Чому дослідження з абсолютної заповідності не фінансуються екологічними фондами

На міжнародному семінарі «Теорія та ідеологія заповідної справи.

Охорона екосистем та управління природними заповідниками», що відбувся в Сімферополі 13-14 квітня 2013 р., представник Всепольського товариства «На користь усіх істот» К. Войцеховський зробив цікаву доповідь, у якій показав, чому концепція абсолютної заповідності не користується підтримкою в низки європейських і пострадянських екологів. Річ у тім, що концепція «активної охорони природи», яка домінує в ряді країн, за допомогою разових, непродуманих біотехнічних і регуляційних заходів дедалі більше вироджується в своєрідний спосіб отримання євросоюзних грошей. Різні екологічні фонди зацікавлені в швидкому отриманні «природоохоронного результату» сьогодні й тут, і вони ніколи не цікавляться реальними довгостроковими екологічними наслідками. Крім того, вони практично ніколи не фінансують двічі один і той самий екологічний проєкт, навіть якщо він має довгострокову перспективу.

Водночас польові дослідження й роботи за концепцією абсолютної заповідності («пасивна охорона природи»), що проводяться в заповідниках, явно не можуть бути проведені протягом одного-двох років, як цього вимагають умови для отримання грантів практично від усіх екологічних фондів чи програм. Тому багато наукових працівників заповідників, різні громадські екологічні організації віддають перевагу серйозним довготривалим дослідженням чи іншим тривалим роботам у межах концепції абсолютної заповідності швидким «грошовим» проєктам, спрямованим на «активну охорону» природи. Наприклад, викосити очерет на болотистій ділянці заповідника, щоб створити зручніші умови для гніздування рідкісних птахів, що тут мешкають. Фонд виділяє гроші, очерет косять, рідкісні птахи посилено гніздяться. Усі задоволені. Однак потім очерет знову відростає, рідкісні птахи втрачають зручні місця для гніздування, проте звіт за грантом уже написано й здано до фонду, тому довший результат виконаної за грантом роботи вже нікого не хвилює.

Таким шляхом ідуть ВВФ, ПРООН, інші лобісти «активної» охорони природи. Подібна діяльність відволікає екологів від системної, копіткої, розрахованої на серйозні результати роботи, перетворюючи їх на імітаторів природоохорони.

Водночас дослідницькі роботи в заповідниках, виходячи з концепції абсолютної заповідності, таять у собі дуже багато цікавих відкриттів. Відсутність свободи означає для дикої природи заповідника біологічну та моральну деградацію. Свобода забезпечує якість добробуту, динаміку еволюції дикої природи, спонтанний розвиток природних екосистем, процес формування нових видів дикої флори, фауни та мікроорганізмів. Усі ці надзвичайно цікаві питання потребують свого вивчення й осмислення, але, на превеликий жаль, це зовсім не цікавить екологічні фонди.

Якщо раніше вважалося, що дика природа, будучи залишеною в спокої, прагне рівноваги, то нині дедалі більше вчених починають визнавати, що її природний стан — безладність і нерівновага. Звідси будь-які регуляційні заходи в заповідниках, як і їх фінансування екологічними фондами з метою підтримання колишнього стану заповідної природи, стають абсурдними й марними.