В українському лісі не личить блукати

В українському лісі не личить блукати. Хто і як використовує щорічний природний врожай лісівництва, яке щедро фінансується державою.

«Міністерству охорони навколишнього природного середовища, Державному комітету лісового господарства, Міністерству аграрної політики, Міністерству оборони разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями забезпечити реформування лісового господарства шляхом: передачі... лісогосподарським підприємствам, що належать до сфери управління Державного комітету лісового господарства, лісів інших користувачів».

(Постанова Кабміну №273 від 13.03.06 р.)

У квітні уряд затвердив розпорядження №218-р «Концепція реформування та розвитку лісового господарства». Що ж дасть вона країні, де для лісівництва використовується 19,6% продуктивних земель, а частка ВВП продукції та послуг лісового господарства становить лише 0,2—0,3% від сукупного валового продукту? Хіба що відновлення старої централізованої системи державного управління в лісівництві та його фінансування з держбюджету, а ще заперечення стратегічних напрямів земельної й економічної реформи в Україні. Чим не спроба змусити уряд блукати в гущавині лісового законодавства за явної доступності українських лісів для ефективного лісівництва?

Понад 15 років лише й розмов у ЗМІ та урядових постановах і розпорядженнях про недоліки ведення лісового господарства в лісах колишніх колгоспів та інших сільгосппідприємств з метою взяти їх під «державне» управління і жодних критичних зауважень на адресу державних лісгоспів. Хоча всім відомо, що у користуванні державних лісгоспів перебувають ліси з найсприятливішими лісорослинними умовами для вирощування лісу та одержання деревини. Вони фінансуються з державного бюджету, причому без належного позавідомчого контролю. Нині, після ухвалення нового Лісового кодексу жодна сільська рада, ані інші органи місцевого самоврядування не мають повноважень навіть у надзвичайних випадках надати право на заготівлю бодай дров або якихось найпростіших лісоматеріалів для погорільців чи інших малозабезпечених селян, а запис у концепції про «сприяння розв'язанню соціально-економічних проблем територіальних громад» — лише риторичне, знущальне твердження.

Спробуймо усвідомити, що ж уряд затвердив і чим керувався. Порівняно з Державною програмою «Ліси України» на 2002—2015 роки нічого нового. Концепція не позбавлена галузевої пихатості, як і всі попередні програми та нормативно-правові акти лісового законодавства, вона ігнорує і навіть не згадує про лісівництво як про галузь рослинництва, про земельну реформу. Не визначає також головного: лісові господарства (скорочено — лісгоспи) є суб'єктами підприємницької діяльності. Вони зовсім не є і не можуть бути органами державного управління лісами, оскільки, відповідно до Конституції України, права власника щодо володіння й розпорядження природними ресурсами, найголовніший з яких — земля, в т. ч. ділянки, вкриті лісовою рослинністю, здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що земельна реформа реалізується для забезпечення охорони та раціонального використання земельних ресурсів на юридично-правовій основі. Земельні ділянки з лісовою рослинністю — це значний капітал і водночас об'єкти нерухомості. Про їх облік і складання Державного реєстру, вести який вкрай необхідно, у концепції навіть не згадується. Більше того, Лісовим кодексом передбачено все, щоб відокремити лісокористування від права на землекористування. Перший крок — Лісовим кодексом позбавили конституційно уповноважені органи державної влади та органи місцевого самоврядування можливості надавати земельні ділянки лісогосподарського призначення в постійне користування фізичним або юридичним особам. Другий крок — постанова КМУ від 13.03.06 № 273 про передачу лісів, тобто земель лісогосподарського призначення, виключно лісгоспам. Третій крок — концепція з тією самою вимогою... Достеменно, заблукали в лісі лісники й просять уряд, президента, Верховну Раду вивести їх із цієї гущавини. Таким чином, лісгоспи прагнуть отримати абсолютні права на земельні ділянки під виглядом прав на лісокористування навіть поза межами їхньої діяльності, не лише в межах населених пунктів, на островах, що належать до водного фонду...

Концепція зовсім не визначає напрямів ринкової трансформації в галузі власне лісівництва, конкурентні умови щодо набуття лісгоспами права постійного користування землями лісогосподарського призначення. Хоча її затверджено вже після ухвалення Лісового кодексу, але вона зберігає, на жаль, термін «землі лісового фонду». Це суперечить внесеним змінам до Земельного кодексу, де встановлено облікову категорію «землі лісогосподарського призначення». Підкреслимо, ця заміна концептуально надзвичайно важлива, оскільки вимагає земельні відносини для здійснення лісівництва прирівняти до земельних відносин у сільському господарстві. Теза щодо встановлення зазначеної облікової категорії була запропонована проектом Лісового кодексу, внесеним народним депутатом України Юрієм Кармазіним (2004 р.) і активно підтримана ННЦ «Інститут аграрної економіки», попри наполегливі заперечення менеджерів українського лісівництва. Вона докорінно має змінити економічні відносини лісгоспів із власником природних ресурсів саме на регіональному рівні. Здійснення лісівництва на ринкових засадах вимагає персоніфікованої економічної відповідальності суб'єктів господарювання з лісівництва, а не знеособленого «лісового господарства», межі якого та матеріали статистичного обліку фінансово-економічної діяльності залишаються малодостовірними і зовсім непрозорими для громадськості, екологічних та економічних служб різних рівнів.

Гадаю, буде надто малою втіхою для людей побачити «на місці зрубаного посаджений новий, молодий ліс», про що заявляє керівництво Держкомлісгоспу. Оскільки «маленьких українців» і громадськість теж цікавить, і небезпідставно, хто і як використовує щорічний природний врожай лісівництва, тобто деревину, на одержання якої держава виділяє кошти платників податків, причому з кожним роком дедалі більше.

Згідно з довідкою Всесвітнього банку, в Україні надзвичайно малі обсяги заготівлі лісових матеріалів, що призводить до втрати цінної лісосировини. Напевно, експерти ВБ не зовсім розуміють, що проблеми, можливо, не в самих темпах заготівлі деревини, а в об'єктивності статистичного обліку та звітності, неефективності системи «державного» управління діяльністю лісгоспів, ігноруванні вимог децентралізувати його, запровадити персоніфіковану відповідальність. Але концепція не дає зрозумілої відповіді на питання про переведення лісівництва на самоокупність із підзвітністю лісгоспів органам державної влади та органам місцевого самоврядування, незалежно від того, де розміщені їхні адміністративні офіси.

У концепції не згадується і про поставлене президентом України завдання «забрати в лісничого бензопилу» і зробити так, щоб він продавав на аукціоні те, що виростив. Це рішення справді концептуальне, принципово відмінне від практики «розподілу лісосічного фонду» обласними державними адміністраціями за символічними цінами. Концепція його вправно підмінює запровадженням «порядку реалізації заготовленої деревини на конкурсних засадах через аукціони та торги для формування прозорого ринку деревини», який за походженням та економічним змістом є зовсім іншим важелем і стосується не лісівництва, а лісокористування. Якщо й блукати в лісі, то не личить і не слід залучати до цього уряд.

Набагато чесніше було б не розробляти концепцію, а взяти на озброєння Лісовий кодекс та досвід здійснення лісівництва сусідньої Польщі. Там господарських лісів (по-нашому — експлуатаційних) 96,0%, народних парків — 2,5%, інших — 1,5%. З господарських лісів 1,6 млн га (близько 19%, що майже дорівнює частці лісів України, створених і збережених колишніми колгоспами та радгоспами) у Польщі перебувають у приватній власності, в т. ч. у власності фізичних осіб — 1,5 млн га. Чому б Україні не запозичити досвід польського лісівництва та перенести його бодай на області Полісся, Карпат і Поділля разом із системою статистичного обліку та фінансування: утримання Державної дирекції (аналог нашого Держкомлісгоспу) з усіма науковими та іншими установами й організаціями за рахунок відрахувань надлісництв (аналог наших лісгоспів), їй підвладних, з їхніх власних доходів. Лише за таких умов лісівництво в Україні може стати економічно ефективним як для окремих регіонів, так і для національної економіки загалом, а Держкомлісгосп стане спрямовувати політику державного лісівництва на отримання прибутку, замість того щоб вибивати бюджетне фінансування.

Питання лісорозведення в степових умовах і на ділянках, малопридатних для здійснення сільськогосподарського виробництва, — проблема іншого напряму і має вирішуватися не за державними програмами або урядовими концепціями, а за рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Адже саме їм Конституцією надано повноваження на здійснення прав власника на природні ресурси. До того ж за розпорядженнями не «з Києва», а за висновками регіональних органів влади. При цьому не слід відповідно до Лісового кодексу чи чергової урядової концепції обмежувати повноваження місцевих органів влади. Законний шлях добре відомий: розроблення технічного завдання, проектно-пошукові роботи, розроблення проекту, створення кошторисної документації, техніко-економічне обґрунтування, екологічна та економічна експертиза, затвердження проекту, виділення фінансування за джерелами його покриття, нарешті — виконання робіт з лісорозведення та визначення економічно відповідальних суб'єктів господарювання тощо.

Це — економічно й організаційно виправданий шлях. Адміністрування відкидається, щоб не поширювати відому з радянських часів кампанійщину із витратними механізмами, без попереднього територіального планування, обговорення та узгодження з місцевою громадськістю, щоб не закладати нові ліси там, де вони раніше не росли й за природно-кліматичними умовами ніколи не будуть економічно ефективнішими, ніж сільськогосподарські культури. Можливо, слід окремі непридатні землі залишити в природному стані щонайменше до часів, коли буде винайдено нові технології їх прибуткового освоєння з метою розвитку лісівництва, сільськогосподарського чи іншого виробництва. Необхідно відмовитися від підняття «верхньої межі» лісу в субальпійських зонах, які, крім економічних збитків, нічого не принесуть національній економіці. Об'єкти лісорозведення було б соціально виправдано перед народом і міжнародною спільнотою відмежувати за обліковою та статистичною звітністю від лісовідновлення не лише за змістом їхнього призначення, а й за джерелами фінансування: заходи з лісорозведення мають здійснюватися за кошти місцевого бюджету, у разі особливої значущості — державного; заходи з лісовідновлення — виключно за кошти суб'єктів господарювання. Але й це затверджена Кабміном концепція зовсім не встановлює.

Нарешті, не можна забувати про пріоритетність земель сільськогосподарського призначення. Адже в умовах економічної кризи можна поспішити й засадити деревною або чагарниковою рослинністю тимчасово не задіяні ділянки (це найпростіша з операцій, особливо — за «чужі» кошти, тобто з державного бюджету), придатні для ефективного аграрного виробництва. Тим паче не слід «створювати» ліси в природно-кліматичних умовах, де ні в найближчому, ні в далекому майбутньому лісівництво жодних економічних чи соціальних дивідендів, прибутків українському народові не принесе. Легко «закопати» гроші з метою «підняття верхньої межі лісу» в Криму чи Карпатах, але припинити процес потепління у світі, що відбувається поки що невідворотно, лісівничі заходи в Україні не допоможуть. Замість того щоб змушувати український уряд блукати в гущавині лісового законодавства, краще власною копіткою роботою в галузі лісівництва та його регіональної диференціації на засадах справжньої ринкової економіки сприяти завершенню земельної реформи в Україні.