Села відчуження в Україні є

Щороку в Україні зникає по кілька сіл. Люди кидають свої доми й переїжджають до міста. На землі залишаються лише ті, кому нікуди й немає до кого їхати. «Погляд» дізнався, чим живуть старі в селах відчуження на кордоні з Білоруссю.

Нейтральні землі

Українські села Борутине та Виступовичі розташовані між двома кордонами – українським і білоруським. Це такі собі «нейтральні води», межі яких Кабмін затвердив ще 20 років тому. Для місцевих жителів таке становище створює певні проблеми: щоб з'їздити до магазину, потрібно проходити прикордонний контроль.

Останні чотири роки село Борутине Овруцького району Житомирської області офіційно не існує. Розпорядженням Кабміну ще в січні 1993 року його внесли до другої зони через радіоактивне забруднення. Жителям належало примусове відселення.

Але не всі послухалися наказу чиновників із Києва. У Борутиному й тепер живе десяток старих.

– Раніше тут було 55 будинків, кілька ферм, колгосп, усе було. Коли ця радіація почалася, то всім сказали: тікайте, – розповідає 73-річний пенсіонер Микола Рибицький. – Зараз тут живе десять людей, усі старі. Нещодавно двоє поїхали до Полтави. Влітку ще люди приїжджають до нас збирати гриби й ягоди, а взимку нікого немає. Виступовичі та Борутине вважаються виселеними, влада каже, що тут ніхто не живе, але як так? Тут люди!

Інфраструктури в селі, зрозуміло, немає. До магазину доводиться їздити на машині, а раз на тиждень сюди навідується з лікарні села Рудня медсестра Наталя – перевірити в старих тиск і дізнатися про самопочуття.

Микола Григорович, попри вік, виглядає чудово. Каже, що його секрет молодості – у бджолах. З усіма проблемами побуту бадьорий дідусь упорається сам і навіть про сусідів дбає: раз на тиждень їздить автомобілем в Овруч по продукти й товари першої потреби.

– Я всім допомагаю, завжди привожу з міста ліки й хліб, – розповідає пенсіонер.

Лишився через бджіл

Микола Григорович – корінний житель Борутиного. Раніше працював тут єгерем. Але після аварії на ЧАЕС уся сім'я перебралася до Овруча – після відселення там їм дали квартиру. Дідусь залишився на рідній землі – через улюблених бджіл.

– У мене тут довкола вулики стоять. У підпорядкуванні – сто бджолиних родин, – каже пенсіонер. – Тільки через своїх трудівниць тут і лишився.

Секрет здоров'я Миколи Григоровича – у прополісі, перзі (пилок, який заготовляють бджоли. – «Погляд»), меді, живокості та чистотілі. Пенсіонер розповідає, що за допомогою всіх цих ліків він вилікував виразку й став на ноги після двох інфарктів.

Багатьом бджолиним домівкам у господарстві по кілька десятків років. По цілющий мед до Миколи Григоровича їдуть з усієї України.

Дідусь каже, що проблем у нього практично немає й живеться йому в Борутиному непогано. Іноді, правда, світло надовго відключають і кордон потрібно перетинати, щоб купити продуктів.

– У нас тут добре, тихо й спокійно. Правда, без електрики продукти псуються, – каже чоловік. – А ще цей кордон мені набрид. У мене тут багато металобрухту на подвір'ї, я його хочу здати, а мені не дозволяють провезти через кордон. Прикордонники кажуть, що я його з Білорусі везу, вимагають грошей. Загалом, крім хліба, ліків і їжі нічого провозити через кордон не дозволяють.

Сестра милосердя

Тим часом до будинку Миколи Григоровича під'їхали медсестра Наталя Василівна і секретар сільради. Пізніше на велосипеді під'їхав сусід Дмитро Михайлович.

– Приїхала старих провідати, тиск виміряти, – каже медсестра. – Я щосереди приїжджаю до Борутиного й Виступовичів.

Жінка вимірює тиск дідам. Старі Наталю Василівну поважають.

– Попри радіацію, у місцевих жителів богатирське здоров'я. А вони і ягоди, і гриби з цих лісів їдять, – каже медсестра. – А їхні ровесники, що поїхали в Овруч, уже давно померли.

Попри суворішу заборону, з весни до пізньої осені місцеві жителі активно заготовляють ягоди й гриби. Врожай вони вигідно збувають українським і білоруським оптовикам.

Лісові жителі

Секретар Рудняської сільради запрошує відвідати колись квітуче село Виступовичі. Зараз тут живе лише 30 людей.

В'їжджаючи в село, неможливо розгледіти жодного будинку, все давно заросло й розвалилося. Крім того, більшість будівель розбирають на цеглу, знімають шифер і вивозять мародери. Будівлю колишньої школи розбирає лісгосп, а будівельним сміттям засипають ями на дорогах.

– Виступовичі колись були великим селом. Понад тисячу дворів, у кожному по кілька людей жили, – розповідає «Погляду» секретар сільради Ніна Ігнатюк. – Тут була лікарня, школа, клуб, дитячий садок, магазини. Гарне село було.

Ігнатюк веде в гості до 74-річної місцевої жительки – Марії Опанасівни. Почувши, що приїхали гості «з газети», бабуся замикає в будці собаку й біжить до хати – прихорошуватися. До гостей виходить у новій сукні, у сережках і намисті. Запрошує подивитися на угіддя – 20 соток. З них жінка й живе. Город – її гордість. Обробляє його Марія Опанасівна сама.

– Ходімо, покажу мою гордість. Тут у мене огірки й помідори трьох сортів. А подивіться, яка картопля, я зараз вам викопаю кущик, – метушиться бабуся. – А кавуни в мене виростають до шести кіло!

Бабуся пояснює, що давно б поїхала звідси, та от тільки нікуди. Після відселення більшості жителів видали квартири в містах, а вона досі чекає. Мабуть, про неї давно забули.

– Поїхала б, та квартиру не дають, – зітхає пенсіонерка. – У місті, звісно, легше жити: отримав пенсію, пішов до магазину, купив мішок їжі та сидиш на дивані. А тут з ранку до ночі орати треба.

У Марії Опанасівни багато курей, є кілька свиней. Але скаржиться, що вночі дикі тварини докучають – кабани, вовки й лосі.

– Іноді навіть уночі не сплю – доводиться відганяти кабанів, а то витопчуть увесь город, – каже жінка. – Це Лукашенко їх сюди прогнав із Білорусі, щоб у них не толочили.

Село, де живе Марія Опанасівна, досі перебуває на карті лише тому, що назву Виступовичі носить пункт пропуску українського кордону.

Ще 2009 року в Києві вирішили виключити з облікових даних села Борутине, Піхоцьке, Солотине та Людвинівку. Столичні чиновники заявили: у цих селах більше ніхто не живе. Звідки їм знати, що тут не лише живуть, а й будують плани забуті всіма пенсіонери.