Наймерзенніший звір на світі

Цю цікаву  статтю написав  Олександр Очеретний. Я чекав другої частини  і  публікую її в повному обсязі.  Дякую авторові та чудовому сайту WildLife.by... Поки що, " на нашій  швейній фабриці - таке навряд чи хтось пошиє"... Таланти - є: попиту немає...Саме такі роботи розвивають природну для всіх нормальних людей любов до природи...і прищеплюють розуміння того,  що людина зовсім не ЦАР ...що не всі й не завжди її бояться... і що засоби "для боротьби за головне" зашиті в ДНК дуже й дуже багатьох видів зі значно меншим, ніж у людини,  мозком.. Найцікавіше те, що майже в будь-якої  людини, все життя пов’язаної з Природою, після прочитання  виникає бажання щось доповнити і щось спростувати... Ну і , звісно, у  статті помітний гумор...і  "техніка" ....Можливо  мені здалося? М.П.

Найстрашніша істота на світі, це, звісно, жаба – та жаба, яка періодично душить значну частину людства, коли вона бачить успіхи іншої частини людства – талановитішої та вдачливішої.

Але ми сьогодні поговоримо не про неї. Сьогодні тема нашої розмови – страшні тварини білоруської дикої природи. Однак почнемо ми з викриття такого явища – наскільки недоброго, настільки й повсюдного, – як антропоморфізм. Тобто олюднення тварин. Інакше кажучи: приписування диким звірам якостей, притаманних людині, й трактування поведінки тварин, виходячи з норм і правил людської моралі, а іноді й етикету.

Давайте відразу обмовимося, що шляхетними чи підступними, вдячними чи неуважними – і таке інше, й таке інше – дикі тварини не бувають (про домашніх – розмова особлива). Вони діють відповідно до інстинктів і досвіду – іноді власного, іноді досвіду спільноти, яка й підганяє поведінку тварин під межі доцільності. Це я круто завернув!

Загалом, не судіть звіра чи рептилію з погляду своїх уявлень про добро і зло. Тварина робить лише те, що здається їй оптимальним для цієї ситуації.

Отже, розмова сьогодні піде про небезпечних тварюк білоруської природи, причому в межах цієї статті ми поговоримо лише про ту шкоду, яку тварина здатна завдати безпосередньо життю та здоров’ю людини. Підкоряючись законам біологічної систематики, почнемо з вищих істот – із ссавців.

Хижаки

Зразково-показовий, знаковий і класичний хижак білоруського лісу – це, безумовно, вовк. Одразу скажу: мені, людині, яка обертається в гущі мисливсько-екологічних новин майже 10 останніх років, не відомо жодного достовірного й підтвердженого випадку нападу здорового вовка на людину в нашій країні. Випадки нападу оленя – були, бобер нападав, глухар – скільки завгодно, про вовка не знаю. Якщо шановному читачеві такі випадки відомі, то прохання відзначитися в коментарях.

Тільки, будь ласка, не потрібно розповідати про поштарку (як варіант – доярку чи сільську «вчительку»), яка йшла вночі з села в село, а вранці перехожі виявили лише її ноги в чобітках (як варіант – валянках), за ними й упізнали. Дивишся на людину – начебто розумна, начитана, а як почує чи прочитає щось про вовків, так зморшки на лобі розгладжуються, погляд скляніє і починається: «У нас у селі, у 60-х, такий випадок був. Молода вчителька – тільки з педінституту розподілилася...»

Однак, на мою думку, табу на людей у європейських вовків зумовлене лише потужним мисливським пресом, який дещо обтесав прагнення й бажання цього звіра. Ще у XVIII-XIX століттях напади вовка на людей були досить частим явищем у всій Європі. Вони відбувалися, якщо вірити літературі, від Піренеїв до Уралу й від Мурманська до Єревана. Деякі вовки (а скоріше групи вовків) навіть отримали власні імена, наприклад Жеводанський звір, якому приписують понад 250 нападів на людей, близько половини з яких закінчилося загибеллю постраждалих.

Хижакували в наших лісах вовки і відразу після війни – чотири роки на них не полювали взагалі, а людська плоть стала настільки часто траплятися їм на обід, що стала цілком звичною стравою.

У наш час ситуацію з вовком у деяких районах Білорусі, зокрема на Вітебщині та в інших місцях, можна назвати «складною», оскільки на зуб їм дедалі частіше потрапляє домашня худобина, а ще частіше – собаки. Але повторюся – випадки нападу на людей мені не відомі. Проте це не означає, що можна рекомендувати всім ходити вночі поодинці територією, яку зграя вовків вважає своїми мисливськими угіддями. Не потрібно провокувати. Он, пишуть, що під час прогулянки стежкою в національному парку Кейп-Бретон-Гайлендс у Новій Шотландії (Канада) у 2009 році зграя койотів убила дівчину. А койот набагато обережніший за вовка і значно менший за нього. Тобто потенціал убивці у вовка є, але він чомусь поки що людей не вбиває. Це все, що, на мій погляд, можна сказати про небезпеку нападу білоруського вовка на людину.

З ведмедями не так однозначно. Цей хижак на людину нападав, нападає і продовжить нападати. Коли читаєш мисливські новини та зведення подій із Росії та північноамериканських держав, то ведмеді – що бурі, що гімалайські, що барибали – постійно фігурують як агресори й людожери. Проте випадки нападу білоруських ведмедів на людей під час випадкових зустрічей у лісі мені не відомі. Випадків «викличної» поведінки з імітацією нападу – скільки завгодно. Зокрема, кілька років тому двоє великих ведмежат, судячи з усього, минулорічного народження, загнали в машину екіпаж ДАІ й усіляко над ним глумилися. Ще один недавній випадок: ведмідь «шугонув» автомобілістів, які зупинилися в придорожньому пункті відпочинку, розігнав їх по машинах, а сам скористався їхньою їжею.

Відстежуючи такого роду зведення, можна сказати, що ведмідь у Білорусі, де полювання на нього закрите, почувається в безпеці, його кількість збільшується, отже, цілком можна очікувати і надзвичайних подій, пов’язаних із конфліктом ведмедя і людини.

Фахівці радять під час зустрічі з ведмедем спокійно відступати й ні в якому разі не тікати, щоб не спровокувати хижака на «наздоганяйки». Але як кажуть, «гладко було на папері, та забули про яри»: ми всі теоретично добре підкуті, але під час реальної зустрічі зі звіром воно якось забувається.

Історія з життя № 1

Справа була в Архангельській області, де я служив, на початку 1990-х років. Місця там ведмежі, але поки реально не зустрінешся зі звіром, не усвідомлюєш цього. Не буду описувати всіх подробиць тієї зустрічі, але коли я несподівано зіткнувся в малиннику з величезним звіром, який стояв метрах у двох від мене, що я зробив? – вгадайте. Звісно, побіг. Втім, попередньо, звісно, вилаявшись і крикнувши приятелям: «Ведмідь!» Дуже яскраво засіла в моїй пам’яті та величезна голова – мені здалося, що вона розміром із двокамерний холодильник «Атлант», – і трохи пожовані листя малини на відтопиреній нижній губі. Тоді все закінчилося благополучно. Схоже, що ведмідь поламав крізь малинник прямо в протилежний бік.

Яких заходів безпеки слід дотримуватися, перебуваючи в ведмежих місцях?

По-перше, бути помітним. Потрібно ходити шумно. Бо несподівано натрапити на ведмедя досить небезпечно.

По-друге, не підгодовувати звірів і не провокувати їх на пошук їжі поблизу людини. Знавці стверджують, що ведмедя можна відігнати, видаючи сильний шум будь-якого походження: це можуть бути постріли, клаксон автомобіля чи удари в кришки від каструлі. Вони ж радять під час нападу ведмедя прикинутися мертвим. Це якщо не забудете.

Але продовжимо про хижаків. З «крупняка» в нас залишилася лише червонокнижна рись. Ну що тут можна сказати, востаннє я читав про напад рисі на людину як на здобич у школі, в одній із книжок Фенімора Купера, та й то, здається мені, що перекладач переплутав її з пумою, а пуми в нас не водяться.

Що стосується всіх хижих звірів, більше того – всіх теплокровних тварин, то вони можуть бути переносниками сказу – і в цьому полягає їхня головна й дуже серйозна небезпека для людини. Лисиці й вовки є основним потенційним джерелом зараження людини сказом, і саме хворі тварини фігурують у всіх без винятку випадках агресії проти людини. А обстановка зі сказу в нашій країні далека від ідеальної.

Копитні

Як не дивно, копитні тварини за кількістю зафіксованих випадків нападу на людей, зокрема зі смертельним наслідком, сильно обійшли хижаків.

Найнебезпечніші копитні під час тічки. Це період, коли переповнені тестостероном і адреналіном рогаті туші метушаться лісом з метою відбити самок у суперника чи не розгубити свій власний гарем. У цей час самці лосів і оленів схильні кидатися буквально на все, що може здатися суперником, а суперником їм у цей час здаються всі, хто завгодно – грибники при цьому, на жаль, не виняток.

Історія з життя № 2

Трапилося це з моєю дружиною Оленою багато років тому. Вона наприкінці серпня пішла по гриби, узявши в компаньйони нашого пса – великого кобеля породи дратхаар. Довго чи коротко блукали вони лісом неподалік Радошковичів, як раптом сталося щось несподіване. Собака, що йшов попереду метрів за 50, раптом злісно гавкнув і, підібгавши хвіст, метнувся до Олени. За кобелем, голосно сопучи, мчав лось-рогач! Дружина розповідала, що, миттєво оцінивши обстановку, збагнула, що на дерево вона залізти не зможе – навколо були гладенькі сосни й ліщина – тому треба було зробити щось інше. І вона… загавкала. Так-так! Як уміла, загавкала, голосно й з виразом: «Гав–гав-гав!!!» Смішно? А що їй ще залишалося робити? Лось тоді зупинився, розвернувся на 180 градусів і зник у лісі. Як бачите, все обійшлося. Але чи був факт нападу? Напевно, почасти був.

Згадується моторошний випадок, що стався порівняно недавно – у 2015 році – в селі Копче Осиповицького району, коли шляхетний олень у стані тічки вбив одну людину й покалічив ще двох. Олень піднімав людину на роги, кидав на землю, топтав копитами — і так кілька разів. Судмедексперт нарахував на тілі загиблого 42 рани, перелік пошкоджень внутрішніх органів і кісток займав сторінку.

Олень-убивця був застрелений. Як потім з’ясувалося, він уже неодноразово нападав на людей, але досі все обходилося, і ось – не обійшлося.

Тоді цю історію якось заговорили й забули. Я ж абсолютно впевнений, що цей олень був домашнім звіром, оскільки подібних «агресорів» мені доводилося спостерігати з дуже близької відстані й навіть годувати з рук.

Історія з життя № 3

Кузя був материм самцем козулі, до весни в нього нарешті відросли розкішні роги. Він був улюбленцем школярів, сімей військовослужбовців і військових радянської військової частини на території Східної Німеччини. Маленьке плямисте козеня було підібране мисливцями в лісі й вигодуване спільними зусиллями солдатів і офіцерів. Минав час, Кузя матерів. Перші бодання із солдатами всіх тішили, крім тих, кого він бодав. Поступово він перетворився на дуже нахабного й злісного звіра. Що цікаво, дітей Кузя ніколи не чіпав, але лютою ненавистю зненавидів людей у військовій формі. Після того, як на урочистому шикуванні, присвяченому якомусь революційному святу, Кузя буквально посадив на роги командира частини, його долю було вирішено. Цапа «ув’язнили» в чергову машину й відвезли в ліс кілометрів за 100 від частини.

Вчитуючись у наведену вище історію з шляхетним оленем, я чомусь згадую нашого Кузю. І я майже впевнений, що так поводитися міг лише звір, який добре знає й не боїться людей. Швидше за все втікач із якогось звіринця.

Коли говорять про копитних-агресорів, то чомусь передусім прийнято згадувати про кабанів. Сильний, страшний, з іклами… Але ось що дивно, я (повторюся, за майже 10-річний термін) не знаю випадків неспровокованого нападу дикого кабана на людину. Пам’ятаю лише, як пару років тому поранений кабан, який відлежувався на околиці села, тікаючи від переслідувачів-мисливців із собаками, добряче пом’яв випадкового перехожого. Ну, а на полюванні таких випадків предостатньо, але на те воно й полювання: заняття добровільне, не для всіх, а іноді й небезпечне.

Інші ссавці

Бобри – добрі. Чули?! Але це просто рима, що не має нічого спільного з реальністю. Незграбний бобер, такий схожий на плюшевого ведмедика безневинний добряк, який і рибку скривдити не в змозі, оскільки харчується виключно рослинною їжею, чи не так? Ні, не так, ми з вами перебуваємо в полоні антропоморфізму. Бобер – це стрімкий звір, який може бути дуже агресивним, якщо його загнати в кут. І саме через усталені стереотипи ці напади бувають такі несподівані та небезпечні для людини.

Історія з життя № 4

У 2013 році в Кам’янецькому районі троє друзів-рибалок виявили на березі Шестаковського озера бобра – він спокійно сидів на узбіччі дороги. Друзі зупинили автомобіль і вирішили сфотографуватися зі звіром. Вони вийшли з машини й підійшли до «симпатичного товстуна» впритул. І тут бобер у стрімкому стрибку накинувся на одного з приятелів і встиг двічі вкусити його за стегно. Товариші намагалися надати потерпілому першу допомогу, але він швидко стік кров’ю: звір перекусив стегнову артерію. Рибалка помер ще до приїзду «швидкої» на очах у своїх друзів.

Тут можна порадити вкотре: обходьте дикого звіра стороною, навіть якщо він здається вам таким милим і безневинним, пам’ятайте про те, що всі ми перебуваємо в полоні антропоморфізму й схильні приписувати звірові ті якості, яких у нього немає, і не помічати очевидних.

Ще кілька слів про таких ссавців, як кажани. Щоосені – я так думаю, це пов’язано з початком якоїсь міграції рукокрилих – у соцмережах з’являється маса повідомлень про те, що кажани залітають туди, де їм не місце, – часто в будинки й квартири. Нерідко їх ловлять, фотографуються з симпатичним звірятком і відпускають на волю. Але мало хто знає, що з боку кажана людину підстерігає величезна небезпека. Річ у тім, що ці звірята є так званим «природним резервуаром» того самого сказу, про який ми згадували вище. Тобто кажани можуть бути заражені сказом, носити цей вірус практично все життя без особливої шкоди для себе. Укус же такого кажана може заразити будь-кого захворюванням, ліків від якого поки що не придумали.

......

Минулого разу ми говорили про ссавців, зустріч з якими може мати для людини сумні наслідки. Спочатку планувалося вбити інформацію про всіх небезпечних тварин в одну статтю. Але в міру її написання згадувалися й вилазили назовні дедалі нові й нові факти. Статтю «пучило», вона роздувалася, поки не почала ділитися, як інфузорія, і, зрештою, не розділилася на два самостійні тексти.

Перш ніж почати основну розповідь, давайте приберемо питання, пов’язані із систематикою тварин і постійно вносять плутанину. Отже, коли говорять «тварини», то мають на увазі всіх – від інфузорії до синього кита. Павук, горобець, людина й гідра – це все тварини. А коли говорять «звірі», то це синонім слова «ссавці». Тобто, плотва – це тварина, але не звір. А пацюк – це і звір, і тварина. Прошу вибачення за менторський тон, проте якщо для фахівця всі ці питання очевидні, то прості любителі природи, для яких цей текст і призначений, дуже часто плутаються.

Саме про звірів ми говорили в межах минулої статті, сьогодні мова піде про інших тварин.

До речі, про пташок

Так-так. Птахи можуть бути небезпечні, а іноді й смертельно небезпечні. До речі, шановний читачу, вас кусав колись крихітний хвилястий папужка? Це дуже боляче! А папуга з дзьобом потужнішим, скажімо, якийсь нерозлучник чи корела? У цьому разі без крові ніяк не обійтися!

Чим більший птах, тим він небезпечніший. «Африканський страус ударом ноги може вбити лева», – пишуть у рубриках «Це цікаво», проте ніхто ніколи не бачив страуса біля тіла поваленого лева, але це вже дрібниці.

Ну а родич африканського страуса з Нової Зеландії – казуар – це вже реальний убивця. Кілька випадків смертельних атак зафіксовано поліцією цієї острівної держави.

Однак давайте підемо від заморської екзотики, повірте, у нас і своїх птахів-агресорів вистачає.

Усім тваринам узагалі та птахам зокрема властиво захищатися. Потужного відсічі можна очікувати і від пташенят-пуховичків.

Історія з життя №5

Родина одудів оселилася прямо під дахом у будинку моєї бабусі (справа була на Північному Кавказі, там цих птахів дуже багато). Доступність, як кажуть , за крок, досить приставити драбину і ось вони – пташенята. Втім, трьох довгодзьобих чубатих красенів було видно й із землі. Гніздо руйнувати я не збирався – вже у віці семи років я був справжнім юним натуралістом (без лапок), до гнізда мені треба було дістатися, щоб перевірити вичитаний у книжках момент. Я десь прочитав, що пташенята одуда обороняються від хижака, буквально відстрілюючись від нього послідом.

Я надів бабусині окуляри, від яких усе навколишнє миттєво втратило різкість, приставив драбину до стіни й наблизився до гнізда. Загалом, окуляри не допомогли – мені в обличчя потрапили всі троє пташенят, а смердюча рідина стекла з чола й залила мені очі. З драбини я впав і пошкодив руку. У науково-популярній книжці було написано правду. Жахливий запах посліду переслідував мене ще днів 3 – він не змивався нічим.

Багато наших птахів виявляють дива героїзму та сміливості, коли захищають своїх пташенят. Причому в арсеналі захисників безліч хитрощів, від чистої клоунади: «я поранена пташка, я зараз здохну, спіймай мене, спіймай» – до обстрілювання послідом і прямої та відвертої атаки.

Особливо поднаторіли в цій справі чайки й воронові.

Дуже всім раджу: обов’язково розкажіть своїм дітям, що чіпати пташеня-слітка, яке сидить на землі чи дереві, не варто – воно не випало з гнізда, воно вчиться жити самостійно під наглядом батьків. Більше того, підходити впритул, а тим більше – намагатися піймати слітків ворон чи сорок – просто небезпечно. Батьки й навіть птахи-сусіди оберігають цих слітків дуже суворо й захищають їх вкрай агресивно, доходить до серйозних травм, якщо нападу зазнають діти.

Історія з життя №6

Справа була в Ленінграді на початку 80-х. Гуляючи в тінистому дворі на набережній річки Фонтанки, ми з моїм двоюрідним братом натрапили на милягу-воронятко.

Красунчик-красунчиком. І нам, звісно ж, закортіло його піймати! Навіщо – важко сказати. Напевно, щоб погладити й відпустити.

– Кар! – сказало воронятко й жваво відстрибало від нас.

– Каррр-каррр!!! – долинуло звідкись зверху, і мене негайно накрила потужний ляпас – прямо по потилиці.

Тікаючи, я озирнувся й виявив, що мій брат Віталик біжить у бік набережної річки («Плавати не вміє», – відзначив я автоматично), а над ним в’ються три великі птахи, періодично знижуючись і черкаючи по його голові лапами й дзьобами.

Мене теж били, і я так само, як Віталик, тікав, але оскільки я задивився на брата, то з усієї снаги врізався в старий ленінградський дуб. Чи били мене птахи далі, я не знаю, бо вирубився. Додому я приковиляв, повиснувши на брата. Ось що може воронятко, кілька дорослих ворон і молодецька завзятість.

Але логічніше було б запропонувати: чим більший птах, тим більшу шкоду він може завдати необережній людині. Про жахливі травми, залишені гострими дзьобами гагар і чапель, мені доводилося читати. Про травми, завдані людині лелеками, читати не доводилося, але, зважаючи на габарити самого птаха й розмір його дзьоба, можна зробити припущення й висновки. А як б’ється лебідь, я бачив! На моїх очах пара лебедів-шипунів ледь не вбила людину. Зараз розповім.

Історія з життя №7

Місце дії – річка Гафель, неподалік містечка Ратенов у Потсдамському окрузі. Тоді ця країна називалася Німецькою Демократичною Республікою, справа була в 1985 році.

Ми коротали час на пляжі, неподалік радянської військової частини. Був жаркий літній день. Неподалік берега, на загальну втіху, жебракувала родина лебедів – два великі білі птахи й штук п’ять ще зовсім крихіт, сірих «гидких каченят».

Відпочивальники постійно підгодовували лебедину родину, тому вони ніколи далеко не припливали. І раптом серед лебедів почалася паніка! Малеча з величезною швидкістю розбігається в різні боки (так, усе відбувалося на воді, але склалося враження, що вони справді розбігалися). А два дорослі лебеді почали буквально вбивати щось темне, що раптово опинилося між ними! Спочатку ми думали, що це видра, яка спробувала схопити малюка, але коли «видра» почала лаятися матом і кликати на допомогу, усі зрозуміли, що це доблесний радянський військовослужбовець у званні прапорщика. Лебеді били його крилами, клювали, застрибували на нього з ногами – вони його реально топили. І втопили б, якби не підоспів човен з рятувальниками. Їм вартувало великих зусиль, щоб відігнати лютих птахів і втягнути небораку в човен. Дивитися на його обличчя було страшно! Увесь у крові й синцях, як той, що виринув не з води, а зі шинкарської бійки.

Потім, його, звісно, запитали, як так вийшло. І знаєте, що він відповів? Він сказав, що просто пірнув під лебедину родину й «пощекотав пузко» лебедяті! Ну а потім, задоволений, виринув прямо серед пташенят…

Слово про гадів

Давайте відразу з’ясуємо: у Білорусі водиться лише одна змія, небезпечна для людини, – гадюка звичайна. Усе! «Слижей болотных», «чырвоных вужыкаў» та іншу нечисть давайте залишимо для статей з фольклору. Ми ж із вами серйозні люди, чи не так?

Є ще одна змія, що належить до умовно отруйних – мідянка звичайна – у неї є отруйні залози, але немає отруйних зубів. Залози відкриваються прямо в ротову порожнину, де слабка отрута змішується зі слиною. Слина мідянки діє лише на ящірок – основну їжу цих плазунів. Для людини ця змія абсолютно безпечна.

Усі знають, що укус гадюки небезпечний. Однак ця небезпека часто сильно перебільшена. Будь-яка людина, яка хоч трохи цікавиться дикою природою, здатна розповісти, як потрібно поводитися під час прогулянок на природі, щоб вас не атакувала гадюка. Простіше кажучи – не чіпайте змію, і вона вас не чіпатиме. Є небезпека випадкового зіткнення – якщо, скажімо, ви наступите на змію. Це одна з причин, через яку на прогулянки потрібно взувати нормальне взуття, а не відкриті босоніжки.

Між тим, далеко не всі навіть найпросунутіші люди знають, як потрібно поводитися, якщо укус уже стався. Для початку, вилаявшись, треба накласти щільну пов’язку, знерухомити кінцівку й доставити хворого до лікаря. Можна випити анальгетиків, оскільки дуже боляче. Усе! Більше нічого не робимо, щоб не зашкодити.

Тепер про те, чого ні в якому разі не можна робити при укусах: накладати джгут, тим самим припиняючи кровопостачання кінцівки. Заборонені різного роду припікання, надрізи й, звісно ж, самоампутації (останні дуже популярні в старих книжках про мужніх змієловів). Медики застерігають: не стільки страшний сам зміїний укус, скільки безграмотно надана перша допомога.

Історія з життя № 8

Давно це було. Здається, у 1997 році. Журналістський кураж тоді зашкалював. Тому, щоб розповісти читачам, як правильно поводитися після зміїного укусу, без особливого втручання медицини вирішено було дати змії себе вкусити. Гадюку знайти не вдалося, але був кам’янистий щитомордник – далекосхідна змія, отрута якої діє як «Отрута гадюки +». Проте зазначу, що страхували мене все-таки професійні реаніматологи. На всяк випадок.

Я не буду докладно описувати той дослід. Обійдемося тезами.

– Змусити змію атакувати досить складно. Одного щитомордника довелося забракувати, оскільки він категорично не хотів кусатися. Друга змія вкусила лише після того, як їй розтиснули щелепи й вставили руку в пащу.

– ;Отрута щитомордника прозора й жовта. На смак – не зрозуміти який, оскільки на язик діє подібно до новокаїну чи лідокаїну.

– Зміїний укус – це дуже боляче. Порівнянно з припіканням руки цигаркою.

– Уражене місце миттєво блідне й починає припухати.

– Через 2 години пухлина простягається до пахви. Пухнуть і лімфатичні залози.

– Через 4 години біль трохи вщух і змінив характеристики. Тепер рука болить, як від сильного забиття.

– Сухість у роті. Біль, постійна спрага й періодичні панічні атаки не дають заснути.

– Ніч не спав. Десь о 3 ночі зробили укол преднізолону.

– День провів у сидячому положенні, будь-який рух викликає біль у руці.

– Місце укусу почорніло й покрилося пухирями, заповненими каламутною рідиною.

– Працездатність руки стала відновлюватися на третю добу.

– Повне одужання настало через 2 тижні.

Ось такий власний досвід. Якби було медичне втручання хоча б за 2-3 години, то одужання настало б набагато раніше.

І ще: смертельні випадки від укусів гадюки в Європі відомі, вони дуже рідкісні й пов’язані здебільшого з неправильним наданням першої допомоги чи анафілактичним шоком. А також якщо укус припадає на голову чи шию і якщо постраждалі – малолітні діти чи глибокі пенсіонери.

Риби – агресори

Нагадаю, у межах цієї статті ми говоримо лише про європейських, більше того, про білоруських тварин.

Завдати травми людині здатна зубата риба – тут усі, звісно, згадають щуку. Так, це варіант цілком можливий. Мені доводилося чути про маленьких дітей, які засовували в пащу щуці руку, а назад витягти її не виходило через те, що зуби в цієї риби ростуть у напрямку назад.

Але засіла мені в пам’яті історія – читав я в юності в якійсь книжці: дитина засунула палець у пащу якійсь «білій» рибі – лящу, в’язю чи коропу – і в результаті отримала серйозну травму – риба своїми глотковими зубами добряче пом’яла дитині фалангу пальця. Більше я про таке ніколи й ніде не чув.

Однак глоткові (вони ж фарингеальні) зуби є в переважної більшості риб. У коропових вони дуже потужні. Біла риба з їх допомогою дробить раковини дрібних молюсків і хітин ракоподібних. Однак скільки я не намагався повторити сюжет розповіді, нічого в мене не виходило. Тому, вірити цьому чи ні, не знаю. Але для юних натуралістів (без лапок) це широке поле для експериментів!

Комахи та їхня рідня

Настав час зупинитися на членистоногих. Точніше, на комахах і павукоподібних. Забігаючи трохи наперед, скажу, що представники цього типу тварин, попри свої «несерйозні» розміри, здатні нашкодити дуже ґрунтовно. Причому наслідки нападу одних і тих самих тварин можуть бути дуже різними: від простого почервоніння шкіри до довічної інвалідності чи швидкої смерті.

Почнемо, мабуть, з кліщів. З іксодових кліщів – тих самих, що чіпляються на нас і наших собак під час прогулянок лісами й полями. Про них написано чимало, але якщо судити з того, наскільки часто вони чіпляються до людей і собак, наші співгромадяни просто погано усвідомлюють, із чим вони мають справу. Про жахи захворювань, що передаються кліщами, можна почитати в багатьох місцях. Немає нічого хорошого ні в хворобі Лайма, ні в кліщовому енцефаліті, ні в добрій десятці інших хвороб, які передаються з укусом іксодових кліщів.

Найцікавіше, що захист від цієї напасті є, і якщо дотримуватися всіх правил, одягати нормальний одяг і користуватися хорошими репелентами, то ризик підчепити кліща мінімальний. Це ж стосується й захисту від кліщів наших чотирилапих друзів – засоби є, вони чудово допомагають і їх безліч: це різного роду нашийники, спреї, краплі на холку, а останнім часом і таблетки. Собачий захист не дешевий, але краще витратитися, ніж потім дивитися, як собака в муках гине від піроплазмозу.

Про кліщів слід пам’ятати ось що: найчастіше укуси трапляються тоді й там, де нападу не чекаєш: у центрі міста й чи не взимку. Річ у тім, що одна з назв цієї тварини звучить як «весняно-осінній іксодовий кліщ», і коли кажуть, що з’являється він на перших проталинах, то це не перебільшення: саме на перших проталинах і в будь-яких місцях, де є рослинність. Наприклад, у 2017 році перших кліщів виявили на собаках, яких вигулювали в центрі Мінська, наприкінці лютого, а перші скарги від постраждалих від укусів людей зафіксовано в першій декаді березня.

Тож захищайтеся й захищайте своїх близьких і своїх тварин. На цьому закінчимо про кліщів.

Якщо говорити про комах, які здатні нашкодити людині, то тут до речі буде чергова історія з життя.

Історія з життя №9

Справа була в середині 80-х років на березі Німану в Гродненській області. Ми з родиною й друзями відпочивали на березі славного Німану. Місце було мальовничим – урвистий піщаний берег, на березі рідкі дерева – дуби й криві сосонки. Відпочинок ішов своїм ходом – ми купалися, рибалили й навіть збирали печериці на скошеному лузі. Суцільна благодать.

І ось, чергового разу ми пішли з батьком по дрова. Батько підійшов з ножівкою до кривої та сухої сосонки – чудовий варіант – ніж пів години збирати хмиз, простіше одним разом забезпечити табір дровами.

У тій сосонці я помітив овальне дупло, що переходило в довгу тріщину на пів стовбура.

– Тату, глянь-но, дупло. Може бути, там живе хтось? – припустив я.

– Нікого там бути не може, серпень на дворі, гніздовий сезон давно закінчився, – логічно зауважив батько. І тут же двічі провів ножівкою по комлю сосонки: вжик-вжик.

Усередині щось зашуміло. Тривожно так зашуміло.

«Ой», – сказав я і відбіг метрів на 50 від дерева. Батько продовжив стояти й задумливо дивився на дупло. Він стояв і дивився на нього, поки звідти не показалися господарі. Це були шершні.

Я вперше й востаннє бачив, як гарно може бігти мій огрядний батько. Виявляється, величезний спортивний потенціал дрімав у цьому тілі. «Все-таки перший розряд з легкої атлетики, отриманий у юності, дає про себе знати», – думав я, дивлячись, як батько майстерно долає перешкоди у вигляді кущів заввишки по груди. Але шершні все-таки наздогнали його біля самої кромки яру. Він скрикнув, наче вражений кулею, і рухнув у воду. Від укусів у голову батька врятував ще й перший розряд з підводного плавання, отриманий ще під час навчання у військовому училищі – він надовго зник під водою й виринув метрів за сто нижче за течією.

Від укусу в плече й лікоть у нього повністю відібралася рука. Ворушити пальцями й згинати її в лікті він зміг лише через пару днів, – коли настав час повертатися додому.

Висновок з цієї історії простий: займайтеся спортом.

Зіткнутися із сімейством шершнів – цих великих ос – нам довелося і зовсім недавно, під час одного з міжнародних чемпіонатів лягавих собак з болотної дичини з відомою всім просунутим собачникам назвою «Горка». Справа відбувалася в мальовничій заплаві Дніпра, неподалік міста Бихів. Тоді сімейство шершнів атакувало українську команду.

Причому все було настільки серйозно, що в одного з постраждалих погіршало із серцем і довелося викликати «Швидку» з Бихова. А потім викликали МНС – щоб знищити гніздо.

Усі громадські літаючі комахи, які живуть у наших краях, несуть потенційну небезпеку. Їх неважко перелічити: це медоносні бджоли й кілька видів громадських ос (серед них і шершні).

Укус поодинокої комахи небезпечний лише в тому випадку, якщо у вас є алергія на цю отруту. У мене, наприклад, алергія на бджолину отруту. І якщо укуси кількох видів змій і павукоподібних минули без особливих наслідків, то після бджолиного укусу завжди потрібна допомога медиків.

Громадські комахи, якщо вони звили гніздо в безпосередній близькості від людини, дуже небезпечні сусіди. Тому гніздо ос, шершнів чи бджіл краще прибрати.

Як це правильно зробити? – таке запитання нерідко ставлять на тематичних ресурсах. Відповідь однозначна: самостійно – ніяк. Будь-яка самодіяльність у цьому питанні надзвичайно небезпечна не лише безпосередньо для вас і вашої родини, а й для нічого не підозрюючих перехожих. У разі виявлення небажаних «сусідів» потрібно викликати МНС, співробітники цього відомства чудово підготовлені, мають спеціальне обладнання й знають, як діяти в подібних випадках.

Ось і все про небезпечних диких тварюк із небезпечного дикого лісу. Якщо ви вважаєте, що автор упустив щось важливе чи був неточним, прохання висловлюватися в коментарях до цієї публікації.