Українці — як експортна стаття

Шановні відвідувачі сайту. Сьогодні ми переходимо на новий сервер, у зв'язку з чим можуть бути труднощі з доступом. Випадково ми стерли всі повідомлення, додані вчора ввечері. Звісно, відновимо, але якщо Ви додавали вчора після 22 години свої коментарі, то відновити їх можете лише Ви... Починаю відновлювати втрачене з цієї похмурої статті, яку вчора розмістив останньою, засмутився й вимкнув комп'ютер... М.П. 

Знищення робочих місць в українській промисловості та сільському господарстві, що здійснюється останні два десятиліття, неминуче мало спровокувати масовий відтік робочої сили за кордон.

До кінця 2010 р., згідно з доповіддю Світового банку «Міграція та грошові перекази», Україну в пошуках шматка хліба залишили 6,6 млн осіб. Таким чином, наша держава за еміграцією вийшла на п'яте місце у світі, поступившись лише Мексиці, Індії, Росії та Китаю. Хоча, якщо брати до уваги співвідношення населення країни та кількості мігрантів із неї, то ми сміливо можемо претендувати на перше місце. Адже одна справа, 6,6 млн заробітчан на, грубо кажучи, 50 млн громадян України. І зовсім інша — 8,3 млн мігрантів, яких дає Китай із населенням понад 1,3 млрд осіб; 11,4 млн — Індія, де проживає 1,1 млрд осіб; 11,1 млн — Росія при населенні 148 млн осіб; 11,9 млн — Мексика при 112 млн осіб.

У згаданій доповіді зазначено також, що 6,6 млн трудових мігрантів становлять 15% населення України. Цей відсоток сам по собі страшний. Але якщо рахувати за кількістю працездатного населення (мінус неповнолітні та армія пенсіонерів), то він буде ще більш гнітючим.

Як би там не було, заробітчани, вирішуючи проблеми своїх сімей, перетворилися на істотний чинник української економіки. Згідно з підрахунками Міжнародної організації з міграції (МОМ), лише 2010 р. вони спрямували на батьківщину понад 5,3 млрд дол. США. Це більше ніж наш річний дохід від експорту зерна ($4 млрд). Це — половина прямих іноземних інвестицій і шоста частина валютних резервів громадян.

За даними того самого Світового банку, найбільше наших громадян на тимчасові заробітки виїхало до Російської Федерації (майже 3,6 млн осіб). Далі йдуть Італія, США, Польща. Відповідно й грошей до країни від цієї категорії осіб найбільше надходить із РФ ($1,25 млрд). Так виглядає трудова міграція у всеукраїнському масштабі. З точки зору регіонів вона виглядає дещо інакше. Якщо схід, південь і центр таки віддають перевагу Росії, то захід — Європі. Мабуть, спрацьовують якісь ментальні чинники.
У галицької еміграції — жіноче обличчя

Грошові надходження від трудових мігрантів дістаються дорогою ціною. Оскільки автор цього матеріалу проживає у Львові, то й говоритиме він головним чином про «заробітчанські проблеми» саме західноукраїнських областей. А для них характерна переважно жіноча міграція. І їдуть наші жінки здебільшого до Італії. Якщо дружина виїжджає, сім'я як така в більшості випадків перестає існувати. Залишившись один, чоловік нерідко або спивається, або знаходить нову дружину. Діти хоч і мають засоби до існування, не отримують належного догляду та виховання, переживають серйозні психологічні деформації. Цей феномен навіть отримав назву — «соціальне сирітство».

Самі жінки на заробітках також зазнають істотних випробувань. Відірваність від дому, сім'ї, звичного укладу, втрата соціального статусу (попри наявність кваліфікації, вони в переважній більшості працюють доглядальницями й хатніми робітницями)... Усе це накладає руйнівний відбиток на психічний стан заробітчанки. Я вже не кажу про те, що держава втрачає працездатне населення та генофонд. 94% українських мігранток в Італії вийшли заміж за місцевих чоловіків.

Словом, трудова міграція (неважливо, жіноча чи чоловіча) породжує цілий клубок гострих проблем. На відміну від країни-донора (Україна), країни-реципієнти їх давно усвідомили й багато роблять для їх вирішення. Адже невлаштований (часто — нелегальний) мігрант є джерелом напруження, нестабільності. А Європа дбає про свій комфорт. Крім того, там іще подекуди щось означає таке поняття, як гуманізм. (І це сказано не заради красного слівця. Наприклад, у тій самій Італії навіть нелегальним мігрантам у разі потреби безкоштовно роблять серйозні хірургічні операції. У нас же без грошей тяжкохворий має «високі шанси» померти.) У всякому разі тамтешні громадські організації та держава на вирішення проблеми міграції кошти виділяють.

Що стосується нашої країни, то й тут за європейські гроші давно функціонує безліч відповідних громадських організацій. Навіть почали з'являтися вузькоспеціалізовані структури, що працюють із заробітчанами. Серед них — «Проект підтримки транснаціонального батьківства та соціально-економічної реінтеграції репатріантів», офіційно зареєстрований на початку 2010 р.

Мета цієї ініціативи — надання підтримки жінкам зі Львівської області, які працюють в італійському регіоні Ломбардія, та членам їхніх сімей, що залишилися вдома. Така увага до Львівської області викликана тим, що вона, як сказано в тексті проєкту, одна з найвідсталіших в економічному плані, а крім того, є батьківщиною більшості мігрантів. Ломбардія ж — один з найпопулярніших серед наших заробітчан регіонів. Загалом до 2009 р. українці на території Апеннін, згідно з даними ISTAT (італійська статистика), стали п'ятою за поширеністю національністю.

«Запорука» проконсультує

Партнерами в цьому спільному проєкті виступають з боку Італії благодійна асоціація Soleterre Onlus, з боку України — Всеукраїнський благодійний фонд «Запорука».

Судячи з назви проєкту, у наше життя увійшло таке неприємне явище, як «транснаціональне батьківство»: коли батьки (або один із них) перебувають в одній державі, а діти — в іншій. Як цю проблему пропонується пом'якшити? Зокрема сприяючи більшому спілкуванню між розділеними сім'ями. Власне, це спілкування мало місце й раніше, але було обмеженим. Тобто мати час від часу телефонувала додому. Проєкт же передбачає широке й, головне, безкоштовне Skype-спілкування (відеоконференція через інтернет). Для цього львівський інформаційний центр «Запоруки» має три стаціонарні Skype-пункти та дві пересувні Skype-станції. Відповідно в Ломбардії мігранти мають можливість контактувати з рідними за допомогою Skype-станції в міланському інформаційному центрі. Цією формою спілкування, запущеною в серпні минулого року, станом на 1 січня 2011 р. скористалися п'ятдесят сімей.

Як розповіла кореспондентові «2000» директор представництва ВБФ «Запорука» у Львівській області Ярина Хомці, такий невисокий показник пояснюється не технічними причинами, а психологією наших громадян. Заробітчани та їхні родичі, що залишилися в Україні, бояться будь-якої ініціативи щодо себе. І їм неважливо, від кого вона виходить: від держави чи громадських організацій. Люди побоюються, що через останні українська держава намагається витягнути інформацію, щоб потім використати її в репресивних цілях.

Чесно кажучи, такі страхи небезпідставні. 2009 р. Кабмін ухвалив постанову № 236. Першою редакцією цього документа передбачалося всіх трудових мігрантів зробити платниками єдиного податку. Така «увага» викликала шквал обурень. Ураховуючи реакцію суспільства, Кабмін пішов на відступ, і в постанову довелося внести корективи. Після поправок заробітчани вже не зобов'язані ставати СПД ФО — їм це дозволено робити на добровільній основі.

Чи багато трудових мігрантів скористалися такою «добротою» центральної влади, невідомо — жоден із держслужбовців, які мають стосунок до цієї проблематики, не може сказати нічого конкретного. Конфіденційне джерело з цього приводу повідомило «2000», що тих, хто зареєструвався платником єдиного податку, — одиниці.

Окрім Skype-спілкування, «Запорука» з партнером в Італії практикує психологічне консультування. За сім місяців роботи офісу організації у Львові (з моменту його відкриття) групові та індивідуальні консультації отримали 140 осіб. Чому так мало? Знову ж таки через побоювання людей. До того ж українці не звикли звертатися до психолога. По ходу співробітники «Запоруки» змушені пояснювати своєму контингентові, що цей фахівець необов'язково працює з хворими людьми, що психологічний сеанс цілком прийнятний для нормальних.

Ще один напрям діяльності засновників проєкту — надання юридичних консультацій. Вони переважно стосуються виїзду на заробітки. Ярина Хомці каже: «Напевно, найбільший плюс наших консультацій — те, що ми розповідаємо, як можна легально виїхати до Італії на роботу. А зробити це протягом першого року реалізації проєкту, згідно з національним законодавством Італії, було неможливо, оскільки не ухвалювався нормативний акт про квоти на робочі місця для іноземців. Зараз же відповідний документ (декрет Флуссі) ухвалено, і в 1800 українців з'явилася можливість подати документи для легального виїзду. Ми також пояснюємо клієнтам, що якщо виїхати за туристичною візою, як часто практикується, то потім її трансформувати в робочу неможливо. І попереджаємо, що посилилися санкції щодо нелегальних мігрантів. Остання їх легалізація була 2009 р. Але вимоги ЄС до Італії посилилися, і країна не має гарантій, що нелегалів надалі знову легалізуватимуть. Зате велика ймовірність того, що їх каратимуть.

Знайомлячи наших земляків із цими обставинами, ми оберігаємо їх від непотрібних проблем. Щоправда, трапляється, допомагаємо галичанам виїхати до Італії, наприклад коли члени сімей легальних трудових мігрантів бажають відвідати в цій країні родичів як турист. Ми їм надаємо підтримку в оформленні документів. Юридичні фірми, які допомагають у візових процедурах, беруть за це немалі гроші, але при цьому жодних гарантій не надають. Ми ж таку роботу виконуємо безкоштовно. Загалом на кінець минулого року проконсультували 69 осіб. Варто окремо зазначити, що з листопада 2010-го наша організація включена до мережі центрів консультування мігрантів МОМ, тепер у нас можна отримати консультацію щодо інших країн, також надаємо послуги іммігрантам».

Задекларовану в назві проєкту «соціально-економічну реінтеграцію репатріантів» узявся виконувати партнер «Запоруки» — «Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи». Одних лише тренінгів він розробив 12. Але про це — трохи згодом.

Папір усе стерпить?

У тексті проєкту, складеному 2009 р., є фраза: «Спостерігається абсолютна відсутність інтересу з боку місцевої влади» (до проблем трудових мігрантів). До такого висновку автори документа дійшли, спираючись на аналіз реальної участі місцевої влади у вирішенні проблем заробітчан. Декларації місцевих державних органів про наміри щось якось зробити розробниками проєкту до уваги слушно не бралися. Хоча такі (декларації) робилися.

Наприкінці 2008 р. у рамках боротьби з наслідками кризи облдержадміністрація розробила низку заходів, серед яких передбачалося: «Створити умови для залучення в інвестиційні програми та проекти особистих вкладів громадян області, які працюють за її межами (у т. ч. за кордоном)». Про таке славне починання сурмили на весь світ, а ось про те, як це зобов'язання було виконано, автор цієї статті, попри всі старання, так нічого й не дізнався.

29 грудня 2009 р. Микола Кмить, тодішній голова Львівської ОДА, видав спеціальний документ, покликаний вирішувати проблеми саме заробітчан, — розпорядження №1493/0/5-09 «Про затвердження Регіонального плану спільних дій державних та неурядових організацій, підприємств та установ щодо надання комплексної допомоги трудовим мігрантам та членам їх сімей, трудової інтеграції та реінтеграції, запобігання нелегальній міграції у Львівській області».

На тих, хто готував розпорядження, явно зійшло натхнення — і вони «забили» до нього купу цікавих заходів. Наприклад, у розділі, що стосується «превентивної роботи, спрямованої на упередження нелегальної міграції та протидії торгівлі людьми», є пункт «Впровадження інноваційних методів та форм поширення соціальної реклами (тематичні театралізовані дійства форум-театру з питань запобігання торгівлі людьми, вуличний інтерактивний театр)». Такі заходи, будь вони реалізовані, стали б подією. Автор безвиїзно провів увесь 2010 р. у Львові — і нічого подібного не спостерігав, хоча посилено відстежував усі анонси подій і самі події. І потім, наскільки ефективні ці акції (яку кількість потенційних жертв вони могли б охопити й який вплив мати)?! Появу цього пункту в розпорядженні я б пояснив одним: ці заходи дорогі, і на них можна списати пристойні гроші. І таких красивих пунктів у документі — вагон і маленький візок.

Немає сумнівів, що найефективніший спосіб упередження нелегальної міграції та протидії торгівлі людьми — створення робочих місць, щоб не було приводу зриватися й їхати в невідомість, ризикуючи здоров'ям, а то й життям. Ну щодо створення робочих місць це я, мабуть, хватив зайвого. Найбільше, що в цьому сенсі передбачало розпорядження, — «Надання інформаційних та консультативних послуг, пов'язаних з працевлаштуванням» (ключовий розділ розпорядження «Створення сприятливих соціально-економічних умов для осіб та сімей, які повертаються з-за кордону, де тимчасово перебували з метою працевлаштування, створення належних умов для їх соціально-психологічної та професійної адаптації»).

Про яке інформування та консультування заробітчан щодо працевлаштування може йтися, якщо, згідно з відомостями Львівського обласного центру зайнятості, на початку грудня 2010 р. на одне робоче місце в регіоні претендували 10 осіб! Причому така статистика була до проголошення «адміністративної реформи», коли на найвищому рівні було ухвалено рішення викинути на вулицю юрби бюджетників.

Щоправда, у заробітчан є перевага перед безробітними, які країну не залишали. Вони приїжджають із грошима й у стані «купити робоче місце». У держсекторі нашого краю вакансії можуть довго не заповнюватися, бо претенденти не мають можливості або не здогадуються запропонувати за працевлаштування потрібну суму. Втім, заробітчани, звиклі до зарплат у 700–1000 євро, працювати на батьківщині за 100 чи 200 євро не завжди вважають прийнятним. Така «мотивація» з боку вітчизняного ринку праці тим паче незрозуміла, якщо врахувати, що за багатьма позиціями вартість життя в Україні співмірна з такою в Європі чи США, а за певними позиціями — навіть дорожча.

Мабуть, беручи до уваги всі ці обставини з працевлаштуванням, автор розпорядження записав до головного розділу ще й такий пункт: «Надання широкого спектру послуг з питань започаткування власної справи, в т. ч. семінарів, тренінгів, індивідуальних методів професійної діагностики, з метою інвестування зароблених за кордоном грошей в розвиток інфраструктури малого та середнього бізнесу області».

Для початку визначмося, який відсоток заробітчан сьогодні готовий після повернення відкривати власний бізнес. За останніми дослідженнями «Західноукраїнського центру «Жіночі перспективи», в Італії таких виявилося лише 3%. А 97% відповіли, що витрачатимуть гроші на харчування, навчання дітей, придбання нерухомості. 2004 р., згідно з інформацією тих самих «Жіночих перспектив», теоретично готові вкласти зароблені кошти в бізнес після повернення в Україну 10% опитаних.

Така «динаміка» пояснюється «еволюцією» українського підприємницького клімату. Люди хоч і відірвані від батьківщини, але все ж орієнтуються в наших реаліях.

А тепер про те, із чим матимуть справу 3% потенційних творців нових бізнесів. Далеко не остання проблема — сфера вкладення грошей. Куди їх можна пристроїти? Усі більш-менш сприятливі ніші вже заповнені. Перукарень, салонів краси, пунктів громадського харчування, торгових точок — із надлишком. І знову ж таки, такою ситуація була донедавна. Епопея з ухваленням Податкового кодексу (до речі, незавершена) і впровадження супутнього закону про обов'язкове страхування різко «остудили» підприємницький ентузіазм наших співвітчизників.

З серпня по листопад минулого року кількість приватних підприємців у країні скоротилася на 30 тис. Ця цифра була б значно більшою, якби податкова служба на порушення законодавства не ускладнила процедуру закриття підприємницької діяльності. Цю процедуру розтягли на додаткові місяці, за які потрібно сплачувати податок і відрахування до Пенсійного фонду. Але підприємці на цю вигадку податкової винайшли контрзахід — почали масово «губити свідоцтво про реєстрацію». А без нього вести бізнес не можна, відповідно не треба й платити державі. Скільки «втрачено свідоцтв», статистики поки що немає. Але, як прогнозує віцепрезидент Спілки аудиторів України Михайло Крапивко, від власного бізнесу готові відмовитися 2 млн осіб. Їх стане більше, якщо тандем уряду й парламенту спробує через «доопрацювання Податкового кодексу» посилити фіскальний тиск на малий і середній бізнес.

Гаразд, нехай якась частина трудових реемігрантів, «натаскана» консультантами на семінарах і тренінгах, попри знижену платоспроможність населення і, м'яко кажучи, погіршені умови ведення підприємницької діяльності, повірить у свою бізнес-перспективу й наважиться щось там відкрити. А скільки це коштує? Припустімо, знайшовся відчайдушний заробітчанин, який задумав відкрити в обласному центрі якусь точку (неважливо, торгову чи сервісну). Дозволу на встановлення окремої споруди у вигляді МАФу (малої архітектурної форми) ніхто не дасть, оскільки місто ухвалило рішення ліквідувати наявні. Придбати квартиру на першому поверсі обійдеться в рази дорожче, ніж на інших поверхах. У Львові ж вартість такої нерухомості ненабагато дешевша, ніж у Києві. А адже потрібно ще придбати обладнання, зробити такий-сякий дизайн. Починати капітальне будівництво... Для цього треба бути рішучим мазохістом: на отримання відводів і дозволів ідуть роки й купа грошей. Словом, із 15 чи нехай навіть 30 тис. євро, які може привезти з собою найощадливіший заробітчанин, в обласному центрі робити особливо нічого. Трохи легше, але ненабагато, в райцентрах. А на селах — проблема зі споживачами.

Теоретично заробітчани могли б кооперуватися. Але, боюся, жодні семінари й тренінги не зможуть наших людей раптом перетворити на партнерів. Історичний досвід, та й колективне підсвідоме не ті (не було тут протестантської чи конфуціанської етики). У всякому разі автор цих рядків не знає прецедентів, коли б наші рядові акціонери зуміли дійти продуктивної домовленості. Поєднання ролей акціонера-засновника й ефективного працівника (переважно — підлеглого) нашій людині, як правило, не під силу. Навпаки, прикладів, коли спільне ведення бізнесу зруйнувало стару дружбу й навіть сім'ю, можу навести безліч. Справи в акціонерних товариствах лише тоді виходили на продуктивну хвилю, коли хтось зсередини чи ззовні захоплював (неважливо, наскільки морально) контрольний пакет і без жодних демократичних заморочок починав керувати.

«Основи практичної корупції»

І останнє. Заробітчани, що повернулися, пройдуть усі семінари й тренінги (наприклад, «Юридичні аспекти ведення бізнесу», «Стрес-менеджмент та вирішення конфліктів», «Тайм-менеджмент», «Управління продажами»), назубок вивчать передовий західний досвід ведення бізнесу, стануть мало не академіками з частини економічних, менеджерських і юридичних знань. І що з цим усім робити в наших умовах?! Коли, як нещодавно заявив нинішній голова Львівської ОДА Михайло Цимбалюк, 60% економіки області перебуває в тіні. Коли чиновник, від якого залежить той чи інший підпис на дозвільному документі, у твій бік не гляне, якщо ти його наперед не «віддячиш». Тобто ті, хто поставив собі за мету навчити заробітчан веденню бізнесу в Україні, мали б до відповідної підготовки включити курс «Основи практичної корупції». Зрозуміло, що ні держструктури, ні громадські організації на таке не підуть, оскільки одразу притягнуться до відповідальності. Отже, ефекту від запланованого сприяння відкриттю бізнесів заробітчанами не проглядається.

Звісно, я цілком можу помилятися. Більше того, я намагався себе спростувати: неодноразово звертався до держадміністрації, щоб отримати інформацію про хід реалізації розпорядження. З тією самою метою редакція тижневика направила до ОДА офіційний запит. На жаль, відповіді так і не отримала. Хоча такі відомості мають акумулюватися. Серед «заробітчанських вказівок» п. Кмітя було й таке: «Щороку до 30 грудня подавати інформацію про проведену роботу заступнику голови облдержадміністрації...»

Чесно кажучи, у мене склалося враження, що Микола Кмить, креатура Ющенка, це розпорядження видав «заради жарту», щоб ускладнити життя своїм наступникам. Сам він з огляду на зміну президентів виконувати його навряд чи збирався (розуміючи, що не залишиться керівником області). Миколу Кмитя попросили у відставку на початку 2010 р.

Непряму відповідь на запитання, як втілювалися плани щодо сприяння українським заробітчанам, я знайшов у доповіді від 18 грудня 2010 р., яку мені люб'язно надала Любов Максимович, голова «Західноукраїнського центру «Жіночі перспективи»: «У грудні 2009 року Львівська обласна державна адміністрація спільно із громадськими організаціями розробила та прийняла «Регіональний план...». Перші кроки в цьому напрямку вже робляться... I одним з них є проект, в якому... Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи»... планує проведення програми підтримки підприємництва для жінок, які повернуться в Україну до своїх родин та матимуть намір розпочати власний бізнес».

Дозволю собі звернути увагу читача на важливі моменти в цій цитаті: план ухвалено в грудні 2009 р., а в грудні 2010-го «робляться перші кроки».