Агросектор і його кредитні врожаї

Аграрний сектор поступово відновлює реноме однієї з ключових галузей української економіки. Так, за результатами «кризового» 2009-го сільське господарство виявилося єдиним сегментом економічної діяльності, який зумів уникнути падіння обсягів виробництва (+0,1%). Непогану динаміку галузь демонструвала і 2010—2011 років. Зокрема, завдяки доброму торішньому врожаю (збір зернових збільшився на 44%) споживча інфляція в березні 2012-го знизилася до 1,9% у річному вираженні (за підсумками 2011-го — до 4,6%).

Але, попри значний потенціал, АПК не отримує адекватної фінансової підживи від банківського сектору. Особливо ця проблема болісна для невеликих приватних (фермерських) господарств. Державна допомога — теж поки що не для них. Аграрна реформа в нинішньому її варіанті проблему не вирішує.

Індикатором недокредитування агросектору може слугувати хоча б той факт, що якщо торік «аграрна» частка у ВВП склала близько 8%, то питома вага кредитів сільськогосподарських підприємств у портфелі нефінансових корпорацій була менша за 6%.

За розрахунками Мінагрополітики, лише для розвитку інфраструктури та оновлення основних фондів галузі потрібно найближчими чотирма-п'ятьма роками понад 50 млрд дол. Проте проблема фінансування гостро стоїть і в контексті вирішення тактичних завдань. За оцінками міністерства, на проведення весняно-польових робіт аграріям знадобиться 36 млрд грн. З них 27 млрд нібито вже є — це власні кошти господарств. Дефіцит же ресурсів у 8,5 млрд грн доведеться перекривати переважно за рахунок кредитів. Від того, чи вдасться це зробити, залежить дуже багато. Нинішній урожай прогнозується однозначно меншим за торішній, що охолоджує бажання банків кредитувати аграріїв. А в українських реаліях це перетворюється на макроекономічний виклик (як з погляду ВВП та інфляції, так і платіжного балансу).

Паростки кредитних надій

Згідно з результатами опитування Міжнародної фінансової корпорації (МФК), 75% агропідприємств мають обмежений доступ до банківських кредитів. Основними джерелами фінансування господарської діяльності для них залишаються власні кошти (нерозподілений прибуток — для 60% респондентів, особисті заощадження — для 13%). Банківські кредити отримують лише 28% сільгосппідприємств.

Натомість банкіри декларують готовність видавати позики АПК. «Практично всі банки, які розвивають МСБ і корпоративний бізнес, готові кредитувати аграріїв, — каже заступник голови правління Райффайзен Банку Аваль Віктор Горбачов. — У нас кожен п'ятий кредит, наданий бізнесу, адресується саме підприємству АПК. На початок року наш портфель кредитів для АПК склав близько 5 млрд грн. При цьому понад 65% позик було видано безпосередньо агровиробникам».

«Для нас аграрна індустрія — одна з пріоритетних. Частка кредитів аграріям у портфелі банку майже дорівнює частках інших провідних індустріальних секторів економіки», — зазначає і директор департаменту підприємств АПК, харчової, легкої промисловості та торгівлі Промінвестбанку Сергій Середа.

«Близько 50% кредитного портфеля юридичних осіб банку — підприємства сільськогосподарського сектору та переробки. Ми вбачаємо в цьому сегменті свою стратегію», — каже й Олексій Ступак, директор департаменту розвитку корпоративного бізнесу «Креді Агріколь Банку».

Останніми роками банківський сектор справді активізувався у фінансуванні АПК. Торік банки прокредитували аграрний сектор на 13,3 млрд грн, що на 44,6% більше, ніж роком раніше. Банкіри підкреслюють, що обсяги фінансування могли б бути суттєвішими, проте кредитний запал фінустанов охолоджує низка ризиків. Зокрема, нестабільність урожаїв, фактична відсутність ефективних інструментів їх страхування; цінові коливання (як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках); законодавчі прогалини та невизначеність у питанні права власності, розпорядження сільськогосподарськими угіддями; дефіцит потужностей для зберігання аграрної продукції.

Але мало не найбільша перешкода — відсутність ринку землі, що не дозволяє банкам брати її в заставу.

На кредитну активність банків не можуть не впливати також нещодавні перебої з ліквідністю в системі, що виникли через жорстку монетарну політику НБУ, спрямовану на підтримку курсової та цінової стабільності. Як наслідок, процентні ставки пішли вгору, причому інерція спостерігається й досі. При цьому кредитори охочіше видають, зокрема й аграріям, короткі позики (на строк до 12 місяців) на поповнення обігових коштів — для проведення посівної, збору врожаю тощо.

Складніше отримати позики на реалізацію інвестиційних проєктів (закупівлю обладнання та техніки, будівництво елеваторів і овочесховищ тощо) — на п'ять і більше років. Хоча нібито все-таки можливо. Зокрема, у пресслужбі Ощадбанку ZN.UA повідомили, що видають позики й на будівництво заводів, які займаються переробкою сільськогосподарської продукції, «наслідком чого є поступовий перехід українських компаній від сировинної переробки до виробництва готової продукції».

При цьому банкіри визнають, що робота з АПК — досить клопітка праця, яку можуть «потягнути» далеко не всі фінустанови. Часто банкам просто не вистачає підготовлених фахівців, які могли б адекватно оцінювати ризики кредитування агросектору.

Розмір має значення?

Банкіри запевняють, що для них «масштаб» потенційного позичальника особливого значення не має. «У процесі ухвалення рішень для нас не є визначальним розмір підприємства. Принципове значення має наявність у клієнта достатньої власної інфраструктури й технічних засобів, а також якість фінансів і менеджменту підприємства, зрозуміла банку стратегія розвитку», — переконує С. Середа з Промінвестбанку. «Розмір кредиту може варіюватися від кількох десятків тисяч гривень до сотень мільйонів і більше. Насамперед сума кредиту визначається виходячи з потреб і цілей сільгоспвиробника», — каже В. Горбачов із «Райффайзен Банку Аваль».

Представники ж аграрного ринку констатують, що банківські установи набагато охочіше взаємодіють із великими господарствами й агрохолдингами, які мають в управлінні десятки й сотні тисяч гектарів землі. За словами аналітика консалтингової компанії «ААА» Марії Колесник, умови кредитування для цих суб'єктів лояльніші (зокрема — дешевші) порівняно з господарствами середньої руки (1—10 тис. га землі) та малими (до 1 тис. га). «Банки самі ходять за ними, щоб дати їм позики, бо якісних позичальників у корпоративному секторі замало», — переконує експерт.

Додаткова перевага для багатьох агрохолдингів — «спорідненість» з окремими банками, з якими вони разом входять до складу одних фінансово-промислових груп. Проте, на диво, експерти й учасники ринку запевняють, що інсайдерські кредити — не надто поширена практика. «Зазвичай таке кредитування відбувається для перекриття розривів у ліквідності. Навіщо відбирати в себе капітал, якщо можна його залучити на стороні?» — зазначає пані Колесник.

«Так звані сімейні зв'язки з банками не означають наявності особливих вигідних умов для компаній чи інших привілеїв. Існують певні обмеження на надання капіталу (афілійованим структурам), є ліміт на фінансування „в одні руки“ (зокрема з боку НБУ), — констатує перший заступник гендиректора Harveast Holding Дмитро Скорняков.

Ще один великий плюс для деяких агрохолдингів — розміщення акцій на провідних міжнародних біржах. Це не лише підвищує їхню привабливість серед банків (з погляду прозорості роботи, захисту інвестицій тощо), а й дає доступ як до публічного ринку запозичень, так і до залучення значних кредитів від іноземних банків. Такий залучений ресурс зазвичай дешевший, ніж в Україні, і довгостроковіший.

Щоправда, представники агрохолдингів визнають, що в активному залученні кредитних ресурсів за кордоном є свої ризики, насамперед валютні. «Якщо компанія йде на такі запозичення, то вона повинна якимось чином застрахувати себе від ризиків коливання валютних курсів. В Україні на сьогодні, на жаль, інструменти хеджування відсутні. Тому зовнішнє кредитування може собі дозволити лише компанія, яка має експорт і, відповідно, валютну виручку. Такій компанії можна й потрібно йти на міжнародні ринки капіталу», — вважає Дмитро Скорняков.

Середнім господарствам складніше отримати позики, ніж агрогігантам, хоча й реально. «Такі компанії — мобільніші, вони можуть купити стандартний продукт і скористатися ним набагато швидше, ніж, наприклад, великі вертикально інтегровані агрохолдинги, у роботі з якими потрібно проводити комплексний консолідований аналіз бізнесу групи», — зазначає Віктор Горбачов. «Цільовою групою позичальників ми вважаємо підприємства із земельним банком 2 тис. га і більше. Ми запроваджуємо спеціальні програми співпраці саме для середніх компаній заради того, щоб зробити умови фінансування й доступність до фінансового ресурсу близькими до тих, які мають великі холдинги», — розповідає Олексій Ступак.

Для «середняків» обсяг кредитів може становити десятки мільйонів гривень. Середня вартість же гривневого ресурсу коливається в діапазоні 18—22% річних. При цьому Марія Колесник зазначає, що деякі аграрії, не маючи валютної виручки, всупереч нормативній забороні, отримують і дешевші валютні кредити. «Для цього залучаються спеціальні компанії-посередники, на які й оформляються позики», — розповідає експерт. У таких випадках вартість кредитів може становити 10—12% річних. Водночас явище це не масове — досвід 2008—2009 років усе ще свіжий у пам'яті.

За словами керівника ТОВ «Агрофірма „Брусилів“ Василя Демчука (Житомирська область), під час ухвалення рішення про видачу позики банки приділяють багато уваги кредитній історії потенційних позичальників, структурі їхньої власності, ризикованості бізнесу. „Кредитори „натхненно“ закликають концентрувати на собі фінансові потоки. Чим більший обсяг кредиту, тим вища частка обороту, яка має проходити через кредитора“, — зазначає аграрій. Він також підкреслює, що банки дуже скрупульозно підходять до оцінки фінансового стану позичальника. Обов'язковою складовою під час аналізу є офіційна фінансова звітність (неофіційні грошові потоки якщо беруться до уваги, то вкрай рідко) і якісно підготовлений бізнес-план. Здавалося б, нічого надзвичайного, адже кредитування агропідприємств — теж бізнес. І ризикований. Але надто вже прискіпливі банкіри до позичальників…

Що ж стосується невеликих фермерських господарств, то хоч банкіри й переконують, що готові кредитувати і їх, на практиці роблять це дуже неохоче — зазначають самі аграрії. При цьому умови кредитування здебільшого непосильні для більшості потенційних позичальників. Нині номінальна вартість гривневих позик для цього сегмента агропозичальників коливається в середньому в діапазоні 23—26%. «Однак з урахуванням супутніх витрат (на страхування, послуги нотаріуса тощо) ефективна ставка зростає до й зовсім непосильних 35—40%», — розповідає фермер Микола Лящук (Київська область). Кредити ж — переважно короткострокові.

Генеральний директор Українського клубу аграрного бізнесу Володимир Лапа зазначає, що «витрати банків на оцінку позичальника не відповідають тому доходу, який кредитор від нього може отримати». Експерт вважає, що для нарощування кредитування дрібних господарств мають бути спеціальні програми — «розвиток кредитних спілок або державного гарантування».

Окрім дорожнечі позик, серйозна проблема для фермерів — це застава. Банки зазвичай вимагають, щоб її вартість щонайменше вдвічі перевищувала розмір позики. «Саме такі високі вимоги зачиняють кредитні двері перед 90% малих господарств», — каже Микола Лящук. При цьому перелік прийнятних предметів для застави вельми вузький. Це переважно сільськогосподарська техніка (причому — нова, або досить нова, що прослужила до трьох років), або більш-менш ліквідні об'єкти нерухомості (бажано — житлової чи комерційної в містах). Значно рідше приймається забезпечення у вигляді майнових прав на майбутню сільськогосподарську продукцію (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Перелік інструментів розширюється залежно від розмірів позичальників. Для агрохолдингів це можуть бути також корпоративні права, для середніх господарств, скажімо, контракти з компаніями національного та міжнародного масштабу на постачання продукції, товари в обігу, складські свідоцтва тощо.

Банкіри зазначають, що здебільшого аграрії — досить сумлінні позичальники на тлі представників інших секторів економіки. «Основними причинами погіршення якості обслуговування можуть бути чинники, спричинені природними ризиками чи непрогнозованими змінами ринкового середовища. Під їхнім впливом ми здійснили кілька реструктуризацій», — ділиться Олексій Ступак.

«У нашому банку відсоток проблемних кредитів, виданих агропідприємствам, обчислюється однозначним числом, яке суттєво нижче, ніж у середньому за всіма видами бізнесу. Однак ми працюємо з цим сегментом уже дуже давно, добре його знаємо. Тому, думаю, що в середньому по банківській системі цей відсоток вищий, але навряд чи перевищує 12—15%, що вважаються сьогодні допустимим показником», — зазначає Віктор Горбачов. За його словами, на фінансування здебільшого можуть розраховувати вже перевірені клієнти, які залишалися з банками у відкритому діалозі навіть у непрості для всіх часи, і чий бізнес, а також його ризики добре відомі банкам і правильно оцінені.

Держпідтримка й земельна реформа: для обраних?

Щонайменше на словах держава (в особі чиновництва) готова підтримувати аграріїв у залученні кредитних ресурсів. Для цього з бюджету виділяються кошти на компенсацію частини відсоткових виплат. Зокрема, 2012-го на відповідні цілі в уряді планують спрямувати 500 млн грн. «Це досить велика сума, значно більша, ніж 2011 року», — хвалився агроміністр Микола Присяжнюк.

Чи справді наміри будуть реалізовані, покаже час. Практика ж минулих років свідчить, що заявлені обсяги держкоштів далеко не завжди виділяються, адже це — не захищена стаття бюджету.

Загалом банкіри такий механізм підтримки галузі вважають ефективним. «Щоб отримати компенсацію, необхідно мати чинний кредит на умовах і згідно з конкретними цілями, зазначеними в законодавстві, а також надати певний перелік документів до комісії, яка на конкурсних засадах визначає перелік підприємств, що отримають держпідтримку», — розповідає В. Горбачов.

«Ось тут собака й заритий, — додає власник середнього господарства на півдні країни, який побажав не називати своє ім'я. — Держпідтримка надається або «своїм», або ж тим, хто готовий давати «відкати». Без останніх обійтися практично нереально. Торік узагалі дійшло до абсурду — вимагали спочатку «позолотити руку», а вже потім видавати компенсації».

Крім того, представники малого та середнього аграрного бізнесу переконані в тому, що більшість держкомпенсацій дістаються саме агрохолдингам. «Тобто тим, у кого найменше моральних прав на них претендувати», — додає наш співрозмовник. «Ми орієнтуємося лише на свої можливості й на дотації з боку держави не розраховуємо», — парирує представник Harveast Holding Д. Скорняков.

Ще одним каналом фінансової підтримки для аграріїв цього року можуть стати заставні закупівлі зерна Аграрним фондом (АФ). Максимальний обсяг позики складе 80% від мінімальної закупівельної ціни на зернову культуру. «Ми спробуємо купити таким чином 900 тис. тонн зерна, — розповідав ще нещодавно заступник, а нині вже генеральний директор АФ Ігор Якубович. — Сільгоспвиробник може продати вже зібраний урожай до Державного інтервенційного фонду й отримати кошти, які йому необхідно повернути до 1 грудня». Понад 2 млрд грн АФ планує витратити й на закупівлю за форвардними контрактами 1,3 млн тонн продовольчого зерна. Аграрії зазначають, що механізми ці — самі по собі досить непогані. Але питання, знову ж таки, у «вартості» доступу до них і прийнятності розрахункової ціни.

Щодо перспектив земельної реформи в нинішньому її варіанті та розвитку аграрного кредитування, учасники ринку здебільшого поки що налаштовані скептично. Так, у нещодавньому зверненні Американської торгової палати, Європейської бізнес-асоціації, Незалежної асоціації банків України (НАБУ), аграрних об'єднань (Українська аграрна конфедерація, «Укрцукор», «Укроліяпром», «Союз молочних підприємств» тощо) до керівництва країни зазначалося, що обмеження землекористування орендарями в розмірі не більше 10% площ сільгоспугідь в одному районі та не більше 100 тис. га на території України, а також заборона на придбання сільгоспземель юрособами «неприйнятні та нічим не обґрунтовані». Як відомо, відповідні норми передбачені в законопроєкті «Про ринок земель», ухваленому парламентом у грудні 2011 року в першому читанні.

«Товаровиробники, фінансово-банківська спільнота занепокоєні, що цим законопроєктом ні для одного з інших банків, крім так званого державного земельного банку, не передбачено право на здійснення діяльності на ринку земель сільськогосподарського призначення (ст. 1, ст. 3), а також право заставодержателя (ст. 57) таких земель. Цьому банку надано право здійснення невластивих для банку як фінансової установи операцій з продажу землі та передачі її в оренду, що забороняється законом України „Про банки і банківську діяльність“ для решти банків», — зазначалося у зверненні.

«Якщо земельний банк отримає монопольне право на реалізацію земель при кредитуванні іншими банками фізичних осіб під заставу землі (а такі пропозиції лунали), обсяги кредитування, навпаки, зменшаться, — прогнозує В. Лапа з Українського клубу аграрного бізнесу. — Якщо ми хочемо, щоб компанії отримували кредити під заставу землі, вони повинні мати цю землю у власності. У нас немає оптимізму щодо використання такого інструменту, як застава довгострокової оренди», — зазначає пан Лапа.

Водночас М. Колесник зазначає, що, зокрема, іноземні банки все ж готові брати в заставу й довгострокові договори оренди (хоча б на 5—10 років). «Однак тут потрібно суттєво вдосконалювати законодавство. В умовах, коли фактично в будь-який момент власник може прийти й розірвати договір оренди, ніхто працювати не буде», — резюмує експерт.