МОДЕРНІЗАЦІЯ vs РЕФОРМУВАННЯ: чим «підстьобнути» країну

Майже двадцять років незалежності плюс кілька років горбачовської «перебудови» нам торочили про необхідність реформування — економіки, політичної та судової системи, місцевого самоврядування тощо. Чи були за цей час проведені реальні реформи та які їхні результати — питання суб’єктивні, для багатьох — риторичні.

Але ось останнім часом на пострадянському просторі дедалі частіше лунають заклики до модернізації, останнє послання президента Віктора Януковича до Верховної Ради навіть було озаглавлено «Модернізація України — наш стратегічний вибір».

Інтуїтивно різниця між «реформуванням» і «модернізацією» відчувається навіть на рівні особливостей слововживання. Але чи не перебільшуємо ми цю різницю, можливо, використання нового терміна для позначення перетворень — лише віяння скороминущої моди?

Слово проти слова

Якщо нічого не робити в очікуванні бурхливого економічного підйому, зростання конкурентоспроможності держави чи навіть іноземних інвестицій, то особливих відмінностей між «реформуванням» і «модернізацією» можна й не відчути. Ну а якщо ці терміни сприймати ще й як керівництво до дії, то різниця виявляється дуже істотною.

Класичний приклад — Японія і Туреччина, які розпочали свої перетворення ще у другій половині ХІХ ст. Перша завдяки модернізації буквально за 30 років — наприкінці ХІХ ст. — увійшла до числа світових держав, і це становище не похитнула навіть жахлива поразка у Другій світовій війні. Друга вже понад сто років займається реформуванням, але результати, хоч і помітні, проте дуже скромні...

Що ж ми розуміємо під реформуванням? Це насамперед приведення політичних, фінансово-економічних і громадських інституцій держави у відповідність до якихось «загальновизнаних норм», якими, наприклад, для України є норми Євросоюзу. Водночас модернізація — це приведення економіки країни в конкурентоспроможний стан відповідно до вимог сучасності. З ліберальної точки зору реформування — необхідна передумова модернізації. А модернізація, відповідно, — природний наслідок реформування. На практиці ж перше з другим не перебувають у причинно-наслідкових відносинах...

Сьогодні реформування — синонім моделі наздоганяльного розвитку, згідно з якою країна, що реформується, іде шляхом, уже прокладеним економічно розвиненими країнами. Для України як європейської країни таким орієнтиром є країни т. зв. старої Європи. У результаті країна, що наздоганяє, як-то кажуть, за визначенням відстає від держав, обраних як ідеал. Більше того — цей розрив має тенденцію до збільшення через меншу конкурентоспроможність політико-економічної системи, що реформується, порівняно зі стабільно розвиненою. І перехід України на стандарти ЄС лише поглиблює цю різницю в конкурентоспроможності.

Навіть, здавалося б, благу справу — перехід до спільних стандартів у системі освіти в межах Болонського процесу — насамперед обертається негативним боком — посиленням «витоку мізків». Адже стандартизація вищої освіти стимулює й полегшує для найкращих українських студентів працевлаштування за кордоном — за відсутності конкурентоспроможних пропозицій від вітчизняних роботодавців. А можливе створення Зони вільної торгівлі з ЄС насамперед ще більше полегшить європейському товаровиробнику доступ на вітчизняні ринки, а ось паритетний доступ українських товаровиробників на ринки Євросоюзу — під великим питанням.

Цікаве спостереження: навіть у межах, здавалося б, єдиної фінансово-економічної системи, якою є Євросоюз, найлегше кризу перенесли країни старої Європи. Найболючіше ж вона вдарила по «новачках» (Латвія, Литва, Угорщина) і периферійних державах (Греція, Португалія, Ірландія, Іспанія), саме по тих, хто обрав наздоганяльну модель розвитку.

Що ж стосується Польщі, яку в нас прийнято останнім часом брати за зразок, то вона пройшла кризу без особливих потрясінь, але недешевою ціною — держборг збільшився з 45% ВВП на початок 2009 р. до 56% ВВП на початок 2011 р. Тож «польське питання» потребує подальшого вивчення.

На відміну від реформування, модернізація являє собою модель випереджального розвитку, коли держава визначає напрями «прориву» й зосереджує всі зусилля на досягненні світового чи регіонального лідерства в кількох економічних сферах. При модернізації інтереси приватного капіталу підпорядковуються національним інтересам (щонайменше за стратегічними напрямами розвитку); натомість приватний капітал (у т. ч. й іноземні інвестори) отримує певні пільги та преференції.

Нижче ми розберемо ряд сучасних прикладів успішної модернізації та побачимо ціну, яку за неї довелося заплатити...

Проблема масштабу та ціна питання

Найчастіше як приклад успішної модернізації наводять Китай. Справді, якщо судити за цифрами зростання та телевізійними репортажами, економічні успіхи цієї країни за останні двадцять років виглядають вражаюче. Сьогодні республіка — офіційно визнана друга економіка світу, а за альтернативними підрахунками навіть перша.

Проте, як і будь-яка прискорена індустріалізація (а саме цю стадію проходить сьогодні КНР), вона має і свою високу ціну, і свій зворотний бік.

По-перше, китайська індустріалізація йде значною мірою екстенсивним шляхом — а отже, з кожним роком Китаю потрібно дедалі більше енергоносіїв, з яких Піднебесна в надлишку забезпечена лише вугіллям. Що ж стосується нафти й газу, то їх імпорт з кожним роком зростає, але за умов загальносвітового зростання попиту на вуглеводні забезпечувати нові поставки дедалі складніше.

Китайська національна нафтова компанія (CNPC) намагається скуповувати нафтові активи по всьому світу, практично скрізь натикаючись на протидію США. Адже Вашингтону чудово відома ахіллесова п’ята китайського дракона: дефіцит і високі ціни на нафту можуть мати для Пекіна такий самий руйнівний ефект, як надлишок і низькі ціни для СРСР у 80-ті рр. минулого століття.

По-друге, сучасний китайський modus vivendi — це насамперед територіальна багатоукладність економіки. Між ліберальним державним капіталізмом, закріпленим у 14 вільних економічних зонах на узбережжі (які й є локомотивом модернізації), і командно-адміністративним соціалізмом з елементами воєнного комунізму, збереженим у ряді внутрішніх провінцій, у Китаї існує ще три перехідні економічні моделі в межах різних територій. Тому сотні мільйонів китайців, залишаючись у межах досить примітивних товарно-грошових відносин (навіть з елементами натурального господарства), аж ніяк не пов’язані з процесом модернізації економіки та лише в незначній мірі відчувають результати бурхливого економічного зростання своєї країни.

Третя «міна сповільненої дії» — демографічна ситуація. Жорстка політика «одна сім’я — одна дитина», яку проводить влада вже багато десятиліть, розв’язала продовольчу проблему й дала змогу пом’якшити безробіття. З іншого боку, вона призвела до надлому традиційної структури китайського суспільства, коли молодший син залишався з батьками, забезпечуючи їхню старість своєю працею й ставши спадкоємцем земельного наділу. Сьогодні ж різко скоротилися можливості дітей забезпечити старість своїх батьків, що робить проблему особливо гострою за умов, коли системою соціального забезпечення охоплено лише 75 млн. людей — до 6% населення.

Але ще показовіший демографічний перекіс у співвідношенні статей: китайських наречених сьогодні на 30 млн.(!) менше, ніж женихів. Річ у тім, що, проводячи політику «одна сім’я — одна дитина», влада була змушена піти на компроміс із традиційним суспільством: китайське законодавство фактично дивиться крізь пальці на вбивство батьками новонароджених дівчаток (які, вийшовши заміж, стануть членами іншої родини). Крім того, сім’ї, що мають можливість визначити стать дитини заздалегідь, нерідко вдаються до аборту, щоб запобігти народженню «небажаної» дівчинки.

Попри несхожість і економічних, і політичних моделей, за модернізацію та економічне зростання Індія платить аналогічну ціну. Тут близько 400 мільйонів недоторканних і представників нижчих каст вкрай слабко включені в процеси як виробництва, так і розподілу ВВП, існуючи в межах натурального господарства й товарного обміну з незначною присутністю грошового обігу. З кожним роком зростає потреба індійської промисловості в імпорті вуглеводнів. І, що визнають самі індуси, «зелена революція» 1970-х рр. уже повністю вичерпала себе, фермери вважають аграрний бізнес невигідним, у результаті останніми роками скорочуються посіви продовольчих культур (окрім, звісно, експортоорієнтованих, таких як індійський чай). А це за умов глобальної продовольчої кризи дуже небезпечний синдром.

Сьогодні наявні дисбаланси в двох найбільших країнах стримуються завдяки специфіці політичних систем (де-факто однопартійна система в Китаї та федеративний устрій Індії з дуже складною виборчою системою, що включає, крім мажоритарних округів, резервування місць для «знедолених груп» і елементи непрямих виборів) і релігійно-культурним традиціям (конфуціанство та індуїзм відповідно).

Підбиваючи підсумки, так і хочеться сказати: «Відчуйте різницю з українською дійсністю, менталітетом і традицією!» Вивчення досвіду китайської та індійської модернізації не в поверхневому, а в глибинному сенсі свідчить про його незастосовність в українських реаліях. Водночас принципи функціонування Шанхайської вільної економічної зони в Китаї чи Бангалорської агломерації в Індії цілком можна — і потрібно! — не лише вивчати, а й намагатися застосувати у вітчизняних реаліях.

Якщо досвід модернізації величезного Китаю нам найчастіше рекомендують економісти й політекономи лівих поглядів, то досвід маленьких міст-держав Сінгапуру та Гонконгу зазвичай у пошані в правих (ліберальних) економістів. Особливо популярний Сінгапур — у зв’язку з нещодавнім візитом туди Президента України.

Справді, Сінгапур — яскравий приклад держави, що практично повністю викорінила корупцію. Наші адепти праволіберального шляху із задоволенням наводять подробиці: прийшовши до влади, легендарний (і незмінний 31 рік!) прем’єр-міністр Лі Куан Ю звільнив усіх суддів і замінив їх відмінниками юридичних факультетів і провідними адвокатами. Однак таке було можливо лише в маленькій державі (на момент початку реформ у 1959 р. — менше 3 млн. осіб), де де-юре прем’єр, де-факто диктатор мав можливість особисто знати й відстежувати діяльність усіх голів судів і більшості представників суддівського корпусу. І навіть бідна тоді держава могла собі дозволити встановити для кількох десятків суддів річні зарплати в сотні тисяч доларів (у 1990-х — понад $1 млн. на рік).

«Ми вітали кожного інвестора... Ми просто зі шкури пнулися, щоб допомогти йому розпочати виробництво», — писав Лі Куан Ю. У результаті «американські транснаціональні корпорації заклали фундамент масштабної високотехнологічної промисловості Сінгапуру». Дуже переконливим для іноземних інвесторів було те, що ряд соратників Лі Куан Ю по уряду, звинувачених у корупції, зазнали судового переслідування. Одних посадили, інших змусили до еміграції, третіх довели до самогубства — боротьба з корупцією велася без правил.

Втім, пан Лі Куан Ю ніколи не був сильно занепокоєний питаннями демократії та свободи слова, у чому він чесно зізнається в книзі «Сінгапурська історія: з третього світу — в перший». Навіть сьогодні, після деякої лібералізації режиму, Сінгапур за свободою слова перебуває на 140-му місці зі 167 країн, політична система — де-факто однопартійна на чолі з Партією народної дії (у парламенті кількома депутатами представлені ще дві партії — Робітнича та Реформістська).

Між іншим, за кількістю виконаних смертних кар Сінгапур перебуває на одному з перших місць у світі; як міру покарання збережено удари палицями. Зате рівень злочинності — один із найнижчих у світі...

До речі, десятки законів — наприклад, право на другу дитину лише для жінок із вищою освітою (так у Сінгапурі розв’язано проблему «розумна чи гарна»), обов’язок безкоштовно підвозити на приватних машинах тих, хто повертається ввечері з роботи, відсутність таємниці голосування — навряд чи сумісні із сучасними уявленнями про право.

Втім, закони, навіть найекзотичніші, в Сінгапурі справді єдині для всіх.

Тож, навіть схвалюючи результати сінгапурських перетворень (головний з яких — один із найвищих у світі ВВП на душу населення: близько $40 тис. за паритетом купівельної спроможності), потрібно розуміти абсолютну неможливість застосування сінгапурських методів у нас, у самому центрі Європи. Крім того, завдання сінгапурської модернізації були співмірні з чисельністю населення та географічним положенням країни — перетворення Сінгапуру на фінансовий і торговий центр Південно-Східної Азії, а також (у 80-ті) на центр високих технологій.

Співмірний приклад

Південна Корея зі значною часткою аграрного сектору та населенням близько 49 млн. (територія — 1/6 України) видається ближчим зразком для наслідування, ніж вищезгадані гіганти та карлики. І методи модернізації, використані там у другій половині ХХ ст., нам цілком зрозумілі. Питання — чи прийнятні? «Модернізатор» Південної Кореї генерал Пак Чон Хі прийшов до влади в 1961 р. внаслідок військового перевороту. Амбітне завдання — перетворення країни з відсталої аграрної на сучасну індустріальну — було не лише чітко поставлено, а й одразу ж почало виконуватися. Зростання промислового виробництва практично відразу досягло 25% на рік, а в середині 1970-х рр. темпи зростання збільшилися до 45%.

Економічна система поєднувала державний капіталізм і лібералізм. Але — одразу попереджаю! — подальший текст читати слабонервним лібералам не рекомендовано.

Ключовим принципом економічного розвитку стало централізоване управління. Причому уряд не лише зберіг у держвласності залізниці, електростанції, водопостачання, автодороги та порти — було проведено масштабну націоналізацію, а банківська система перейшла під повний контроль держави. Це дало змогу списати борги фермерам, встановити розумні ставки за кредитами та депозитами. У галузях, визнаних ключовими, усіляко заохочувалося відкриття нових підприємств і, відповідно, створення нових робочих місць. У справі захисту національного товаровиробника влада доходила до повної заборони імпорту тієї чи іншої продукції (так, до кінця 1990 р. було заборонено ввезення американських, європейських і японських легкових автомобілів).

У нашу епоху торжества «розвиненого лібералізму» багатьом, напевно, важко повірити, що в основі південнокорейського економічного дива, внаслідок якого лише за пів століття ВВП на душу населення зріс майже в 300 разів, лежали п’ятирічні економічні плани! І саме ці плани задавали напрями розвитку:

— перший (1962—1966) — початкові кроки на шляху побудови ефективної промисловості. Розвиток виробництва електроенергії, мінеральних добрив, нафтохімії, цементної промисловості;

— другий (1967—1971) — модернізація промисловості та розвиток імпортозаміщувальних галузей: машинобудування, сталеливарної та хімічної промисловості;

— третій (1972—1976) — розвиток експортоорієнтованої економіки, насамперед важкої (машинобудування та суднобудування), хімічної (в т. ч. нафтопереробки) та електронної промисловості;

— четвертий (1977—1981) — виробництво продукції, конкурентоспроможної на світових ринках. Розвиток наукомістких високотехнологічних галузей — машинобудування, електроніки, суднобудування;

— п’ятий (1981—1985) — наголос на високотехнологічне виробництво: електроніку, напівпровідникову промисловість, інформаційні технології.

Починаючи з шостої п’ятирічки різкі революційні кроки не здійснювалися — модернізація була загалом завершена, Південна Корея посіла гідне місце у світовій економіці та міжнародному поділі праці. Але п’ятирічне планування збереглося.

Крім централізованого управління та економічного планування, Пак Чон Хі використав специфічний національний інструмент — чеболі, які навіть за умов серйозних іноземних інвестицій дали змогу зберегти контроль над корейською економікою в руках національного капіталу.

Чеболь — це специфічна південнокорейська форма фінансово-промислових конгломератів, що перебувають у власності певних родин і під єдиним адміністративним і фінансовим контролем. Саме чеболі були обрані як об’єкти державної підтримки, і вони вже майже пів століття визначають економічне обличчя країни.

Варто згадати, що в середньому робочий день у Південній Кореї триває майже 10 годин...
Спроба узагальнення

Незважаючи на всю «різношерстість» наведених прикладів, у них є спільні моменти.

1. Цілі й завдання модернізації визначає держава, напрями визначаються середньостроковим і стратегічним економічним плануванням.

2. Модернізація здійснюється спільними діями державного та приватного капіталу, іноземних, внутрішніх і державних інвестицій за умов централізації управління держресурсами.

3. Приватний капітал та іноземні інвестори, які беруть участь у програмах модернізації, отримують пільги та преференції.

4. Головний ворог модернізації — корупція, яка, замість того щоб зосередити ресурси, необхідні для перетворень, розмиває їх, а також відлякує іноземних інвесторів. Тому боротьба з корупцією — необхідна умова модернізації.

5. Повний національний суверенітет над політичною системою та економічними регуляторами.

6. Політична воля до здійснення як самої модернізації, так і до створення всіх необхідних для неї умов і передумов.