Лико в рядок

З сучасних молодих людей мало хто повірить, що кора липи використовується людиною і нині. Життя ж наших предків взагалі не можна було уявити без цього цінного рослинного матеріалу.

Мабуть, сільські хлопчаки ще вміють зробити свисток, знявши з липового прутика кору у вигляді трубочки. У цьому віці вперше починаєш розуміти гідності знайомого дерева. Кора в нього досить товста, а до того ж і міцна. У теплі травневі дні після зимового спокою починають по-справжньому рухатися деревні соки, і між нижнім шаром кори та деревиною росте прошарок солодкуватого слизистого камбію, завдяки якому кора панчохою злазить зі стовбура без зайвих зусиль.
Відступиш на палець від кінця рівної липової гілки та зробиш по корі кільцевий надріз. Потім колодочкою ножа постукаєш злегка й повернеш кору — її трубочка зсунеться як по маслу. Свисток зробиш за десяток хвилин. Куди приємніше торкатися губами до запашного дерева, ніж до фабричних виробів, що відгонять металом чи пластиком.
З цієї ж гілки легко просто зняти оболонку стрічками на всю її довжину. Особливу назву вони отримали здавна — лика. Допитливі хлопчаки, розібравшись, що липові лика міцні на розрив, швидко знаходять їм застосування при нагоді. Пригадується, ходили ми по суницю, і в мого друга остаточно порвався струхлявілий шнурок черевика. Він, забувши про ягоди, ненадовго всівся на пагорбку, поруч із рідкісним у наших хвойно-березових лісах «кущиком» липи, що утворився з молодої порослі на місці старого пня. За пару хвилин ликовою смужкою він навіть замінив і ненадійний другий шнурок.
У давнину лика з молодих липових деревців дерли всерйоз і використовували масово для найвідповідальніших виробів. Гарні чоботи й в автомобільну добу ні на що не проміняєш, а коли й візники пішки йшли багато верст поряд зі своїми возами, то від якості взуття багато в чому залежало, чи буде шматок хліба в руках. У ликових личаках ходили всі селяни від малого до великого по всій лісовій смузі та й за її межами. Плели їх практично в кожному домі.
Оскільки робота починалася з кількох лик, кожне з них утворювало свій рядок у плетінні. Звідси й хрестоматійний вираз — не кожне лико в рядок. Справді, лише якісне — рівне й без дірок на місці сучків.
Не порівняти з добротними шкіряними чоботами личаки, але й вони мали свої переваги. У літню спеку в личаку, що має щілини, легко дихалося нозі, обмотаній полотняною онучею. Щоправда, у ті часи в таку пору надавали перевагу ходінню босоніж, хоча ніхто не підозрював, що при цьому ідеально масажуються життєво важливі активні точки на ступнях.
Зі старих лип теж не пропадала кора, а точніше луб — її внутрішня волокниста частина, яку називають мочалом, бо відокремлюється вона від грубого верхнього шару після довгого вимочування у воді. Мочало розшаровується у вигляді стрічок, з яких на найпримітивніших верстатах ткали рогожі, а з них, своєю чергою, шили мішки чи лантухи для хліба. У добре витканих подвійних рогожних лантухах зберігали й перевозили навіть борошно — настільки щільно вони були витканими. У їхні «рядки» теж не будь-яке мочало вставиш — лише найдоброякісніше.
Мочальна рогожа використовувалася й для інших потреб у нехитрому селянському господарстві. І навіть люди інших станів цінували цей простий дешевий матеріал. Ось як писав відомий етнограф і письменник XIX століття С. Максимов:
«Купці хлібники кладуть лантухові рогожі в сінях і кімнатах замість килима обтирати ноги хлібним продавцям і бурлакам, а самі, під захистом їх, натягнутих на кибитки, у сніг і вітер переїжджають з базару на ярмарок, з ярмарку на пристань, у повному задоволенні та безпеці».
З мочала можна було звити тонкий шнурок і міцну мотузку, сплести подобу паска. Бідняки в далекі часи навіть кінську упряж примудрялися робити з мочальних мотузок. Не порівняти їх за міцністю із сирицевими пасками, зате дешеві були в той час, коли ще й липові гаї траплялися повсюдно. Щоправда, швидко рвалися такі посторонки й черезсідельники на вибоїстих путівцях, тому й народилося зневажливе — «липа». А якщо хотіли похвалитися своєю удаллю, вмінням, то казали: «Ми не з лика шиті!»
Мочало не лише послужило чи не основним матеріалом для виготовлення, а й дало назву побутовому банному предмету, поширеному набагато ширше, ніж навіть сама баня. Зовсім ще недавно в будь-якому магазині колишньої неосяжної країни можна було купити мочалку з найнатуральнішого мочала. Являла вона собою довгу щільну смугу з простеаних нитками найтонших мочальних стрічок. По краю мочалка була обшита смужкою тканини, а на кінцях були тасьми — взявшись за них, можна було терти власну спину. Можливо, не дуже ніжно прилягала вона до тіла, але цей дешевий предмет купували впродовж чи не десятиліть. Мабуть, тепер не знайдеш його й у музеї.
Зате пощастило іншому мочальному товару. Досі в господарському магазині його можна купити. Не кожен одразу згадає, що це таке... Усього лише пензель, придатний для простих малярних робіт. Упевнений, що винайдено його так давно, що ним міг і Том Сойєр фарбувати паркан, адже для вапна та іншого побілювання він і призначений. Зроблено пензель з мочальних стрічок, зв’язаних мочалом же в щільний пучок, який наполовину вивернуто навиворіт. Виходить, з одного боку, тверда ручка, з другого — пишний помазок з натурального матеріалу.
А як приємно, зібравши букетик звіробою чи іншої лікарської рослини, перев’язати його не капроновою ниткою, а все тією ж напівпрозорою мочальною стрічкою та повісити сушитися на напівтемному горищі, зачепивши за сучок на кроквах.
Говорячи про лика й мочало, не можна не згадати ще одну кору: вона йшла на інші потреби. Вербову кору заготовляли у величезних кількостях ще в шістдесяті роки ХХ століття. У болотисто-горбистих місцях із заростями чагарнику та невеликими перелісками чоловіки в травні, червні обов’язково «дерли лозу», за яку можна було виручити немалі для села гроші. Траплялося, гойдається вуличними вибоїнами великий віз, який із натугою тягне кінь. Здалеку лише за кольором визначиш, що складений він не з сіро-зеленого сіна, а з червонувато-бурих в’язанок кори. Меншими партіями ніхто й не возив її на заготпункт.
Використовували цю природну сировину, багату на дубильні речовини, для вичинки шкір і хутра. Смердючим і брудним було шкіряне виробництво, зате в стоки потрапляли природні речовини, які дуже швидко переробляли бактерії та всі решта живі істоти рангом вище. Тепер використовуються інші технології, засновані на синтетичних розчинах, які дали привід говорити не просто про неприємні калюжі біля шкіряного заводу, а про глобальне забруднення планети.