Інфляція інформації: чому українцям стає байдуже?

Один із фундаторів американської демократії Авраам Лінкольн казав: «У цей час і в цій країні громадська думка – це все. Ніщо не може зазнати невдачі, заручившись нею, і ніщо не може перемогти без неї». За таким принципом хай як, але намагаються жити всі демократії. Класичний приклад – Брексіт, коли Кемерон пішов у відставку з тієї причини, що не зміг представляти більшість. Не так давно у відставку пішов очільник МВС Франції на тлі скандалу, що розгорівся навколо працевлаштування його доньок на посади помічниць. Радник президента США з питань нацбезпеки пішов у відставку після скандальної розмови з послом Росії у Вашингтоні.

Хотілося б згадати такі приклади в Україні, але, на жаль. І якщо раніше проблема була лише у чиновницькому безчинстві та круговій поруці, то тепер самоусуватися почало саме суспільство. На тлі безперервного потоку негативних новин спостерігається явне зниження інтересу до війни, корупційних розслідувань та інших скандальних кейсів. Інформаційне «забруднення» почало зашкалювати, і особливо важко людям упоратися з валом негативних новин. Як наслідок, багато хто почав здаватися.

Психологи стверджують, що нарівні з візуальним, аудіо чи кінестетичним сучасна людина розвинула дигітальний тип сприйняття навколишнього світу, тобто через отримані дані. Як відомо, кожен такий тип має свої обмеження – певний поріг. Поріг сприйняття інформації останнім часом невблаганно зростає. Велика кількість різних фактів і думок, чимала частина яких є фейковими, призвела до того, що українське суспільство все важче розворушити й отримати відповідну реакцію. Максимум – шер у Фейсбуці та кілька занепокоєних коментарів.

Трохи більше ніж три роки тому справжній шок викликав сюжет про побиття студентів на Майдані Незалежності. Після цього всі були одержимі новинами, прямими трансляціями та коментарями. Люди безперервно споживали тонни інформації. Потім із таким самим захопленням стежили за подіями в Криму та на сході, дослухалися до волонтерських закликів і бігли на допомогу. Тоді перспектива розширення бойових дій за межі Донбасу справді наганяла жах, і російські танки ввижалися просто під Києвом.

За три роки війни, нестабільності, інформаційних атак і реальних скандалів здатність суспільства рефлексувати притупилася. Репліки Гаранта Конституції на тему ескалації конфлікту здаються «страшилками», люди менше діляться новинами про вбитих на фронті, ніхто не рахує кількість біженців чи випадково вбитих під час чергової атаки з боку бойовиків. Вибухи в Харкові чи обстріли з боку сепаратистів не вшановуються навіть якоюсь акцією у Фейсбуці, не кажучи вже про суспільне обурення та вимогу дотримуватися Мінських домовленостей.

Ще одна чудова особливість нашої інформаційної та політичної культури – розмови про корупцію та злодійство. Цих новин теж удосталь. Лише найлінивіші ЗМІ не пишуть про те, що наділені владою люди безперервно крадуть і, власне, переважно тільки цим і займаються. Що ж тут чудового, запитаєте ви? А те, що жодних наслідків і відповідальності за ці діяння немає.

Історія рухається по спіралі, і ми, де-факто, стаємо свідками старої історії. Суспільство в обличчя знає всіх, хто пристроївся до державного бюджету, але це не лише не перешкоджає їхній діяльності – багато хто відкрито демонструє нажите «непосильною працею». Репортаж із залу суду, де черговий «серцевик» на візку в оточенні десятків адвокатів доводить, що ці руки нічого не крали, сприймається не інакше як дурне шоу чи дешева вистава. А поширена фраза: «правоохоронні органи мають розібратися, а суд ухвалити рішення» – у наших реаліях буквально звучить як виправдувальний вирок, бо і органи, і суди є чимось на кшталт кооперативів на госпрозрахунку.

Інформація втрачає свою цінність: її надто багато, часто вона неправдива чи викривлена, люди втомилися рефлексувати на інформаційні подразники, як-от війна, корупція та злочини. Причина проста – усі теми просто заговорюються й не знаходять жодного вирішення в площині дій. І в програші від цього залишаться як суспільство, так і влада.

Втома від нескінченних потоків негативної та неправдивої інформації в українському суспільстві накопичується. Більше того, зникає реакція і на позитив. Яскравий приклад – безвіз із Євросоюзом. Громадська думка стає дедалі ефемернішою, а люди – дедалі розчарованішими та песимістичнішими: їх ніщо не зачіпає і не чіпляє. Як показує попередній досвід, рано чи пізно такий стан обертається агресією – питання лише в тому, коли це станеться і на кого вона буде спрямована.