійної України» Міхновського). Дмовський опублікував свої книги раніше, але в 1926 р. було створено організацію «Табір великої Польщі» (представники нової ітерації ТВП нині трощать українські пам’ятники в прикордонних районах). В Угорщині запалював Дьюла Гьомбьош. Джентіле писав книгу «Походження і доктрина фашизму» приблизно в той самий час (1929), коли Степан Ленкавський сформулював декалог ОУН.

Загалом, хотілося все це якось утрясти, поєднати в часі — просторі. І гарно розписати.

Але я передумав.

А передумав тому, що все це неважливо.

І спонукав мене на таке глибоке прозріння один знайомий політик, який попросив на пальцях розповісти, «що там ці націоналісти понаписували, аби хоч уявлення мати — які з них інтегральні, а які — логарифмічні».

Немає сенсу заглиблюватися в історико-ідеологічні нетрі. Тим більше політикам. Тому що цим ідеям — сто років на обід. Навіть педагогічний ефект від їх вивчення вельми обмежений.

Що треба розповідати політикам у фарбах (та й звичайній публіці не завадить знати) — так це вибрані біографії активних діячів української революції після її поразки. Тобто наслідки того, що вони накоїли. З усіма жахами, з усіма побутовими подробицями.

Щоб нинішні розуміли.

Учора — ти блискучий адвокат і авторитетний мислитель, поважна людина, що запалює маси. На твоїх очах збувається мрія, з якої не так давно кепкували! А завтра — ти кілька років животієш у всяких дірах на Кубані, як Міхновський, щоб повернутися до Києва, де тебе невдовзі знайдуть повішеним.

Учора — ти нащадок шляхетського роду, зірка, що сходить, перспективний політик і дипломат. А завтра — нервовохворий п’яниця, як Липинський, без найменших перспектив. А твої колишні соратники — нікчеми.

Учора — ти вершитель доль величезної країни «від Сяну до Дону». А завтра — зневажений емігрант, фактично жебрак. Який перебивається випадковими заробітками, читаючи лекції про колишню велич. І оплакує в провінційних генделиках тяжкі долі, свою й Батьківщини, разом з такими самими маргіналами.

Або оббиває пороги в різних країнах, де намагається зацікавити своїми прожектами щодо «повстання в Україні» якихось третьорозрядних клерків, тому що крім них тебе ніхто не приймає.

Учора — ти гетьман, майже монарх, а твоя дружина — з першої десятки найзнатніших і найбагатших родів Російської імперії. А завтра ти просиш пенсію в німецького уряду. Тому що продано останній маєток в Англії, але треба хоч якось зберігати обличчя.

Учора ти генерал, а завтра — крамар. Учора тебе слухали мільйони співвітчизників, а завтра твої оповідки в кращому разі прочитає сотня французів… Тощо.

Або тебе просто шльопнули більшовики. Одразу чи після кількох років жалюгідного існування. Твій дім пограбували й спалили.

А все тому, що за пару років до цього тобі не вистачило розуму й волі домовитися щодо дрібних «літературних питань» з іншими людьми, хоча стратегічні інтереси у вас збігалися. Але ні. Ти вважав себе наймудрішим і гнув свою лінію.

Та й зараз гнеш, вважаючи (як Донцов), що ці жалюгідні людці крадуть твої ідеї. Або що саме твоя організація у складі восьми інвалідів має стати основою нового міжконтинентального українського проєкту. А не інша, з десятка аналогічних.

Ось таких історій — контрастних, отверезних — трохи бракує. Їхня принадність у тому, що вони вже закінчені, і можна простежити всю траєкторію.

А взагалі, якщо хочете отримати уявлення — прочитайте нову книжку Кирила Галушка (Kyrylo Galushko) «Український націоналізм» (червоно-чорненька, на картинці зверху). Там уся історія України з часів Давньої Русі. У книжки є безперечна гідність — вона вміщується в кишені.

http://hvylya.net/analytics/history/glavnyiy-urok-ukrainskoy-istorii.html