Мене могли розстріляти за Чорнобиль

Віктора Брюханова можна вважати одним з батьків Чорнобильської АЕС. Він будував станцію з нуля та очолював її аж до катастрофи 1986 року

Під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Віктор Брюханов отримав опромінення 250 бер (за річної норми 5 бер). А через кілька місяців опинився на лаві підсудних як один з головних обвинувачених у трагедії. Директора та чотирьох його колег засудили до десяти років позбавлення волі, з яких він відсидів п’ять. Двоє із засуджених померли, ще один опинився в психіатричній лікарні. Зараз Віктор Петрович із дружиною живе в звичайній квартирі на Троєщині. Йому вже 75. Поважний вік і отримана доза радіації дають про себе знати: ветеран енергетики погано бачить, виходить із дому рідко, здебільшого до лікарні. Каже, напередодні 25-ї річниці трагедії згадується багато з пережитого, і спогади ці дуже тяжкі... «Я починав будівництво Чорнобильської АЕС у 1970 році. При мені забивали кілочки на її місці», — згадує Брюханов

Якби повернутися в той час, ви погодилися б знову очолити станцію?

В. Б. Якби я знав, що означає бути директором АЕС, що будується, ніколи не пішов би на цю посаду. Це все одно, що бути хлопчиком для биття. Регулярно проводилися засідання бюро обкому, на які запрошували мене як замовника, а також представників проєктних і будівельних організацій. Ми звітували про хід виконання плану. І що б не сталося, завжди неправий замовник. Затверджений план не виконувався. Перший енергоблок ми мали пустити ще в 1975 році, а пустили в 1977-му, бо спочатку не було враховано величезний обсяг робіт. Якщо в 70-му на виконання монтажних робіт виділили лише 30 тис. рублів, то в 1978–1980 роки щорічно давали по 120–130 млн. рублів. Кошти немалі навіть для Радянського Союзу.

Вище керівництво країни часто цікавилося ходом будівництва?

В. Б. А як же! Це ж була найбільша станція у світі! Не раз приїжджав Щербицький (перший секретар ЦК Компартії України. — Weekly.ua), секретар обкому часто бував... Але основний контроль був усе-таки з боку Міністерства енергетики СРСР, якому ми підпорядковувалися. Заступник міністра Володимир Буденний бував на будівництві щомісяця, привозив начальників головків. Проводилися оперативні наради: на них заслуховувалася інформація про хід будівництва, розглядалися причини, які його гальмують.

Вас підганяли, вимагали працювати ударно?

В. Б. Усі подібні будови називалися ударними. І без контролю по партійній лінії просто не могло обійтися. Таке було життя...

Коли ви підписували акти про здачу в експлуатацію першого та наступних блоків Чорнобильської АЕС, чи були якісь побоювання щодо її надійності?

В. Б. Ні-ні! І в думках такого не було! Усе обладнання (зокрема, реактор) проходило військове приймання в Росії. А ви розумієте, що таке військове приймання...

Станція здавалася нешкідливою, ми думали, вона працюватиме завжди.

Запуск Чорнобильської станції був величезним досягненням. Достатньо сказати, що згодом за рік ми виробляли стільки електроенергії, скільки вся Чехословаччина — 24 млрд. кВт·год. Кожен блок практично весь рік працював на повну потужність. Жодної такої станції у світі не було, як наша.

Облаштування Прип’яті, судячи з усього, теж лягло на ваші плечі?

В. Б. У цьому питанні мене найбільше вражав обком партії та особисто перший секретар обкому. Його будівництво міста цікавило більше, ніж станції! Наприклад, в останні роки (перед аварією. — Weekly.ua) він каже: давайте побудуємо 50-метровий басейн, щоб можна було проводити міжнародні змагання. При тому що чотири басейни вже працювали. Витрати на будівництво об’єкта нікого не хвилювали, адже фінансування АЕС і прилеглого міста вело союзне міністерство. Але в мене був фінансовий план, у якому не були передбачені витрати на басейн, і в ньому нічого не можна було змінювати! Або: давай будувати льодову ковзанку, щоб можна було міжнародні змагання проводити. Як? В усій Україні не було об’єкта такого класу, а я мав збудувати його в цьому маленькому містечку!

Як же ви виходили з ситуації?

В. Б. Ну, якось викручувався, доводилося на ходу змінювати плани... Проблем було багато. Наприклад, за проєктом у Прип’яті було передбачено один великий магазин. А де люди харчуватимуться, купуватимуть продукти? Треба було вирішувати й такі питання.

Загалом на будівництво міста пішло понад 200 млн. руб. Перша черга обійшлася в 90 млн. (коли було збудовано перші два блоки на АЕС), друга — ще в 120 млн.

Уявіть собі: у місті чисельністю 50 тис. осіб було чотири школи, вісім дитячих садків, відмінне облаштування. Усі хотіли потрапити до нас.

Напевно, і зарплати на станції були непогані?

В. Б. Вони були такими ж, як на інших станціях Союзу. Окрім окладу, ми платили своїм працівникам премію — 40% щомісяця. Інженер заробляв 150 руб., начальник цеху — 200, і це без урахування надбавки. У мене як у директора було 350 руб., а коли кількість працюючих енергоблоків досягла чотирьох, мені встановили зарплату 450 руб.

У перші роки роботи АЕС були позаштатні ситуації, що віщували біду?

В. Б. Усе працювало чітко, надійно, стійко. Жодних підозр і поганих очікувань не було. До того ж ми пам’ятали висловлювання академіка Александрова*, що станція безпечна, з нею ніколи нічого не може статися...

Після здачі в експлуатацію чотирьох блоків ми почали будувати ще два. У 1986 році вже розпочався монтаж реактора та турбін п’ятого блока. Очікували, що він буде запущений у 1987-му, а наступного року — шостий.

Уже тоді розглядалася можливість будівництва на протилежному боці Прип’яті ще однієї атомної станції. Адже зібрався великий колектив будівельників: вважайте, 25 тис. осіб. Їм треба було після пуску шостого блока чимось займатися. Якби все було благополучно, напевно розпочали б будівництво ще однієї АЕС.

Про події на Чорнобильській станції в ніч трагедії ходить багато чуток. Як же було насправді?

В. Б. Блок виводили в капітальний ремонт. При цьому проводилися проєктні випробування однієї з систем забезпечення безпеки. На першому та другому блоках такої схеми не було, лише на третьому й четвертому. До цього ми вже здійснювали таку перевірку на третьому блоці, усе пройшло нормально. На четвертому — не вдалося. Співробітники станції вживали ті самі дії, усе йшло нормально, але вже при зупинці стався вибух...

Як ви дізналися про аварію?

В. Б. О пів на другу ночі мені зателефонував стривожений начальник цеху: «Вікторе Петровичу, на станції щось сталося, ви знаєте?». Я відразу почав телефонувати на станцію, але начальника зміни знайти не зміг — ніхто не брав слухавку. Тоді я швидко одягнувся, сів на черговий автобус і поїхав на станцію. А під’їжджаючи, побачив, що немає верхньої частини будови реактора. Я одразу ж дав команду зібрати весь керівний персонал (аж до завідувачів дитячих садків) у приміщенні цивільної оборони й побіг на блок.

Ви одразу зрозуміли, що сталося?

В. Б. Ми розуміли, що справи погані, але не думали, що настільки. Адже це міг бути вибух водню, а навісні панелі над реактором просто обвалилися... Підійти до самого реактора було неможливо — там була шалена радіація. Ми спробували качати воду, щоб охолодити реактор, але все було марно.

Лише коли на станції розпочала роботу урядова комісія, я з військовими та представниками конструкторської організації піднявся над енергоблоком на вертольоті й побачив, що верхня плита реактора стоїть ребром. Підтвердилися найгірші побоювання...

Які дії було вжито насамперед?

В. Б. На станції вже працювала урядова комісія, я був відсторонений від ліквідації та наслідків. Сипали пісок, бор...

Разом з іншими працівниками я виїхав у піонерський табір за 40 км від станції. Лишалися ще три енергоблоки (окрім того, що вибухнув. — Weekly.ua), за їхнім станом потрібно було стежити. Тому, як і раніше, з табору нас возили автобусами на роботу. Вісім годин попрацював на станції — змінюєшся. Як зазвичай.

Невже всі добровільно їхали, знаючи про небезпеку для здоров’я?

В. Б. Боягузів, утікачів не було. Усі були патріотами станції, любили її, захищали. До того ж люди знали, як поводитися, куди не можна ходити...

Звісно, були й героїчні випадки. Пам’ятаю, як заступник начальника електроцеху Олександр Лелеченко, розуміючи, що небезпечно залишати генератори з воднем, провів необхідні роботи з його витіснення, пробувши тривалий час в умовах високої радіації. У результаті отримав велику частку опромінення й помер у лікарні в Москві.

Часто говорять про те, що населення Прип’яті не було евакуйоване вчасно...

В. Б. Коли мене судили, це було одне з обвинувачень... Я на суді говорив, і вам можу повторити: у місті, як і на станції, був штаб цивільної оборони, у нього — начальник. Також був начальник штабу міста — голова міськвиконкому. А ще начальник цивільної оборони області — голова облвиконкому. Де вони були, чому не евакуювали людей? Чому я винен? Я свій персонал вивіз зі станції вчасно.

А в міськвиконкомі й облвиконкомі були обізнані про реальний стан справ?

В. Б. Звісно! У ніч аварії я одразу все доповів і зажадав евакуації. Сповістив усіх, починаючи від міськкому партії, міськвиконкому, облвиконкому, до профільного міністерства України та головку в міністерстві енергетики СРСР. Усі знали, що трапилося.

На вашу думку, влада намагалася замовчувати аварію?

В. Б. Обласна влада, та й не лише вона, боялася паніки. Вдень 26 квітня нас зібрав заступник голови облвиконкому Маломуж. Він говорив: «Не панікуйте, приїде урядова комісія, будемо вирішувати!».

Що казати, якщо міністр енергетики, приїхавши у складі урядової комісії, дав команду скласти графік включення в роботу зруйнованого четвертого блока до листопадових свят! Тоді всіх так було виховано системою, просто брехали... Поки не приїхала урядова комісія і її голова не дав команду евакуювати населення, ніхто цим питанням не займався.

Зараз, через 25 років, ви можете назвати причину трагедії?

В. Б. На мій погляд, це недоліки реактора. Система захисту не спрацьовувала так швидко, як це було необхідно. Підтвердженням цього може слугувати те, що відразу після аварії на реакторах такого типу по всьому СРСР (на інших блоках Чорнобильської станції, Курської, Смоленської та Ленінградської АЕС) було збільшено швидкодію захисту й проведено ще три десятки заходів. Але ж необхідні параметри можна й потрібно було передбачити заздалегідь, ще на стадії конструювання. Отже, щось упустили!

Тобто ви вважаєте, що провини персоналу не було взагалі?

В. Б. Думаю, ніякої. Узяти хоча б ядерне паливо: його виготовляли на російському заводі «Електросталь». Могли й тут у чомусь помилитися, адже й проблеми були не з усім реактором, а лише з його чвертю. Сьогодні припущень може бути маса, але їх ніхто не підтвердить. І що було насправді, ми вже ніколи не дізнаємося.

Ви намагалися донести свою позицію до керівництва міністерства, країни?

В. Б. На початку червня мене викликали до Москви на засідання політбюро, де розглядалося питання Чорнобильської АЕС. Воно проходило у великому кабінеті, як зараз пам’ятаю: метрів 40–50 завдовжки і 20 — завширшки. На чолі столу Михайло Горбачов, поруч — члени політбюро. Першим доповідав голова урядової комісії, другим — заступник міністра енергетики, третім Горбачов викликав за трибуну мене.

Про що була ваша доповідь?

В. Б. Виклав своє бачення того, що сталося. Хвилин 15 доповідав. Після чого Горбачов запитав мене: «Ви чули про аварію на американській станції «Три-Майл Айленд»?».

Я сказав, що читав, у курсі справи. Більше запитань не було.

Чому Горбачова цікавила американська станція?

В. Б. Його треба запитати. Напевно, тому що це була єдина АЕС на той момент, де сталася серйозна аварія.

Хтось із доповідачів підтримав вашу позицію?

В. Б. Тільки наш заступник міністра. Інші доповідачі повісили всю провину на персонал. А хто там був? Міністр машинобудування, голова Держатомнагляду... Усі вони — зацікавлені особи. Адже конструктори підпорядковувалися Міністерству машинобудування, природно, проти себе ніхто нічого не скаже. По закінченні доповідей Горбачов оголосив: виключити Брюханова з партії. Заступнику міністра енергетики та голові Держатомнагляду оголосити догану й зняти з роботи. Міністрові поставити на вид. А коли я повернувся в піонертабір у Прип’яті, на моєму місці вже працювала інша людина. Ніхто навіть не попередив. А невдовзі прийшла повістка до прокуратури України. Близько двох тижнів я письмово відповідав на запитання. Аркушів 50, напевно, списав. Потім, одного дня, мене знову викликали. Слідчий традиційно ставив запитання, після чого пред’явив обвинувачення. Я його не визнав. Після обіду він повернувся з двома людьми. Мене вивели, посадили в машину й повезли в СІЗО КДБ.

Боялися, що ви втечете?

В. Б. Я це запитання ставив слідчому. Він відповів: «Так краще буде для вас». Чому краще — не знаю. Може, тому що строк слідства зараховується як відсидка, а же слідство тривало рік...

Потім був суд. Спочатку я відмовлявся від адвоката, навіщо він мені? Але дружина наполягла. Показово, що експертами виступали представники наукових і конструкторських установ. Звісно, вони вказали на персонал. Захищали мундир, що їм ще лишалося?

Яким був остаточний вирок?

В. Б. За те, що не евакуював мешканців Прип’яті, мені дали п’ять років. За порушення вибухобезпеки станції — десять. Під час судових слухань я їм говорив: яка вибухобезпека? Покажіть хоч одну сторінку в проєкті станції, запитайте в проєктувальників: де написано, що якийсь об’єкт на станції вибухонебезпечний? Немає такого. Жодного слова подібного немає!

Я чудово розумів: просто потрібно було знайти якусь статтю, щоб мене засудити. Заздалегідь було зрозуміло, що мене покарають. Ще в той момент, коли я побачив, що верхньої частини будови реактора немає. Я одразу зрозумів, що мене судитимуть, що сидітиму. Якби знайшлася відповідна стаття, мене б розстріляли. Адже треба було показати Центральному комітету партії, всьому світові: ось, ми знайшли винуватця. А хіба може наука кульгати в Радянському Союзі? Вона найпередовіша у світі...

Важко переживали ув’язнення?

В. Б. Під час слідства мені довелося сидіти в одиночній камері СІЗО, хоча там зазвичай сиділи або смертники, або валютники. Приходив начальник, перепрошував, що не може нікого підселити... Після вироку просидів місяць чи два в СІЗО на Лук’янівці, потім потрапив до колонії в Луганській області. Там працював слюсарем при котельні.

Проте ви відсиділи лише п’ять років...

В. Б. Три роки відбув у колонії. Потім мене відправили, як у народі кажуть, на «хімію». Вивезли в Умань, здали в гуртожиток, де я міг самостійно ходити на роботу, тільки відмічатися щоразу треба було... А через п’ять років суд ухвалив рішення про умовно-дострокове звільнення. Хотів знову на Чорнобильську АЕС потрапити. Але мені запропонував роботу в держкомпанії «Укрінтеренерго» (нині займається експортом електроенергії. — Weekly.ua), я погодився й працював там до виходу на пенсію.

Чи правильним було рішення про зупинку Чорнобильської АЕС у 2000 році?

В. Б. Розумієте, відразу після аварії станцію перетворили на годівницю. Наприклад, секретарку директора запросили на роботу з самого Владивостока. Чому? Тому що на станції після аварії було встановлено п’ятикратний оклад. На станцію прийшли люди, які змогли домовитися, прийшли за великими грошима. Довіряти станцію якимось пройдисвітам, звісно, не можна було. У цьому контексті я одного разу сказав, що її треба було закрити одразу після аварії... Щоправда, енергоблоки на Чорнобильській АЕС після реконструкції могли б працювати й сьогодні. Проте Україна пішла на поводі в західних країн, повіривши обіцянкам, що будуть виділені кошти на побудову компенсувальних потужностей. Але ж нічого подібного не сталося.

Який урок має винести світ із трагедії на Чорнобильській АЕС?

В. Б. Грінпісівці сьогодні пропонують використовувати енергію вітру, сонця... Але це дрібниці, питання електропостачання країни так не розв’язати. Тому хоче хтось чи ні, але атомна енергетика розвиватиметься, без неї нікуди не подітися. Звісно, варто підходити до експлуатації АЕС із великою увагою. Можна сподіватися, що після аварії у Фукусімі будуть ще уважнішими.

ДОСЬЄ