Повернення зубра на Кавказ

Дякую авторам за цікаву роботу... М.П.

Залізницею на розташовану в передгір’ях Північно-Західного Кавказу станцію Хаджох 29 червня 1940 року в спеціальних транспортних клітках з Асканії-Нова було доставлено 5 зубрів. Ці тварини й стали основою найбільшої та найстарішої у світі популяції, що освоїла гірсько-лісові землі західного Кавказу.

Історія цього справді царського звіра була тісно пов’язана з історією багатьох перших осіб у Європі, і особливо тісно вона переплеталася з непростими російсько-німецькими відносинами в ХХ столітті. А численні політичні колізії тих років безпосередньо відбилися на долі та житті цих тварин.

Відкриття зубра на Кавказі та його винищення

У ранній історичний час зубри заселяли практично всю Європу, а найчисленнішим він був на рівнині між Карпатськими та Кавказькими горами, де в той час для них не було перешкод, і вони вільно контактували. Через пряме винищення й витіснення їх із земель, дедалі більше займаних під сільське господарство, ареал зубрів скорочувався й розділявся на ізольовані ділянки.

До кінця XVIII століття ці тварини, що зникли на більшій частині ареалу, змогли зберегтися лише завдяки тому, що в Росії було вжито безпрецедентних для того часу заходів для збереження й примноження цих унікальних тварин - і на Західному Кавказі, і в біловезьких лісах.

Перший безсумнівний доказ існування на Кавказі цих тварин було надано академіком Гюльденштедтом 1770 року. Він повідомив про черепи зубрів у печерах Осетії, куди вони приносилися як предмети жертвоприношення. Але живих зубрів у цих місцях дослідник уже не застав. І лише 1836 року шкуру кавказького зубра було надіслано до Російської академії наук бароном Розеном, який був на той час командиром корпусу на Кавказі. Цю шкуру передано до рук академіка Бера, який, порівнявши її зі шкурами біловезького зубра, дійшов висновку, що ці тварини тотожні.

Кавказький зубр. Фото XIX століття Е.К. Ютнера. Це єдина прижиттєва фотографія кавказького зубра (фотоархів С.О. Трепета)

А збереженню зубра на західному Кавказі сприяли природні умови цього регіону та, чималою мірою, особливості історичної обстановки в Кубанському краї. Багато століть у цьому регіоні була постійна конфронтація між кочівниками та горцями. Як це тепер не дивно звучить, у ті часи головним і найконвертованішим товаром були полонені, яких у необмеженій кількості споживали середземноморські держави. Звичайною справою в ті роки були рейди озброєних загонів з метою захоплення й переправлення рабів на ринки Причорномор’я. Кочівники мали захист від набігів завдяки своїй мобільності, а горці розташовували свої селища в глибині гір під захистом важкопрохідних ущелин і скель. Таким чином, під пресом взаємного насильства в передгір’ях Кавказу та в заплаві річки Кубані не могли сформуватися людні поселення, і тому ці слабко освоєні землі дозволяли благополучно зберігатися безлічі диких тварин, зокрема й зубрам.

Але до середини XVIII століття обстановка в цьому районі стала змінюватися. Унаслідок серії перемог над Кримським ханством Росія закріпилася в степах Передкавказзя. Від гирла Терека до гирла Кубані вздовж берегів цих річок почала будуватися «Кавказька кордонна лінія», що стала південним кордоном держави. І внаслідок цього воєнні операції з боку кочівників проти горців практично на сто років припинилися.

Таке становище дало змогу горцям уперше приступити до інтенсивного освоєння та заселення передгірної зони, активно при цьому витіснялися й винищувалися зубри.

Але з 1851 року Кавказька війна перемістилася на Західний Кавказ, яка до 1864 року закінчилася перемогою Росії. У долі зубрів, що мешкають тут, ці події відіграли істотну роль, оскільки воєнні дії відволікали населення від посиленого переслідування тварин, а внаслідок воєнних дій, міжусобиць і епідемій чуми, що їх супроводжували, населення регіону скорочувалося. При цьому з гірських областей, де поселення людини раніше розташовувалися в усіх придатних для зубра місцях, жителі переселилися на рівнину або емігрували до Туреччини, унаслідок чого гірська частина краю перетворилася на практично безлюдну. Передгір’я ж у настилий мирний час, навпаки, активно заселялися і горцями, і переселенцями з Росії, і їхній тиск на зубра став зростати.

За цих умов зубр, якого винищували в передгір’ях, отримав можливість переміститися в гори, де тепер уже не було його переслідувачів. Збереглися свідчення сучасників тих подій, які повідомляли про великі запаси переробленого м’яса звіра, помічені в селищах горців.

Але вже в 1880-х роках господарське освоєння проникло в лісові частини гір і посилилося настільки, що кількість зубрів стала помітно зменшуватися, і, за оцінками сучасників, їх залишалося не більше 500 особин. У той період від повного винищення їх врятувало лише те, що на Західному Кавказі було організовано «Кубанське полювання» та налагоджено систему охорони цих мисливських угідь.
Слід докладніше згадати про феномен існування великокнязівських полювань, оскільки саме вони відіграли вирішальну роль у збереженні аборигенного зубра в XIX і на початку ХX століть.

1888 року Біловезьку пущу площею 126 тис. га було передано Уділовому відомству, тобто у власність царського двору. «Турбота про збереження зубрів і влаштування в майбутньому царських полювань» була одним із головних завдань цього відомства. Того ж року було організовано Кубанське полювання, «щоб зберегти там зубрів і влаштувати правильне полювання». Воно було організоване великими князями Романовими – прямими родичами імператора Росії, які отримали право на полювання на площі 522 тис. га. Місце було обране знавцем Кавказу й полювання Ф.І. Коротким. З цією метою він 1887 року дослідив Головний Кавказький хребет. У лютому 1888 року було оформлено контракт, що давав виняткове право полювання для князів на північному схилі Головного хребта.

Управителем було поставлено Е.К. Ютнера - австрійського лісничого, який, користуючись набутим на батьківщині досвідом, організував ефективну охорону зубра. Великий штат єгерів, солідні витрати на боротьбу з хижаками та інші заходи гарантували успішне розмноження зубра. Примітно, що для відстрілу зубрів, полювання на яких було заборонено на території всієї Російської імперії, великому князю Сергію Михайловичу самому доводилося брати спеціальний дозвіл.

Убитий зубр на полюванні в XIX столітті (фотоархів С.О. Трепета)

1909 року Рада Кубанського козацького війська ухвалила рішення про поділ після закінчення оренди території Великокнязівського полювання. Почалася передача в оренду маси галявин у долинах гірських річок поблизу їхніх верхів’їв, а також узагалі в нижньому поясі гір, тобто в таких місцях, куди зубри та інша гірська дичина спускаються в сніжні зими. Розмах браконьєрства в той час описано в статті W. Koch.

На Кавказі вдалося упіймати й вивезти лише трьох зубрів. Перший, що отримав прізвисько Казбич, був упійманий 1866 року в урочищі Верхній Уруп і потім переправлений до Москви, але подальша його доля невідома. Другий зубр-бичок був упійманий біля річки Кіша 1899 року, і того ж року він доставлений до біловезького звіринця для «освіження крові» тамтешніх зубрів за рекомендацією проф. Г.П. Карцова. Є відомості, що цей зубр, який отримав прізвисько Казан, був невеликий, оскільки на ньому сильно позначилися пригоди великого переїзду, але він жодного разу не хворів. Точно відомо, що він жив у вольєрі з рештою зубрів ще 1903 року. Проте, що з ним сталося далі, незрозуміло, оскільки весь біловезький архів згорів у Першу світову війну.

Можна було б і закінчити згадку про цього зубра, але саме з цього розплідника вже в ХХ столітті було вивезено 6 звірів, які є предками сучасних тварин, а вони цілком могли бути його дітьми. У зв’язку з цим не вщухають суперечки: чи збереглися гени цього кавказького зубра чи ні?

Для нас найбільший інтерес становить третє зубреня, яке залишило гени кавказького зубра й якому судилося зіграти помітну роль у відродженні виду. Спійманий у травні 1907 року на схилі гори Пшекіш (за іншими джерелами, на Абаго), зубреня було перевезено до Біловезької пущі, а 1908 року імператор Росії подарував його відомому натуралісту й устроювачу зоопарків Карлу Гагенбеку з Гамбурга, де воно й жило до 1922 року. Потім Гагенбек поступився ним графу Арніму, його перевезли до Boitzenburg, де воно дожило до природної смерті 26 лютого 1925 року. Цей бик, що отримав прізвисько Кавказ, за своє життя залишив від біловезьких зубриць 7 телят, які й стали засновниками сучасної кавказько-біловезької лінії в розведенні зубрів.
Висока наукова цінність кавказького зубра була цілком оцінена як царським, так і надалі радянським урядом: і той, і другий збиралися заснувати тут заповідник. Але практичну охорону цих місць вдалося організувати лише до середини 1920-х років.

А протягом попередніх років кавказькі зубри поступово зникали. У монографічному нарисі І.С. Башкірова зазначено, що 1927 року на горі Алоус пастухами-імеретинами вбито 3 зубрів, які й були останніми на Кавказі! Надалі ні вартовими заповідника, ні спеціальними експедиціями ні зубрів, ні свіжих їхніх слідів не виявлено.

Така сама доля спіткала й біловезьких зубрів. Останнього дикого біловезького зубра було вбито 9 лютого 1921 року колишнім службовцем Біловезької пущі Варфоломієм Шпаковичем. Його сучасники вказували, що це був акт протесту проти дій нових властей пущі, які скасували заповідність цієї землі й приступили до розкрадання багатств пущі та тотальної вирубки заповідних лісів. Новими властями лісові ресурси пущі було віддано в необмежену концесію англійській фірмі Century European Corporation, яка розгорнула безпрецедентну вирубку найкращих лісів, було вивезено кілька мільйонів кубометрів добірної деревини! Можна зрозуміти спонукальні мотиви цієї людини, але, проте, останній дикий зубр загинув!

Великий князь на полюванні на зубра. XIX століття (фотоархів С.О. Трепета)

Порятунок зубра та повернення на Кавказ
Отже, у світі не залишилося жодного вільноживучого зубра, раніше так довго й ретельно оберіганого в Росії. На щастя, знайшлися люди, яким доля їх небайдужа. У Парижі 2 червня 1923 року зібрався перший міжнародний конгрес, присвячений проблемі збереження тварин у природі. На цьому конгресі було запропоновано концепцію порятунку зубра Яна Штольцмана. У серпні того ж року у Франкфурті створено Міжнародне товариство з відновлення зубра, керівником якого було обрано Курта Прімеля, директора зоопарку Франкфурта-на-Майні. Зоологи von der Groeben G. і Erna Mohr провели ревізію тварин, що залишилися, і 1926 року було завершено перший міжнародний перепис зубрів, який показав, що у світі залишалося лише 52 тварини.

Асканія-Нова стала одним із найважливіших етапів у справі відтворення зубра. Історія її така: на початку XIX століття ці землі імператором Миколою I було подаровано герцогу Ангальт-Кетенському, який приїхав із Німеччини. Він і заснував там поселення, яке назвав Асканія-Нова. Надалі територію придбав колоніст Фейн, а після весілля його доньки з Фальцем і пішов рід Фальц-Фейнів, власників цієї землі. Їхній онук Фрідріх Едуардович цікавився зоологією, його працями й з’явився світовідомий звіринець і науковий центр. На базі цього зоопарку займалися гібридизацією тварин, і саме там уперше у світі було проведено успішні досліди зі схрещування зубрів і бізонів.

За час громадянської війни співробітникам Асканії-Нової вдалося зберегти групу зубробізонів, але чистокровних зубрів, здатних до розмноження, в СРСР не залишилося. Програму відновлення зубрів у Росії склав Б.К. Фортунатов. В основі його проєкту була система розведення тварин на базі наявних у країні зубробізонів шляхом поглинального схрещування, так, щоб частка крові зубра поступово підвищувалася. Для цього потрібне було додаткове придбання чистокровних зубрів.

З висоти сучасних знань і успіхів тепер можна піддати сумніву доцільність захоплення в ті часи проєктами зі схрещування зубра з близькою йому формою – американським бізоном. Ймовірно, слід було б намагатися максимально зберегти чистокровність виду. Але подивімося, за яких обставин тоді ухвалювали такі рішення.

Реальність тих років і практика показали, що зубри погано розмножуються, і їхня кількість продовжує скорочуватися. До 1927 року зубрів залишалося вже лише 48. Але проблеми тривали: в Англії в мисливському парку Вобурн-Еббі, що належав герцогу Бедфордському, утримувалося 9 (а це тоді майже 20% усіх зубрів) тварин – нащадків звірів, подарованих йому на початку ХХ століття імператором Миколою II. Так цей герцог зверхньо знехтував рекомендаціями зоологів і став схрещувати своїх зубрів із биком, гібридним із домашньою худобою. У результаті всіх цих нащадків довелося вилучити з племінного розведення зубрів, ще більше скоротивши кількість збережених унікальних тварин.

З іншого боку, досліди зі схрещування близьких форм зубрів і бізонів, які проводилися в Асканії-Нова проф. І.І. Івановим, показали хороші результати й успішне відтворення в помісних тварин. Примітно, що подібну програму відновлення зубрів було прийнято й у Німеччині. Її куратором був Герман Герінг. Ця людина, яка любила полювання, в ієрархії Німеччини була ще й головним єгерем і лісничим. До 1939 року він неодноразово приїздив до Біловезької пущі на мисливські розваги й вирішив забезпечити зубрами та зубробізонами свої мисливські парки. З цією метою Герінг організував доставку бізонів до Німеччини. Безпосередньо гібридизацією та розведенням тварин займалися відомі зоологи брати Лутц і Гайнц Гекк, які працювали в Берлінському та Мюнхенському зоопарках. Саме вони займалися відтворенням первісного тура й тарпана (дикий кінь, що жив у лісах Європи).

На наш превеликий жаль, усі ці зубробізони не збереглися, оскільки загинули під час Великої війни.

Слід також згадати, що в довоєнний час з Асканії-Нова неодноразово зверталися до багатьох закордонних власників зубрів із проханням продати або обміняти тварин. Це було необхідно для виконання проєкту з повернення зубра на Кавказ, але позитивного рішення тривалий час отримати не вдавалося. У роботі з відтворення кавказького зубра довелося виходити з того факту, що ця форма в природі вже остаточно зникла, а залишилися її гени («кров») лише в міжрасових помісях. У Росії нащадків кавказького зубра не виявилося, і потрібно було їх придбати.

Конструктивними виявилися переговори з Німеччиною: 1933 року з Бойценбурга за посередництва фірми "Руе-Альфред" в обмін на антилоп і коня Пржевальського до Асканії-Нова було привезено чистокровного зубра на прізвисько Бодо. Він мав 25% кавказької крові, і це було дуже важливо для цілей проєкту. З залученням до розмноження Бодо в Асканії-Нова змогли успішно виконати першу частину проєкту – підготувати групу тварин, що мають кров справжніх кавказьких зубрів з мінімальною участю генів американського бізона, для транспортування на Кавказ.

Зубри взимку біля підніжжя гір (фото С.О. Трепета)

1940 року бик і чотири зубриці були спрямовані на Кавказ (іншу групу зубрів з Асканії-Нова 1937 року відправили до Кримського заповідника). Зубрів зустріли на залізничній станції і далі своїм ходом гірськими дорогами перегнали на відстань 35 км. Зрозуміло, що це було складне завдання, оскільки тварини виросли в безлісих степах і не були знайомі з горами. Яким же було гнати по пересіченій місцевості напівдиких зубрів співробітникам Кавказького заповідника, які на той момент побачили таких звірів уперше в житті! Але все минуло благополучно, і тварини були доставлені в заздалегідь підготовлені вольєри, збудовані в долині річки Кіша й названі «Кішинський зубропарк».

Того ж 1940 року дві зубриці отелилися, оскільки приїхали вже стільними від бика Бодо: на Кавказі народилися перші телята. Але вдалий початок не став тривалим, і 1941 року пав єдиний бик Журавель. Забезпечити йому заміну вже було нереально, оскільки почалася Велика Вітчизняна війна. Втім, від нього все ж народилося три бички, і коли до 1944 року вони досягли статевої зрілості, ріст стада продовжився.

До зими 1942 року Вітчизняна війна прийшла в тіснини Кавказу, бої проходили в безпосередній близькості від зубропарку. Співробітники, щоб зберегти зубрів від бомбардувань та інших пригод війни, вивели тварин із вольєрів і загнали їх у важкодоступну ущелину. За роки війни не було втрачено жодної тварини!

Зубрознавець С.Г. Калугін (фотоархів С.О. Трепета)

З 1946 року роботи з відновлення зубрів продовжилися. Технологія змінилася: тварини паслися вже вільно, і лише в зимовий час їх підгодовували й давали сіль - зубри стали жити самостійно й вільно. Виконанням проєкту з розведення зубрів та їх адаптації до умов Кавказьких гір став займатися С.Г. Калугін. 1952 року він організував перегін групи зубрів у східний район заповідника в Умпирську улоговину. Ця улоговина має придатні для зубра умови, розташована в глибині заповідника й важкодоступна. І 18 зубрів перегнали на відстань 65 км через перевали, скелі та гірські річки. Захід тривав 3 дні, але частина тварин потім повернулася. Наступного року довелося все повторювати, а з урахуванням отриманого досвіду тварин цього разу помістили у вольєр.

Зима в горах (фото С.О. Трепета)

Зубри, які освоювали улоговину, поступово піднімаючись ланцюжком галявин, розташованих уздовж річки Умпирка, самі вийшли на альпійські луки. Нащадки тварин, вирощених у степах, так само, як і їхні аборигенні попередники, стали здійснювати вертикальні міграції. А ось зубри з Кіші не робили таких спроб, і з 1949 року їх протягом п’яти років примусово перегонили в гори на альпійські луки. Згодом тварини стали здійснювати такі переміщення самостійно.

Новий етап у житті зубрів на Кавказі розпочався з 1949 року. У Польщі Радянський Союз придбав групу чистокровних зубрів в обмін на екзотичних для них тварин (білих ведмедів, верблюдів і лосів). Ці зубри стали основою для розведення їх на території Росії. Двох зубрів привезли до Кавказького заповідника. Першим був бик Пущанін, а потім, через два роки, доставили й Пухара. Згодом до заповідника було привезено загалом 15 чистокровних зубрів, але вже з російських розплідників.
Використання в розведенні чистокровних зубрів дало змогу практично повністю витіснити кров американського бізона. Починаючи з 1960 року зубри стали настільки численними й дикими, що управління цією популяцією стало неможливим, і вони заселяли дедалі нові й нові куточки заповідника.

Зубри в снігу (фото С.О. Трепета)

Сучасні виклики кавказьким зубрам
Продовжувачем робіт із відновлення зубрів на Кавказі слідом за С.Г. Калугіним став Олександр Степанович Немцев. Це визначний учений-зоолог, який віддав вивченню природи заповідника та збереженню зубра 20 років свого життя. На превеликий жаль, він трагічно загинув в авіакатастрофі під час проведення обльоту території заповідника на літаку «Сесна», виготовленому в Польщі 2001 року. Результати його досліджень об’єднано в монографії «Зубр на Кавказі». Це чудово ілюстроване видання вийшло у світ 2003 року, але автор уже не застав результату своєї праці.

Зубрознавець О.С. Немцев у лісі (фотоархів С.О.Трепета)

До початку 1980-х років доцільність робіт із відновлення зубрів у Кавказькому заповіднику було поставлено під сумнів. Підставою для цього послужило гібридне минуле звірів. Стали розроблятися рішення щодо вилучення зубрів із природи Західного Кавказу. Власне, результати досліджень і активність О.С. Немцева змогли захистити тварин від можливих проблем.

Звісно, в обговоренні таксономічного статусу зубра, для назви якого вже звичним стало визначення «гірський», має сказати своє слово сучасна генетика. Але розрахунки вже показали, що частка крові американського бізона становить лише 5%, а природний добір закріпив зовнішній вигляд тварин, який тотожний винищеному кавказькому зубру.

Інші приклади: червоний шляхетний олень, який так численний у сучасній Європі, має домішку крові американського побратима – оленя вапіті. Така сама проблема і з конем Пржевальського: значна частина особин має домішку «крові» від домашнього коня - іншого виду. При цьому вже зараз відомо, що адаптаційні можливості гірського зубра на порядок перевищують такі в чистокровних. Неодноразово робилися спроби натуралізації чистокровних зубрів і в Карпатських, і в Кавказьких горах, але результат цих робіт майже нульовий: тварини животіють у горах справді жалюгідним існуванням, вони погано розмножуються й насилу заселяють суміжні території.

Зубрознавець О.С. Немцев у поході (фотоархів С.О. Трепета)

Але повернімося до подальшої долі гірських зубрів, врятованих від абсурдних адміністративних рішень. Популяція цих тварин продовжувала процвітати на Західному Кавказі. Зубри освоїли територію Кавказького заповідника, заселили й сусідні ділянки. За своїм зовнішнім виглядом - фенотипом і особливостями поведінки - стали тотожні своїм винищеним попередникам. Загальна кількість зубрів уже наближалася до 1500, і вони заселили також і околиці заповідника.

Проте з початку 1990-х років доля тварин знову змінилася. Практично припинилося фінансування охорони природи, відбулося руйнування соціальної та економічної структур регіону. Унаслідок безупинного браконьєрства, навіть із застосуванням вертольотів, звук яких досі викликає в зубрів паніку, тварини зникли на більшій частині території свого колишнього мешкання. Від повного знищення їх врятували важкодоступні гірські хребти та безпрецедентні зусилля співробітників заповідника та його нового керівництва.

За даними зоологів, урятуватися вдалося лише 150 зубрам і лише у важкодоступній Умпирській улоговині! Ці тварини, рятуючись від винищення, навіть змінили свої звички. Так, раніше перед настанням зими гірські зубри мігрували в передгірні ліси, де зазвичай буває мало снігу й є доступні корми. Ці ж місця й найдоступніші для браконьєрів. Тепер же зубри на зиму піднімаються на вершини гір, де є альпійські луки, а сніг здувається вітрами, і там проводять усю зиму.

Сучасна ситуація з кавказьким зубром починає виправлятися, наразі їх уже понад півтисячі.
Незважаючи на те, що роботи з відновлення зубрів у світі ведуться вже протягом 80-ти років, їхні результати досі не можна вважати успішними.

Незаконне полювання продовжує залишатися чинником, що перешкоджає відновленню виду. Нестача сприятливих зимівель у межах Кавказького заповідника та відсутність належної охорони суміжних територій обмежують можливості розселення зубрів. Таксономічний статус гірських зубрів остаточно не визначено й є предметом дискусії.

*Товариство охорони природи та біорізноманіття (NABU, Німеччина) наразі реалізує програму збереження популяції гірського зубра на Кавказі. Основна мета першого етапу цієї програми — оцінити сучасний стан і можливість збереження популяції гірського зубра. Дослідження проводяться співробітниками наукового відділу Кавказького заповідника та фахівцем з Інституту проблем екології та еволюції ім. О.М. Северцова. Поряд із традиційними популяційними дослідженнями йде вивчення генетичної структури популяції зубра. Прикладна частина проєкту передбачає розроблення та впровадження практичних заходів, спрямованих на збереження й подальший розвиток популяції гірського зубра, а також переселення цих тварин у нові регіони. Ця робота дасть змогу затвердити природоохоронну значущість гірського зубра на федеральному та міжнародному рівні й забезпечити його довгострокове збереження на Кавказі.

Тарас Сіпко із зубрами

Статтю спеціально для Wildlife.by надіслано Т.П. Сіпком.

* Тарас Петрович СІПКО - кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник інституту екології та еволюції ім. О.М. Северцова РАН. Голова Комітету з вивчення зубрів, бізонів і вівцебиків РАН. Займається реінтродукцією зубра, лісового бізона, вівцебика, лося в Росії, а також вивченням генетичних аспектів збереження та розвитку популяцій копитних. Автор понад 200 публікацій, зокрема трьох колективних монографій. Керівник проєкту із заселення Арктики вівцебиком, а також куратор проєкту зі збереження північного оленя.

*Статтю "Повернення зубра на Кавказ: 70 років великому проєкту" раніше було опубліковано на міжнародному сайті, присвяченому зубру: http://wisent-wissen.npage.de