Двадцять років сповзання

За роки незалежності в країні скоротилося виробництво електрики й сталі, вугілля та цукру, нафти й молока. Але представники основних галузей усе-таки знаходять приводи для гордості

Аналіз усього реального сектору економіки за 20 років — робота громіздка. «Експерт» обмежився чотирма, на наш погляд, найіндикативнішими галузями: металургія та хімія традиційно вважаються основними постачальниками валюти до країни; від стану енергетики залежить, як почувається промисловість загалом; а звання «житниці» Україна носила з давніх часів.

Сухі цифри свідчать, що прихід капіталізму не пішов на користь валовим виробничим показникам. Почасти це пояснюється зміною структури пострадянської, та й світової економіки: у світі роблять менше танків, тому й сталі потрібно менше, економлять енергію — отже, її не потрібно виробляти в «донезалежних» обсягах. Але все одно картина вийшла не надто радісною.

Залізна воля

Напередодні розвалу СРСР металургія України працювала на межі, виробляючи понад 52 млн тонн сталі щороку. Проте вже 1995 року українські металурги виплавили менш як 21,8 млн тонн — мінімум в історії вітчизняного гірничо-металургійного комплексу (ГМК). Потім почалося зростання, що пояснюється адаптацією до нових умов, закінченням першої хвилі приватизації та стабілізацією структури власності в галузі. Пострадянський рекорд було поставлено 2007-го — 43,7 млн тонн.

Щоправда, паралельно зростала вартість енергії та сировини. Наприклад, 2000 року залізорудні окатиші продавалися не дорожче 23–24 доларів за тонну, природний газ обходився щонайбільше в 80 дол./тис. кубометрів. А вже до середини 2005-го ціна окатишів на світових ринках перевищила 100 дол./т, газ для українських металургів 2006 року зріс до 160 дол./тис. кубометрів.Сухі цифри свідчать, що прихід капіталізму не пішов на користь валовим виробничим показникам

Металургійним бізнес-групам вдалося розв’язати сировинне питання за рахунок отримання контролю над гірничодобувними підприємствами та виходу на міжнародні ринки (наприклад, корпорація «Індустріальний Союз Донбасу» — ІСД активно закуповувала сировину в Бразилії). А ось інвестиції в модернізацію виробництва застопорилися надовго. Розпочати їх вдалося лише після старту експерименту в гірничо-металургійному комплексі (ГМК) у середині 1999 року, коли метпідприємства отримали податкові пільги. За даними об’єднання «Металургпром», підприємства змогли додатково спрямувати на технічне переоснащення понад мільярд гривень, що, до речі, зовсім небагато, зважаючи на масштаби галузі та потребу в тотальній реконструкції підприємств із технологіями 1930–1960-х років.

У 2000-х на меткомбінатах було проведено часткову реконструкцію. Власники зробили акцент на впровадженні технологій безперервного розливання та позапічної обробки сталі. Такі проекти були реалізовані на Єнакіївському металургійному заводі, «Азовсталі», Маріупольському металургійному комбінаті (ММК) ім. Ілліча. А корпорація ІСД вклала в реконструкцію Алчевського меткомбінату (МК) кілька мільярдів доларів, фактично збудувавши нове підприємство.

Країна обзавелася й новими виробництвами: в середині 2000-х з нуля було споруджено кілька невеликих (менш як 0,5 млн тонн сталі на рік) електрометалургійних заводів, зокрема, «Електросталь» і «АзовЕлектроСталь» (обидва — Донецька обл.), «ТСА-Стіл Груп» (Дніпропетровська обл.).

А ось із початком кризи 2008 року з експлуатації почали масово виводити енерговитратні мартенівські печі (Макіївський МК, «Азовсталь», Алчевський МК, частково ММК ім. Ілліча й «Донецксталь-МЗ»). У підсумку 2010 року, за даними об’єднання «Металургпром», в Україні було вироблено 32,7 млн тонн сталі, і надалі навряд чи варто очікувати істотного збільшення виплавки.

При цьому прокатний переділ залишився на рівні другої половини ХХ століття, і сьогодні готовий прокат викликає серйозні нарікання у споживачів. Як наслідок, близько 50% у товарній структурі експорту металопродукції посідають напівфабрикати.Сьогодні власники металургійних гігантів більше заробляють на сировині, ніж на сталі

Підбиваючи підсумки двадцятиріччя незалежної української металургії, не можна не згадати боротьбу за власність. Першим приватизованим підприємством став Донецький металургійний завод, який 1993-го увійшов до складу міжнародної акціонерної торговельно-фінансової групи «Україна». Але масова приватизація почалася 1995 року. У той період помітну роль відігравали корпорація ІСД Віталія Гайдука та Сергія Тарути, компанія ДАНКО родини Момот, виявляли активність групи «УкрСиббанк» і «ПриватБанк». У більшості випадків ці структури спочатку отримували в управління держпакети, а потім брали участь у приватизаційних конкурсах, умови яких виписувалися під конкретних претендентів. Розквіла буйним цвітом офшоризація власності металургійних активів.

Мабуть, найяскравішою подією двадцятиріччя став продаж «Криворіжсталі» британському промисловцю індійського походження Лакшмі Міттал. Компанія Mittal Steel (нині ArcelorMittal) купила меткомбінат 2005 року за рекордні майже п’ять мільярдів доларів (24,2 млрд гривень), хоча за півтора року до того актив був проданий українським власникам лише за 800 млн доларів.

Але не «МіттальСтіл Кривий Ріг» визначає сьогодні пульс української металургії, хоча це й найбільше підприємство галузі. 2000 року було створено компанію СКМ, на базі якої розпочалося створення бізнес-імперії Ріната Ахметова, який сьогодні володіє майже половиною металургійних активів країни. У підсумку корпорація ІСД була змушена розлучитися з такими цікавими об’єктами, як «Азовсталь» (Маріуполь) і Харцизький трубний завод. А торік у орбіту СКМ (холдинг «Метінвест») потрапили такі гіганти, як ММК ім. Ілліча, «Запоріжсталь». Процес зміни власників в українському ГМК активно триває. Холдинг «Метінвест» (71,25% належить СКМ, 23,75% — Smart Holding Вадима Новинського, п’ять відсотків — співвласникові та генеральному директорові ММК ім. Ілліча Володимиру Бойку) контролює «Азовсталь», Єнакіївський метзавод, ММК ім. Ілліча та частину статутного капіталу «Запоріжсталі», Макіївський метзавод, три найбільші гірничо-збагачувальні комбінати (Північний, Центральний та Інгулецький). Лояльними до менеджменту «Метінвесту» вважаються Криворізький залізорудний комбінат і Південний ГЗК. На базі холдингу в Україні вже з’явився конгломерат, який можна порівняти з міністерством чорної металургії часів СРСР. До слова, сьогодні саме виробники залізорудної сировини приносять основний прибуток своїм власникам, що пояснюється підвищеним попитом і, відповідно, високими цінами на сировину. Як результат, ГЗКи рапортують про обсяги виробництва, які перевищують рекордні результати початку 1990-х років, чого так і не вдалося досягти металургам.

Енергія змін

У спадок від СРСР Україні дістався чималий шмат енергетичного пирога з усіма плюсами й мінусами, притаманними саме шматку. Кордон з європейськими країнами за невеликих власних запасів нафти й газу відразу ж визначив роль країни як транзитної держави. Найперспективнішою виглядала електроенергетика: поряд з міждержавними лініями електропередачі Україна мала багаті джерела електрики — атомні електростанції.

А ось потужна, на перший погляд, вуглепромисловість вимагала щонайменше серйозного аналізу. Ще за часів СРСР через складні гірничо-геологічні умови склалася думка про неперспективність Донбасу, і видобуток було переорієнтовано на Кузбас.

Розібратися з усією цією спадщиною не вдавалося довго. До 2000 року грошові розрахунки за енергоресурси виглядали винятком. На електростанціях не було запасів палива, і цілі регіони регулярно залишалися без електропостачання на кілька годин (відбувалися так звані віялові відключення).

1993-го паралельна робота енергосистем України та східноєвропейських країн, що раніше входили до Ради економічної взаємодопомоги, припинилася — експортувати електроенергію в колишніх масштабах (28–30 млрд кВт•год на рік) стало неможливо. Торік із нашої країни експортовано лише 4,2 млрд кВт•год.Виробництво електроенергії в Україні зменшилося порівняно з 1991-м на 33%, нафти й газового конденсату — на 28%; природного газу — на 18%. А вугілля видобувають удвічі менше, ніж перед розпадом Радянського Союзу

Впали й інші показники. До 2010-го виробництво електроенергії зменшилося порівняно з 1991 роком на 33% (до 187,9 млрд кВт•год), нафти й газового конденсату — на 28% (до 3,55 млн тонн), природного газу — на 18% (до 20,1 млрд куб. м). Але традиційно найскладнішою була ситуація у вуглепромі. Видобуток вугілля за перше десятиліття незалежності зменшився більш ніж на 40% (зі 135,6 млн тонн 1991-го до 80,3 млн тонн 2000 року, а 1996-го й зовсім було видобуто 71,7 млн). Сьогодні в Україні його видобувають удвічі менше, ніж перед розпадом Радянського Союзу. До того ж стукіт шахтарських касок під будівлями Кабінету міністрів, Верховної Ради, адміністрації президента був звичайним явищем перших десяти незалежних років.

Просвітлення настало 2000-го. Долю ПЕК вирішили дві сторінки поправок до Закону «Про електроенергетику»: виводити гроші стало набагато складніше, віялові відключення припинилися.

Тоді ж було зупинено останній працюючий блок Чорнобильської атомної електростанції, незважаючи на те що після аварії в її модернізацію було вкладено мільйони доларів. А грошей, обіцяних Заходом для будівництва компенсуючих потужностей, Україна так і не побачила. До 2004 року два нових блоки — на Хмельницькій і Рівненській АЕС — країна збудувала за власні гроші. Щоправда, ще в жовтні 1995-го запрацював шостий блок Запорізької АЕС. Це був єдиний великий енергетичний об’єкт, будівництво якого завершилося у кризові дев’яності.

Проте все це не позбавило ПЕК привабливості. Бурхливо йшло акціонування найбільшої нафтової компанії — АТ «Укрнафта». До 1998 року, коли створювався «Нафтогаз України», у держвласності залишалося трохи більше 50% її акцій (зараз контрольний пакет, як і раніше, в «Нафтогазу», але контролює компанію група «Приват»). Аналогічна ситуація була з облгазами — до початку 2000-х у них держава, як правило, не мала контрольного пакета. Наприкінці 1990-х розпочалося роздержавлення українських нафтопереробних заводів. До осені 2003 року в держави залишився лише один великий, та й то не контрольний (на той час), пакет акцій — Кременчуцького НПЗ (АТ «Укртатнафта»).

Заявлені реформи в електроенергетиці передбачали приватизацію теплових генеруючих компаній та обленерго. Останні були успішно приватизовані 1998 і 2001 років. До прямого продажу генеруючих компаній справа поки що не дійшла, хоча такі плани в нинішньої влади є. Досить популярною стала «тіньова» приватизація — за борги. Ще 2000-го так були продані мережі «Луганськобленерго» і «Донецькобленерго», а навесні 2001-го — три електростанції генеруючої компанії «Донбасенерго». Останні ввійшли до компанії «Східенерго». 2007 року під контроль приватників за допомогою механізмів банкрутства потрапила частина «Дніпроенерго», контрольний пакет акцій якої й нині належить державі. Сьогодні «Східенерго» входить до холдингу ДТЕК Ріната Ахметова, ПАТ «Дніпроенерго» позиціонується як її асоційована компанія (47,55% акцій). Приватизовані в першій половині 2000-х потужні підприємства «Павлоградвугілля» та шахта «Комсомолець Донбасу», що добувають енергетичне вугілля, ввійшли знову-таки до ДТЕК. Нещодавно в довгострокову оренду ДТЕК було передано компанію «Добропіллявугілля».

Відсутність ринку палива — вугілля та природного газу — гальмує розвиток конкуренції в електроенергетиці. А отже, чинників, які можуть грати на зниження ціни електроенергії, немає.

Лише в другій половині 2000-х вступили в дію енергетичні довгобуди — Ташлицька та Дністровська гідроакумулювальні станції. А нафтопровід Одеса—Броди так і не дав змоги розв’язати головне завдання, закладене під час проектування: диверсифікувати постачання нафти до України. У країні регулярно ухвалюються численні стратегічні плани з розвитку ПЕК. Але ціни на бензин, електроенергію та тепло ростуть. Отже, наша енергетика розвивається кудись не туди.

Хімія незалежності

За багатьма видами хімічної продукції частка України в СРСР становила від 10 до 35%. І цей доробок продовжує працювати на нашу економіку донині.

Частка хімічної галузі в загальному експорті товарів усі роки незалежності коливається на рівні 8–12%. А ось структура виробництва за цей період істотно змінилася.

Насамперед постраждало виробництво фосфорних і калійних добрив — Росія перестала постачати нам сировину. Унаслідок цього з промислової карти України зникли шість із дев’яти виробництв, випуск фосфорних добрив упав з 1648 тис. тонн 1990 року до 49,3 тис. тонн 2010-го. Крім того, ми втратили виробників хімічних волокон і засобів захисту рослин. Майже вимерли виробництва хімічних реактивів, кінофотоматеріалів, синтетичних барвників. Більш ніж удвічі знизився випуск шин — з 11,2 млн штук 1990-го до 4,8 млн торік. І це попри масову автомобілізацію країни.

А ось «велику хімію», передусім азотну, вдалося зберегти. За роки незалежності з ладу було виведено потужності з виробництва аміаку в обсязі понад мільйон тонн на рік, його випуск знизився з п’яти мільйонів тонн 1990-го до 4,16 млн тонн 2010 року. Але після реконструкції потужності з випуску інших азотних добрив (селітри, карбаміду) було збільшено приблизно на 13–17%. «Ми маємо пишатися тим, що, будучи галуззю, залежною від поставок імпортного газу як основної сировини, не втратили азотні підприємства», — вважає президент Союзу хіміків України Олексій Голубов. За його словами, країни, що мають аналогічні виробництва, або виносили їх за свої межі, або взагалі закривали. Наприклад, у Мексиці протягом десятиліття було закрито п’ять хімзаводів.

І все ж випуск азотних добрив у країні знизився порівняно з часами СРСР мало не вдвічі. А наростити вдалося хіба що виробництво двоокису титану (135 тис. тонн торік проти 113 тис. тонн 1990-го) та виробів із пластмас (232 тис. тонн проти 205 тис. тонн).

При цьому за останні десять років внутрішні капіталовкладення в хімічну промисловість склали близько 30 млрд гривень. Здебільшого гроші йшли у великотоннажну хімію — їх вкладали «хімічні власники» Олександр Ярославський, Микола Янковський, Алекс Ровт, Ігор Коломойський і Дмитро Фірташ. Зараз Фірташ, який має масштабні газові активи, — ключовий гравець у галузі: лише за останній рік він купив «Стирол», сєвєродонецький і черкаський «Азоти», заплативши за них понад мільярд доларів.

Найбільш масштабним і «свіжим» прикладом модернізації є «Карпатнафтохім». Його власник — російський «ЛУКойл» за 500 млн доларів звів новий завод на місці калуської «Оріани». «У хімічну та нафтохімічну промисловість України кумулятивно вкладено близько 1,4 мільярда доларів прямих іноземних інвестицій станом на 1 січня 2011 року», — повідомила директор держпідприємства «Черкаський НДІТЕХІМ» Тамара Ковеня. Проте, на її думку, це істотно не змінило якісні показники основних виробничих фондів, знос яких по галузі становить близько 70% (1990 року було 56%).Україна втратила виробників хімічних волокон і засобів захисту рослин. Майже вимерли виробництва хімічних реактивів, кінофотоматеріалів, синтетичних барвників

Як запевняють експерти, галузь відстає від промислово розвинених країн на 15–20 років. Проте є ніші, які можуть витягти Україну на новий економічний рівень. Ідеться, зокрема, про виробництво пластмас та виробів із них. «Цей сектор має значну додану вартість і рентабельність. Свого часу він допоміг Німеччині вийти з кризи», — зазначає Ковеня.

І зрушення в цьому напрямі вже є. До недавнього часу країна споживала лише імпортний поліетилен. Але тепер на заводі «Карпатнафтохім» введено в експлуатацію нове виробництво суспензійного полівінілхлориду (ПВХ), а також відновлено виробництво поліетилену. Підприємство може виробляти 300 тис. тонн ПВХ і 100 тис. тонн поліетилену високого тиску щороку. Цього достатньо, щоб покрити потреби України та навіть експортувати. Другим виробником поліетилену, але низького тиску, може стати ПрАТ «Сєвєродонецьке об’єднання “Азот”», де законсервовано поліетиленову установку потужністю 150 тис. тонн на рік. Право на її викуп відстояв у суді Алекс Ровт і передав його новому власникові сєвєродонецького «Азоту» Дмитру Фірташу.

Їжа не для розуму

За радянських часів щороку українські колгоспники в середньому збирали 50 млн тонн зерна (перекрити цей показник незалежній Україні вдалося лише одного разу, 2008 року, виростивши 53 млн тонн), виробляли чотири мільйони тонн м’яса в забійній вазі та близько 23 млн тонн молока (2010-го — два мільйони й 11 млн тонн відповідно), майже три мільйони тонн цукру, що становило 12,8% світового його виробництва з цукрових буряків. Рентабельність сільгоспвиробництва сягала 56% (проти 21% торік). І водночас, коли когось із радянських чиновників «кидали на сільське господарство», це сприймалося як політичне заслання.1999 року Україна запровадила експортні мита на насіння соняшнику. Через десять років вона стала світовим лідером з експорту соняшникової олії

Валові показники різко впали в середині 1990-х, коли влада наважилася скасувати колгоспи та радгоспи, перетворивши їх на колективні сільгосппідприємства (КСП). Передбачалося, що селяни, які не захочуть працювати в КСП, створять фермерські господарства. Проте зараз у нас працюють 42 тис. фермерів, які сукупно обробляють 4,3 млн га землі з 36,5 млн га. При цьому в США налічується понад два мільйони фермерів, у Франції — понад півмільйона. До того ж разом із земельними наділами наші селяни не отримали ні техніки, ні добрив, ні доступу до дешевих кредитів.

Колективні сільгосппідприємства виявилися такими ж неефективними, як і колгоспи. Тим більше що нові господарські структури оголошувалися правонаступниками старих — з усіма боргами. У підсумку до початку 2000-х поголів’я тварин і птиці та, відповідно, виробництво м’яса зменшилося вдвічі, а щорічні врожаї зернових знизилися до 25–35 млн тонн.

Наприкінці 1999 року президент Леонід Кучма видав указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки», після якого розпочалося розпаювання сільгоспземель. Наділи отримали сім мільйонів осіб. Такий крок довершив розпад колективної форми власності на землю, зате розпочався розвиток агрохолдингів. Зараз, за даними Аграрного союзу України, в країні працює близько 100 тис. таких господарств.

Першими з кризи вийшли переробні підприємства. Зокрема, розпочалося відновлення олієекстракційної галузі. Якщо 1989-го УРСР виростила 2,6 млн тонн насіння соняшнику, то торік урожай сягнув 6,8 млн тонн. Поштовхом послужило запровадження 1999-го експортних мит на цю культуру в розмірі 23%. Та й високі світові ціни на олію підштовхнули виробників нарощувати потужності (у 2010/11 маркетинговому році вони досягли 10 млн тонн). У результаті Україна стала світовим лідером з експорту соняшникової олії, потіснивши Аргентину та Росію. Очікується, що в поточному маркетинговому році ми експортуємо 2,6 млн тонн.

Крім того, за останні сім років Україна зуміла ввійти до п’ятірки найбільших експортерів зерна. Наприклад, у рекордному 2008 році наші аграрії експортували понад 25 млн тонн зерна на 3,7 млрд доларів.

Основою м’ясного напряму в Радянській Україні було поголів’я свиней і великої рогатої худоби (ВРХ). Сукупно частка яловичини та свинини становила близько 70–80% усього м’яса. У республіці налічувалося понад 25 млн голів ВРХ і 20 млн свиней. Причому основна частина стада утримувалася на великотоварних фермах. До 2000 року ситуація кардинально змінилася: ферми розвалилися і до 80% тварин опинилося в господарствах населення, а загалом поголів’я скоротилося вдвічі.

Але інвестори взялися за птахівничу галузь, де швидко обертається капітал. На частку таких агрохолдингів нині припадає понад 35% від загального виробництва м’яса. У СРСР вирощування бройлерів не було пріоритетним. Піонерам галузі — компанії «Миронівський хлібопродукт», птахокомбінату «Дніпровський», комплексу «Агромарс» — багато чого довелося створювати з нуля. Поголів’я птиці вже перевищує 200 млн особин, що дає змогу активно продавати не лише м’ясо, а й білкову (протеїнову) продукцію.

У свинарстві позитивні тенденції намітилися 2008 року. За відомостями Держстату, останні три роки поголів’я свиней у середньому збільшувалося на 15% щороку. Згідно з даними асоціації «Український клуб аграрного бізнесу», торік на частку сільськогосподарських підприємств припало 47% усіх свиней, хоча ще 2005-го цей показник становив 27%. Усього торік було вироблено близько 600 тис. тонн свинини в забійній вазі, що на 15% більше, ніж 2009-го. Цього року частка свинини в загальній структурі виробництва м’яса складе 32%.

У вирощуванні ВРХ і виробництві молока ситуація, як і раніше, плачевна. Сьогодні поголів’я корів менше, ніж було після Великої Вітчизняної війни. Через високі ціни на корми та порівняно низькі ціни на м’ясо й молоко селяни віддають перевагу забою худоби.

Водночас за роки незалежності в Україні з’явилися потужні молокопереробні підприємства, зокрема іноземні. Деякі переробники готові інвестувати в розвиток молочного стада. Наприклад, компанія Danone виділила мільйон євро на програму зі створення молочних кооперативів із приватників. Щоправда, інвестиції в одне скотомісце складають близько десяти тисяч доларів, а повернення доводиться чекати не менш як вісім років.

А ось колись потужна цукрова промисловість занепала. На початку 1990-х в УРСР налічувалося майже дві сотні цукрових заводів, які щороку переробляли понад 40 млн тонн цукрових буряків. Проте з 1994 року, після того як український уряд відмовився від держзамовлення на цукор, а його експорт до республік колишнього СРСР упав у рази, обсяги виробництва стали стрімко скорочуватися. Заборона на експорт цього продукту та державне регулювання цін призвели до того, що в країні працює близько семи десятків цукрових заводів, та й ті недозавантажені на 30%. Антирекордним за цукроварінням став 2009 рік, коли заводи виробили лише 1,3 млн тонн солодкого продукту. Торік виробництво цукру збільшилося до 1,5 млн тонн. У сезоні-2011 Україна завдяки збільшенню посівних площ до 550 тис. га (проти 280 тис. га 2009-го) має повністю задовольнити свої потреби в цукровому піску.

Водночас потенціал українського аграрного сектору високо оцінюється іноземними інвесторами: вони охоче вкладають в акції українських агрокомпаній. Зараз у лістингу Варшавської фондової біржі перебувають цінні папери семи вітчизняних агрохолдингів, ще два агровиробники з України здійснили первинне публічне розміщення на основному майданчику Лондонської фондової біржі. І якщо через десяток років металургія та хімія можуть перестати бути основними експортними галузями, то АПК стане галуззю, що приносить найбільшу валютну виручку.

Автори: Людмила Анастасьєва, Артем Ільїн*, Наталія Кабаш**, Ірина Чухлеб

*Редактор відділу «Індустрія» газети «Економічні вісті», спеціально для «Експерта».

**Оглядач газети «Економічні вісті», спеціально для «Експерта».