Артіль « Марна праця»

Сьогодні вранці прочитав статтю, розміщену на сайті автором, який узяв собі псевдонім "Луганчанин". Усвідомлюю, що вона не сподобається деяким галузевим ідеологам, але тим не менш переношу її на фронтальну смугу сайту, щоб зробити помітнішою. Прочитайте, нехай через силу... Ліки  часто бувають гіркими, зате вони допомагають вижити й зберегти здоров'я. М.П.

Замість передмови. Основна частина того, що написано нижче, народилася спонтанно з перегляду телевізійних новин про гасіння лісової пожежі на Херсонщині 2007 року. Думки на папір і «пара» трохи вийшло, душі легше. Звідси може й вийшло занадто емоційно, але від щирого серця. Натрапив зараз, трохи підправив з урахуванням сьогоднішніх реалій.
Отже…

Стало вже звичайною справою, коли країну вкотре лякають повідомленнями про лісові пожежі. Горять ліси в Херсонській, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях. Доводилося нам уже бачити, як навіть сам Президент держави 2007 року з лопатою в руках, на очах у кореспондентів, гасить палаючий ліс. Лихо! Пожежа завжди лихо! Як не згадати давню істину? З біди виходити треба разом. Колективно. Спільно. Гуртом. Такі споконвічні традиції. І ось тут питання. Те, через яке захотілося висловитися. Які висновки щодо причин будуть зроблені і що буде вжито для неповторення сталого?
 

Якось не влаштовує вже всіх нас те, як це робиться на практиці! Я про сумнозвісний «відомчий» підхід. Обпечені долоні Президента, який випадково пролітав повз у Херсоні, не повинні стати підставою для бездумного «вкидання» бюджетних коштів – «відомству», для списування грошей на якусь нову програму створення «Нові Васюки». Воно саме про це якраз і мріє. Але всім уже давно зрозуміло, що «латками гнилу тканину не врятуєш». Необхідно знайти коріння проблем, звідки вони, ці самі проблеми, виникають. У тому числі й лісові пожежі. Держава зобов'язана виділяти гроші не з панського плеча, на «підтримання», тому, хто краще поплаче. Потрібне конкретне ДЕРЖЗАМОВЛЕННЯ на проведення справді необхідних конкретних робіт в інтересах суспільства загалом. З територіальною прив'язкою та чіткими критеріями вимог до кінцевого результату.
 

Система сформувалася за довгі роки. Відомство правди про себе не розповість. Його сила - у закритості. У закритості інформації про себе. «Фахівці – МИ, що ВИ розумного можете сказати». Що тут скажеш? Усе одно не слухають. Не хочуть. «Честь мундира бережуть».
Президент уже пожежу гасив. Гріх, але думка майнула про необхідність, крім Президента, туди ще десантувати з лопатами президентську адміністрацію, Кабінет Міністрів із Прем'єром і депутатів Верховної Ради з її ж секретаріатом. Про пожежі в лісі, процес його гасіння – знаю не з чуток. Думаю, якби в цій веремії вони поворочалися безпосередньо, усі разом – визріла б і думка – «колективна»: « А нащо все це потрібно?»

Навіщо в посушливих степових районах вирощувати чисті хвойні насадження – монокультуру, створюючи тим самим ґрунт для майбутніх лісових пожеж і невиліковних хвороб лісу? Навіщо безжально зріджувати насадження на стадії проміжного користування, бездумно послаблюючи їх, а під виглядом санітарних фактично проводити рубки на прийсок у дібровах? Навіщо в умовах ринкових відносин звалювати всі лісові проблеми на державний бюджет, з піною на вустах доводячи, що це шлях єдино можливий і навіть не пропонуючи інших альтернативних шляхів, ігноруючи накопичений світовий досвід? Навіщо ухвалювати закони, видумані «відомством» під себе та свої інтереси, завідомо не враховуючи норми чинного законодавства, а часто просто йому суперечні й такі, що ігнорують досвід інших країн? Навіщо, коли вже горить, «вкрик» усіх зобов'язувати спільно гасити пожежі, а водночас інші питання вирішувати келійно, без місцевої влади. Те, що пов'язане з вирубуванням лісів, переробкою деревини та споживанням інших корисностей лісових, організацією та проведенням полювань – лісники із задоволенням упораються самі, допомоги не просячи, і вперто за цю саму монополію воюють? Та ще й з податковими пільгами та безкоштовним користуванням землею для УСІХ без винятку потреб. Та ще й піт утираючи з чола від важливості моменту. І поради та допомоги не просять. Зате весь час – «дайте!». Грошей, повноважень, часу, бензину, ША-НИ! Не вистачає. І весь час щось заважає… А потім ще й на критику, і на громадський контроль – ображаються.
 

Такий підхід шкідливий, якщо не сказати дурний. До чого ж дійшли. Ліси по всій країні горять – а люди тільки телевізор дивляться. Та прикидають, «скільки згорить цього разу». Чому? Не наше! Стало не наше! Відомче.
Де ви бачили, щоб людей не хвилювала пожежа. Споконвіку гасили всім селом. Громадою! І погорільцям допомагали встояти. Ось тут і про коріння. Не вірить суспільство сьогоднішнім «лісникам». Не вірить у те, що все робиться чесно, правильно, на благо країни та інтересів громадських. Звідки іншій думці взятися? Подивіться навколо.
У ліс ходити - не можна. Влітку – через можливі пожежі (а відповідно – заборони на відвідування), взимку й восени – через панські полювання. І куди не сунешся – рубки, рубки, рубки… Зона! Заборонена зона! Зі шлагбаумами, плакатами – попередженнями, охоронцями. А потім горить – то там, то тут. І нас уже переконують, що ця біда спільна. А винуваті –« несвідомі» щодо важливості лісової справи «такі, що нічого не розуміють» окремі громадяни.
 

З моєї точки зору, те, що трохи раніше назвав «системою», слугує лише для прикриття «потайних справ», які можна класифікувати як приховану, таку, що реально відбувається в часі, на очах у суспільства та з його мовчазної, через нерозуміння суті, згоди, приховану приватизацію природного ресурсу на користь певних осіб, найімовірніше таких, що мають безпосереднє відношення до відомства.
Пора вже комусь із владоможців проаналізувати все це й зробити висновки. А якщо діяльність «відомства» керівництво країни влаштовує – припинити будоражити суспільство «телестрашилками» з місць лісових пожеж.
 

Чинні закони та нормативно-правові акти України достатньо регламентують компетенцію, права й обов'язки різних гілок влади. У зв'язку з цим зрозуміло, що за підпорядкованості територіальних органів - обласних управлінь і підприємств лісового господарства безпосередньо Держкомлісгоспу України, саме на Держкомлісгосп покладено обов'язок об'ємно й глибоко контролювати їхню діяльність за всіма напрямами та давати їй комплексну оцінку. Об'ємні показники, особливо ті, що характеризують поліпшення виробничої діяльності – безперечно тішать. Скажімо, моя рідна Луганська область за деякими з них посідає передові позиції в Україні. Щоправда, і тут сумнів, усі ми з вами розуміємо, що якщо колись почнемо посідати перші місця за кількістю вирубаних та згорілих лісів, а також за кількістю знищених тварин – то радості в нас це викликати не повинно. Показник показнику різниця.
Робити спробу глибокого й точного аналізу стану лісового господарства «навскидку» справа ризикована. Для цього потрібно мати абсолютно точну різноманітну інформацію. Часто специфічну й для широкого кола здебільшого недоступну, а може, й умисно приховувану.
 

Не так давно надбанням громадськості стали висновки міжвідомчої аналітично-консультативної ради під керівництвом Юхновського І.Р. «Лісове господарство України: Стратегія розвитку», з яких випливає, що ліси України – надмірно зріджені, виснажені, низькоповнотні. Вони характеризуються низьким середнім запасом деревини на гектар – 186 м3/га і дуже низьким запасом стиглих і перестійних насаджень – 242 м3/га. Для лісівництва використовується 19,6% продуктивних земель, а частка ВВП продукції та послуг лісового господарства становить лише 0,2-0,3% від сумарного валового продукту.
 

Я за освітою - інженер лісового господарства. Лісовпорядник. Пишаюся цим. Хоча давно вже працюю не в лісовому господарстві. Лісове господарство – важлива для народного господарства і дуже специфічна галузь. Кістяк лісівників, їхнє ядро, сформувалося давно, і зрозуміло, що люди знають свою справу й у міру своїх сил і знань працюють на благо країни. Зелені рукотворні ліси – справжній пам'ятник цілим поколінням лісівників. І не поважати цю працю, важку і. на жаль, малооплачувану – гріх і нікому не дозволено. Язик не повертається дорікати простим трудівникам лісової галузі. За їхню нелегку працю до кривавих мозолів. Люди звикли терпіти. Працюють за інерцією за копійки й не замислюються, що може й має бути інакше. Але знову ж таки народне, мудріше не скажеш « Від хворої голови ногам спокою немає». Що зробиш з лопатою в руках, якщо перекоси в системі, в організації, в принципах. Якщо дієвого контролю з боку суспільства немає. До чого все призводить? …
Звідси й виникає – артіль «Марна праця».
 

Усе це вимагає виходити насамперед з інтересів суспільства, враховувати їх у всіх господарських питаннях. І хоч важко це визнається лісовими «вождями», але приватник під людей підлаштується швидше. Конкуренція вимагатиме. А монополія держави, за гроші народу, це просто застій… Проходили вже. У цьому випадку на сто відсотків згоден з екс-Президентом України: « Немає господаря гіршого, ніж держава». А на противагу «лісники» торочать протилежне. Або Президента не слухають. Але хто ж тоді проголошує політику держави? Держава в державі? Уже і в формі з погонами (а «вожді» з лампасами), і землиці прихопили 15% території країни( свої порядки на ній установлюючи) і « усе по боках зирк-зирк, чого б ще засадити».
 

«Лісистість знизилася, необхідно підвищити її до оптимальної». Гасло за гаслом. Сумнувато від цинічності постановки питання. Та хіба ж у відсотках справа. Головне – що за ліс, де створюватиметься, яким він буде, що дасть «пересічному» громадянину, які витрати на його створення і хто за все заплатить?
 

Лісорозведення – окрема тема. У ній більше запитань, ніж відповідей. Не було б потреби критикувати позитивний результат, детально оцінювати всі складові технології його досягнення. Але ж у ситуації з нинішнім станом лісокультурного виробництва саме результату й немає. І тоді виникає необхідність аналізувати весь процес вирощування лісу, від добору лісокультурного фонду –> до складання проєкту лісових культур –> до підготовки ґрунту –> до якості садивного матеріалу –> до дотримання агротехніки та строків садіння –> до якості догляду -> ….-> і так аж до переведення у вкриту лісовою рослинністю площу, ну а наостанок і до професіоналізму кадрів. А такий детальний аналіз інакше як образою, лісівниками не сприймається. « Що ви знаєте?» У принципі й не повинні знати. Але дуже хочеться бути впевненим у тому, що ви займаєтеся своєю роботою щиро, правильно та професійно, на загальне благо. Шкода, результати свідчать про протилежне.
 

Щоб розставити все по своїх місцях, хотілося б запропонувати «вождям» та ідеологам політики лісового відомства спробувати пофінансувати лісорозведення не з державної, а з особистої кишені. Це змусило б замислитися про приживлюваність, якість проєктів лісових культур, необхідну підготовку ґрунту, відповідність умовам місцезростання, догляди тощо. Ось тоді й почули б ми справжню величину оптимальної лісистості.
 

Прийшов час визначитися: «які ж усе-таки цілі стоять за метушнею навколо питання про оптимальну лісистість?». Чи справді вирішують лісівники завдання збільшення лісистості території країни чи ні. Якщо мета благородна і збільшення площі лісів вкрай важливе й необхідне для народу України, то яка різниця - хто ці ліси створить і в чиїй власності вони перебуватимуть? Приходила до Луганської області пропозиція за механізмом Кіото виростити 100 тис.га лісів за кошти канадців. Але вирощене мало стати їхньою власністю. Почитали б ви висновки. Лісників насамперед. «Що ви?» «Маячня!». Простіше кажучи, якщо без Держкомлісгоспу (з його версією про одного господаря), то ніби й ліс не потрібен.
 

Лісівництво в Україні може стати економічно ефективним як для окремих регіонів, так і для національної економіки загалом, коли Держкомлісгосп України почне спрямовувати державну політику лісового господарства на отримання прибутку саме від лісівництва, замість того, щоб вибивати бюджетне фінансування, а з самого лісу робити закриту заборонену зону. Обласним управлінням давно пора стати державним органом управління, а не діяти за інерцією як «виробниче об'єднання».
 

Усерйоз слід приділити увагу поліпшенню якісного складу вже наявних лісів. Насамперед, безумовно, цих сумнозвісних «чагарників», кимось помилково позначених лісом і крім ганьби лісникам більше нічого не приносять. У зв'язку з цим виникає необхідність глибокого опрацювання теми реконструкції насаджень( в ідеалі, не лише малоцінних). Хочеться чи ні, ображайся чи не ображайся, але доводиться визнати, що на практиці цьому напряму належної уваги не приділено. Отже, у сьогоднішніх лісівників відсутня й навичка проведення відповідних робіт. А ж тут ціле поле для впровадження найсучасніших технологій і застосування закордонного досвіду, у тому числі через створення спеціалізованих малих підприємств найрізноманітніших форм власності. З моєї точки зору це найактуальніше завдання в практичному лісівництві. Як, зрештою, і благоустрій лісів. Через проєктування відповідних робіт фактично можна дійти до змодельованого Українського лісу майбутнього. Сучасні ГІС-технології дають змогу перевести це завдання в практичне русло вже сьогодні. Необхідно відвикати думати й працювати по-старому, за принципом «на наш вік вистачить».
 

Хочеться нагадати нинішнім працівникам лісового господарства слова одного з корифеїв лісівничої науки А. Рудзького : «Не закриваючи доступу в ліс, а розумно регулюючи його, тобто зводячи безсумнівну в принципі шкоду до мінімуму, лісничий, применшуючи реальну цінність лісу на величину невимірно малу, водночас піднімає афектовану цінність його. … Ліс має бути відкритий…». А також: «Слід також сподіватися, що навряд чи знайдеться й приватний лісовласник, який приписав би своєму лісничому таке господарство, яке за кілька зайвих карбованців, що перепадають у кишеню власника, призвело б до погіршення сусідніх земель. Якщо ж такий власник, на його сором, і знайшовся б, то слід сподіватися, що не знайдеться вихованця Лісового Інституту, який так низько цінував свою гідність (виділено мною - автор), що погодився б допомагати своїми знаннями досягненню таких низько-егоїстичних цілей». Хочеться зняти капелюха перед чистотою помислів і професійною порядністю корифеїв.
 

Усі плани, програми та заходи, що виконуються лісогосподарськими підприємствами, повинні насамперед відповідати загальним потребам усіх жителів країни і кожної території окремо, слугувати їхнім інтересам. Ліс є загальнонародним надбанням, а тому суспільство загалом та окремі соціальні групи, інтереси яких пов'язані з лісом, мають право отримувати інформацію про ліси, лісогосподарську діяльність, плани використання лісових ресурсів, а також публічно висловлювати свою думку й впливати на ситуацію з будь-яких лісових питань. Саме суспільство має стати на шляху перетворення лісових багатств на «вотчину» окремих осіб.
 

Спроби формального збільшення площі українських лісів потребують безумовного засудження з боку суспільства. Ліс має створюватися там, де він потрібен. І в жодному разі створення лісів не повинно збільшувати обсяги «надзвичайних ситуацій» на майбутнє.
Без осмислення всього цього та перебудови насамперед мізків, будемо продовжувати спостерігати « Артіль « Марна праця».