Мафіозні держави: організована злочинність рветься до влади*

«І в тому строю є проміжок малий, можливо, це місце для...»...

У мафіозних державах, таких як Болгарія, Гвінея-Бісау, Чорногорія, М'янма (Бірма), Україна та Венесуела, національні інтереси сьогодні нерозривно переплетені з інтересами організованої злочинності.

*Переклад статті Мойзеса НАЇМА, опублікованої в журналі Foreign Affairs, №3, травень—червень 2012 р.

Мойзес НАЇМ — старший науковий співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир, автор книги «Беззаконня: як контрабандисти, работорговці та пірати підминають світову економіку»

Глобальна економічна криза — ідеальний час для міжнародних злочинців. Використовуючи кволий стан економіки, кримінальні структури, що мають солідні резерви готівки, отримують можливість дуже вигідно скуповувати потенційно прибуткові компанії, які перебувають у вкрай скрутному фінансовому становищі.

Повсюдне посилення фіскальної політики змушує держави йти на скорочення бюджетів правоохоронних органів і судової системи. Мільйони людей втрачають роботу, і тому їх набагато простіше схилити до порушення закону.

Величезна кількість безробітних фахівців з фінансів, бухгалтерського обліку, інформаційних технологій, права та логістики різко розширила пропозицію на ринку праці талантів світового рівня для кримінальних картелів. Тим часом філантропи всього світу згортають благодійні програми, провокуючи дефіцит фінансування мистецтва, освіти, охорони здоров'я та інших сфер. А ось злочинні елементи з радістю заповнюють цей вакуум — в обмін на доступ до політики, соціальну легітимність і підтримку суспільства. Їхня діяльність, як правило, відзначається завидною рентабельністю та незмінною наявністю коштів, що свідчить про високий рівень ліквідності їхніх активів — солідну перевагу в період глобальної кредитної кризи.

Але осмілілі запеклі вороги та різке скорочення ресурсів — не єдині проблеми, з якими стикаються поліційні управління, прокуратура й судді. В останні роки реальних обрисів набуває нова загроза — мафіозна держава. Злочинці по всій земній кулі впроваджуються в уряди в безпрецедентних масштабах.

Спостерігається і зворотний процес: замість того щоб ліквідовувати потужні банди, деякі уряди воліють брати під контроль їхню протиправну діяльність.

Урядові чиновники мафіозних держав зайняті збагаченням себе, своїх родин і друзів шляхом експлуатації грошових потоків, фізичних ресурсів, політичного впливу та глобальних зв'язків із кримінальними синдикатами заради зміцнення й розширення власної влади. І справді, керівні посади в деяких найприбутковіших нелегальних підприємствах у світі заповнюються вже не лише професійними злочинцями — їх обіймають вищі державні чини, законодавці, керівники спецслужб, голови поліційних управлінь, армійські чини і, в найкрайніших випадках, навіть глави держав і члени їхніх родин.

Нинішнє злиття уряду з кримінальним світом різко контрастує з більш обмеженими методами їхньої співпраці в минулому. Уряди та спецслужби, зокрема й демократичних держав, дедалі частіше залучають злочинні елементи до контрабанди зброї союзникам-повстанцям з інших країн і навіть до фізичної ліквідації ворогів за кордоном. Як найвідоміший безрозсудний приклад, мабуть, можна назвати спробу задіяти американських мафіозі в операції з усунення Фіделя Кастро в 1960 р.

Але на відміну від нормальних країн, мафіозні держави аж ніяк не періодично покладаються на допомогу кримінальних угруповань у досягненні конкретних зовнішньополітичних цілей. Чиновники вищої ланки мафіозних держав стають командними гравцями (якщо не лідерами) злочинних підприємств, а захист і просування інтересів такого бізнесу набуває для них значення офіційного пріоритету. У мафіозних державах, таких як Болгарія, Гвінея-Бісау, Чорногорія, М'янма (Бірма), Україна та Венесуела, національні інтереси сьогодні нерозривно переплетені з інтересами організованої злочинності.

Оскільки політика та розподіл ресурсів у мафіозних державах визначаються в рівній мірі впливом злочинців і сил, які традиційно визначають курс держави, ці країни викликають серйозне сум'яття в тих, хто формує політику, та в аналітиків міжнародної політики. Мафіозні держави не піддаються простому поділу на категорії, а концептуальна різниця між державою та недержавними структурами розмивається. У результаті їхню поведінку складно спрогнозувати, що перетворює їх на особливо небезпечних гравців на міжнародній арені.

Глобальна економічна криза — ідеальний час для міжнародних злочинців. Використовуючи кволий стан економіки, кримінальні структури, що мають солідні резерви готівки, отримують можливість дуже вигідно скуповувати потенційно прибуткові компанії, які перебувають у вкрай скрутному фінансовому становищі.

Повсюдне посилення фіскальної політики змушує держави йти на скорочення бюджетів правоохоронних органів і судової системи. Мільйони людей втрачають роботу, і тому їх набагато простіше схилити до порушення закону.

Величезна кількість безробітних фахівців з фінансів, бухгалтерського обліку, інформаційних технологій, права та логістики різко розширила пропозицію на ринку праці талантів світового рівня для кримінальних картелів. Тим часом філантропи всього світу згортають благодійні програми, провокуючи дефіцит фінансування мистецтва, освіти, охорони здоров'я та інших сфер. А ось злочинні елементи з радістю заповнюють цей вакуум — в обмін на доступ до політики, соціальну легітимність і підтримку суспільства. Їхня діяльність, як правило, відзначається завидною рентабельністю та незмінною наявністю коштів, що свідчить про високий рівень ліквідності їхніх активів — солідну перевагу в період глобальної кредитної кризи.

Але осмілілі запеклі вороги та різке скорочення ресурсів — не єдині проблеми, з якими стикаються поліційні управління, прокуратура й судді. В останні роки реальних обрисів набуває нова загроза — мафіозна держава. Злочинці по всій земній кулі впроваджуються в уряди в безпрецедентних масштабах.

Спостерігається і зворотний процес: замість того щоб ліквідовувати потужні банди, деякі уряди воліють брати під контроль їхню протиправну діяльність.

Урядові чиновники мафіозних держав зайняті збагаченням себе, своїх родин і друзів шляхом експлуатації грошових потоків, фізичних ресурсів, політичного впливу та глобальних зв'язків із кримінальними синдикатами заради зміцнення й розширення власної влади. І справді, керівні посади в деяких найприбутковіших нелегальних підприємствах у світі заповнюються вже не лише професійними злочинцями — їх обіймають вищі державні чини, законодавці, керівники спецслужб, голови поліційних управлінь, армійські чини і, в найкрайніших випадках, навіть глави держав і члени їхніх родин.

Нинішнє злиття уряду з кримінальним світом різко контрастує з більш обмеженими методами їхньої співпраці в минулому. Уряди та спецслужби, зокрема й демократичних держав, дедалі частіше залучають злочинні елементи до контрабанди зброї союзникам-повстанцям з інших країн і навіть до фізичної ліквідації ворогів за кордоном. Як найвідоміший безрозсудний приклад, мабуть, можна назвати спробу задіяти американських мафіозі в операції з усунення Фіделя Кастро в 1960 р.

Але на відміну від нормальних країн, мафіозні держави аж ніяк не періодично покладаються на допомогу кримінальних угруповань у досягненні конкретних зовнішньополітичних цілей. Чиновники вищої ланки мафіозних держав стають командними гравцями (якщо не лідерами) злочинних підприємств, а захист і просування інтересів такого бізнесу набуває для них значення офіційного пріоритету. У мафіозних державах, таких як Болгарія, Гвінея-Бісау, Чорногорія, М'янма (Бірма), Україна та Венесуела, національні інтереси сьогодні нерозривно переплетені з інтересами організованої злочинності.

Оскільки політика та розподіл ресурсів у мафіозних державах визначаються в рівній мірі впливом злочинців і сил, які традиційно визначають курс держави, ці країни викликають серйозне сум'яття в тих, хто формує політику, та в аналітиків міжнародної політики. Мафіозні держави не піддаються простому поділу на категорії, а концептуальна різниця між державою та недержавними структурами розмивається. У результаті їхню поведінку складно спрогнозувати, що перетворює їх на особливо небезпечних гравців на міжнародній арені.

Революція у сфері кримінального світу

Поширене уявлення про міжнародні злочинні мережі ґрунтується на трьох хибних засновках.

По-перше, багато людей вірять у те, що у світі протиправної діяльності все вже колись було. І справді, злочинці, контрабандисти та чорні ринки існували завжди. Але сутність міжнародної злочинності за останні два десятиліття зазнала настільки разючих змін, що кримінальні мережі вийшли за межі своїх традиційних ринків і почали користуватися всіма перевагами політичних та економічних змін, поставивши собі на службу нові технології.

Так, на самому початку 90-х злочинні угруповання серед перших взяли на озброєння новаторські рішення в галузі комунікацій — такі, як передові стандарти електронного шифрування. Кримінальні синдикати також стали піонерами в освоєнні нових методів транспортування наркотиків, наприклад «наркотичних підводних човнів» — напівзанурених транспортних засобів, здатних обходити радари, сонари та інфрачервоні системи. У підсумку колумбійські наркокартелі доросли до повноцінних занурених субмарин. Зовсім недавно злочинні організації стали користуватися й перевагами інтернету, що призвело до запаморочливого злету кіберзлочинності, а збиток від неї для глобальної економіки у 2011 р., за даними компанії Symantec, склав близько $114 млрд.

По-друге, поширене й помилкове сприйняття побудоване на думці, що міжнародна злочинність — підпільне явище і в ньому задіяне лише невелике об'єднання людей з явними відхиленнями, а діє воно на задвірках суспільства. Правда ж така: сьогодні в багатьох країнах злочинці зовсім не обтяжують себе підпільною діяльністю, та й до маргіналів вони в жодній мірі не належать. Насправді передбачувані лідери багатьох злочинних співтовариств стали своєрідними знаменитостями. Заможні особи з сумнівним минулим у бізнесі перетворилися на бажаних для всіх філантропів і встановили контроль над радіостанціями й телеканалами, стали власниками впливових газет.

Більше того, накопичення злочинцями багатства й влади залежить тепер не лише від їхньої власної нелегальної діяльності, а й від дій середньостатистичних членів суспільства. Наприклад, мільйони громадян зайняті в китайській індустрії контрафактної продукції та афганській наркоторгівлі. Від них не відстають мільйони мешканців Заходу, які регулярно курять марихуану, сотні тисяч мігрантів, які щороку наймають злочинців, щоб ті нелегально доставили їх до Європи, і успішні професіонали з Манхеттена та Мілана, які надають робочі місця нянь і прибиральників нелегальним іммігрантам. Саме такі рядові громадяни й перетворилися на невід'ємну частину кримінальної екосистеми.

По-третє, хибне уявлення навіює віра в те, що міжнародна злочинність — питання лише правоохоронних органів і найкраще вирішити цю проблему можуть управління поліції, прокуратура й судді. Насправді міжнародний криміналітет являє собою політичну проблему з певними наслідками для національної безпеки. Сьогодні розмах і масштаб найпотужніших злочинних організацій зіставні з діяльністю найбільших транснаціональних корпорацій світу. І так само, як і законні організації, кримінальні структури прагнуть здобути політичну вагу.

Природно, злочинці завжди намагалися корумпувати політичну систему заради власного блага. Але ніколи раніше протиправним формуванням не вдавалося досягти того ступеня політичного впливу, який сьогодні мають злочинці багатьох африканських, східноєвропейських і навіть латиноамериканських держав, не кажучи вже про Китай та Росію.

Хосе Грінда

В минулому десятилітті (або приблизно в цей час) подальший розвиток цього феномена став причиною появи потужних мафіозних держав. Іспанський прокурор Хосе Грінда — а за плечима в нього роки боротьби зі східноєвропейськими злочинними організаціями — упевнений: у багатьох випадках йому та його колегам просто неможливо було відокремити інтереси кримінальної структури від інтересів уряду країни, що її прихистила. На думку Грінди, іспанські правоохоронці постійно стикаються зі злочинними синдикатами, які діють як придатки урядів Білорусі, Росії та України.

У коментарях для службового користування в американських дипломатичних телеграмах, оприлюднених сайтом WikiLeaks, він докладно висловлюється про тривожний «безпрецедентний контроль», отриманий структурою, яку він іменує «російською мафією», над низкою стратегічних секторів світової економіки, зокрема виробництвом алюмінію та видобутком природного газу. Такий ступінь контролю, припускає Грінда, став можливим через масштабну співпрацю Кремля з російськими злочинними організаціями.

У мафіозних державах співпраця урядових чиновників і злочинців часто здійснюється за допомогою легальних бізнес-утворень, які мають тісні зв'язки з лідерами вищого ешелону, їхніми родинами й друзями. За словами прокурора Грінди, Москва регулярно задіює кримінальні синдикати, наприклад, російська військова розвідка за допомогою одного з мафіозних угруповань постачала зброю курдським повстанцям у Туреччині.

Проте більш характерним прикладом збігу інтересів уряду Росії та місцевих злочинних угруповань стала справа суховантажа Arctic Sea: уряд стверджував, що судно у 2009 р. було захоплене піратами біля узбережжя Швеції. Москва демонстративно направила для порятунку судна свій військово-морський флот, але багато експертів вважають, що насправді суховантаж за дорученням російських спецслужб перевозив контрабандну зброю, а захоплення та звільнення були лише хитрощами, організованими для приховування правди про контрабандну операцію, зірвану іноземними розвідками.

За словами Грінди, у цьому випадку йшлося про спільну операцію організованих злочинних угруповань і структури, яку він загадково називає «євразійськими спецслужбами». Росіяни перебували в скрутному становищі, але результат виявився вкрай щадним і навіть трохи комічним.

Як би там не було, ця справа підкреслює непередбачуваність ситуації з безпекою, що ускладнює відокремлення геополітичних розрахунків держав від прагнення злочинних організацій до наживи.

«Мафія має країну»

Хашим Тачі

Росія — далеко не єдина країна, де межа між державними органами та кримінальними угрупованнями непоправно розмита. Наприкінці 2010 р. Рада Європи опублікувала звіт із твердженням про те, що прем'єр-міністр Косова Хашим Тачі та його політичні соратники здійснювали «кровопролитний контроль над торгівлею героїном та іншими наркотиками» і посідали ключові позиції в «косоварських організованих злочинних угрупованнях мафіозного типу».

У Болгарії узи, що об'єднують державу та злочинність в єдине ціле, ймовірно, навіть сильніші. Має сенс навести розлогу цитату з американської дипломатичної депеші, опублікованої сайтом WikiLeaks, з огляду на змальовану в ній тривожну картину скочування Болгарії до мафіозного державного утворення. У телеграмі, зокрема, йдеться:

«Організована злочинність справляє корумпувальний вплив на всі болгарські державні інститути, включно з урядом, парламентом і органами юстиції. Прагнучи зберегти свій вплив незалежно від того, хто саме прийде до влади, представники ОЗ (організована злочинність) фінансують усі найбільші політичні партії. Після трансформації в легітимні підприємства ці представники роблять спроби — з певним успіхом — потрапити в коридори влади за допомогою підкупу. На рівні нижче за національний уряд і керівництво найбільших політичних партій ОЗ «володіють» низкою муніципалітетів і окремими членами парламенту.

Пряма участь у політиці, а не просто підкуп, — відносно нове явище для болгарської організованої злочинності. Наприклад, в адміністративному центрі громади Велинград представники ОЗ контролюють муніципальну раду й мера. Практично ідентичні сценарії розгортаються приблизно в половині десятків невеликих міст і селищ Болгарії.

Дивлячись на такий стан справ, Атанас Атанасов, депутат парламенту Болгарії та колишній керівник контррозвідки країни, зауважив: «В інших країнах є мафія, у Болгарії мафія має країну».

Ахмед Валі Карзай

Кримінал і держава починають тісно переплітатися в Афганістані: тут вищих державних керівників і губернаторів провінцій, включно з Ахмедом Валі Карзаєм, зведеним братом президента Хаміда Карзая, убитого рік тому, обвинувачують не просто в співпраці з мережами контрабанди наркотиків, а в тому, що вони стоять на чолі їх.

Наркоторгівля набуває небаченого всеохопного характеру, до неї втягуються й африканські країни, які отримали статус важливих транзитних коридорів для постачання наркотиків з регіону Анд та Азії на європейські ринки, де цей товар користується високим попитом. Звісно, кілька африканських правителів, їхні родини, політики нижчої ланки, військовослужбовці та представники судової гілки влади самі стали «операторами» бізнесу з контрабанди наркотиків. Ось приклад Гвінеї: у 2010 р. уряд США офіційно назвав «наркобароном» Усмана Конте, сина покійного президента Лансани Конте.

Управління поліції, спецслужби, суди, місцеві та регіональні уряди, відомства, що видають паспорти, і митниці — усі ці структури стали жаданими цілями для кримінального світу, який прагне взяти їх під контроль. У 2011 р. американські федеральні агенти в Панамі заарештували Рене Санабрію, відставного генерала, який очолював болівійське управління з боротьби з наркоторгівлею. Його звинуватили в організації змови з метою доставки сотень кілограмів кокаїну в Маямі. Генерал Санабрія визнав свою провину й отримав 14 років позбавлення волі. Схожим чином кілька генералів, які по черзі обіймали посаду головного борця Мексики з наркомафією, тепер перебувають у в'язниці — за співучасть у тих злочинах, які їм за службовим обов'язком слід було б запобігати.

Енрі Ранхель Сільва

Мафіозна держава вкорінилася і у Венесуелі. У 2010 р. президент Уго Чавес призначив генерала Енрі Ранхеля Сільву головнокомандувачем венесуельських збройних сил. На початку 2012 р. генерал отримав посаду міністра оборони. При цьому міністерство фінансів США ще у 2008 р. внесло ім'я Ранхеля Сільви до офіційного списку наркобаронів, звинувативши венесуельця в «суттєвій допомозі операціям з контрабанди наркотиків».

Міністерство фінансів нещодавно затаврувало іменем «наркобарон» цілу низку інших венесуельських чиновників, зокрема п'ятьох високопосадових військових, одного з керівників спецслужб, а також впливового члена конгресу — союзника Чавеса. У 2010 р. колумбійській владі вдалося затримати венесуельця на ім'я Валід Маклед: уряди кількох країн вважають його главою одного з найбільших світових наркокартелів. Безпосередньо перед екстрадицією до Венесуели Маклед заявив — у його розпорядженні є відео, записи телефонних розмов, погашені чеки та інші докази, що доводять, що він працював на злочинну мережу, до якої входили 15 венесуельських генералів (зокрема глава військової контррозвідки й директор управління з боротьби з наркотиками), брат міністра внутрішніх справ і 5 конгресменів країни.

Почасти завдяки саме таким зв'язкам в останні роки у Венесуелі процвітає кокаїновий бізнес, і сьогодні ця країна, за даними UNODC (Управління ООН з наркотиків і злочинності), постачає половину всього кокаїну, що надходить до Європи. І наркоторгівля — не єдиний вид нелегальної діяльності, що процвітає у Венесуелі в епоху злочинності, санкціонованої державою. Ця країна також стала оперативною базою работоргівлі, відмивання грошей, виробництва контрафакту, контрабанди зброї та торгівлі контрабандною нафтою.

За колишніх часів гуру зовнішньої політики дружно вважали міжнародну злочинність другорядною проблемою, гадаючи, що з нею здатні впоратися національні системи правосуддя. Вони вірили в незначність впливу такої злочинності порівняно із загрозою тероризму чи поширення зброї масового знищення. На щастя, починається перегляд цієї загальноприйнятої точки зору. Зростає кількість експертів і політиків, які ухвалюють доленосні рішення, що визнають: злочинність стає значущим джерелом глобальної нестабільності, особливо в світлі появи мафіозних держав.

Злочинні угруповання, наприклад, освоюють новий вид наживи — за рахунок поширення ядерної зброї. Абдул Кадир Хан, скандально відомий пакистанський ядерний «комівояжер», стверджував, що займався передачею технології виробництва атомної бомби іншим країнам виключно в інтересах Пакистану. Проте транснаціональна мережа, збудована ним для реклами та постачання свого «товару», була організована як протиправне підприємство заради отримання прибутку.

Експерти у галузі поширення ядерних озброєнь давно застерігають: стратегії стримування не діють на приватні структури так, як на держави. І це реальний привід для занепокоєння, адже внаслідок глибшого взаємопроникнення державної влади та кримінального світу завдання стримування може суттєво ускладнитися.

Найтривожнішою в цьому плані, ймовірно, слід вважати ситуацію з Північною Кореєю. І хоча КНДР не так давно заявила про намір призупинити випробування ядерної зброї в обмін на продовольчу допомогу, ця країна досі залишається диктатурою з ядерним арсеналом, а американські чиновники охрестили Північну Корею «державою Сопрано»** за існування кримінальних структур, керованих державою.

Шина Честнат Грейтенс — експерт з питання злиття кримінального світу та держави в Північній Кореї — пише, що ця країна має «засоби й мотивацію для експорту ядерних матеріалів», і застерігає: «схема поширення за допомогою нелегальних мереж не завжди може контролюватися державою-постачальником належним чином». А це привносить додатковий чинник невизначеності в і так уже вибухонебезпечну ситуацію.

І навіть якщо забути про тривожну перспективу мафіозних держав з ядерним арсеналом, виявити готовність до використання силових методів можуть і уряди, що сильно залежать від нелегальної торгівлі — у тому разі, коли можливість їхнього доступу до прибуткового ринку опиниться під загрозою.

Давайте, наприклад, розглянемо війну 2008 р. між Грузією та Росією за відколоті території Абхазії та Південної Осетії. На думку експерта з кавказького питання Томаса де Ваала з Фонду Карнегі, до того, як вибухнув конфлікт, злочинні організації проводили в Південній Осетії надзвичайно прибуткові операції, а на протиправній торгівлі трималася значна частина економіки регіону. І хоча знайти прямі докази складно, масштаб цієї нелегальної діяльності передбачає активне сприяння російських чиновників, які діяли в ролі патронів і партнерів кримінального світу.

Природно, конфлікт був спровокований цілою низкою чинників, зокрема національною ворожнечею, внутрішньою політикою Грузії та прагненням Росії підтвердити свою гегемонію в ближньому зарубіжжі. Але можна також припустити, що серед зацікавлених груп, які підштовхували Кремль до війни, були й особи, залучені до надзвичайно прибуткових контрабандних операцій на спірних територіях.

У тіньову економіку за наживою

Боротьбу з міжнародною злочинністю дедалі рішучіше слід орієнтувати на дещо більше, ніж припинення трафіку контрафактної продукції, наркотиків, зброї та живого товару; вона має бути також спрямована на профілактику й «лікування» від криміналізації урядів.

Протиправна торгівля небезпечна за визначенням, але загроза, що таїться в ній для суспільства, багаторазово посилюється в тих випадках, коли злочинці обіймають високі державні посади, а уряди беруть кримінальні синдикати під крило.

Сучасні правоохоронні органи поки що не можуть змагатися зі злочинними організаціями — ті не лише багаті, жорстокі та безжальні, а й користуються величезною перевагою у вигляді беззастережної підтримки з боку національних урядів, дипломатів, суддів, шпигунів, генералів, міністрів і шефів поліції. Мафіозні держави можуть дозволити собі найкращих юристів і економістів, а також доступ до найпросунутіших технологій. Правоохоронні відомства, що страждають від недофінансування, суди, завалені по вуха роботою, і неповороткий бюрократичний апарат дедалі частіше просто не встигають за настільки щедро фінансованим і маневровим запеклим ворогом.

Діяльність правоохоронних органів не відзначається ефективністю ще й тому, що за своєю суттю вони національні, а найбільші та найнебезпечніші кримінальні організації, поряд з агентами мафіозних держав, здатні діяти в багатьох юрисдикціях.

Мафіозні держави зводять докупи швидкість і гнучкість транснаціональних кримінальних мереж та юридичний захист і дипломатичні привілеї, за визначенням надані лише державі, створюючи в підсумку якийсь гібрид інтернаціональної структури, проти якої в арсеналах національних правоохоронних органів практично немає засобів.

Наявні в розпорядженні національних урядів інструменти протистояння новій загрозі — конвенції, міжнародні організації та міжвідомча співпраця національних правоохоронних відомств — відзначаються повільністю, неповороткістю і просто непридатністю для вирішення подібного завдання. Зрештою, як може країна координувати зусилля в боротьбі проти кримінального світу з державними лідерами чи керівниками поліції, якщо ті самі злочинці?

Поява мафіозних держав ставить під загрозу існування самої ідеї міжнародної співпраці правоохоронних органів. У 2006 р. керівники поліції 152 країн зустрілися в Бразилії на 75-й Генеральній асамблеї Інтерполу — міжнародної організації, статут якої містить вимогу про «забезпечення й стимулювання максимально можливої широкої взаємної допомоги між усіма керівними структурами кримінальної поліції». На той момент посаду президента Інтерполу обіймав Джекі Селебі, глава національної поліції ПАР. У вступному зверненні Селебі закликав своїх колег «вести пошук методів і систем, що забезпечують повний захист наших кордонів і служби прикордонного контролю». Безсумнівно, благородна місія! На жаль, активний поборник цієї ідеї сам виявився шахраєм. У 2010 р. Селебі був засуджений за отримання $156 000 хабара від контрабандиста-наркоторговця і тепер відбуває 15-річне покарання.

Але набагато тривожнішим (тривожнішим, ніж окремий гучний скандал) для Інтерполу стало явище, яке люди, знайомі з ситуацією зсередини, називають «проблемою кризи довіри» — проблемою, що історично знижує ефективність дій цієї організації. «Сумна правда така: я не збираюся ділитися своєю найціннішою, найконфіденційнішою інформацією з російськими чи мексиканськими поліційними управліннями», — заявив мені високопосадовий співробітник британського відомства з боротьби з організованою злочинністю на запитання про Інтерпол. І хоча організація докладає всіх зусиль до забезпечення конфіденційності інформації, якою обмінюються її члени, у реальному житті національні правоохоронні органи зберігають скептично-насторожене ставлення до перспективи надто відвертого розкриття карт.

Роль мафіозних держав поступово прояснюється, і співробітники правоохоронних органів у світі приступають до розробки нових стратегій і політики в роботі з такими країнами. Запроваджуються вимоги до державних діячів вищої ланки розкривати інформацію про їхній фінансовий стан, проводиться ретельний моніторинг діяльності бухгалтерів, юристів і технічних фахівців, які захищають лідерів злочинного світу, вдосконалюється координація дій різних національних відомств.

Розквіт мафіозних держав став приводом до прискорення цих пошуків шляхом інтернаціоналізації боротьби проти злочинності. Одним із багатообіцяючих підходів можна вважати формування «коаліції чесних» серед правоохоронних органів, які найменшою мірою піддані впровадженню кримінального елемента чи встановленню злочинцями контролю над ними.

Додатковим бажаним кроком стане розвиток багатонаціональної мережі судів першої інстанції, співробітників поліції, аналітиків-розвідників і законодавців заради того, щоб перевести співпрацю на вищий рівень, ніж може запропонувати Інтерпол. Ідеться про співпрацю, збудовану на довірі між високопосадовими офіцерами правоохоронних органів, які десятиліттями боролися проти транснаціональних злочинних мереж пліч-о-пліч. Як це часто буває, стратегічне довгострокове партнерство однодумців, добре знайомих одне з одним і таких, що поділяють спільні цінності, набагато ефективніше за формальну офіційну «співпрацю» відомств, працівники яких практично нічого не знають одне про одного.

На жаль, попри загальне визнання необхідності міжнародних зусиль для перемоги над транснаціональною злочинністю, більшість антикримінальних ініціатив так і не виходять за межі конкретних країн. І хоча мафіозним державам вдалося надати питанню міжнародної злочинності статусу такого, що становить національну безпеку, відповідальність за боротьбу зі злочинністю досі (і практично в усьому) лежить на місцевих правоохоронних органах. Насправді навіть поліційні управління та інші правоохоронні органи розвинених країн рідко координують свою роботу з колегами всередині країни, попри те що транснаціональна злочинність ставить під загрозу існування демократичного правління, фінансових ринків і прав людини.

Найсуттєвішою перешкодою в боротьбі з поширенням мафіозних держав стало те, що рядові громадяни та політики, які ухвалюють відповідальні рішення, виявляють практично повну відсутність розуміння масштабу цього явища. Ігнорування масштабу та розмаху проблеми ускладнює вироблення стратегії захисту та збільшення вкрай скромних бюджетів урядових структур, зобов'язаних протистояти міжнародній злочинності, особливо в період жорсткої економії.

Але таке розуміння складно сформувати до тих пір, поки так багато аспектів скочування держави в кримінал розуміються слабко. І тут постає ще серйозніша проблема. Виділення бюджетних коштів, що спрямовуються на скорочення могутності мафіозних держав, виявиться марним і навіть контрпродуктивним, поки витрачання грошей на таку політику не буде підкріплене незаперечним масивом знань.

На превеликий жаль, мафіозна держава — це явище, про яке відомо надто мало. Аналітичний підхід, що застосовується сьогодні урядами до цієї проблеми, ґрунтується на давно застарілому розумінні суті організованої злочинності. Поповнення наявної прогалини в знаннях потребуватиме від керівництва правоохоронних органів, розвідувальних структур, військових організацій, ЗМІ, представників науки та неприбуткових організацій збору достовірнішої інформації та обміну нею. Але навіть виконання цього побажання стане лише першим і, очевидно, недостатнім кроком.

Мойзес НАЇМ

У вас сталася неприємність і ваша дитина в садочку підхопила педикульоз? Знаєте, яка існує профілактика педикульозу? Пропонуємо вам зайти на сайт www.antiv.ru і прочитати більше інформації про лікування цієї неприємної хвороби. Лікуйте свою дитину і нехай вона більше не хворіє!