Казки й бувальщина про сірого вовка

Вовк - звір, без якого важко уявити життя, міфологію та фольклор жителів Північної півкулі. Хто ж він - обмовлений недругами "санітар природи" чи небезпечний лісовий хижак?

Щоб життя посміхалося вовкам – не чув,
Дарма ми любимо її, однолюби.
А ось у смерті – гарний широкий вишкір
І здорові, міцні зуби.
(В. Висоцький «Полювання з вертольотів»)

* Це він приходить уночі й «хапає за бочок» усіх діточок, що не хочуть спати.
* Це він з’їв Червону Шапочку та її бабусю, зазіхав на життя семеро козенят, трьох поросят і зайченя з голосом К. Румянової.
* Це він ганявся в глухі морозні ночі за російськими ямщиками й завдавав найбільшої матеріальної шкоди пастухам.
* Це він «породив» на світ друга людини та свого запеклого ворога – собаку.
* Це його поважали й боялися, поклонялися й винищували.

З криниці народної мудрості:
Не клади вовку пальця в рот;
Голодний, як вовк;
Дивитися вовком;
Хоч вовком вий;
Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться;
Не за те вовка б’ють, що сірий, а за те, що вівцю з’їв;
Вовка ноги годують;
Не першу зиму вовкові зимувати;
Homo Homini Lupus Est» (лат. «Людина людині – вовк»);
Тамбовський вовк тобі товариш.

Якими б не були факти й небилиці довкола цього персонажа, перше уявлення про вовка практично в усіх однакове: це – похмурий дикий сірий здоровань із жовтими палаючими очима, що виє на місяць, збирається у величезні зграї й невтомно переслідує в темному лісі самотніх мандрівників.

В основі подібного уявлення, безумовно, лежать факти, але факти або надзвичайно перебільшені, або неповні. Почнімо відновлювати правду по порядку.

Темний ліс
Так, вовки люблять потаємні глухі місця, але живуть аж ніяк не лише в лісі (до речі, вони уникають суцільних лісових масивів, де складніше добувати харч). Цей хижак поширений від тундри до степів і напівпустель. Він підіймається навіть у гори до висоти 3–4 тисяч метрів над рівнем моря, що чудово знають чабани.

Сірість
Сірість вовка – категорія вельми умовна, і варіацій тут безліч. Усе залежить від місцевості мешкання. У степах і напівпустелях вовки рудуваті, в тундрі, навпаки, – дуже світлі, а взимку – практично білі.
До речі, Білий Вовк (вовк-альбінос) здавна вважався магічною істотою. Його називали «Білий царик» і приписували йому владу над рештою вовків. В одному з оповідань Смоленської губернії говорилося так: «Той білий царик, коли зачепить людину, то й усі на нього; а не зачепить, то ніхто не зачепить».

Виття в повню
Загалом, вовкові байдуже, яка фаза місяця присутня на небі. У темні ночі новомісяччя вони виють не менше, адже ці крижані тужливі мелодії призначені не супутнику Землі, а своїм «братам». Таким чином хижаки передають інформацію про себе, про здобич, про присутність людей та інші вовчі справи. Хоча іноді здається, що від подібного «гукання» вовкові шкоди більше, ніж користі. Мисливці чудово знають, що варто лише почати «вабити» – тобто імітувати виття (нехай навіть невміло), як найобережніша зграя одразу ж подасть голос і видасть себе з головою.

Величезні зграї
Спробуйте уявити собі зграю вовків. Уявили? Так ось – ваша думка про вовче братство, швидше за все, буде перебільшеною. Зграя вовків рідко перевищує 10-12 особин (максимальна зареєстрована в СРСР зграя складалася з 24 вовків, на Алясці – з 36). Адже традиційно її складають вовча пара з виводком цьоголітків плюс самці-холостяки, що залишилися з минулого року, та прибулі. У важкі роки з метою полегшення полювання зграї іноді об’єднуються (у Казахстані спостерігався подібний «кооператив» із 42 вовків).

Ненависть до собак
Це така сама правда, як і те, що саме вовк був предком домашнього собаки. Хоча й тут не без загадок. У звичайний час «предок» сміливо й вправно викрадає собак мало не з сільських дворів, іноді навіть на очах у мисливців. Проте під час облави, коли пси йдуть за ними назирці, вовки навіть не намагаються дати відсіч і ганебно тікають.

Виключно свіжий м’ясний раціон
Вовки, звісно, падла не люблять, але... голод – не тітка, і в суворі зими доводиться іноді забувати «аристократичні» звички. До того ж вовки із задоволенням споживають ягоди, плоди, а в південних районах і на баштан навідуються не менш регулярно, ніж на вівчі пасовища.

Ненажерливість
І тут «заслуги» вовка часто перебільшуються. Найголодніший вовк може з’їсти не більше 10 кг м’яса за раз, зазвичай же з’їдається 2 кг, а з рештою роблять заначки на чорний день. Хоча й це апетит непоганий.

Витривалість
Щира правда. І те, що «ноги годують», і те, що живучий «сірий брат». Може пройти до 60–80 км за ніч, утікати з вівцею на спині, подовгу голодувати. У Ямальській тундрі спостерігали, як поранений вовк пролежав у сховищі, не полишаючи місце й не полюючи, 17 (!) днів. Він схуднув, але, коли рани його затяглися, біг досить жваво.

«Вовчі» закони
А ось про це варто поговорити окремо...
Прислів’я, приказки, сказання та пісні відтворюють в очах мирного жителя образ кровожерних лютих «бандитів», життя яких побудоване виключно на «праві сильнішого». Становище «вбивці» й водночас «ізгоя», якого постійно переслідують люди, переважання сили зробили вовка мало не «тотемним» звіром злочинного світу (згадаймо також вислів «вовчий квиток» – символ політичної неблагонадійності в царській Росії).

Домовмося одразу не проводити прямих паралелей між твариною та людиною. Вовча зграя – все-таки дещо інший «колектив», ніж людська банда.
По-перше, як уже говорилося, це родина з кількома прибульцями-невдахами.
По-друге, бійки у вовків відбуваються вкрай рідко, здебільшого в період боротьби за самку. До речі, в зоопарках помічали, що «скромного» вовка самки не лише не підпускали до себе, а й самі нападали на нього. Але, варто було лише сильному самцеві накинутися на самку, як та перекидалася на бік, підставляючи живіт і виражаючи найщиріші «капітуляційні» почуття. Ну, прямо достоту, як королева Брунгільда з «Пісні про Нібелунгів», яка першої шлюбної ночі зв’язувала й підвішувала до стелі наречених, які були слабшими за неї!

В іншому родинне життя вовків перебігає більш ніж мирно. Вовки – переважно «однолюби» (по-науковому – моногами), родинні пари в них досить постійні. Татусі з вовків виходять надзвичайно терплячі – вовченята можуть без остраху смикати «батька» за хвіст і вуха, скільки їм заманеться. Коли ж самець повертається з полювання, вони смикають його за губи, тим самим стимулюючи відрижку, якою благополучно харчуються. У працівників московського зоопарку навіть є такий жарт: «Вовк так любить своїх чад, що його від них нудить».

Звісно, у самій зграї дисципліна сувора, але лад наводиться зазвичай без кривавих зіткнень, а лише жестами погрози й підпорядкування (найкращий показник цього – піднятий або підібганий хвіст). До «своїх» ватажок ставиться більш ніж терпимо й агресивно зустрічає лише «чужаків».

Обов’язки під час полювання також чітко розподілені: одні вовки стережуть жертву в засідці, інші – у цю засідку її заганяють. Під час погоні частина вовків біжить за жертвою, частина – навперейми. Якщо погоня довга, стомлених передових мисливців змінюють більш «свіжі». Не буде дисципліни – не буде й зграї, а без зграї успішне полювання неможливе.

Що стосується канібалізму, у цьому є зерно істини. Нерідкі випадки, коли вовки вбивають і з’їдають ослаблених і поранених родичів. А в тому ж московському зоопарку навіть спостерігали, як мати дає сигнал до розправи над кволим і хворобливим вовченям.

Ось чому, напевно, в природі так мало слабких вовків...

Джерело: Школа Життя.ру http://shkolazhizni.ru/

Джерело: wildlife.by, 22 серпня 2011 року