Невивчені уроки Чорнобиля

Двадцять шість років минуло відтоді, як світ сколихнула найбільша в ХХ столітті техногенна катастрофа — вибух 4-го реактора Чорнобильської АЕС. Час поступово розставляє все по своїх місцях. Залишилася лише одна «біла пляма» в цій катастрофі — юридично визнати, що причина аварії — це не дії персоналу, а прорахунки, недоліки реактора РБМК-1000. А персонал просто «реалізував» ці прорахунки.

Для розслідування причин аварії на ЧАЕС було створено урядову комісію, результати її роботи послужили вагомими доказами в суді, який винними в аварії визнав шістьох працівників Чорнобильської АЕС на чолі з директором. Тобто провину поклали на персонал АЕС, при цьому ніхто з вищих інстанцій (Міністерство енергетики та електрифікації, Атомнагляд, Інститут атомної енергії ім. Курчатова як генпроєктувальник і науковий керівник РБМК тощо), без дозволу яких проведення будь-яких експериментів на АЕС неможливе, не був притягнутий до відповідальності. Хоча, якби СРСР був правовою державою, цього суду над персоналом взагалі б не було. У Правилах ядерної безпеки для реакторів чітко сказано, що система аварійного захисту реактора має бути спроєктована такою, щоб могла привести його в підкритичний стан з будь-якого режиму роботи ядерного реактора. 4-й реактор ЧАЕС почав розганятися й вибухнув після натискання кнопки АЗ-5, яка й привела в дію той самий неправильно спроєктований аварійний захист.

Сам проєкт реактора РБМК-1000 — дітище Курчатовського інституту. Серед найвагоміших осіб проєкту — керівник інституту академік А. Александров (на момент аварії — президент Академії наук СРСР), академік М. Доллежаль та ін.

На час Чорнобильської катастрофи в СРСР експлуатувалося 14 реакторів типу РБМК-1000. З них чотири — на Чорнобильській АЕС, чотири — на Курській, чотири — на Ленінградській і два — на Смоленській АЕС.

Одразу після того, що сталося, було розроблено комплекс заходів для підвищення надійності РБМК-1000, і ці заходи були обов'язковими для всіх вищеперелічених АЕС з реакторами РБМК-1000. Ось цей комплекс заходів і є ключем до розуміння причини аварії на ЧАЕС, оскільки ясно, що якщо, наприклад, автомобіль розбився через несправність гальм, то реконструювати потрібно саме гальма, а не карбюратор.

Юридично ухиляння від оприлюднення справжніх причин аварії було оформлено досить банально — розділили кримінальну справу про аварію на ЧАЕС на дві частини, і та, яка стосувалася якості проєкту РБМК-1000, була нібито відправлена на додаткове розслідування, а насправді надійно сховена в архівах Москви. Відповідь на запитання, чому це було зроблено, лежить на поверхні: щоб урятувати «обличчя» радянської атомної науки, а особливо тих, хто розробив цей проєкт. Це було зроблено зі страху, що справжні дані про аварію на ЧАЕС розвінчають міф про якість фахівців Курчатовського інституту та інших НДІ й проєктно-конструкторських організацій, причетних до проєкту РБМК. Тоді багато країн світу замислилися б про доцільність співпраці в галузі атомних технологій і проєктів АЕС, розроблених як у цих інститутах, так і в Росії загалом.

Серед експлуатаційного персоналу атомних електростанцій задовго до аварії на ЧАЕС ходили чутки, що деякі фахівці-реакторники критично оцінювали проєкт РБМК-1000 і, більше того, подавали свої викладки та розрахунки до вищих інстанцій (Атомнагляд, керівні органи КПРС тощо), де доводили неспроможність проєкту та великий ризик аварії. Природно, це не могли бути публічні дебати про недоліки проєкту. Але контраргументи влади були непохитними: і в Курчатовському інституті, і в інших причетних до проєкту відомствах працюють академіки, доктори наук, а ти, мовляв, хто такий? Я був очевидцем розмови, коли співробітник Держатомнагляду СРСР А. Ядрихінський підтвердив, що він подавав службову записку «нагору» ще до аварії на ЧАЕС, у якій доводив розрахунками, що реактор РБМК-1000 може вибухнути за певних параметрів його експлуатації.

Остаточні умови для ядерної аварії саме на ЧАЕС склалися, коли було ухвалено рішення про вилучення з активної зони реактора всіх додаткових поглиначів (ДП), які почали ставити після «перепалу» технологічного каналу (ТК) на Ленінградській АЕС 1975 року і які слугували для стабілізації нейтронного поля в реакторі. Подію вилучення ДП було навіть відзначено державними нагородами — врученням премії Ленінського комсомолу авторам і учасникам.

Перелік недоліків реактора РБМК-1000 досить великий: різні фахівці налічують від 15 до 32 прорахунків і навіть відхилень від чинних на той час норм ядерної безпеки. Передусім, найголовніший недолік — це позитивний паровий коефіцієнт реактивності, який, без сумніву, відіграв основну роль в аварії 4-го реактора ЧАЕС. На практиці він проявляється так: якщо в активній зоні реактора зменшується кількість теплоносія (води) або ж теплоносій закипає, то через нейтронно-фізичні характеристики активної зони реактора починається мимовільне збільшення потужності (розгін), внаслідок якого теплоносій ще більше закипає (випаровується), тобто теплоносія стає ще менше в активній зоні, що, у свою чергу, призводить до збільшення потужності реактора. І так буде тривати до повного зневоднення активної зони та руйнування реактора. Цей розгін реактора має компенсуватися системою управління та захисту (СУЗ) реактора, а розрахунки критиків проєкту РБМК і режими, які виникали на практиці під час експлуатації реактора, показують, що можливий такий режим, коли СУЗ реактора не впорається. Найгірше в цьому прорахунку те, що його неможливо усунути без повної переробки всього проєкту РБМК. Тому всі реактори РБМК-1000, що залишилися в експлуатації на російських АЕС, експлуатуються з цим порушенням норм ядерної безпеки.

Курчатовський інститут «примудрився», наприклад, порушити навіть чинні в СРСР Правила ядерної безпеки реакторів, що приписували, що в реакторі має бути щонайменше дві системи безпеки, які мають діяти незалежно одна від одної, тобто бути побудовані на різних принципах, і кожна з цих систем могла привести ядерний реактор у підкритичний стан незалежно одна від одної. У РБМК-1000 лише штучно, перейменуванням, а не функціонально стрижні СУЗ розділили на дві групи. Інших систем безпеки, що діють за іншим принципом, у РБМК немає. Загалом у звитяжному інституті хвалені вчені зуміли створити ядерний реактор, який має властивість вибухати.

Останній реактор РБМК-1000 в Україні зупинено 2000 року. Але реактори цього типу продовжують експлуатуватися в Росії. Смоленська АЕС із трьома енергоблоками на реакторах РБМК-1000 розташована на р. Десна (притока Дніпра — головної водної артерії України), а Курська АЕС із чотирма реакторами РБМК-1000 — на притоці Десни — р. Сейм. А це означає, що всі скиди та викиди з цих АЕС негайно опиняються в Україні. Більше того, наш гіркий досвід показав, що ядерні аварії не знають кордонів.

В Україні нині експлуатуються 15 атомних реакторів типу ВВЕР (PWR) на чотирьох АЕС, крім того, планується будівництво ще двох реакторів цього ж типу на Хмельницькій АЕС. Проєкти всіх цих реакторів розроблені в Росії фахівцями тих самих інститутів і установ, представниками тієї самої школи, що й проєкт РБМК. Більше того, одному з провідних проєктних інститутів Росії в галузі атомних технологій присвоєно ім'я М. Доллежаля, одного з «співавторів» найбільшої техногенної катастрофи у світі. Це означає, що ми маємо справу з «фірмами», м'яко кажучи, з «підмоченою» Чорнобилем репутацією.

Україна має можливість співпрацювати в галузі ядерних технологій з будь-якими розвиненими країнами. Але вибір незмінно падає лише на Росію: проєкт реактора ВВЕР, паливо для нього, технологія виробництва власного палива для АЕС тощо. Пояснення цьому «феномену» є одне — атомному лобі України легше «дерибанити» (у Росії це називається «пиляти») бюджетні гроші України з атомним лобі Росії. Тому маємо те, що маємо. Хоча цілком ясно, що співпраця в ядерній галузі лише з технологічно відсталою Росією загрожує національній безпеці України, зокрема й з погляду монополізації цієї галузі однією країною-постачальником. Яскравим прикладом цього може служити проблема російсько-українських газових угод.

Про неблагополучне становище ядерної галузі в самій Росії говорять деякі події, свідками яких став світ. Так, на саміті країн-донорів у Києві 26 квітня 2011 року, присвяченому 25-річчю Чорнобильської катастрофи та збору коштів на будівництво «Укриття-2», перший віцепрем'єр-міністр Росії І. Сєчин у присутності приблизно 40 представників країн-донорів гучно заявив, що в Росії через аварію на японській АЕС провели стрес-тести на всіх російських АЕС. А «протестували» їх на те, що вони витримають землетрус у 10 балів і припливну хвилю цунамі заввишки 14 метрів. За заявою І. Сєчина, усі російські АЕС стійкі до таких викликів природи. Будь-яка здорова людина знає, що таких хвиль у Росії не може бути на жодній із річок, на яких розташовані АЕС. Що стосується землетрусів, то жодна з АЕС не проєктувалася на сейсмонебезпеку понад шість балів. Доказом цього служить історія Кримської АЕС, коли перед її пуском в експлуатацію 1988 року з'ясувалося, що в Криму можуть бути землетруси до восьми балів, а проєктували АЕС на шість балів. Урешті Кримську АЕС просто закрили. Ну як же АЕС у Росії витримали, навіть теоретично, такі землетруси та цунамі, якщо навіть таких проєктів атомних станцій не існує? Виходить, що вся ця історія зі стрес-тестами — просто брехня на державному рівні.

Або ще приклад. На провідних телеканалах Росії голова «Росатому» С. Кирієнко доповідає В. Путіну, що в Росії будують АЕС, які витримують падіння літака. Ну а як тоді бути з реальністю? 1986 року під час засипання аварійного 4-го реактора ЧАЕС один із вертольотів схибив і на парашутику спустив «мішок» зі сумішшю піску, доломіту тощо вагою близько двох тонн на покрівлю центрального залу 3-го реактора, який пробив дах наскрізь і впав, на щастя, поруч із реактором. Падіння літака призвело б до набагато гірших наслідків. А в Росії експлуатуються 11 реакторів, аналогічних чорнобильським.

Ось ця «реклама», заснована на відвертій брехні, має щонайменше насторожити. Тим паче що гіркий досвід такого блефу вже є, коли на початку 80-х років один зі створювачів проєкту реактора РБМК академік М. Доллежаль заявив у центральній пресі, що реактор РБМК-1000 настільки надійний і безпечний, що його можна ставити хоч на Красній площі в Москві. Як відомо, практика показала протилежне. Висновок напрошується сам собою: не можна впроваджувати технології, безпека яких не доведена достовірно, щоб не довелося потім звертатися до всього світу з простягнутою рукою за допомогою, як це було аж до чвертьстолітнього «ювілею» Чорнобильської катастрофи.

Прикладом виваженого підходу може служити Німеччина, яка після об'єднання 1990 року закрила АЕС «Норд», де експлуатувалися реактори ВВЕР, аргументуючи такий крок тим, що цей реактор не відповідає нормам ядерної безпеки. Та й Європейський Союз рекомендує своїм новим членам відмовитися від експлуатації російських ВВЕР з тих самих причин. Зовсім нещодавно в ЗМІ з'явилася інформація, що Польща вирішила збудувати першу АЕС на своїй території. Найцікавіше, що в тендері на вибір проєкту та на будівництво АЕС Росії немає взагалі, а є лише Франція та дві американсько-японські компанії. Просто за кордоном розуміють, що конструктор «москвича» ніколи не створить «мерседес».

У самій же Україні комерційний, бізнесовий підхід до ядерних технологій явно взяв гору над професійним. Взагалі становище справ у нашій атомній енергетиці викликає серйозне занепокоєння. Впадає в очі відсутність комплексного підходу до вирішення проблем — створення безпечного геологічного сховища для захоронення високоактивних РАВ і РАВ, що містять трансуранові ізотопи, інфраструктури для зняття АЕС з експлуатації (передусім ЧАЕС) тощо. До управління та контролю в атомній галузі залучаються кадри, вельми далекі від атомної тематики. Так, нещодавно по телевізору виступає людина, яку я знаю як дуже далеку від атомних реакторів, але яка розповідає про переваги ВВЕР перед іншими типами ядерних реакторів. І я з величезним подивом дізнаюся, що вона, виявляється, уже виконавчий директор НАЕК «Енергоатом». Або ж у прямому ефірі чую, як доктор наук, який має пряме відношення до ядерних реакторів, плутає одне з фундаментальних понять фізики ядерних реакторів — миттєві нейтрони та швидкі нейтрони.

Для того щоб сталася якась подія, потрібні необхідні й достатні умови. Необхідні умови для ядерних катаклізмів в Україні вже видно, але щоб вони не стали достатніми, необхідно докорінно переглянути політику в ядерній галузі. Ми просто зобов'язані це зробити.

Про автора. Анатолій Олексійович Грицак — інженер-атомник. У момент аварії на ЧАЕС керував першим енергоблоком, свідок самої аварії та ліквідатор її наслідків.