Про ставлення до трофейних тварин

На сайті wildlife.by з місця в кар'єр стартувало обговорення теми вирощування трофейних тварин. Розмова вийшла цікавою. Варто прислухатися. До речі, тему розпочато 31 січня, а сьогодні, – 2 лютого, висловилося вже  чоловік двадцять. Це в Білорусі, яку нам подають як країну, де з демократією та свободою слова існують проблеми. У нас, звісно, з демократією та плюралізмом усе значно краще, тільки охочих висловитися, навіть з найбезневинніших тем, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Ну та гаразд, втішатиму себе тим, що роблю все, що можу, для того щоб українські лісівники, і не лише вони, зрозуміли, що думка кожного з них важлива, а тому має бути висловлена й почута.  Наводжу ключові фрагменти обговорення теми  трофейних тварин і посилання на форум.

31 січня Олександр Шестак, головний мисливствознавець Могильовського державного виробничого лісогосподарського об'єднання,

До трофейних я відношу «штучних» тварин: лосів-рогачів, оленів, козуль, самців кабанів, глушців і тетеруків. На жаль, ведмідь і рись на території Білорусі нечисленні й занесені до Червоної книги, полювання на них заборонене. Для мисливського господарства, що рахує гроші та бажає суттєво підвищити свою прибутковість від полювання, трофейні тварини – це «золотий запас», «гроші, що лежать у банку на депозиті». З кожним роком відсотки зростають – додаються сантиметри іклів, грами рогів, а, відповідно, і кількість грошей, яку можна виручити від продажу.

З іншого, не утилітарного боку, – більша частина трофейних тварин – в усякому разі, тих із них, які здатні до відтворення, – це охоронці генофонду. Стріляти трофейних тварин заради м'яса самим працівникам мисливського господарства або віддавати їхню здобич за безцінь місцевим мисливцям, м'яко кажучи, нерозумно, а, на мою думку, – злочинно.

При досягненні чисельності диких копитних, близької до оптимальної, для мисливського господарства набагато меншою втратою буде добування самки, нехай навіть і такої, що водить молодняк, якщо, звісно, це відбувається не масово, ніж відстріл трофейного самця. Самка стає статевозрілою зазвичай уже через рік після народження, у кабана вона може іноді, за хорошої кормової бази та сприятливих погодних умов, бути покрита в перший рік свого життя, тоді як на те, щоб досягти хорошої трофейної якості, самцям козулі та кабана потрібно мінімум 5 років, лосю – 10, оленю – 12–14 років. Тому у своєму мисливському господарстві в період його становлення, розраховуючи на розвиток трофейного полювання – неодмінної умови для приїзду іноземних мисливців, я заборонив єгерям стріляти для себе кабанів старших за два роки й обмежив до мінімального рівня добування таких тварин мисливцями, які приїжджали на полювання заради м'яса.

Спочатку при порушенні цієї вимоги єгері виправдовувалися тим, що добутий кабан-самець був дво-трирічним, «ікла зовсім дурниця», жодної втрати для мисливського господарства. Доводилося неодноразово пояснювати, що якщо умовно взяти народжених тварин, цьогорічків за 100 відсотків, то в перший рік життя від різних причин гине 50 відсотків молодняку, на другий – ще 50 від решти. Тобто дворічний рубіж долає лише кожен четвертий. У цих, які зуміли вижити, тварин уже є здатність обдурити людину, її собак, не загинути від голоду, спраги, хижаків та інших численних напастей. А якщо врахувати ще, що половину цієї чверті становлять самки, то потенційним трофейним самцем може стати лише один із восьми новонароджених. І це після двох років життя! Скільки ж їх доживає до необхідного нам віку? Відстріл самців козулі, оленя й лося єгерською службою взагалі не проводився, за винятком селекційного (рідко) та санітарного (значно частіше) відстрілів, тобто добування тварин з відхиленнями як у загальному розвитку, так і в розвитку трофеїв, а також хворих, поранених і травмованих.

Словесні роз'яснення, підкріплені різними санкціями, принесли бажаний результат: кількість трофеїв, причому хорошої якості, у мисливському господарстві помітно зросла. Так, через 12 років такої політики в нашому мисливському господарстві було добуто лося з вагою рогів 17 (!) кілограмів, за які клієнт заплатив 6500 євро. Мисливці, які бачили фотографію цього трофея, не вірили, що лося добуто не в Якутії, а в Білорусі. Розмір лопат і розмах рогів справді вражає.

Набагато раніше нерідкістю стали добуті кабани з іклами понад 20 сантиметрів, роги козулі вагою понад 500 грамів. У Чехії я бачив роги оленя вагою 15 кілограмів, за які австрійський мисливець, який добув цей трофей, заплатив 25 тисяч євро. Хоча, на мою думку, там не обійшлося без кормових добавок, що стимулюють розвиток кісткової тканини. Роги були масивні, але дуже негарні, пористі, з ніби обламаними кінцями відростків.

Пояснити єгерям розумність таких дій і домогтися їх виконання простіше, якщо, звісно, вони заодно з мисливствознавцем. Набагато важче досягти порозуміння із приїжджими мисливцями. Їм же все одно, будуть у мисливському господарстві трофейні тварини чи ні. Задля задоволення марнославства, з недосвідченості або просто через небажання докладати будь-яких зусиль щодо визначення віку тварини, що біжить чи годується, вони стріляють по старих самцях. Часто вступає в силу їхній неприборканий азарт, не підкріплений досвідом і вмінням стримуватися, а іноді просто вплив алкоголю. Особливо цим страждають особи з керівного складу, звиклі не зважати на чужу думку.

Зазвичай я вимагав від єгерів проведення дуже докладного й ретельного інструктажу з мисливцями перед початком полювання, під час якого, крім пояснення правил безпеки, єгері вели активну рекламну кампанію чудового за своїми смаковими якостями м'яса кабанів-цьогорічків, особливо самочок, та про майже 100-відсоткову відсутність у них, на відміну від дорослих особин, трихінельозу. Крім того, ми встановлювали високу ціну на трофейних тварин, щоб бажання їх стріляти просто зникало, а вартість разових дозволів на цьогорічків робили мінімальною, щоб стимулювати їх добування, оскільки багатьом клієнтам притаманна одна дивина: вони готові витратити величезні гроші на екіпірування та спорядження, зброю й патрони, дорогі алкогольні напої та вишукані делікатеси, але якомога менше заплатити за добуту тварину. Тих, хто виконував наші вимоги, обов'язково хвалили й надалі ніколи не відмовляли їм у приїзді в наші мисливські угіддя. Головне тут – щоб у разі порушень цих вимог слідували «штрафні» дії, тобто обов'язкове стягнення оголошеної плати в повному розмірі, припинення проведення полювання, покарання винних недопуском до полювання надалі, відмова від їх прийому взагалі.

Це досить важко суто психологічно, адже в процесі полювання відбувається «здружування», виникають взаємні симпатії, і руйнувати їх дуже складно, але без цього ваші благі наміри щодо збільшення кількості трофейних тварин у мисливському господарстві такими й залишаться. Працівникам мисливського господарства треба все-таки чітко розуміти, що мисливець вільний їздити по всій країні, у будь-яке мисливське господарство, де є звір, а їм, мисливствознавцям і єгерям, працювати й пожинати плоди своєї праці лише тут, і ніхто про них не подбає, які б обіцянки клієнтів не звучали біля вогнища за чаркою.

Немаловажним чинником збереження трофейних тварин було знання єгерями місць, де такі тварини лягали на денний відпочинок, куди виходили на годівлю – їх ми зазвичай виключали з територій для полювання. Так само чинили при загінних полюваннях по снігу при виборі ділянок, які прогонятимуться, – за наявності в них заходних великих слідів намагалися ці загони не робити, або, якщо немає можливості відмовитися, на «лазах» спеціально стрільця не ставили, або ставили такого чоловіка, який не вистрілить по трофейній тварині.

Ще раз повторю, йдеться про полювання заради м'яса. При полюванні з вишки я, за рідкісними винятками, не дозволяв мисливцям, як нашим, так і іноземним, сідати й чекати виходу звіра самому. Цьому є низка причин. По-перше, більшість мисливців на копитних є недосвідченими. Досвід, на мій погляд, полягає не в тривалому стажі полювання, а в частоті таких полювань протягом досить тривалого періоду. Хіба можна назвати досвідченою людину, яка має мисливський квиток 20 років, але на полюванні буває кілька разів на рік, а на копитних – лише кілька разів за весь мисливський стаж? За наявності нарізної зброї та відсутності досвіду здобиччю нетерплячого, азартного мисливця, що перебуває в засідці наодинці, може стати людина, яка прокралася на картопляне поле накопати мішок колгоспної бульби, інший мисливець, який не знає, що місце зайняте, а іноді навіть товариш по полюванню, який легковажно прийшов покликати того, хто сидить на вишці, кидати це невдячне заняття й іти випити по чарці. На жаль, такі випадки не поодинокі й відбуваються з завидною постійністю з року в рік.

По-друге, мисливець може стрельнути не ту тварину, яка потрібна мисливському господарству або дозволена до добування в цей період. Через хвилювання, недосвідченість, алкогольне сп'яніння, слабкий зір, від небажання ще чекати, адже він змерз, або йому просто набридло, або навіть із корисливості, в надії, що зійде з рук, не покарають, а м'яса буде більше, або йому дістанеться трофей.

По-третє, під час очікування виходу звіра мисливець може дозволити собі закурити, випити горілки, просто заснути, поводитися надто розкуто, кашляючи, рухаючись, щоб зігрітися або розім'яти затерплі кінцівки, що призведе до невиходу обережного звіра та провалу полювання.

По-четверте, після пострілу, який найчастіше буває в сутінках або темряві, засліплений спалахом мисливець не може визначити, чи влучив він у ціль, якщо вона не залишилася лежати на місці, куди й як побіг звір, по якому стріляли, що дуже важливо при визначенні – чи був підранок? Адже кров не завжди починає йти відразу після поранення. Іноді вона з'являється метрів через сто. Те саме можна сказати і про смертельні поранення. У нашій практиці були випадки, коли кабани з пробитим серцем, а одного разу практично розірваним на шматки, пробігали до 100 метрів! І якщо не знати напрямку, в якому побіг звір після пострілу, можна його втратити, особливо по чорнотропу. Єгер, який сидить поруч із клієнтом, відстежує ситуацію.

По-п'яте, у нас були випадки, коли клієнт барився з пострілом по звіру, що вийшов, або сполохував його своїми необережними діями, а потім заявляв, що звір не виходив узагалі, незаслужено звинувачуючи мисливське господарство в невмінні підготувати полювання.

Бували випадки, це вже по-шосте, коли мисливець, найчастіше недосвідчений, але такий, що обіймає високу посаду, посидівши зовсім недовго й змерзнувши, знімався з вишки, стверджуючи, що сюди ніхто не вийде. Зупинити його було нікому. Вмінням чекати володіє далеко не кожен клієнт. Іноді доходило до курйозів. Мисливець, прийшовши до автомобіля, згадував про залишений на вишці бінокль. Єгер, посланий за ним, заставав мирно годуючихся під вишкою кабанів. Між відходом клієнта і появою єгеря минуло лише 15–20 хвилин!

Можна вказати ще низку причин, проте й вищеназваних достатньо, щоб дійти висновку: поруч із мисливцем під час індивідуального полювання на звіра має перебувати єгер. Інше питання, що від цього єгеря не повинно нести горілчаним перегаром, він не повинен щохвилини кашляти, чхати, шморгати носом, совгатися по лавці, намагатися розповідати анекдоти та мисливські небилиці. Таких людей до індивідуального обслуговування мисливців не можна й близько допускати. Єгер має бути тихішим за мишу, але не спати, уважно спостерігати й чуйно слухати. У нього обов'язково має бути свій бінокль. Без нього відстежити ситуацію неможливо, а просити поглянути в бінокль клієнта просто соромно.

Мені можуть заперечити щодо куріння. Мовляв, скільки разів я, сидячи на вишці, в засідці або стоячи на номері, закурював, а звір виходив, не звертаючи уваги на запах тютюну. Згоден, буває й так. Проте буває й по-іншому. І ось це «по-іншому» відбувається найчастіше тоді, коли полювання неодмінно має бути вдалим: на полювання приїхав великий начальник, іноземці або шеф дав наказ будь-що добути м'яса. Нехай куріння знижує гарантію успішного полювання навіть усього на 10 відсотків, а я думаю, що набагато більше, і то розумніше відмовитися від нього на пару годин, потерпіти.

На завершення ще раз підкреслю головну думку: трофейні тварини гідні того, щоб їх продавали за гідні гроші.

КОМЕНТАРІ
31 січня 2011 - 19:51

Павло Гештовт 

Стаття професійна, чітка, з великою кількістю прикладів і порівнянь. Повністю підтримую думку автора. Вважаю, що сучасне мисливствознавство має приділяти вирощуванню трофейних тварин першочергову увагу. Не лише тому, що самці з високими трофейними даними – це «золотий запас» і «гроші, що лежать у банку на депозиті», а й тому, що вони ще й «здоров'я популяції». Лише сильний, зрілий, з хорошою спадковістю самець може дати здорове потомство.

  Основними складовими успішного ведення мисливського господарства на трофейних тварин є висока частка самців у популяції, високопрофесійний селекційний відстріл тварин ще в молодому віці, і на мій погляд, найважливіше досягнення самцями цільового віку або, як його ще можна назвати, «віку зрілості». Прагнення до добування трофейного звіра не повинно вести до зменшення в елементарній популяції загальної частки зрілих самців, що мають хороші спадкові дані. Надмірне вилучення зрілих самців позбавляє популяцію найкращих плідників і надає можливість участі в розмноженні самцям, що відстають у рості (самцям з поганою спадковістю), що призводить до погіршення стану всієї елементарної популяції. Це згодом, як правило, призводить до незворотних наслідків – до деградації всієї популяції. Тому добування самців з високими трофейними даними необхідно здійснювати в момент, коли вони не лише досягли найкращого розвитку, а й змогли максимально встигнути передати популяції свої спадкові дані, могли плідно взяти участь у розмноженні.

  Ми пишаємося, коли хтось із наших спортсменів здобуває золоту медаль на олімпіаді. Пишаємося, що це зробив наш земляк і наш тренер. На мій погляд, з тих самих причин ми маємо пишатися, коли в нас добувається самець з видатними трофейними даними. Це, як і в спорті, підтверджує професіоналізм, наполегливість і важку працю наших фахівців-земляків, підіймає рівень нашої держави. Для того щоб виростити трофейного оленя, необхідно мінімум 12 років, а краще 14, 15 років. І весь цей час єгері та мисливствознавець мають оберігати його від хижаків і браконьєрів, дбати, щоб він не загинув у складних умовах узимку, щоб його «випадково» не сплутав із зайцем напівп'яний, знахабнілий від безкарності «мисливець». Вони самі також мають весь цей час утримуватися від спокуси раніше часу виставити мисливцеві цю тварину й за один раз розв'язати проблему виконання плану з виручки (отримання легкого, сьогохвилинного великого доходу).

  Коли в німецького мисливця в його обширній колекції трофеїв центральне місце посідатиме трофей, добутий у Білорусі. Це свідчитиме про те, що саме в нашій країні створено найкращі умови для існування мисливських тварин, це в нас унікальні природні умови, це саме в нас працюють професіонали. Що ми не лише знаємо закони природи, а й уміємо грамотно використовувати її відновлювані ресурси (на мій погляд, це набагато складніше, ніж просто охорона та повне відсторонене невтручання в природу). Це свідчитиме про те, що ми не женемося за сьогохвилинним доходом, а думаємо про майбутнє й про «здоров'я» популяцій диких тварин. Особисто в мене це викликатиме гордість.

  Поставити на «конвеєр» добування трофейних тварин неможливо, це унікальний трофей, звідси й іде його висока вартість. За даними німецьких класиків мисливствознавства, у популяції оленя в 100 голів, за нормального співвідношення статей 1:1 (що в нас не завжди можна спостерігати) на рік можна добувати лише одного самця, що досяг віку 12 років і старше.

На превеликий жаль, слід визнати, не в усіх мисливських господарствах це зараз дотримується й працює. Багато господарств так і залишилися на примітивному рівні часів розвалу Союзу. Проте іншого шляху немає, ми повинні розвивати мисливське господарство. Саме в такому напрямку має рухатися сучасне мисливствознавство та природокористування. Повна заборона полювань, як пропонують багато хто, нічого позитивного не дасть. Це призведе до повної відсутності фінансових коштів, що не дозволить ефективно здійснювати охорону (спробуйте поохороняти без техніки, запчастин, ПММ, гідної зарплати), не дозволить проводити біотехнічні заходи (кліматичні умови в нас досить суворі, останні зими це нам добре демонструють), призведе до відтоку фахівців із галузі (попрацюйте без вихідних і по 24 години на добу за 500 тисяч, і коли в тебе ще пів району ворогів). Підуть фахівці, їхнє місце відразу посядуть випадкові люди, яким абсолютно не буде діла до того, що залишиться після них, що буде з популяціями диких тварин. Вони одразу зрозуміють «цінність» трофейних тварин (цінність у своєму розумінні), і в їхній голові, крім «кабано-доларів», уже нічого не буде. А коли після них залишиться пустеля в угіддях, знайти іншу роботу таким «комунікабельним» людям не складе труднощів. Друзів і знайомств у таких «фахівців», як правило, вистачає.

Складно відразу в цьому коментарі висловити все, що думаю, і навести всі аргументи на користь розвитку сталого та сформованого трофейного мисливського господарства.

Гарна стаття, Олександре Володимировичу!!! Чекаю ще.

1 лютого 2011 - 03:23

Гість 

Стаття з погляду підходів до управління популяціями копитних дуже правильна. Але з підходами саме до трофейного полювання не можу погодитися. Не може, вірніше не повинен трофей бути метою полювання. Ні великий, ні малий. Трофей може бути матеріальним нагадуванням про вдале полювання, але не його метою. Почитайте, що кажуть про трофейне полювання в Міжнародній раді з полювання та збереження дичини (CIC). Я тут переклав вам невеликий уривок, але й цього достатньо для розуміння того, які тенденції ставлення до трофейного полювання є у світі. Хто знає англійську, зможе там багато цікавого почитати. Міжнародна рада з полювання та збереження дичини (CIC) Комісія з мисливських трофеїв і виставок. http://www.cic-wildlife.org/index.php?id=288 «Під час проведення 54 Генеральної асамблеї CIC у Белграді 2007 р. Герхардом Даммом (делегація Південної Африки) було зроблено доповідь на тему «Трофейне полювання – минуле, сьогодення та майбутнє». У доповіді зазначалося, що ситуація з трофейним полюванням потребує критичного аналізу. Трофейне полювання очікують серйозні проблеми, якщо ми не визначимо трофейне полювання як інструмент збереження дичини, якщо наші дії вважатимуть нецивілізованими та занепадницькими, якщо вони виглядатимуть неправильними з моральної та біологічної точок зору. Морально неправильними – «отримуючи задоволення від убивства», біологічно неправильними – «добуваючи найкращих і найсильніших», і цілком неправильними – «коли метою полювання є здобуття трофея». Широко відомий в Європі та в усьому світі мисливствознавець доктор А. Бубеник у статті «Соціобіологічна точка зору проти точки зору мисливців щодо питання оленячих та інших рогів», опублікованій 1989 р. в книзі «Крупна дичина світу» видавництва Вернера Тренсі, писав: «творці формули оцінки трофеїв були більше досвідченими мисливцями, аніж біологічно мислячими натуралістами». Його слова, сказані понад 20 років тому, вірні й нині: «Мисливці не можуть змагатися у добуванні трофеїв світового рівня для поліпшення свого персонального статусу без втрати обличчя в очах публіки. Трофеї мають шануватися не як статусний символ мисливця, а як статусний символ дичини та специфічних особливостей виду. При такому підході трофей показує, і книга реєстрації трофеїв буде унікальною освітньою допомогою та значущим науковим інструментом, що являє свідчення того, як мисливці можуть поліпшити добробут популяцій дичини. Найбільшого розміру роги у тварин у віці, перехідному між періодом найвищого розквіту і після нього. Самці цієї групи можуть бути добуті як найкращі носії трофеїв і як нагорода за збереження тварин найвищої якості». Далі в доповіді говориться, що мисливці мають усвідомити загрозу іміджу мисливця. Ми маємо встановити правильну думку про трофейне полювання. Ми маємо знову підтвердити довіру до нас як прихильників збереження природи та чесних мисливців. Це наш обов'язок перед природним середовищем і дичиною, на яку ми полюємо. Це наш обов'язок перед самими собою. Ми зобов'язані зробити це заради збереження природи, оскільки раціональне трофейне полювання є обов'язковим інструментом охорони природи та управління ресурсами дичини 21 століття.» Зверніть увагу – цілком аморальним – якщо метою полювання є трофей. Уже давно доведено (там і стаття про це є), що ведення селекційного відстрілу за якістю трофеїв дуже неправильна річ, яка знижує генетичний потенціал популяції. Запорука здоров'я популяції, і як результат – хороші трофеї – це підтримання популяції в здоровому стані. Мій товариш з Німеччини, мисливець і власник мисливського угіддя, підтвердив мені, що з часів НДР уже ніхто спеціальною селекцією на трофеї не займається, бо це не лише шкідливо, а й марно. (Заради Бога, не вчіть студентів за старими НДРівськими підручниками щодо селекції копитних!!!!!) І ось тут Шостак у принципі має рацію. Але всі його правильні слова перекреслюються його позицією, що найкращі трофеї мають залишатися лише тим, хто більше грошей заплатить. Це елітарний підхід до полювання, і я його повністю не сприймаю. Правильно Гештовт сказав, що зі 100 тварин можна добути лише одну трофейну. Це говорить про те, що не можна ні вести господарство спеціально на трофеї, ні вчити, не дай Боже, студентів того, що це правильно. Тому що з тих самих 100 тварин (якщо оленячих стосується) можна за правильного ведення господарства щорічно добувати 20–25 тварин, які дають набагато більше користі, створюючи мисливські можливості для набагато більшої кількості громадян. І кожна з них буде трофеєм по-своєму. І в цьому її роль багато важливіша, ніж продаж одного дорогого оленя, і тим більше іноземцеві. Основна біда сьогоднішнього білоруського мисливського господарства в його комерціалізації, а не в прагненні до хорошої мисливської практики та високопродуктивного управління ресурсами на благо полювання та мисливців. Чомусь супер ринкові капіталістичні США це розуміють, і в них будь-який олень коштує близько 30 доларів, рівнодоступно для будь-якого громадянина.

гість

«Тому добування самців з високими трофейними даними необхідно здійснювати в момент, коли вони не лише досягли найкращого розвитку, а й змогли максимально встигнути передати популяції свої спадкові дані, могли плідно взяти участь у розмноженні.» – чи не здається Вам, шановний, що Ви суперечите самі собі? Тобто добути треба самця в розквіті сил, але щоб він залишив у популяції все, що міг? Стаття справді написана мисливствознавцем-професіоналом, з любов'ю до своєї професії. Але водночас трофейне полювання, хоча й приносить хороші гроші, є найаморальнішим за своєю суттю. Багатія, який і кілометра не пройде лісом, підводять до чудового самця, ідеального батька майбутніх поколінь оленів, щоб він його застрелив через роги й повісив череп удома на стіну...

1 лютого 2011 - 09:35

sergey_plytkevich

Друзі, я так розумію, що в дискусії беруть участь люди, які знають біологію та зоологію. Відповідно, вони чудово знають, що в запліднені самок лосів, оленів беруть участь тільки ті самці, які вийшли переможцями в сутичці та довели своє право на продовження роду. Лось восьми–одинадцяти років практично завжди перемагає старого, який досяг дванадцяти–тринадцятирічного віку. А саме ці старі й є трофейними тваринами! При цьому вони вже пережили свої найкращі роки, зрозуміло, залишили потомство. Ось про що говорить автор, нехай і не зовсім точно висловившись. Тобто якщо в господарстві є трофейні тварини, що досягли пенсійного віку – честь і хвала тим людям, які відповідають за цей шматок дикої природи. Тому що, крім трофейних, стовідсотково там будуть і звичайні молоді здорові особини, здатні підтримувати популяцію. А от коли практично без конкуренції до самок отримують доступ дво-трирічки – ось це вже катастрофа! До речі, чи знаєте ви, що період гону у молодих самців значно пізніше, ніж у старих? Усе це вигадала мудра природа, щоб підстрахувати тих самок, яким з будь-яких причин не дісталося солідних чоловіків. Рогачів, звісно. Тому, будь ласка, давайте говорити професійною мовою й оцінювати проблему реально та без зайвих емоцій.

Гість

1 лютого 2011

Читав цей матеріал пана Шестака кілька місяців тому в одному з російських видань. Начебто все правильно, все по ділу. А проаналізувавши, розумієш, що предмета для дискусій немає. Тому що НЕМАЄ в Білорусі трофейного полювання. Виняток Тетерінського та двох-трьох інших господарств це правило лише підтверджує. Обґрунтовуючи свою позицію, зупинюся на тезах:

- селекцією та комплексною підгодівлею ніхто не займається. У деяких місцях не годують узагалі, сподіваючись на матінку-природу.
- єгері не мають належних знань, щоб грамотно розібратися у віці, трофейному потенціалі звіра. Розмір потенційного трофея міряється сучками, навіть не кілограмами. Що говорити, наприклад, про бали за СІС.
- єгері не завжди оснащені транспортом, паливом, хорошою оптикою, щоб постійно моніторити ситуацію з трофейними самцями. Англійські та новозеландські господарства, запрошуючи на серйозного трофейного оленя, висилають фото звіра, іноді з різних ракурсів. І впевнений, клієнт полюватиме тільки на нього. У Білорусі таке можливо? Не зустрічав. Та й як єгер «випасе» такий трофей, якщо його обхід 10 000–15 000 га. І доріг далеко не скрізь. У 2009 в одному з ЛМГ Гродненської області я добув оленя 214 пунктів за СІС (11 кг). Випадково. Бідного мисливствознавця начальство мало зі світу не зжило. Ніхто не повірив, що в тій глушині цього звіра не бачив жоден з єгерів. Жодного разу. Та й як побачити, коли на мисливський відділ немає жодної машини.
- усі знають: найкращий трофей – іноземцеві. Мета будь-якого господарства – «трофейні» папери продати за «євра». Майже завжди продають. Але добувається здебільшого молодняк. Єгер у спробі швидше закінчити готовий дати команду «шууут» на перше ж козлятко з рогами. У господарстві, на яке посилається пан Шестак, за останні кілька років я не чув про добування оленя кг на 8–9. А вони там є. І не один і не два. Був на «реві» в Словаччині. Від пострілу по двох молодих оленях відмовився сам, хоча єгер був готовий віддати їх за безцінь, бо звірі підлягали вибраковуванню. На третій день Тібор виманив красеня. З 200 метрів він оцінив роги на 195–200 пунктів за СІС. Оцінив, дивлячись у бінокль!!! Стріляти заборонив. У них заборонений відстріл трофейних самців, що не досягли 12 років. Цьому було 9–10. Я поїхав порожнім. Не залишилося навіть тіні невдоволення. Усе по-господарськи. У Литві за відстріл перспективного трофея можна позбутися права полювання на цей вид на термін 1 рік.
А в нас план. Після зими 2009–10 полювання на козулю господарство, орієнтоване на трофеї, навіть не відкривало б. А що в нас? Браслав полює на козулю й лося донині!!! 

Та й треба бути чесними. По-справжньому унікальних, у світовому, нехай європейському масштабі, трофеїв у нас немає. І не буде дуже довго, а може, ніколи. І іноземці, які до нас їдуть, теж не трофейщики-олігархи. У кожному другому випадку кажуть «гроссе» й відмовляються стріляти. А кожне випадкове добування потужного трофея потрібним клієнтом у господарстві має називатися «ХАЛЯВА». Це буде ЧЕСНО. (Тетерінські, не ображайтеся – це не про вас.)

Виростити трофейну популяцію менш ніж за 10–15 років неможливо. У кого з мисливствознавців є стільки часу? Кожного з них можуть звільнити будь-якого дня. Просто за те, що Івана Івановича не на той номер поставив...

Сумбурно вийшло. Вибачте, часу мало.

З повагою, Богуш Дмитро

Я навів лише фрагменти. Цікавих співрозмовників і думок у цій дискусії набагато більше.

Свідком  і учасником цієї розумної, професійної та коректної розмови можна стати, відвідавши сайт http://www.wildlife.by/node/7021