Україна рухається шляхом соціалізму для країн третього світу

Анонси нових перетворень і свіжі емоції навколо перепідпорядкування деяких важливих державних компаній змушують замислитися над питанням: у чому ж полягає ключова проблема українських реформ? Адже несприятливі зовнішні форс-мажори, такі як збройна агресія Росії, яку не можна було передбачити у 2013-му — на початку 2014 р., або глибока ментальна криза Заходу (почасти спровокована тією самою російською інтервенцією), уже мають враховуватися як даність.

Справді, досить важко знайти приклад успішних змін під час збройного конфлікту в його гарячій фазі — мабуть, тут Україні доводиться виступати піонером. Але загалом, незалежно від місця й часу, реформи не проводяться від гарного й благополучного життя чи тому, що комусь так закортіло. Навіть якби підступна Росія не напала на Україну, а Янукович зі своєю свитою просто втік би (варіант із його збереженням при владі зі зрозумілих причин розглядати не будемо), ми все одно пережили б економічний спад (до 5%). А також розграбування валютних резервів (воно фактично відбувалося вже наприкінці 2013 року), втрату керованості багатьма компаніями та банками, чиї рахунки й так виявилися б спустошеними вчорашніми господарями життя. Як тут не згадати затримання буквально по дорозі до аеропорту, особисті скарбниці колишніх міністрів тощо? До речі, такою була й внутрішня аналітика міжнародних організацій на рубежі 2013-2014 років: вважалося, що Україна залишиться зі скромними резервами, головним викликом буде ризик дефолту, а виробництво впаде приблизно в зазначених межах.

Повномасштабна війна, до якої вдалася Москва, справді стала для всіх несподіванкою — і проблеми 2015 року почасти зумовлені саме цією обставиною: тим самим міжнародним донорам доводилося гарячково переглядати свою українську концепцію буквально кожні кілька місяців. У такому режимі вони не працювали, мабуть, з часів епізодів міжнародних криз 2008-го та 1998 р. Більше того, заради України вносилися зміни (або робилися винятки) до правил, процедур, регламенту міжнародних фінансових інституцій (МФІ).

До речі, «зрадофілам», які досі нудять про «оголошення війни», слід періодично нагадувати: оголошення війни означало б миттєвий дефолт і заморожування будь-яких фінансових операцій. Більше того, Росія спокійно заявила б про те, що Україна сама на неї напала. «Слово проти слова». І що далі? Захід різний, країни, де Путін і його банда відмивають гроші, вдали б, що повірили Москві.

Але при цьому США, ЄС і МФІ весь цей час поводилися з Україною як з країною, яка, ставши жертвою агресії, воює де-факто, і не поширювали на неї санкцій, автоматичних за іншого ставлення з їхнього боку. Навіть за тих умов зупинити втечу капіталів (2014-15 рр.) було майже неможливо — хіба що більшовицькими методами, які точно вилізли б нам боком.

Якби все це було не так, США, зокрема, зовсім по-іншому інтерпретували б сумнозвісний Будапештський меморандум і вдалися б до зовсім інших дій, як це було, наприклад, із Гренадою в 1983 році (і де вперше прославився нинішній головний військовий радник українського Міністерства оборони Джон Абізейд). Однак, попри всі чесноти Барака Обами, Рональдом Рейганом він не був.

Втім, необхідно визнати: пограбування країни кланом Януковича (до речі, слідчі неофіційно стверджують, що наприкінці 2013 року в Україні не залишилося жодного помітного бізнесу, який би не належав тією чи іншою мірою цьому клану або не платив йому данини — і підстав їм не вірити немає) і війна створили максимально несприятливі умови для старту реформ.

У доларах США ВВП України впродовж 2014-2015 років скоротився зі $ 180 (+) млрд до $ 90 (+) млрд, тобто вдвічі, на 50%. Виглядає це, звісно, жахливо.

Але.

У 1991-1999 роках ВВП України скоротився на 59,2% порівняно з цим самим показником у «сталих цінах 1990 року». Ця методологія небезперечна, адже радикально змінилася структура споживання, відбулося масштабне роздержавлення, ціни почав встановлювати ринок, та й радянській статистиці не можна безоглядно довіряти. Щоправда, у номінальному доларі картина аналогічна: скорочення на 65,3% між 1990-м і 2000-м роками.

Втім, глибина депресії в Україні справді була чи не найбільшою серед усіх пострадянських країн (чому — це інша історія, і про те, що в цьому підозрілого — теж).

Але за наступні вісім років Україна надолужила понад половину формально втраченого на новій ринковій основі. А в номінальному доларі, як за загальним розміром ВВП, так і ВВП на душу населення, «перегнала» 1990 рік уже в 2005-2006 роках (посилання на статистичний довідник )! У 2009 році ВВП у доларовому вимірі скоротився на 35% (на 14,8% до 2008 року в гривнях), проте за чотири роки Україна знову відновилася (ВВП у 2008 році — $ 180 млрд, у 2013-му — $ 182 млрд).

Отже, неможливого немає, тим більше що зараз не депресія (як у 1991-99 рр.), а все-таки шок (як у 2009 році) та більш-менш успішне подолання його наслідків, але з елементами стагнації, що, звичайно, неприємно. Відновлювальне зростання 2010 року +4,2%, а 2016 року — 1,8%. Саме це, певна проблема з темпом і глибиною, змістом і перспективою, є законним приводом визначити ключову проблему наших нинішніх реформ.

На мою думку, вона полягає у відсутності чіткої ідеології.

Саме про це свого часу запитував «щойнообраний» президент Кучма в депутатів: мовляв, скажіть мені, що будувати? На жаль, на це запитання (а минуло майже 22 роки) немає відповіді досі.

Наприклад, візьмемо якусь найпозитивнішу «фічу» нашої урядової політики останніх років. Нехай це буде прозорість реєстрів власності. Так, це на 100% важливий успіх. Але навіщо це робиться? Щоб що? Автоматична відповідь буде такою: це ж показує, наскільки в нас усе чесно й прозоро, (і ?!), відповідно, підвищиться рівень прямих іноземних інвестицій в Україну.

Так, можливо. Але, як підкреслюють у своїх нещодавніх публікаціях голова ЄБА Томаш Фіала й економіст Андерс Ослунд (обидва — великі друзі України), доки не буде вільного обігу землі, жодних системних і масштабних вкладень не буде. Однак ледь мова заходить про вільний ринок землі, здіймається істерика, згадують мало не кріпацтво й пана Енгельгардта. Особисто автора цих рядків вразило, коли президент Порошенко продовжив мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення — адже політична підтримка цього мораторію десять років поспіль була звичайним бізнесом забороненої КПУ! Прозорість реєстрів — це чудово, але це тільки «стартові умови», якщо мета — економічне зростання і все, що з ним пов'язано ...

Чому так відбувається?

Тому що урядова політика не ґрунтується, на жаль, на постійній і впізнаваній ідеології. Чи то лібералізм, соціалізм, ізоляціонізм і протекціонізм, чи вільна торгівля та глобалізація, чи теократія (ось давайте повернемо церквам їхню власність до 1917 року — чому б і ні, якщо вам подобається Середньовіччя і ви з такою ідеєю перемогли на виборах?).

Натомість у нас майже повсюдно панує імітація. І панує вона не просто так, а тому що слугує захисним рефлексом бюрократії, яка з дев'яносто першого року залишається, якщо вжити марксистські терміни (у цьому сенсі вони є цілком загальноприйнятими в суспільствознавстві, the ruling class), панівним класом в Україні.

Звісно, бюрократія (насправді саме вона керує більшою частиною України ще з часів Йосипа Сталіна) діставала пробоїни за цю чверть століття: це і перебудова, і ліквідація КПРС, і приватизація, нехай «грабіжницька», і демократизація влади, і події 2005 року, і процес, який почався у 2014 році. І, так, влада бюрократів в Україні — порівняно з Росією — є мізерною завдяки існуванню політичного плюралізму, свободі слова, волонтерського руху та гігантського неформального сектору в економіці («мікробізнес» і «мігродолар»).

Але бюрократія тримається, її хребет не зламано (доказ: долю ключової інфраструктурної компанії «УЗ» вирішують міжвідомчі інтриги, а не курс її акцій на фондовому ринку, чи не так?).

Але, можливо, суспільство бажає саме цього?

Лише модернізованої УРСР (грубо кажучи, НЕПу зразка 20-30-х років минулого століття)? Нас десятиліттями годують (хто — чиновники, звісно!) «соціально орієнтованою державою». Красиво звучить, але в цьому болоті борсалися країни Латинської Америки приблизно півстоліття, а в 90-ті -- 2000-ні відмовилися від цієї ілюзії та рвонули вперед так, що Україна (116-те місце за ВВП на душу населення, МВФ, 2016 р.) давно не витримує порівняння з Уругваєм (62-ге). І навіть з Парагваєм (110-те), на жаль, а ще 27 років тому цією країною керував один із найлюдожерніших режимів у Південній Америці.

Але ми впевнено рухаємося шляхом соціалізму у версії для країн третього світу -- інспекція з охорони праці, це якраз звідти, з Латинської Америки, до того часу, коли інше, ринкове, мислення дозволило цим країнам буквально «завалити» весь світ своєю телевізійною продукцією ...

Яка інспекція, якщо ціну тієї чи іншої праці (попит-пропозиція) щодня встановлює ринок, а не держава? Імітація в українському контексті полягає якраз у тому, що й у нас цю ціну встановлює ринок, але він змушений залишатися в тіні саме тому, що державний апарат постійно виробляє регулювання та засоби покарань (ніби це не люди домовляються між собою про ті чи інші умови, а зловісний пан Енгельгардт змушує кріпаків виходити на панщину, а добра держава захищає бідолах кріпаків!). Україна перебуває в обценьках так званого «етатизму» (або «дирижизму»), провідної ролі держави в усіх сферах життя. Знову ж таки, 5% ВВП на оборону необхідні. Однак, відверто кажучи, у 2014-15 роках Україну врятував не державний апарат, розкладений Януковичем, а добровольчі формування — знову ж таки, в усіх сферах життя.

При цьому, не дивно, усі знають, що в комерційному секторі медицини рівень послуг кращий, а машини реєструють за кордоном, оскільки хочуть їздити на нормальних, і дивіться, хто їх реєструє: середній клас, а не «олігархи».

Якраз «олігархів» в Україні абсолютно все влаштовує. Як, скажімо, на Кубі за режиму Батісти чи в Мексиці часів Діаса — до речі, боксерська новела «Мексиканець» Джека Лондона саме про ці часи. Так, «олігархи» сильно схудли, але вони собі компенсували ці втрати скороченням середньої зарплати в країні між листопадом 2013-го і 2016-го в 2,15 раза. Старі схеми поламані, вони перестали працювати злагоджено, але продовжують спотворювати нормальні ринкові процеси, як і відсутність зрозумілої ідеології в політиці уряду (чого вартий один Національний банк, проти відповідальних осіб якого, нарешті, розпочато розслідування).

Вище наведено лише кілька прикладів, але така сама логіка поширюється в Україні на всі сфери економічної та іншої соціальної діяльності. Тому ми практично й не рухаємося вперед — хіба що ледь помітно, за рахунок отримання чергових кредитів, допомоги чи рівня світових цін на зерно, вугілля, руду ...

Тепер слід сказати, що (всупереч переконанням автора!) соціалізм і навіть мобілізаційний режим під час війни, який дуже схожий на соціалізм, не так уже й погані.

Якщо (що важливо!) це справжній соціалізм або справжня мобілізація. Так, у деяких країнах ти віддаєш чи не 90% свого доходу державі, але за це маєш якісний громадський транспорт, якісну охорону здоров'я, якісну дошкільну та середню освіту, визнаний на світових ринках праці диплом про вищу освіту (і ступінь), нарешті, бачиш успіхи твоєї країни в сфері енергозбереження та автоматизації тощо. Можна рухатися й таким шляхом — чому ні? Якщо саме цього хоче більшість (чому той самий Андерс Ослунд фактично живе в США? чи не тому, що в рідній Швеції він колись належав до ідеологічно ліберальної меншості?).

Але ситуація, за якої «маленького українця» обдирають заради того, щоб «соціальні потреби» мінімально забезпечували корпорації, приватні й державні (і змішані) багатіїв (так, вони практично чесно вигрують тендери!), які до того ж виводять прибуток в офшорні юрисдикції, не може називатися «соціально орієнтованою державою». Аж ніяк.

Простий приклад. Податок на доходи фізичних осіб, головним чином, для основної маси це зарплати — 18%, соціальний внесок — 22%, тобто 40%. Приберемо деталі та дрібніші податки, нехай навіть буде так. Виходить, що загальні витрати на наше конституційне право на охорону здоров'я становлять близько 57 млрд грн. Приблизно менше 3% ВВП, якщо вважати, що за підсумками він перетнув позначку в 2 трлн гривень.

Щоправда, міжнародні організації десять років поспіль пишуть нам 7%, може, вони ще щось приписують із загального котла витрат. Але найяскравіший показник — це 1, 342 грн на людину на рік (менше $50). Треба бути суперменом, щоб не вийти за рамки такого щедрого конституційного права. Навіть в. о. міністра погоджується, що не менше половини витрат на медицину громадяни оплачують із власної кишені.

Чому б не змиритися зі здоровим глуздом і не легалізувати існуючий у тіні ринок, щоб, побачивши справжній прейскурант і його реальне наповнення, відштовхуватися від реальних показників у формуванні державної політики?

Але ні. «Комунізм — це молодість світу, і його будувати молодим». З 1 січня ті, хто молодший за 35, тепер додатково 2% від зарплати сплачують до накопичувальної пенсійної системи. Як і в усіх наших реформах, передбачається, що поступово накопичиться пристойна сума. Ну-ну.

Практично те саме стосується й так званої мобілізаційної економіки. Важливі її риси уособлює волонтерський рух, але знову ж не бюрократична держава. Контраст: за тиждень люди (нація) збирають кошти на обмундирування для бригади, але відповідне відомство проводить «конкурси» рік чи півтора. Імітація з нерідко «злочинним задумом»...

У гіршому разі паразитуюча, а в кращому -- безпорадна бюрократія не давала, не дає і не дасть Україні розвиватися. Причому не важливо, яким шляхом: ліберально-демократичним чи соціал-демократичним.

На Майдані 2013-14 років ми позбулися лише агресивно-бандитської складової того ладу, який тримав Україну у своїх чіпких обіймах ще з початку сталінської колективізації 1930-х. Але хребет цього Левіафана досі не зламано (як здається, уже сталося в Румунії). Очевидно, він уміє відновлюватися подібно до робота Т-1000 із «Термінатора-2».

Важко сказати, чи усвідомлює це українська політична еліта, але терпіння тих соціальних верств, які, без перебільшення, віддали весь свій особистий ВВП на оновлення українського національного проєкту та його захист, починає добігати кінця.