Паперове «кохання». У країні продовжують знищувати заповідні території

Щоб зрозуміти всю красу поезії Тараса Шевченка, треба побувати в Каневі на його могилі. Піднятися на Тарасову гору, на повні груди вдихнути вітер, що віє з річки, побачити ті самі «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». Що, ще не були й не бачили? Тоді поспішіть, бо завтра такої можливості вже може й не бути.
Стійкий заповідний солдатик

Будь-якому школяреві відомо, серед яких ландшафтів просив поховати себе Тарас Григорович у своєму «Заповіті». Але не кожен у курсі, що з високої гори, де розташована могила Шевченка, незабаром буде видно не оспівані ним краси, а виключно «ондуліни» та металочерепицю. Цілі каскади «замків» і «маєтків» гніздяться (і вже загніздилися) на берегах Славутича, незаконно огородивши безсовісно захоплені береги триметровими парканами й безповоротно зіпсувавши краєвид. Але не лише будівництво «хаток» убиває чудову природу. Улюблена поетом Канівщина, та й усе Центральне Придніпров'я, втрачають романтичну красу й традиційні обриси, нещадно грабуються й гробляться диким капіталізмом, загальним безладом і фактичним безвладдям.

Одним із небагатьох вірних вартових, що зберігають для нащадків природу шевченківського краю, був і залишається навколишній Тарасову гору державний Канівський природний заповідник. (Ви, до речі, звернули увагу, що «заповіт» і «заповідник» — слова однокореневі?) Тільки ось лихо, малий він зовсім, усього якихось дві тисячі гектарів. Тому, щоб зберегти змальовану Кобзарем середньодніпровську природу, фахівці не раз пропонували розширити заповідник і підвищити його статус до біосферного. У таких заповідниках зручно поєднувати охорону природної та культурної спадщини з туризмом і традиційною господарською діяльністю.

Цю ідею підтримали й багато народних депутатів. А ще про необхідність розширити заповідник ідеться в трьох(!) указах президента, двох держпрограмах і в низці президентських і прем'єрських розпоряджень.

До речі, вчені пропонували розширити Канівський природний заповідник на 12 тис. га. Однак чиновники «на низах» виконувати «вказівки» згори не поспішали й не поспішають.

Хоча формально землю віддано селянам, схем передачі її в «потрібні» руки стільки, що Остап Бендер зі своїми двомастами способами відносно чесного відібрання грошей виглядає сьогодні просто невинним немовлям. Тож ініціаторам розширення Канівського природного довелося відмовитися від усіх уже розпайованих земель, та й узагалі від усіх територій, які так чи інакше можуть стати предметом довгих і безплідних суперечок, а то й судів.
«Кабаняче царство» не здається

Не збулася мрія й про приєднання до заповідника РЛП «Трахтемирів». Він має дві слави: добру — як перший у країні приватний ландшафтний парк (навіть марку було випущено на цю тему); і скандальну, як місце, де підгодованих кабанів п'яні «мисливці» десятками розстрілювали з автоматів. Через величезну кількість розведених тут диких знову ж таки хрюшок «Трахтемирів» прозвали «кабачим царством» (хоча треба було б — кабачим пеклом).

Фактичним господарем «Трахтемирова» називали колишнього підручного Л. Кучми Ігоря Бакая. Після помаранчевої революції та втечі Бакая до білокамінної депутати Черкаської облради скасували свою постанову про передачу земель ландшафтного парку. Але він існує й досі, залишаючись, судячи з усього, банальним мисливським господарством. А земельні відносини щодо нього настільки заплутані (з одного боку — територія охороняється як цінна в археологічному відношенні, з іншого — стоїть у черзі на розпаювання), що навіть начальник обласної археологічної інспекції не бачить іншого виходу, окрім як судитися. Але це, швидше за все, затягнеться надовго, до того ж малопрогнозовано. Навіщо Канівському заповіднику такий «подарунок»?
Лісові фіґи

Велику фігу показали заповіднику (і, виходить, разом із ним — президентові й прем'єру) чиновники Держкомлісгоспу. Вони так і не погодилися передати майже 5 тис. га чудового державного Михайлівського лісу державному ж чудовому Канівському заповіднику. Усе керівництво Держкомлісгоспу, починаючи з найвищого, вважає, що лише рубка тутешніх багатих соснових лісів може врятувати Канівський лісгосп від нинішньої кризи. Пересвідчившись, що чиновники від лісу стоять намертво, вчені попросили віддати під охорону заповідника хоча б поросле вільхою болото (це лише 1200 га). Але й тут отримали відмову.

Частину вільшаника вже вирубали. Перевірка, проведена фахівцями Мінприроди, порушень не виявила: належним чином оформлений дозвіл на цю рубку у лісників був. Тобто за паперовим законом — усе «окей». А от за законами природи… Якщо вільшаники вирубати, то болото висохне. Як це позначиться на пожежній безпеці Михайлівського лісу загалом, навіть необізнаному зрозуміло. А якщо не зрозуміло, нехай сяде в автомобіль чи на потяг і проїде до найближчої вже обвугленої або ще й нині палаючої лісосмуги. А тепер уявіть таку саму «смужку» площею в кілька тисяч гектарів…

Але лісники вперто гнуть своє: ми Михайлівський ліс самі збережемо. У нас там — ботанічні заказники «Вікові дуби» та «Ділянка вікових дубів» — у сумі аж 2 га площі (адже у заказника і штату свого немає, і обмежень на використання території менше). «У 1999 році депутати Львівської облради скасували статус заповідності понад десятка об'єктів природно-заповідного фонду області, — розповідає активістка громадської організації «Бюро екологічних розслідувань» Анна Гопко. — Так, охоронний статус втратили близько 4 тис. га, здебільшого ліс. На вилучених територіях одразу ж почалася варварська вирубка. Рішення було пролобійовано… екокомісією облради, яку очолював начальник обласного управління лісового господарства».

Однією з жертв цього рішення стали Корналовичі. Ще в 1970-ті понад 700 га дубового лісу, що росте там, отримали статус заповідного урочища. Недарма: у Червоній книзі України Корналовичі згадано кілька разів, там мешкає (мешкало!) безліч рідкісних тварин і рослин. Але вже в 1997 р. обласні депутати зменшили площу урочища втричі, а через два роки взагалі позбавили його заповідного статусу. Вікові дуби пішли під сокиру. Влітку 2005 р. екоорганізація WETI хитрістю заманила туди близько 40 учених, чиновників, лісівників і навіть природоохоронного прокурора. Екологи показали обласному екобомонду порубані гігантські стовбури. Тому довелося визнати: знищення цінного лісу має місце. Облрада повернула до природно-заповідного фонду Львівщини близько 100 гектарів лісу. Але лише сто, і лише за допомогою «військової хитрості». А Корналовичі ж були й залишаються не єдиним знищеним лісниками заказником як на Львівщині, так і в Україні.

Наведу ще лише один приклад. Як розповів радник голови Харківської ОДА Валерій Ловчиновський, у Краснокутському районі області під приводом санітарних рубок лісники фактично знищили заказник «Володимирівський». Унікальні заплавні озерця з їхньою реліктовою фауною після цих рубок почали висихати, оскільки жодної охоронної зони, як цього вимагають усі наявні правила та інструкції, ніхто не залишав — ліс вирубали до урізу води. Та що казати про заказники, якщо йде рубка навіть тих територій, які зарезервовано на Харківщині під створення національного парку «Слобожанський»?!
Князі й князьки

Але повернімося на Канівщину й оцінімо роботу ще однієї ланки держуправління — районних держадміністрацій. Працюють вони на виконання «заповідного» указу відверто слабо. Є, щоправда, виняток — голова Золотоніської райдержадміністрації Валерій Буркацький. Тут усі документи на розширення заповідника погоджені належним чином і давно передані куди слід.

У Золотоніському районі готові передати заповіднику 1300 га. Плюс по інших районах наскребли вдвічі більше. Дай Боже, хоч цей успіх закріпити. Але знову загвоздка: за даними з надійних столичних джерел, документи на всі три з гаком тисячі гектарів, які з величезними клопотами вдалося підготувати до передачі під державне заповідне крило, лежать зараз мертвим вантажем у Черкаській ОДА. Нарад «щодо заповідника» обласні чиновники провели просто тьму, а реальну справу зробити — «не під силу».

Виходить, на Черкащині поставлені главою держави на сторожі інтересів держави вожді області, по великому рахунку, лише дивляться збоку на те, як виконання президентського ж указу успішно провалюється. І це при тому, що за заповідними показниками у загальноукраїнському змаганні Черкащина відверто плететься в хвості. Так, може, пора вже поставити в керівництво людей, здатних зробити область лідером у заповідній справі, забезпечивши виконання екозахисних указів і постанов?

Коментарі фахівців

Анатолій Подобайло, заступник декана біологічного факультету КНУ ім. Т. Шевченка:

— Розширення заповідника актуальне не лише тому, що це — єдиний шлях якісного збереження Шевченкової природи.

Традиційно Канівський природний заповідник є базою практики студентів університету. Але в останні роки через приватизацію та «захоплення» майбутні біологи, геологи, географи тощо не можуть отримати належних польових навичок, тому що їх мало не собаками цькують у тих місцях, де раніше ми проводили польові заняття. Та й збільшити різноманітність типів природних екосистем, які потрібно вивчати студентам, украй необхідно. Ось і думайте: чи потрібні, скажімо, у складі заповідника заплавні ділянки лівого берега Дніпра, яких сьогодні в заповідника немає…

Ольга Яцеленко, заступник директора Київського еколого-культурного центру:

— На жаль, не лише Канівський заповідник «блокують» ті, хто хоче отримати ще нерозпайовані землі. У Київській області, наприклад, гальмуються роботи зі створення національних природних парків «Залісся» та «Подесення», у Харківській — «Слобожанського». Причому на різних рівнях — де на місцевому, де на районному, де на обласному. Сумно, що президент і уряд не в змозі домогтися виконання власних рішень.