Острівці в океані брехні

«Лідер Компартії у разі перемоги на парламентських виборах обіцяє за три роки повернути всі вклади в Ощадбанку СРСР. Механізми й джерела виплат КПУ оприлюднила у своїй антикризовій передвиборчій програмі» — таку «чудову» новину країні транслює 21 липня Перший національний телеканал.

Звісно ж, без будь-яких експертних оцінок такої заяви та без питання «Чому комуністи, що перебувають при владі, не ініціюють подібного зараз?» Загалом в ефірі державного телеканалу багато «хороших новин»: Микола Азаров обіцяє, що європейська фінансова криза Україні не загроза; діти шахтарів отримують пільги при вступі до вишів; соціальні стандарти ростуть не щодня, а щогодини. Усе настільки радісно, наскільки далеко від дійсності та журналістських стандартів. А в цей час інформаційна сфера, де відображено реальну країну, скорочується, як шагренева шкіра.

Напередодні парламентських виборів владі практично вдалося зачистити інформаційний простір, у якому живе більшість громадян. У цьому просторі, більш ніж на 70% складеному з телевізійного ефіру, кількість суспільно-політичних тем знизилася до небаченого раніше рівня. Лише кілька цифр: у червні кількість політичних тем, що висвітлюються телеканалами, впала до безпрецедентних 16%, тобто політику згадували в одному із семи новинних повідомлень (дані контент-аналізу Академії української преси). І якщо раніше ми говорили про тренд «таблоїзації» ЗМІ, який характерний не лише для України, то «пожовтіння» центральних українських телеканалів явно випереджає всі світові тенденції.

Чим живе українське телебачення? У ньому вся країна масово шукає наречених, міняється дружинами, спостерігає за «зірками», готує й худне в прямому ефірі. При цьому країна телевізійна не живе реальним життям своїх громадян, не згадує про проблеми, з якими вони мають справу щогодини й щохвилини.

Більше того, про ці проблеми перестали говорити навіть у новинах. Зростання цін, безробіття, монополізація економіки, погана екологія й медицина, соціальні та політичні протести, зокрема й голодування десятків громадян на знак протесту проти дій влади, проблеми зі свободою слова та зібрань — усе це замовчувані телеканалами теми (моніторинг «Телекритики»).

Немає в ефірі й різних точок зору, не кажучи вже про конструктивні пропозиції, як ці проблеми розв'язувати. Позиція влади представлена більш ніж у 69% випадків, тоді як опозиції — у 23%, прямої мови від лідерів опозиції ще менше — 16%, у той час як безперечні лідери за кількістю коментарів того, що відбувається, — президент Янукович і прем'єр Азаров.

І справа тут точно не у здатності лідерів синхронів зрозуміліше пояснити людям дійсність. Просто, якщо чогось або когось немає в телевізорі, значить, його просто не існує. Така вже логіка інформаційного світу, і це чудова можливість по повній засунути опозицію на задвірки.

Сьогодні головними острівцями свободи інформації залишаються лише деякі тижневики, інтернет-видання та «останній з могікан» телевізійного простору — канал ТВі. Чому острівці? — тому що інформацією незалежних видань користуються не більше 3% населення. Не варто так уже радіти кількості користувачів Інтернету й сподіватися при цьому на зростання їхньої поінформованості про політичні процеси. Більшість із них в yandex і vkontakte.ru обмінюються фотографіями котів. Інсайдерську ж інформацію черпають у серйозних ресурсах.

Але навіть ці нечисленні інформаційні острівці останнім часом трясе. Причому відбувається це із застосуванням «класичного» для таких випадків набору інструментів: податкової, прокуратури, санепідстанції та законодавчих ініціатив. Нижче лише кілька таких прикладів, які цілком можна трактувати як наступ на свободу слова.

ТВі — єдиний канал у країні, що належить не українському олігархові, а іноземному інвестору, це канал, у якому представлено найвищі показники балансу позиції влади й опозиції, тобто одного з базових стандартів журналістики.

І саме цей канал за останні півроку пережив чотири податкові перевірки. Усі вони позапланові, тому передвиборчому мораторію на перевірки ЗМІ не підлягають. І лише в липні Державна податкова служба в місті Києві заявила, що ще 28 квітня за результатами проведення позапланової документальної перевірки телеканалу ТВі було виявлено порушення — заниження ПДВ, що підлягає сплаті до бюджету, на суму понад 3 млн грн.

Це стало підставою для порушення кримінальної справи щодо директора ТОВ «Телерадіокомпанія „Телерадіосвіт“ (телеканал ТВі) Миколи Княжицького — згідно з ч.3 ст.212 Кримінального кодексу України (умисне ухилення від сплати податків у особливо великих розмірах).

Як каже сам Микола Княжицький, ідеться про закупівлю обладнання для каналу. Коли канал тільки вийшов в ефір, було куплено камери та іншу імпортну телетехніку. «Держава мала нам повернути ПДВ. Але оскільки ПДВ вони повертати відмовилися, то ми зараховували цей неповернений ПДВ під час сплати податків. І всі попередні податкові перевірки підтвердили, що це законно. А тепер вони кажуть, що ми не мали права цього робити, хоча насправді в нас навіть є позитивне рішення суду», — розповідає Княжицький.

Податкова справно відрапортувала, що вилучає лише фінансово-господарську документацію, а не журналістські матеріали. Проте тиск на господарські справи телеканалу прямо становить серйозну загрозу його головній функції — інформуванню громадян. Більше того, це відбувається напередодні виборів, і саме з тим єдиним каналом, двері якого ще відчинені для опозиції та незалежних експертів.

Як показує досвід часів Леоніда Кучми, блокування рахунків телекомпаній — цілком дієвий спосіб заблокувати мовлення, оскільки не дає змоги забезпечувати власну діяльність. Наприклад, оплачувати послуги державного монополіста, що транслює телевізійний сигнал, — концерну РРТ. У такому разі телеканал просто не зможе забезпечити свій сигнал.

Не кажучи вже про психологічний стан співробітників каналу, які бачать, як віртуозно можна «підвісити» на гачок кримінальної справи відомого в країні журналіста й керівника телеканалу.

Але на цьому «випадковості виключно господарського плану» у ТВі не закінчилися. 20 липня телеканал зник із кабельних мереж низки великих міст, а саме Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя, Києва, Луганська, Одеси, Полтави, Сімферополя, Сум, Харкова. Там-таки з мереж зник місцевий канал Simon, який ретранслював ТВі. На вашу думку, як це пояснив провайдер кабельної мережі компанії «Тріолан»? Правильно, спочатку «суто технічними причинами», а потім «технічною помилкою співробітника», яка призвела до того, що ТВі в кабельній мережі замінили телеканалом Національного банку. У Сергія Арбузова, мабуть, виникли амбіції доносити до широкої аудиторії новини з монетарних фронтів за бюджетні гроші. Таке ось роздержавлення ЗМІ в дії.

Представник «Тріолану» Вадим Сидоренко пояснив те, що відбувається, так: «У п'ятницю ввечері наші інженери, намагаючись відновити канал ТВі, який з квітня не працював у Харкові та Чугуєві, не надто вдало це зробили таким чином, що канал зник у всіх інших містах. Інженери думали, що ... у понеділок уранці полагодять. А в понеділок уранці прийшли — уже такий скандал, тепер, навіть якщо вони швидко полагодять, просто повернути, як було, — вимкнути «Банківське телебачення» і ввімкнути ТВі, — насправді не можна. Потрібно «Банківське телебачення» залишити, а якийсь інший виключити, а який канал вимкнути — вони не знають, їм потрібно дати команду, а щоб дати команду, потрібно зрозуміти, з ким розірвати договір». Загалом, розв'язання «технічної» проблеми цілком може затягнутися до виборів. Проте тут ідеться про порушення права мільйонів людей на інформацію, оскільки вони фактично позбавлені останнього джерела об'єктивної інформації в телеефірі.

Далеко до оптимістичної розв'язки й у справі інтернет-видання LB.ua. Володимира Ландика «образило» видання, опублікувавши фото смс з його мобільного, зроблене в громадському місці — парламенті України. Ще нещодавно він прийняв вибачення головного редактора LB.ua і готовий був забрати свою скаргу восьмимісячної давності, але цього тижня передумав і заявив: справа має дійти до суду та «вирішуватися незалежним арбітром».

Нагадаємо, що судом у цій ситуації керівництву інтернет-видання може інкримінуватися ч. 2 ст. 163 КК (порушення таємниці листування, телефонних розмов чи іншої кореспонденції щодо державних або громадських діячів), що передбачає покарання від трьох до семи років позбавлення волі.

ZN.UA уже давало правову оцінку цій справі, але все ж варто нагадати, що в коментарі до Кримінального кодексу чітко зазначено: прослуховування відкритих розмов по телефону, і, логічно, смс-листування, не є злочином. Більше того, якщо звернутися до європейської практики, то варто згадати й про таке поняття, як громадський інтерес. Як відомо, у тому надрукованому смс ішлося про справу сина Володимира Ландика, якого підозрюють у завданні тяжких тілесних ушкоджень. Громадський інтерес до тієї справи був дуже високим, оскільки вона була демонстрацією гострої проблеми караності «мажорів». Хоча б одне це дає право виданню громадський інтерес задовольнити.

Проте, попри всі юридичні оцінки, протести журналістів під прокуратурою та заяви міжнародних організацій із вимогою закрити справу, жодних зрушень у цьому напрямі не передбачається. Схоже, усе, згідно з побажанням Ландика, буде передано до суду. Адже точно не завадить, щоб напередодні виборів усі решта інтернет-видань, що особливо запопадливо займаються оприлюдненням деяких небажаних деталей, мали на увазі приклад LB.

Але якщо хтось натяків щодо «редакційної незалежності» окремих ЗМІ не зрозумів, то наступна ініціатива регіоналів — це вже «натяк» усім українським журналістам. Регіонал Віталій Журавський зареєстрував проєкт закону, згідно з яким він пропонує повернути до Кримінального кодексу такі склади злочину, як «наклеп» і «образа». Спочатку він пропонує карати за ці злочини штрафами, але наполягає й на жорсткішому формулюванні: саджати на строк від трьох до п'яти років за «наклеп, який призвів до стійкого розладу здоров'я» потерпілого.

Цікаво, як цей «розлад» визначатиметься і ким? Чи буде достатньо довідки про головний біль на тлі переживання за журналістське розслідування щодо корупції? Чому б і ні, зрештою, якщо врахувати, що про європейську практику в цьому питанні українські політики згадують вкрай рідко. Як і рідко звертають увагу на рекомендації провідних міжнародних організацій, які в один голос говорять про неприпустимість кримінального покарання за дифамацію. Останнім часом приклади притягнення журналістів і блогерів за такими статтями ми фіксуємо хіба що в Росії.

Українські суди теж нечасто згадують європейські норми про те, що журналісти мають повне право на припущення щодо політиків, не маючи при цьому злого умислу їх обмовити. Тому повернення кримінальної відповідальності за ці правопорушення може викликати цілу хвилю позовів від політиків, які перед виборами вельми чутливі до будь-якої критики щодо їхньої діяльності й явно можуть мати від цього «стійкий розлад здоров'я». А це, своєю чергою, точно не може сприяти більшій журналістській об'єктивності в пошуках істини, а отже, поінформованості громадян.

***

У цьому тексті достатня кількість категорій не можна було написати без лапок. Така вже закономірність віртуального світу: надто багато понять і пояснень у ньому вигадані та дуже відносні. За останні роки більшість із нас «переселили» в цей вигаданий високооплачуваними політтехнологами світ «стабільності та процвітання», в якому немає місця критичному мисленню та реальним проблемам.

Це сталося невипадково, це цілком усвідомлена інформаційна політика, що реалізується цілком конкретними людьми. Її мета — загнати людей, що думають, у ці інформаційні острівці Інтернету, аудиторії ТВі та Фейсбуку, зробивши ці острівці якомога вужчими. І спокійно маніпулювати масами, створюючи для них «паралельні світи» у вигляді «казкової віртуальної країни України», де влада «долає розруху» і «рухається до просування кожного», де «комуністи борються з олігархами», а «новою й альтернативною» політичною силою є «Україна — вперед» Наталії Королевської, де «геть корумпована опозиція» і «чиста у своїх справах і помислах влада».

А тепер головне запитання: чи зможуть люди, які прийшли в жовтні на виборчі дільниці, розстатися з віртуальними образами й згадати про свої реальні будні: з хабарами всім і вся — від ДАІ до вчителя, жахливими лікарнями, поганими дорогами, неякісною їжею та високими цінами в магазинах? А ж саме від цього пряма залежність, чи буде в них шанс на розв'язання хоч якихось реальних проблем.
Про це не завадило б подумати й тим сотням журналістів і редакторів, які так старанно виконують замовлення на створення віртуальних світів для українців, подаючи з дня на день дозволені факти виключно під одним кутом зору. Адже за красивими віртуальними вивісками кожного з нас усе одно чекає неприємна реальність, від якої вже практично неможливо сховатися нікому...