Гілея в Миколаєві

Кінбурнська коса відома нам як дивовижний куточок піщаних арен, створених хвилями моря і Дніпровсько-Бузького лиману. Проте це ще й колишня Гілея – «Лісиста країна».  Геродот пов'язав її з божественним міфом про походження скіфів, у якому був задіяний і Геракл. Саме за його сприяння народила трьох синів дочка Борисфена – бога Дніпра  напівжінка-напівзмія Єхидна, а наймолодшого з них звали Скіфом. Образ «лісової країни» пов'язаний сьогодні з болотистою та непрохідною Ковалівською сагою в самому центрі ландшафтного парку на Кінбурнській косі. Звідки ж серед сухих степів півдня України взятися лісам, яким потрібно багато вологи? Цей феномен пов'язаний з реліктовими ландшафтами, здатними зберегти «зелений шум» колишніх лісів…
В епоху незораної степової цілини лісова рослинність купчастими плямами і смугами вздовж річок доходила до Чорного моря, а в піщаних наносах потужної коси буйно розквітла непрохідним лісом. Звідси й міф про дрімучий ліс – Гілею.
Нині збереглися лише окремі байрачні та плавневі ліси та ізольовані деревно-чагарникові гаї з незмінними трав'янистими супутниками. Серед них відзначимо низку рідкісних і реліктових видів: гордовину, скумпію, бирючину, воробейник, конвалію, кілька видів перелісок та ін.
У мікрорайоні м. Миколаєва Лески, поблизу майже зарослого очеретяного озера, ще здалеку вирізняються незвично великі дерева із сухими гілками. Це всохлі дерева дуба звичайного (Quercus robur) – основної деревної породи широколистяних лісів. Їх ніхто спеціально не висаджував, як не висаджували дубів на вул. Адмірала Макарова і вул. Б. Морській. Трьом дубам, які охороняються, до речі, законом, понад 200 років. Лесківським дубам, як визначили фахівці з Інституту географії НАН України, – від 250 до 270 років, тобто вони починали свій вік задовго до виникнення нашого міста як корабельного центру. Зблизька стовбури дубів вражають своїми розмірами і виглядом: їхня висота понад 20 м, діаметр стовбурів – на висоті грудей: близько метра; біля комля цих дерев: 2,8–3,7 м.
Розвиваючись у природних умовах понад два століття, дуби не витримали антропогенного впливу. Охоплена півколом житлових будинків і асфальтом найнижча частина скверу біля будинку-інтернату була затоплена гарячою або каналізаційною водою, що й стало причиною відмирання кореневої системи і всихання дерев. На більш підвищеному місці за 30 м від сухих дубів збереглося велике дерево ясена звичайного (Fraxinus excelsior) діаметром 90 см такого самого віку.
Колишні ліси в районі майбутнього міста ще на початку XVII ст. наніс на карту військовий інженер і географ Г. де Боплан. За його відомостями, заплавна частина Південного Бугу в районі сучасного міста вражала рясним лісом. Більшу частину цих лісів за півтора століття було вирубано, очевидно, татарським кочовим людом і прибулими турками-османами.
Лише 1898 р. рештки рослинності в районі м. Миколаєва описав С. Федосєєв. Він у своїй публікації схарактеризував рослинні угруповання та їхнє флористичне багатство. У 1915 р. відомий ботанік І. К. Пачоський у своїй книзі про ліси колишньої Херсонської губернії відзначив приуроченість решток лісів поблизу Миколаєва (урочища «Лески», «Спаське») до улоговин серед алювіальних пісків, у центрі яких розташовувалися озера або болота. Ближче до осокових заболочених лук і очеретяних заростей, що оточували озеро і болото, розміщувалися гаї вільхи чорної (Alnus glutinosa) і місцевої берези дніпровської (Betula borysthenica), а також осики, тополі, верби сріблястої, крушини ламкої. Зрідка серед таких гаїв на більш підвищених місцях, так званих гривах, ріс і дуб звичайний.
Щодо походження цих лісів існують дві точки зору. Якщо С. Федосєєв вважав їх штучно насадженими, то І. Пачоський відносив помічені ним рештки лісів біля Миколаєва до природного утворення заплавних лісів-гілей. Він вважав, що угруповання з лісових дерев (дуб, осика, вільха, береза) і трав'янистих видів-супутників таких лісів не могли випадково з'явитися на безлісній території. Це – рештки колишніх обширних заплавних галерейних лісів, згадуваних ще Геродотом, що існували в історичні часи в пониззі Дніпра, Південного Бугу та його приток.
Відповідно, описані нами дерева також є рештками тих лісів і становлять історичну та ботанічну цінність. Живі особини необхідно охороняти й оголосити їх пам'ятками природи, а всохлі дерева нехай будуть нагадуванням про нерозумність людську щодо свого природного оточення.