Що таке «добре»?! І чи все в нас добре? /Чесно про полювання та мисливське господарство України М.П./
Пам'ятаєте знайомі з дитинства рядки: «Крихітка син до батька прийшов, і спитала крихітка — що таке добре і що таке погано?». На жаль, більшість із віком втрачає вміння ставити запитання по суті. Більшість, але не всі. Пропоную Вашій увазі думку мислячого й небайдужого фахівця, який пише під псевдонімом «Луганчанин», про полювання та мисливське господарство України, надіслану на сайт як коментар до статті Петра Чечельнюка «ОСОБЛИВОСТІ І ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ПОЛЮВАННЯ». Читайте, сперечайтеся, коментуйте. М.П.
Якщо бути чесним, то цю статтю я до кінця не дочитав. Упевнений, що прочитання на мою думку не вплине. З цього питання вже давно зробив для себе певні висновки, поклав на папір і … нікому власної думки не нав'язую. Проте у зв'язку з явним посиленням останніми місяцями піар-кампанії щодо розвитку мисливського господарства, явно спланованої з метою показати «велику» роль лісового відомства для успішнішого переділу мисливських угідь, щось зачепило. Розумію, що зараз не час для критики. Більше тривожить невизначеність за підсумками адмінреформи. Але вже для похвальби та самохвальства приводу тим паче немає. Може, нескромно, але свої думки пропоную для розміщення на сайті у вигляді статті. А вирішувати Вам. За турботу вибачте, за увагу — дякую, і з Новим роком усіх небайдужих, виконання бажань, з Різдвом Христовим!
Що таке «добре»?!
Важко однозначно підійти до розуміння цієї оцінної категорії, надто велика палітра думок і підходів. З філософських позицій — суперечка нескінченна. «Одному — добре, іншому — недобре, вас Іванових не розбереш!». За гумором, особливо народним, завжди ховається мудрість, обґрунтована практикою життя багатьох поколінь наших попередників. Але реальне життя, щоденна потреба дій, ухвалення рішень не можуть чекати. Не можна думати про поліпшення, не усвідомлюючи, в чому помилки. Усе-таки «добре» чи «недобре» і кому? від сьогоднішнього стану мисливського господарства.
Запитаймо посадових осіб — державних службовців — керівників спеціально уповноважених державних органів, які безпосередньо відповідають за загальний стан (зокрема, по-великому рахунку, своїми посадами) — «чи добре в нас із полюванням?». Упевнений, що у відповіді здебільшого буде тема «дайте грошей із бюджету (ухваліть програму) і буде рай небесний», плюс сентенції про безсовісність браконьєрів — але чомусь як завжди знеособлених, ну і плюс «ноу-хау» про зграї вовків, що безміру розплодилися на рідних просторах, усе довкола виїдають і, відповідно, вимагають боротьби з ними й зрозуміло чого — грошей із бюджету. Природно, не обійдеться без шпильок на адресу «бездіяльної й ні на що не здатної» громадської організації Українського товариства мисливців і рибалок. Але хочеться почути про перспективи. А тут знову сумна одноманітність.
Судячи з виступів цих самих посадових осіб за останні років 20, зведено ці самі перспективи до таких «прагнень»:
– «одного господаря угідь» (тобто, з їхньої точки зору, у лісовому відомстві). Хіба це не відновлення старої централізованої системи державного управління та бездумне його фінансування з держбюджету (украй обмеженого, між іншим);
– організації полювань для приїжджих мисливців-туристів-багатіїв (дедалі частіше мрії про закордонних);
– у вирощуванні диких тварин у вольєрах.
Шкода, немає пам'яті в народу. Пам'ять — це інформація. А вона потрібна для об'єктивного аналізу. Перспективи, якими нас частують, у вигляді теоретичних викладок цього самого відомства, з'явилися років 25 тому й не дуже змінилися. Але ж за ними мають стояти дії та видимі, всім зрозумілі, позитивні результати.
Для мене не результат — проведений в адміністративно-силовому режимі перерозподіл мисливських угідь і поява нових мисливськокористувачів — юридичних осіб (здебільшого лісогосподарських підприємств). Для мене не результат — придбані для використання керівниками цих підприємств автомобілі, карабіни, пістолети, снігоходи й щось там іще… Результат в іншому. І він страшний, цей результат. Назва йому — катастрофічне зниження чисельності диких тварин. На очах. Усього за кілька років. Моє глибоке переконання в тому, що в Україні саме неправильна організація системи мисливського господарства призвела до буйного розквіту браконьєрства в найвитонченіших формах. До речі, браконьєрством не назвеш, але коли через відсутність якісного обліку завищуються ліміти й офіційно добивається останнє — як це назвати?
Але навіщо про це говорити посадовим особам? Так… окремі недоліки… А загалом — «все добре, прекрасна маркізо!».
Що таке «добре»? Адже й не виходить залишитися на стадії лірико-філософського осмислення. Усе-таки потрібні висновки. «Добре» чи «недобре».
Одна ситуація — коли проведено скрупульозний аналіз ситуації, ведеться постійний моніторинг, виявлено слабкі місця й негативні тенденції, а відповідно намічено конкретні заходи з ліквідації недоліків. Це шлях нормальний. Хто відмовиться його підтримати? Можна й потерпіти певний розумний час.
Але ж ситуація сьогодення — абсолютно інша. Нам, із нахабною посмішкою, пропонують «не вір своїм очам, вір моїй совісті». Усе добре! Недоліків немає. І ось тут я їм вірю, цим керівникам. ЇМ ДОБРЕ. Особисто їм.
Погляньте довкола. У ліс ходити — не можна. Влітку — через можливі пожежі (а відповідно — заборони), узимку й восени — через панські полювання. І куди не сунешся — рубки, рубки, рубки… Зона! Заборонена зона! Зі шлагбаумами, плакатами-попередженнями, охоронцями.
А якщо є незадоволені станом сьогоднішнього мисливського господарства (ось хами!!!), то це — невдячні люди, які незаслужено псують картину стану загального добробуту й абсолютно нічого не тямлять у полюванні. Для того щоб жилося краще (чи то мисливському господарству, чи то його керівникам), потрібно небагато — знищити саму можливість цієї критики. Тепер трохи цього самого «хамства» від себе особисто, щоб вибудувати логічний ланцюг для остаточної оцінки «чи добре?»
1) У 80–90 роках минулого століття спостерігався сплеск зростання кількості мисливців. З неофіційних, щоправда, джерел, лунає, що зараз їх стало вдвічі менше. Де ви бачили, щоб кидали добре, доступне?
Запитання: Це від того, що «добре»?
2) Чисельність основних мисливських видів за останні 15 років знизилася в рази, а за окремими видами — у 4 рази й більше. Це ще не торкаючись теми достовірності наведених в офіційних звітах цифр і якості заходів з обліку диких тварин, що проводяться без громадського контролю.
Запитання: Це від того, що «добре»?
3) Юрби браконьєрів нишпорять по угіддях. Можливо. Але невже хоч хтось із них, хоч випадково, хоч під час перевезення гори настріляної дичини не потрапив хоч раз, ну хоч на одного принципового інспектора, який довів справу до оформлення матеріалів. Невже в усій нашій славній правоохоронній системі (від слідчого до судді), що безміру й безстрашно любить і охороняє природу, не вистачило сил (хоч у якості «пілотного проєкту»), хоч один раз довести цю справу до відомої суспільству «гучної» справи й обвинувального вироку? Щоб усім цим розперезаним був урок. І я ж не лише про сьогодення кажу. Хто пам'ятає хоч один кричущий факт за останні років 20. А за останні 15 років кількість посадових осіб, зайнятих у мисливському господарстві й які отримують від держави ЗА ЦЕ зарплату, зросла разів у десять. І це знову на тлі катастрофічного зниження кількості тварин саме в цей проміжок часу.
Запитання: Це від того, що «добре»?
В одного з журналістів прочитав «чим більше в риби охоронців — тим її менше». Думаю, що до лосів, зайців і фазанів це стосується ще більшою мірою.
4) Хто відповість за те, що на зміну мисливцеві-аматору, вихованому в мисливському колективі, який живе проблемами мисливського колективу й добровільно працює та полює в закріплених мисливських угіддях, на наших очах прийшов мисливець-одинак, тимчасовець, який нервово озирається, щоб його дій ніхто не побачив, і бажає ухопити побільше? Потрібно постійно пам'ятати, що скривджені рядові мисливці, яким сьогодні не кожне полювання доступне, можуть поповнити й поповнюють армію браконьєрів.
Запитання: Кому від цього «добре»?
Тому загалом особисто в мене складається загальна оцінка — «недобре».
І знову до філософії. Нехай навіть усі до одного мисливці будуть незадоволені, а на противагу їм провести одне полювання для керівництва. З «шостим питанням». З випущеною з вольєра і застреленою ким-небудь із «вождів» твариною. Ейфорія! Добре! Працюй далі. І хто згадає про падіння чисельності тварин, про браконьєрство, про невдоволення людей тощо?
Аж ніяк не усвідомлюючи себе Олександром Матросовим, для закриття чергової «амбразури» в нашому дряхлому народному господарстві, з упевненістю розумію, що лад (у повному розумінні цього слова) можна було навести. І причому повний. Завадила відсутність у посадових осіб, на яких це саме наведення ладу покладено в силу посідуваних ними крісел і одержуваної за це з держбюджету зарплати, конструктивізму, бажання приховати недоліки (відома «честь мундира»), повна нездатність почути в критиці зерна необхідних змін.
А якщо вони вважають, що все «добре», то про які конструктивні дії та думки можна говорити і на що сподіватися.
Скажіть, будь ласка, як впливає на зарплату (офіційну) керівних працівників лісового господарства зниження чисельності тварин, хоча б мисливських. Хто, як і в якій формі відповідає саме за чисельність? Питання!? Навіть якщо вибито буде все — посилатимуться на браконьєрство й вовків (віртуально наявних і таких, що вимагають боротьби з ними та коштів із бюджету на її ведення, але непереможних і невидимих чомусь), а самі залишаться в кріслах. Звіт не передбачено, відповідальність не обумовлено.
І нехай не ображаються, це не їхня вина. Система така. Робить їх байдужими. Ще один доказ. Якщо збільшиться поголів'я «немірено», то теж не похвалять. А вже зарплату не додадуть, так це 100%. Відсутні як батіг, так і пряник. Перебуваючи на держзабезпеченні (мізерному, але такому, що забезпечує хліб насущний) і водночас будучи суб'єктом господарювання — мисливськокористувачем, «лісники» не можуть вести боротьбу на рівних у ринкових умовах. Волею-неволею починають використовувати щодо мисливськокористувачів інших форм власності не економічні важелі, а адміністративні. Методи різні — нескінченні перевірки, приховане бюрократичне стримування початку сезону полювання, вилучення найкращих мисливських угідь, скорочення кількості мисливських днів, втручання в господарську, фінансову та кадрову політику — набір величезний і залежить лише від рівня знань, моральних принципів і ступеня нахабства окремих суб'єктів. Зрозуміти можна, виходячи з нашого менталітету, таврування ганьбою діяльності інших, протиставляєш себе як розумнішого, вмілішого, знімаєш увагу до своїх недоліків.
Якщо на певний термін дати можливість громадськості повноцінно й глибоко перевірити діяльність державних мисливських господарств, то ми в кращому разі лише здивуємося, а, швидше за все, здригнемося від того, що дізнаємося з підсумків цієї перевірки.
А поки складається враження, що оптимальним для «лісників» є такий розвиток подій у мисливському господарстві: менше мисливців, більше держмисливгоспів і штатних працівників або незакріплених, а тому таких, що числяться в держмисливському фонді, мисливських угідь, бюджетне фінансування за першою забаганкою, безконтрольність. Ось це і є ознаки лісового мисливського «раю». Навіть якщо ніхто не приїде на полювання, а зарплата-то йде. Контролюй, жени хижаків за дозволом, виписаним самому собі, на власний розсуд, проводь селекційний відстріл, упевнено доводь, що в інших (не лісових) мисливськокористувачів усе погано й усе не так як треба. Ну, а якщо зниження чисельності поголів'я (хоч і сам собі рахував, але приховати не завжди вдається) виправдання готове — знову-таки вовки та браконьєри, що поробиш? та й якщо порівняти з 1917 чи 1791 роком, може, й не падіння?
Хтось до всіх цих хитросплетінь і з посмішкою ставиться, як-от «селянська хитрість», але з огляду на те, що «хитрують» ті, хто годується з бюджету, спеціально уповноважені особи (від імені держави, між іншим, уповноважені), то це вже не жарти, а державна політика розвитку мисливського господарства. І тут уже з позицій «селянської хитрості» проходити не повинно. Якось одразу жартувати вже не хочеться, і на думці себе ловиш «стоп, дурять».
Бути мисливцем означає знати біологію, бути слідопитом, технічно вміло поводитися зі стрілецькою та холодною зброєю, розуміти організаційні тонкощі проведення полювань, бути дисциплінованим і мати відповідну фізичну підготовку. Ще нещодавно все це було незаперечною, прописною істиною. Секрети мисливського «вміння» передавалися з покоління в покоління, ставали родинними таємницями. Тепер не так. Куди все поділося? Невже хтось усерйоз приймає за справжніх мисливців стадо іржущих, напівп'яних, жадібних до м'яса суб'єктів (які рідко відриваються від столу з випивкою й не здатні пройти й кілометра пішки), що із захватом розстрілюють із карабінів тварин, підрощених у вольєрах, напівручних, пригнаних на стволи розважальним «господарям життя». Полювання — це напружена, важка, часто ризикована праця. Усупереч цій аксіомі робиться все можливе для виполювання й знищення досягнутого раніше. Нав'язується, вганяється в мозок програма — «плати й отримуй, роби все що заманеться». І найстрашніше в тому, що саме таке розуміння проведення часу нав'язується штучно під грифом «полювання». Створюються всі можливі умови для того, щоб по-іншому поняття «полювання» й не сприймалося. «А що там складного, наливай та пий».
Можна плюнути вкотре, промовчати. Можна відмахнутися ліниво, як від настирливої мухи, від моєї думки. Чув уже не раз — «а воно тобі треба, а воно що твоє?» По-великому рахунку забути можна про полювання всім одразу й назавжди. Туди й рухаємося. Дедалі частіше в розмовах — «полювання для обраних, полювання для багатих». Запитань немає. Тільки вже настав час і цим самим багатим зрозуміти, що ще трохи — і гроші не допоможуть. Стріляти буде нічого. І про багатих чинна система організації мисливського господарства піклується рівно стільки ж, скільки й про звичайного мисливця-аматора. З моєї суто особистої точки зору, оскільки правлять там окремі особистості від імені держави та за гроші держави, то назва й мета всього цього дещо інша — створення відомчої вотчини. Те, що трохи раніше назвав «системою», — поняття дуже суб'єктивне. І з моєї точки зору слугує лише для прикриття «потайних справ», які можна класифікувати як приховану, реально наявну приватизацію природного ресурсу на користь керівників відомства. Особливо шкідлива психологія значної частини керівних працівників лісового господарства, що сформувалася останніми роками й явно орієнтована на захист корисливих «групових» галузевих інтересів, на шкоду інтересам держави, суспільства.
Нехай мої слова різкуваті й емоційні, але зрозуміло, що наболіло. Давайте трохи проаналізуймо ситуацію сьогодення з позицій і принципів охорони навколишнього природного середовища, завдань із забезпечення видового біорізноманіття живої природи. Такі підходи давно стали наріжними для всієї світової спільноти в повсякденній господарській діяльності. А що в нас в Україні? Ні. Не так. Адже Україна — країна особлива, яка не страждає від неприйняття «порочної» логіки. У нас «бачення» своє.
Немає системи, немає чітко визначених, контрольованих суспільством критеріїв оцінки стану ситуації, немає механізму відповідальності за конкретне погіршення в тому чи іншому питанні. Немає конкретної персоніфікованої відповідальності. За всім цим стоять загальні проблеми нашого народу. Не вміємо будувати майбутнє. Говорити вміємо, будувати — ні. Втратили здатність вивчати чужий досвід, не повторювати чужі помилки. Постійно кидаємося з крайності в крайність. Будь-яка критика — особиста образа й вічна ворожнеча. Немає здатності до саморозвитку. Перелік довгий, можна продовжувати й продовжувати. Для мене це не самоціль. Потрібен тверезий аналіз, а не пошук винних. Необхідні обговорення й вивчення зарубіжного досвіду з обов'язковим виробленням алгоритму з поліпшення ситуації. І мені ближчий за духом селянин, що в далекому селі розносить сіно й пшеницю по годівницях (не за наказом, а щоб звірів нагодувати в глибокий сніг), фермер, що робить канаву на зиму навколо озимих (щоб і «джипи» не пройшли в погоні за зайцями) або закладає на своїй території ремізи й підгодівельні поля (без указки, без плану, а тому що розуміє, по-іншому — не можна). Ближчі вони мені, ніж «штатники», що розуміють своє призначення у «вибиванні» грошей, зарплати, бензину тощо й щиро вірять та ще й нас переконують, що це і є поліпшення стану мисливського господарства. У кожного свій критерій поняття «добре», своя правда.
Лірики вийшло забагато, але пора й конкретизувати. З моєї точки зору, проблеми мисливського господарства мають системний характер.
До цього часу не обрано й не обґрунтовано вектор розвитку або до спортивного (аматорського) полювання (як відпочинку масового, доступного), або до полювання як промислової діяльності (тобто промислу). Очевидне бажання лісового відомства винайти якийсь симбіоз, у якому постійні колізії й тертя на тлі штучно закладеної несумісності. Спеціалізація мисливських господарств потребуватиме й різних підходів, різних критеріїв оцінки їхньої діяльності. Мисливствознавство — наука. З корінням, історією, досвідом. І теорія каже, що від того, в якому напрямі господарство задумано (на промисел чи на аматорське полювання), надалі і залежить, які заходи слід планувати та проводити.
Помилковим вважаю прагнення до відомчої монополізації всього мисливського господарства. У нас як завжди з крайності в крайність. Раніше монополістом було УТМР. Ну зруйнували, взяти б та й заспокоїтися. Ні, тепер бурхливо б'ються за створення монополії лісогосподарської. Напевно, ніколи не викорінити бажання підім'яти, поставити на коліна, знищити. Та ще й роблять це нишком. Просто духу не вистачає відкрито сказати, що це не просто відхилення в окремо взятих областях, а вироблена відомством стратегія на те, щоб закріпити мисливські угіддя за держлісгоспами, перейти в них на промислове полювання й мисливців-аматорів ліквідувати «як клас»? А раз ДЕРЖгосподарства, то й збільшення фінансування вимагають теж державного. Але ж ми в центрі Європи живемо, не в тайзі, зрештою. Погляньте на досвід європейських країн! Чи все ж вирішили добити останнє? Під шумок! Поки держава й суспільство в політику заграли. Не збагну. Вони що, ці керівники, сподіваються безкарно встигнути піти на пенсію й у мемуарах нам розповідати на пальцях і по картинках, якими з себе були лосі й зубри. А може, днями вже й до зайця-русака черга дійде? Ті ж товариства мисливців — це готовий, уже чинний інвестор, про пошуки якого денно й нощно проголошують державні мужі. Тільки товариствами командувати не треба, пирхаючи через губу. Необхідно ВМІТИ СПІВПРАЦЮВАТИ заради спільної справи, заради країни. Дивишся й дивуєшся, як інші народи примудряються конструктивно співпрацювати, будувати, творити разом, враховувати взаємні інтереси.
Основну причину такого становища в мисливському господарстві, найімовірніше, правильно відзначив А. А. Данилкін — доктор біологічних наук, професор, провідний фахівець Росії з копитних: «Про убогість дичини в наших лісах ми говоритимемо з гіркотою доти, доки не буде змінено мисливське законодавство й реформовано устрій мисливського господарства. Головною фігурою в ньому має стати не чиновник, призначений по кумівству й такий, що має туманне уявлення про галузь і мисливські об'єкти, а колектив мисливців, освічений єгер, мисливствознавець-менеджер і дбайливий господар "своїх" мисливських угідь».
Надзвичайно серйозне завдання — забезпечення доступності заняття полюванням для громадян для задоволення їхніх інтересів і потреб як у продукції полювання, так і в пов'язаній із полюванням рекреації, що вирішується соціально орієнтованим державним регулюванням, яке забезпечує доступність заняття полюванням і мисливським господарством для широких мас населення, відсутністю необґрунтованих обмежень у правилах ведення мисливського господарства та полювання.
Важливе й забезпечення максимально можливої економічної ефективності використання ресурсів мисливських тварин за допомогою полювання, а також економічного ефекту, який генерується полюванням як видом діяльності, що вирішується шляхом удосконалення системи економічних відносин, критеріїв оцінки економіки полювання, порядку ціноутворення та податкової політики в цих сферах діяльності, що забезпечують умови для відновлення та зростання кількості мисливців в Україні.
Серйозна проблема, з моєї точки зору, закладена в нормативно-правовому полі. Це не специфічна проблема мисливського господарства. Вона перекочувала із проблеми загальнодержавної. За цим стоїть відома «відомчість». Саме собі відомство складає нормативно-правову базу («правила гри») і плани, само собі встановлює штати й зарплату, само себе контролює, само в себе приймає роботу. Монстр! Така ситуація мимоволі веде до втрати почуття причетності до проблем суспільства, народу, країни. А в нас ці потуги (я маю на увазі «відомчі») не лише не випалюються розпеченим залізом, а навіть заохочуються. І дійшли вже практично до абсурду. У кожного відомства своя законодавча база. Закони ці один з одним не стикуються, а найчастіше навіть суперечать один одному. Усі дружно вдають, що цього не помічають, і суворо закликають народ жити обов'язково за законом. За яким? Хотілося б зрозуміти конкретніше. Загалом, на мою думку, це дуже «недобре». Абсолютно згоден зі словами мисливствознавця Ісаєва А. П.: «Головний принцип побудови нових законодавчих рамок — не забороняти, а правильно господарювати! Потрібно законодавчо усунути надумані заборони, які не відповідають жодній логіці та здоровому глузду… Реалії сьогодення вимагають змін мисливського законодавства, його демократизації. А державна підтримка мисливської галузі має полягати лише в тому, щоб законодавчо встановити такі рамки суспільного виробництва (сільськогосподарського, лісогосподарського, промислового та інших галузей, що впливають на диких тварин і середовище їх мешкання), у яких було б неприпустимим заподіяння шкоди дикій природі…»
Не можна нескінченно збільшувати кількість контролерів від держави. Услід за збільшенням штатів з'являється потреба контролювати вже їх, потім ще, ще й ще. Ланцюгова реакція. Я переконаний, що майбутнє за розвитком громадського контролю. Але зрозумілого й дієвого. Ніхто не побачить ситуацію краще, ніж ні перед ким не залежний (крім закону) мисливець-аматор, який легально перебуває в мисливських угіддях. Немає для браконьєра страху більшого, ніж те, що його дії побачать і що він за порушення невідворотно відповість. Ким би він не був. Ліки тут — збільшення кількості мисливських днів і закріплення мисливських угідь за людьми, які живуть на цій землі. Необхідне перенесення «преса полювання» з вихідних на інші дні тижня. Адже зараз система встановлює мисливські дні — суботу, неділю — для мисливців, а що там відбувається в угіддях в інші дні? Хто в угіддях господар у будні й що там коїть? За радянських часів це якось пояснити можна було. Усі мали працювати в «обов'язковому порядку», а у вихідні дружно йшли полювати. У чому логіка зараз? Причому з року в рік, під усілякими «соусами» цю кількість мисливських днів зменшують і зменшують, тим самим штучно створюючи труднощі, економічні насамперед.
Не можна обійти й украй шкідливий для нормального функціонування мисливського господарства чинник використання облавних полювань. Причому абсолютно безплановий і безконтрольних, а за кількістю так просто необґрунтованих. Хоча класичне мисливствознавство ставить умову проведення облавних полювань не більше 2 разів в одному конкретному урочищі за сезон. А фактично, зі створеною системою в цьому питанні (я маю на увазі все те, що робиться за дозволами, які видаються певним особам і бригадам цілорічно, поза сезоном і передбачають відстріл хижаків, селекційний відстріл тощо, невідомо за якими критеріями і в якій кількості) штучно розсунуто терміни полювання. Але не для всіх. Тож у обраних, за умови дружби з лісовими чиновниками, можливість полювати є завжди. У будь-які терміни й у будь-яку пору року. Практично цілорічно. У чому тут допомога державі, незрозуміло. З якого боку на це не дивись, грошових надходжень до бюджету немає. Адже офіційні платежі за дозволи не передбачені. Кількість вовків, лисиць, бродячих собак і круків не зменшується. Спалахи сказу також регулярні. А паралельно ще й знижується чисельність основних мисливських видів. Що ж це за мисливствознавство таке? Виходить, що суворість закону й обмеження — лише для законослухняних мисливців-аматорів, а загалом ситуація погіршується й винних немає.
І трохи про товариства. Суперечка давня. І, на мою думку, щоб запропонувати щось для структурних змін у використанні мисливських угідь, посадові особи мають розуміти, у чому це «краще». Вивчати позитивний досвід інших країн, де ділом довели, що вміють і кількість звірів зберегти, і всім охочим створити умови для полювання. Ніхто мене не переконає, що є якийсь інший шлях в Україні з ВИХОВАННЯ справжніх мисливців, ніж участь його в роботі товариства, первинного мисливського колективу, що має закріплені за собою мисливські угіддя. «Свої власні». Саме громадська організація (колектив однодумців) здатна виховати мисливця-аматора на противагу штучно створюваної відомством «людини з рушницею», одинака, який ні за що ні перед ким не відповідає. Діяльність товариства УТМР з його багаторічною історією показала свою необхідність. Це ціла окрема тема — історія товариства, його досягнення, проблеми, майбутнє. Зрозуміло, що УТМР не панацея. І це теж тема для полеміки — яким воно має бути — об'єднання мисливців.
Головне тут — це усвідомлення того, що далеко не «індивідуумам» із лісового відомства ухвалювати остаточне рішення про те, що громадські організації не потрібні й мають бути ліквідовані. Існування товариств — це право людей, закріплене в Конституції України. Право тих самих людей, які, сплачуючи податки, допомагають цим самим «індивідуумам» жити «добре», на власну втіху, під прикриттям державних посад.
Для тверезої оцінки необхідно відмовитися від суб'єктивності й бажання оцінити значення товариства крізь призму обговорення ділових якостей окремих посадових осіб. Знову ж таки, виникає потреба чітких критеріїв оцінки, прозорих і зрозумілих. А ми ж бачимо не обговорення. Чітко видно дії відомства на знищення громадських організацій мисливців. Теоретично ситуація, що склалася, з різким падінням чисельності тварин змушує держчиновників, хоча б із почуття самозбереження, вийти з кабінетів до простих мисливців-аматорів (а не в зворотний бік, чого вони останні роки домагалися). Саме там, у «первинках», можна знайти опору у виконанні заходів із реального збільшення чисельності тварин. І годі «вішати локшину» про вольєри. Державі б зараз із розведенням необхідної кількості худоби в сільському господарстві впоратися (від чого вона давно вже відмовилася), не те що з фермами для диких тварин. Звідки гроші на це?
Саме в товариств, зрештою, накопичено досвід ведення мисливського господарства разів у чотири довший і не раз позитивніший, ніж у органів лісового господарства.
Попереду багато потрібної, усім необхідної спільної роботи, а не «перетягування» ковдри один в одного за право застрелити останнього зайця в Україні. Давайте попрацюємо разом. І стане, якщо не «добре», то «краще» точно.
В Україні достатньо точок кипіння, які й так достатньо підігрівають обстановку. Полювання як хобі й задоволення має заспокоювати. Знімати стрес. Відомство робить інше, протиставляючи себе суспільству, але вже не мисливському, а суспільству в широкому розумінні. З моєї точки зору, настав час обговорити ситуацію в максимально широкому форматі. Наскільки пам'ять не зраджує, було бажання «розрулити» ситуацію з полюванням у Президента України. Дякую, хоч за слова та наміри.
м. Луганськ, січень 2011
Статтю Петра Чечельнюка можна прочитати Тут