Виселені села

Цей, як завжди чудовий,  нарис Тетяни Дерябіної про виселені села зони відчуження в Білорусі. У нас усе виглядає дещо гірше: велику кількість сіл було просто спалено в 1992 році, а по решті прокотився каток мародерства, як мені здається, ще важчий, ніж у Білорусі. Щоправда, людських черепів я в нас у зоні не знаходив... А в іншому відмінностей не бачу : поліщуки вони скрізь однакові, - жилаві, працьовиті, невибагливі, гостинні, до краю прості й охайні в побуті, злегка забобонні, самодостатні... Я безмірно поважаю цих  людей... Ну а причину того, що ми не японці, треба шукати в 70 роках безбожжя та псевдоморалі... М.П.

Тема цих заміток – покинуті після аварії на ЧАЕС поселення (на доповнення до документальних фотоматеріалів Сергія Плиткевича). Цю тему завжди обминала навмисно, не торкаючись її й у розмовах. Вона вельми неоднозначна.

Уперше потрапила до Поліського радіаційно-екологічного заповідника в 1994 році: відрядження на 2 тижні. Потім бувала наїздами, а з 2001 р. стала працювати тут вахтовим методом. І вразили мене тоді не поліські унікальні ландшафти, не дикі тварини, а занедбані будинки з порожніми вікнами, що зяють, сільські вулиці, що заростають молодою деревною порослю, де посеред буйної дикорослої зелені барвисто палали квіти в палісадниках... Я озиралася на кожен звук і шерех – усе здавалося, ось-ось хтось вийде з дому, рипне хвіртка, ворухнеться фіранка на вікні, замукає корова.

Але нічого очікуваного так і не траплялося. Для мене це був не шок, а пронизливе почуття жалю, співчуття до всіх колишніх жителів, їхньої долі, що так раптово й круто повернула свій хід. Я просто фізично відчувала стан людей, у якому вони перебували, залишаючи свої хати. Адже нікому з них не казали, що це назавжди. Як довго їм ще бачитимуться уві сні рідні подвір'я, садиби, знайомі до кожного горбка витоптані стежки за воротами, сусіди, з якими з'їдено не один пуд солі. Звісно, усі колись залишають свій рідний дім, але за бажання завжди можна повернутися або просто відвідати свою маленьку батьківщину. У них відібрано й це. Відвідини на Радониці – не в лік. Вони не додають ні радості зустрічей, ні світлого смутку спогадів, ні відчуття життєвої опори.

Я тихенько блукала подвір'ями, довго топталася біля порога кожного будинку, перш ніж увійти. Будинки всередині були не зовсім порожні – там лишилися ще якісь речі, адже багато вивезли самі господарі, частину розграбували. Дивно, що «зону» завжди охороняли, але вивезли й винесли буквально все більш-менш цінне. Зараз і доброго цвяха не знайдеш.

Після споглядання побитих віконних шибок, дзеркал, розпоротих диванів, матраців, розвалених димарів, виламаних підлогових дощок, підвалів, розбитих у пошуках самогону, грошей, «скарбів», найчастіше охоплювало тупе почуття розчарування у своєму народі – нічого святого… . Це довго мучило й не відпускало.

Лише згодом, аналізуючи весь цей дикий грабунок і розгром, до мене дійшло, що комісійки та речові базарчики, які як гриби після дощу з'явилися в 1990-ті в Мінську, були завалені в тому числі й речами із «зони». Адже виселених сіл було понад сотню! Пам'ятаю, як стояли в цих магазинах зовні цілком добротні холодильники, програвачі, телевізори, прості люстри, килими, радіоприймачі, висів одяг, явно пошитий сільськими кравчинями. Чи питали «звідки?» в магазинах, коли приймали речі, чи перевірялися вони на забрудненість? Пізніше в покинутих будинках якось непомітно стали зникати добрі підлогові дошки, віконні рами, електропроводка, шифер, кахельна плитка. Деякі міцні будівлі розбиралися, щоб продати їх як зруб для дачі. Скільки молодих хлопців ковтнуло «радіації», вивозячи вночі із зони бажані з дитинства чужі мотоцикли? Радіаційні елементи не лише мозаїчно осіли по території Білорусі, пролилися над нами насильницьким дощем, а й ми їх самі рознесли. Усі покинуті садиби були дуже різні, і в кожної своя аура. Може бути тому, що вивезли дивани, серванти, телевізори, килими – а це в усіх було однакове. Тепер оголилася суть.

Ось у тому будиночку, хоч його вже ґрунтовно обібрали, судячи із залишків рибальського приладдя, мешкав затятий, досвідчений рибалка. Утім, живучи біля Прип'яті, таким рибалкою тут був майже кожен.

А ось тут займалися бджільництвом, на горищі повно рамок для меду. У багатьох будинках можна побачити прядки, веретена, якісь пристосування для намотування ниток, гребені різних розмірів для утримання пряжі. Імовірно, ткацтвом займалися здебільшого бабусі. На «зоні» я вперше побачила, як виглядає справжня німецька швейна машинка «Зінгер» і перші випуски подільських машинок. На жаль, це були лише понівечені їхні рештки.

Дім господарського чоловіка завжди вирізняється. Усе тут було продумано й з любов'ю підігнано, аж до дрібниць, і в житловій частині, і в прибудовах. А скільки праці було вкладено! І все це треба було кинути, відірвати від серця...

Відзначила майже повну відсутність у будинках особистих художніх книжок, оскільки на всіх знайдених стояв штамп місцевої бібліотеки. Здебільшого валялися шкільні підручники, газети, відривні календарі. Якщо в будинку жили фахівці сільського господарства – то довідкова література агронома, електрика, механізатора. Але були винятки. Річна передплата на російський журнал «Квітникарство» приємно здивувала. За тих часів це був досить дорогий журнал. Очевидно, у господині пристрасть до квітів була далеко не на останньому місці. У домі вчителя обов'язково багато допоміжної літератури з предмета. Що стосується художніх книжок, то, по-перше, добру книжку в сільських магазинах купити було складно, а по-друге, більшість селян не збирали домашніх бібліотек, не бачили в цьому особливої потреби. Утім, у сільських бібліотеках за тих часів було чимало чудових книжок, як радянських класиків, так і зарубіжних.

Приголомшливим відкриттям для мене стали побутові предмети, зроблені умілими руками, особливо вразило те, що вони на практиці використовувалися. Я ніби опинилася в минулих століттях. Дивовижно охайні бочонки найрізноманітніших розмірів, кошики – від маленьких, витончених, із тонких білявих корінців сосни, до поважних із лози «кошиків» для картоплі, заплічні короби, з якими так зручно ходити по гриби, були майже в кожному домі. І в XXI столітті ці речі дуже б згодилися в будь-якому господарстві!

Стільці, етажерки, дитячі колиски, плетені з лози – не могла ними налюбуватися.

Я взагалі схиляюся перед ручною роботою, бо в самої руки, як кажуть, не звідти ростуть. А нехитра скринька, зроблена з листівок (кожна листівка обшивається нитками), нагадала уроки праці в початковій школі. Невже оця важезна громіздка праска, яка наповнюється гарячим вугіллям, була в 80-ті ще в ужитку? А ось такою «качалкою» я сама в дитинстві, приїжджаючи на канікули до бабусі, «прасувала» домоткані доріжки, рушники. Дуже подобалося мені це заняття, і навіть певні секрети осягнула – коли послабити натиск рифленим валиком, коли посилити, щоб цей процес супроводжувався ладним ритмічним перестуком.

У деяких сараях на цвяхах висіли постоли. Призначення деяких предметів, що застосовувалися в господарстві, залишилося для мене таємницею. Іноземці в залі музею заповідника, де зібрано господарське начиння жителів Полісся, просто перетворюються: оживають, щиро захоплюються й радіють як діти, коли знають або вгадують призначення виробу, що розглядають. І тут же згадують своїх бабусь і дідусів. …Якось я доставила з Радина для музею пузатенький, ладний, майже новий невеликий бочонок. Кілька разів помила мильною водою зі щіткою. Представник відділу радіаційної безпеки, виміряв поверхневе бета-забруднення, пресік на корені мої благі наміри.

На підлозі в будинках – розсипи листів, листівок. Читати чужі листи негарно, але я ж не цікава сусідка, та й їхній зміст уже сьогодні нікого не хвилює. На жаль, це зовсім не зразки епістолярного жанру чи грамотності. Подекуди ще висять на стінах, що не потрапили бомжам на розпалювання печей, репродукції з картин Рєпіна, Сєрова.

А ось барвисті вишивки господинь, зірвані байдужою рукою, валяються на підлозі в пилюці та піску.

Лубкові килимки-«маляванки» ніби з якогось нереального світу.

Ну і звісно, як же обійтися без фото улюблених артистів! Я вдивляюся в красиві усміхнені обличчя молодих Тихонова, Рибнікова, Фатєєвої, і в мене теплішає на душі.

Пережила «зона» навалу бомжів. На перших порах їжі й одягу їм було достатньо: у погребах трилітрові банки з домашніми заготовками, сало. Самогон теж знаходився.

Будинки, у яких вони мешкали, досі зберігають свідчення їхнього перебування - матраци, звалені в купу, зсунуті ліжка, запас дров біля печі, посуд на столах. У перші роки створення заповідника їх було тут чимало, і не лише з Білорусі. Не обходилося й без «розборок».

Ці два людські черепи в Красносіллі явно з тих часів.

Бомжів змінили браконьєри. Теж жили в покинутих будинках. Бог їм суддя. Адже м'ясо, яке вони тут заготовляли, самі навряд чи вживали в їжу.

Я чомусь часто згадую історію, розказану мені колишнім жителем Оревичів. Він привіз на Радоницю свого онука, який тут ніколи не бував. Показав свій дім, околиці, вивів на берег Прип'яті. Хлопчик, що виріс у місті, був просто вражений, сповнений вражень. «Діду, невже ти тут жив! Коли хотів, тоді й на річці був?» Коли настав час від'їжджати, притих, підійшов до діда. «Навіщо, навіщо ти поїхав звідси? Я б приїжджав до тебе на все літо. Я б ніколи нікуди не їздив, тільки сюди. І Італії ваші мені не потрібні! Та пропади він пропадом цей Чорнобиль». І стільки образи, злості, сліз, гірких жалів про нездійснене «хлоп'яче вільне щастя» прозвучало в голосі онука, що дід у відповідь лише винувато промовчав.

Людських трагедій і скалічених чорнобильською аварією доль я не торкалася, але вони завжди невидимо витають над нами на цій території. P.S. Після землетрусу в Японії преса писала, що випадків мародерства не помічено, і населення створює фонд допомоги бездомним домашнім тваринам, які втратили господарів. Усе-таки дивовижний, особливий народ, ці японці...