Небезпечна самотність влади

Українському уряду так і не вдалося виконати умови МВФ. Очевидно, що в найближчому майбутньому пенсійний вік не підвищать, а ціни на природний газ, як оголосив міністр енергетики Юрій Бойко, перебуваючи в Давосі, залишаться на нинішньому рівні.

На жаль, ці кроки не свідчать про те, що метою економічної політики стануть зростання суспільного добробуту та розв'язання соціальних проблем. Влада не збирається відмовлятися від підтримки найбільших банків і корпорацій, не демонструє намірів відійти від неоліберальної доктрини. Виконати вимоги МВФ вона не може, оскільки побоюється масового протесту.

При цьому в рамках неоліберальної логіки, якої дотримується український уряд, відмова від більшої частини соціальних зобов'язань (особливо пов'язаних з регулюванням ринку та постійним збільшенням держвитрат) видається практично неминучою. Навряд чи варто сподіватися, що подальше руйнування соціальної сфери допоможе країні впоратися з другою хвилею глобальної кризи, яка може захльоснути світ уже цього року. Навпаки, активна соціальна політика є певною гарантією того, що нове падіння споживання вдасться хоча б почасти компенсувати, що дасть змогу трохи підтримати промисловість і торгівлю.

Але українська влада зупинила антисоціальні реформи не через прагнення підготуватися до нового сплеску кризи. Вона поставила під загрозу співпрацю з МВФ, оскільки боїться викликати обурення суспільства. Керівництво України опинилося, м'яко кажучи, у важкій ситуації — воно йде на жертви (ризикуючи обвалити курс гривні й тим самим завдати удару по банківській системі), щоб запобігти зростанню суспільного невдоволення.

У нинішній ситуації, коли світову економіку очікує в кращому разі повільне піднесення, а в гіршому — нова гостра фаза кризи, уникнути поширення протестних настроїв практично неможливо.

Якби в країні зберігалася впливова політична опозиція, владі було б набагато легше. Вона могла б перевести протестні вимоги в площину політичної дискусії, піти на поступки й компроміси, надати опозиційним діячам місця в уряді та, хоч і з великими втратами, пережити важкі часи. Проте важко передбачити, що чекає на владу через два-три роки, оскільки за цей час у країні може статися все, на що лише вистачить найсміливішої уяви.

За короткий термін (усього рік після обрання Віктора Януковича президентом) українська політична система пройшла шлях, який у російських умовах зайняв майже шість років. Причому аж до 2008 р. російська економіка постійно зростала (здебільшого за рахунок збільшення обсягів внутрішньої торгівлі та сировинного експорту), рівень життя помітно підвищувався, а в бюджеті були кошти, що дозволяли виконувати найжорсткіші соціальні вимоги.

Тому російська правляча верхівка не стільки пригнічувала політичну опозицію, скільки підкуповувала її лідерів та інвесторів (насамперед «державників» і «лібералів», що перетворилися на союзників чинної влади). І не підминала регіональні еліти (як це відбувається сьогодні на південному сході й почасти в центральній Україні), а набувала їхньої лояльності, надаючи їм дедалі нові можливості для збагачення.

До того часу, коли перша хвиля світової кризи досягла Росії (пізньої осені 2008 р.), російські опозиційні сили були або остаточно витіснені з політичного простору, або опинилися змушені узгоджувати свою діяльність з кремлівською адміністрацією, або просто припинили своє існування, розчинившись у правлячій партії.

І тут раптом виявилося, що державній владі у змінених обставинах необхідний постійний діалог із суспільством. Інакше вона, навіть повністю контролюючи провідні ЗМІ, неминуче зіткнеться з тим, що її звинувачуватимуть у всіх економічних і соціальних проблемах, зокрема й у тих, до яких вона не має жодного стосунку.

Судячи з даних соціологічних опитувань, у Росії цей процес уже почався. Він, швидше за все, йтиме досить повільно, оскільки влада, яка зруйнувала механізми безпосередньої взаємодії із суспільством, може хоча б імітувати змістовну політичну дискусію з «офіційною» опозицією (а можливо, навіть і з окремими діячами «несистемних» політичних сил).

На реальні політичні та економічні поступки російська правляча верхівка не піде, оскільки не звикла себе в чомусь обмежувати, а сильної, самостійної та впливової опозиційної партії в країні немає. Але російська влада може хоча б зобразити готовність до компромісів.

В українських умовах процеси, що руйнують і підривають нинішню соціально-політичну систему, мабуть, підуть набагато швидше. Насамперед через те, що чинна влада домагалася одноосібного домінування в економіці та політиці жорсткішими методами.

Ліві партії фактично поставили перед вибором: або відмова від жорсткого заявлення соціальних вимог, або конфлікт із Партією регіонів (а отже, і з керівництвом країни) з усіма наслідками, що випливають звідси.

БЮТ було швидко розгромлено організаційно та позбавлено великих інвесторів, що різко знизило інтерес більшості суспільства до публічного політичного процесу, який дозволяє каналізувати протестні настрої.

Покори регіональних еліт домоглися адміністративним тиском — будь-який опір місцевих політичних діячів створював загрозу їхньому добробуту та безпеці. Відкрита політична конкуренція сьогодні фактично згорнута навіть у Криму та Одеській обл. — у регіонах, де місцева еліта звикла до публічної політичної діяльності.

Очевидно, що в такій ситуації в суспільства немає іншого засобу впливу на владу, крім масового протесту. І коли він стане реальністю, з'ясується, що всі численні приховані противники нинішньої влади лише причаїлися на якийсь час, щоб у відносно безпечній ситуації помститися за свої приниження.

Відповідно до чудової думки Стендаля, спиратися можна лише на те, що чинить опір. Українській (та й російській) політичній еліті, мабуть, на власному гіркому досвіді доведеться переконатися в справедливості цього твердження.

Втім, для України точку неповернення ще не пройдено. Влада ще може покласти край своїй небезпечній самотності. Для цього потрібно дати зрозуміти лідерам лівих партій, що вони можуть висувати соціальні вимоги й звертатися з ними до суспільства, не побоюючись у відповідь тиску з боку влади. І перейти від спроб створення «кишенькової» опозиції шляхом об'єднання невеликих ліберальних і національно-демократичних партій до змістовної політичної дискусії.

Вона, звісно ж, може набути напрямку, неприємного для влади. Але в будь-якому разі буде набагато безпечнішою за розгніваний натовп, що вийшов на вулицю під впливом почуття безнадії та масової відчайдушності.