Друге пришестя леопардів на Кавказ

Ми звикли до того, що в Європі леви, тигри, леопарди не мешкають. Але якщо вважати межею головний кавказький хребет, то в цій частині світу живе одна з гігантських кішок. Щоправда, питання: чи живе?

Усього 100 років тому леопард був цілком звичайним по всьому Кавказу. Але населення регіону зростало, а разом із ним зростали стада й отари. Паралельно зменшувалася чисельність диких копитних. Плямистому хижакові нічого не залишалося, окрім як включити до свого раціону домашню худобу. У відповідь людина оголосила йому війну на знищення. Тепер леопард дедалі частіше гинув у капканах, петлях та інших пастках. Лише в околицях Тифліса (нині Тбілісі) в останні роки XIX століття за чотири сезони було вбито 11 звірів, що фактично рівнозначно повному знищенню місцевої популяції.

Своєрідним прихистком для колишнього володаря кавказьких лісів деякий час залишалося «Кубанське великокнязівське полювання» — землі в горах Західного Кавказу площею 552 000 га, право на полювання в яких отримали князі Петро Миколайович і Георгій Михайлович Романови. Територія цілорічно охоронялася від браконьєрів, тут не було постійного населення та домашньої худоби, що давало змогу підтримувати високу чисельність копитних. Але в роки революції та Громадянської війни мисливське господарство було зруйноване, а його мешканці стали здобиччю червоних, білих, зелених, дезертирів і просто голодних озброєних людей. У 1924 році на цих землях було засновано Кавказький заповідник, але масове браконьєрство тривало всі 1920-ті та 1930-ті роки, не кажучи вже про час Великої Вітчизняної війни. Лише в повоєнні роки поголів’я копитних почало потроху зростати, але на цей момент у регіоні вже залишалися лічені екземпляри барсів. Важко сказати, чи змогла б така нечисленна популяція вижити, але саме в ці роки на Кавказі, як і по всій країні, почалася масова боротьба з вовками, під час якої широко використовувалися отруєні принади. На чисельність вовків ця кампанія вплинула слабко, зате леопардам завдала вирішального удару: до 1950-х років належать останні достовірні повідомлення про леопардів та їхні сліди на Західному Кавказі. Щоправда, навіть десятиліття по тому мисливці й просто місцеві жителі охоче частували приїжджих зоологів розповідями на кшталт «та його ще минулого літа в такій-то ущелині бачили», але їх інакше як до розряду мисливського фольклору й віднести-то не можна. Річ у тім, що хоча леопард — звір вкрай прихований і безпосередні зустрічі з ним у природі надзвичайно рідкісні, не помітити його присутності в тій чи іншій місцевості обізнаній людині неможливо. Він узимку залишає сліди на снігу, а влітку — на м’якій землі (біля водопоїв). Самці під час гону голосно ричать. Але найголовніше — леопарди позначають межі своїх володінь, залишаючи характерні подряпини на землі й на деревах.

Саме такі знаки шукала 2001 року на Західному та Центральному Кавказі спеціальна експедиція під керівництвом провідного фахівця з переднеазійського леопарда Віктора Лукаревського, організована російським відділенням Всесвітнього фонду дикої природи (WWF). І не знайшла нічого. Це означало, що леопарда тут або взагалі немає, або він представлений заблукалими поодинокими самцями-кочівниками. Такі «гастролери», здатні долати до 200 км непридатної для постійного життя місцевості, відіграють важливу роль: саме вони зв’язують окремі групи звірів у генетично єдину популяцію. Але заселити порожню територію вони не можуть. Дещо обнадійливіші результати принесла аналогічна експедиція, що обстежила три роки по тому Східний Кавказ: безсумнівні ознаки присутності леопарда було виявлено на заході Дагестану. Можливо, певне число звірів живе в гірських районах Чечні (не відвіданих зоологами). Щоправда, тут думки фахівців розходяться: песимісти, вказуючи на відсутність слідів кошенят, вважають, що постійного леопардового населення й у цій частині російського Кавказу немає. Але навіть якщо прийняти точку зору оптимістів, ідеться про вкрай нечисленну популяцію, нездатну до самостійного розселення й існуючу лише завдяки «підживленню» ззовні. До того ж соціально-політична та демографічна ситуація, що склалася в цьому регіоні, залишає мало надій на можливість ефективної охорони леопарда та місць його мешкання найближчими роками. А пізніше й охороняти вже буде нікого.

Тим часом на іншому краю Кавказу склався цілий блок збережених природних територій: Кавказький і Тебердинський заповідники та Сочинський національний парк, якими проходять туристичні маршрути й лижні траси, але більша їх частина практично безлюдна. Останніми роками в цих резерватах вдалося налагодити ефективну охорону та припинити «царські полювання», тож копитних тут зараз багато, і їхня чисельність стабільна. Землі між двома заповідниками фактично теж відіграють роль природного резервату: людей тут живе небагато, промисловості чи інтенсивного сільського господарства немає, більшу частину території займають ліси, де теж пасеться чимало копитних. Словом, з усіх точок зору рай для великих кішок. Ось тільки немає їх тут. Поки що немає.

За сімома замками

Першим практичним кроком до повернення леопардів на Північний Кавказ стало створення Центру розведення та реабілітації леопардів, який розмістили неподалік від траси Сочі — Красна Поляна, в адлерській лісовій зоні, на південно-західному схилі гори Кепша. Така подія, звісно, заслуговувала на якнайпильнішу увагу «Навколо світу». І, заручившись запрошенням від WWF Росії, ми негайно вирушили поглянути на перших чотирьох його мешканців. Гірська дорога-серпантин, що веде до центру, впирається в шлагбаум: далі нашим машинам ходу немає. За ним метрів через 50 — ворота у височезній металевій огорожі, по верху якої йде оголений електричний дріт, явно під струмом. Потім ще один такий самий паркан, пройти за нього можна лише через хвіртку, де стоїть ванночка з тирсою, змоченою дезінфікуючим розчином. А далі — сталеві прути огорожі вольєрів. У найближчому з них, у прорізі штучного гроту, видно грудку якогось строкатого хутра. Одна мить — і воно перетворюється на лютого рикаючого звіра, який, підскочивши до ґрат, шарпає їх грізними кігтями.

— Усе, панове, аудієнцію закінчено, — каже наш гід, заступник директора Сочинського національного парку Умар Семенов. — Міно сьогодні не в дусі. Ми слухняно відходимо від вольєра, а Міно, явно задоволена тим, що прогнала непроханих гостей, не поспішаючи повертається до свого сховку. Лише тут я помічаю, що вона зовсім маленька, щонайбільше в половину розміру дорослого леопарда, і що її шерсть ще не зовсім позбулася сіруватого дитячого відтінку.

— Та в неї й зуби ще молочні, — підтверджує мої спостереження ветеринар-стоматолог Марія Євстаф’єва. Якраз у день нашого приїзду Марія оглядала пащі мешканців тутешніх вольєрів. Самки — Міно та Чайні — в лікуванні не потребували, а ось самцям — Алоусу та Генералу — довелося пломбувати ікла: кілька місяців тому гордовиті барси, не бажаючи змиритися з раптовою неволею, відчайдушно гризли прути транспортних клітин.

Зараз красень Алоус прутів уже не гризе, але, як і раніше, ричить і кидається на ґрати. Втім, своє невдоволення він виражає персонально Умарові, не звертаючи ані найменшої уваги на нас, які стоять з іншого боку вольєра: незнайомці не заслуговують навіть на те, щоб їх лякали. Двоє ж інших мешканців вольєрів навіть не вважають за потрібне переривати через нас свою сієсту. Поки що всі четверо живуть собі на втіху й навіть не підозрюють, що зоологи пов’язують із ними великі надії щодо повернення леопардів на Західний Кавказ.

Родичі з Персії

Для фахівців цілком очевидно, що зволікати з реінтродукцією (так офіційно називається випуск того чи іншого виду в місця, де він колись мешкав) не можна. Життя крихітної групи леопардів на Східному Кавказі та в Закавказзі жевріє лише завдяки міграціям звірів з Ірану, де на схилах гірської країни Ельбурс, що тягнеться вздовж південного берега Каспію, мешкає найбільша популяція переднеазійського леопарда — понад півтисячі голів. Її добробут забезпечується мережею резерватів, оснащенню й охороні яких можуть позаздрити навіть російські заповідники. Але в середині 2000-х відносини Ірану із західним світом загострилися настільки, що країну цілком могла спіткати доля сусіднього Іраку. Дивлячись на те, як крах іракського режиму став сигналом до початку масових грабунків, неважко було уявити руйнування іранських заповідників у разі військового вторгнення. А без іранських підкріплень кавказькі леопарди довго не протримаються, якщо тільки до цього часу не вдасться створити нову стабільну та відносно велику (хоча б у 30–50 голів) популяцію на Західному Кавказі.

До 2007 року з ініціативи WWF Росії фахівці-зоологи розробили вже цілком конкретну Програму відновлення (реінтродукції) переднеазійського леопарда на Кавказі. Загальна схема дій виглядала так: кілька тварин, узятих із зоопарків, селять у вольєрах поблизу їхніх імовірних володінь. У цьому тимчасовому притулку леопарди розмножуються, і вже їхні діти, дорослішаючи, виходять на волю — тут же, поряд із рідним вольєром. Леопард — одиночний хижак, мисливські інстинкти в нього закріплені генетично. Звісно, щоб набір уроджених рухів склався в успішне полювання, звір має багато чому навчитися, але в цьому йому можна допомогти, приваблюючи на його мисливську ділянку копитних (наприклад, створивши поряд із місцем випуску солонець). Далі барси розмножуватимуться вже на волі й розселятимуться самі. Людям залишиться лише спостерігати за процесом (кожен леопард, якого випускають на волю, отримає радіо-нашийник) і в міру необхідності додавати до групи засновників нових тварин, щоб забезпечити необхідне генетичне різноманіття популяції, що створюється.

Коли програма реінтродукції розроблялася, її автори припускали, що головною проблемою буде фінансування: загальна вартість усіх робіт обчислювалася мільйонами доларів, що значно перевищувало можливості російських природоохоронних організацій. З отриманням же необхідного числа тварин труднощів не передбачалося: у зоопарках світу жили понад сотню чистокровних переднеазійських, або, як їх називають на Заході, перських леопардів. Деякі європейські зоопарки були змушені призупинити їх розмноження: кошенят, що народжувалися, стало нікуди подіти. Здавалося б, у такій ситуації зоопарки мають ставати в чергу на участь у проєкті відновлення вільної популяції великих кішок. Проте насправді все вийшло навпаки: європейські зоологи раптом засумнівалися в тому, що леопарди, які в них живуть (предками яких були переважно звірі з Ірану), належать до того самого підвиду, що й кавказькі. Треба сказати, систематика леопарда взагалі заплутана й складна: не заперечуючи належності всіх нині живих леопардів до одного виду, різні вчені виділяли в ньому до 30 підвидів, зокрема 6–7 у Західній Азії. Застосування методів молекулярної систематики показало, що всього підвидів леопардів 8–9, а всі звірі, що живуть на захід від долини Інду, належать до одного — переднеазійського леопарда. Проте поки що жоден закордонний зоопарк не взяв участі в проєкті, хоча переговори з ними тривають.

Зате проєкт підтримали в Росії — як державні органи, так і великі компанії. Гроші на нього дали «Вимпелком» (відомий усім за своєю торговельною маркою «Білайн») та «Інтеррос», що будує в околицях Сочі елітний гірськолижний курорт «Роза Хутір». Але найбільший внесок надійшов усе-таки з федерального бюджету: Міністерство природних ресурсів у рамках програми екологічного забезпечення Білої олімпіади — 2014 профінансувало будівництво леопардового центру поблизу Красної Поляни. Унаслідок цього проєкт реінтродукції кавказького леопарда став першим великим природоохоронним проєктом у Росії, що повністю фінансується з російських джерел.

Можливо, саме ця обставина привернула до нього увагу перших осіб держави. У всякому разі, глухий кут із отриманням тварин для проєкту допоміг подолати не хто інший, як Володимир Путін: за його особистим проханням президент Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов у березні 2009 року пообіцяв надіслати в дар чотирьох-п’ятьох диких копетдазьких леопардів. На жаль, свою обіцянку глава Туркменії виконав поки що лише наполовину: у вересні того ж року до Сочі прибули вже знайомі нам Алоус і Генерал. І те, що двері у вольєри для них відчиняв особисто прем’єр-міністр, ніяк не врівноважувало сумного факту: обидва новосели були самцями.

Проте політичне керівництво Росії, схоже, твердо вирішило довести амбітний проєкт до переможного завершення: у квітні 2010 року до Сочі надійшли дві самки з Ірану, також упіймані в природі, — Чайні та Міно. Чотирьох звірів, звісно, катастрофічно мало для успішної реалізації проєкту: пари в леопардів складаються непросто, самець і самка можуть не сподобатися одне одному (що, до речі, смертельно небезпечно для самки). До того ж Міно зовсім юна, і знайомити її з потенційними нареченими можна буде ще нескоро. Тому, поки «перські княжни» освоюються на новому місці, зоологи та співробітники Мінприроди продовжують переговори і з Іраном, і з Туркменістаном, і з європейськими зоопарками.

 І все ж прибуття «леопардес» дало змогу розпочати практичну роботу. Щоправда, первісну схему довелося значно змінити: не випускати ж дорогоцінних барсів у найближчих околицях Сочі, за кількасот метрів від швидкісної автостради! Тому кошенят, які народяться в центрі, згодом чекає переїзд за Кавказький хребет, на один із кордонів Кавказького заповідника. Але так чи інакше леопард знову ступив на землю Західного Кавказу. І, треба сподіватися, більше не покине її.