Екологічна етика. Короткий курс В.Є. Борейка

Екологічна етика. Короткий курс В.Є. Борейка, Київський еколого-культурний центр
Екологічна етика — це вчення про етичне ставлення людини до природи, засноване на сприйнятті природи як члена морального співтовариства, морального партнера (суб’єкта), рівноправності

і рівноцінності всього живого, обов’язках людини перед природою, а також обмеженні прав і потреб людини (3,4,8,14,33).

Екологічна етика — це етика смирення, обережності, турботи, поваги до природи, біорізноманіття та екологічного самообмеження (3,4,15,21,33). Як писав О. Леопольд, екологічна етика полягає в

обмеженні свободи дій у боротьбі за існування (1). Приблизно так само пояснював цей термін А. Швейцер: «самообмеження

заради життя з благоговіння перед життям» (2).

Екологічна етика діє у двох вимірах: розширює моральну турботу в часі (на майбутні покоління людей та інших живих істот) і в просторі (на види та індивіди живих істот і екосистем) (25,29,33).

Екологічна етика розробляє й обґрунтовує певні моральні норми, принципи та правила, які ми повинні

намагатися застосовувати у своїх взаєминах із природою, а також використовує внутрішні спонукальні мотиви емоційного,

психологічного характеру (співчуття, жаль, любов), акцентуючи на них увагу людини (15,16,21).

Історія становлення екологічної етики

Великий поштовх у розвитку екологічної етики дали екологічна теологія (вивчення екологічних етичних поглядів різних релігій), а також пильна увага до екологічних етичних традицій різних народів, зокрема, американських індіанців (екологічна етнографія) (33). Не слід заперечувати величезний вплив руху захисту тварин на розвиток екологічної етики. Ще в 1802 році у Франції була призначена премія за роботу, яка дала найкращу відповідь на питання: «Наскільки жорстокість, що практикується над тваринами, впливає на моральний рівень населення, і чи корисно буде видати щодо цього закони?»(33).

Колискою товариств захисту тварин варто вважати Англію. У 1809 році прем’єр-міністр лорд Ерскін проголосив у палаті лордів: «Без жалю до тварин немає істинно гарного виховання, немає істинно доброго серця» (33).

У 1822 році завдяки Ерскіну був прийнятий перший у Європі закон про покарання мучителів тварин. У 1824 році Річард Мартін заснував у Лондоні перше у світі товариство захисту тварин. У 1892 році на земній кулі існувало вже 780 таких товариств, з них в Англії — 244, у Німеччині — 191; у США — 105, у Швеції і Норвегії — 31. До 1896 року у світі відбулося 12 міжнародних конгресів товариств захисту тварин (33).

У Російській імперії вперше гуманність щодо тварин відзначена в «Статуті благочиння», виданому в 1782 р. А в середині XIX ст. першим, хто висловлював екоетичні погляди, був Л. Щербина, а також письменники І. Тургенєв, Достоєвський, Л. Толстой (33). У 1899 р. світ побачила книга С. Фішера «Людина і тварина. Етико-юридичний опис», яка вперше заявила про базові морально-правові принципи щодо живого, де всі тварини заслуговують на безпосередню правову охорону заради самих себе. У 1903 р. у Москві була видана книга П.В. Безобразова «Про права тварин», а в 1910 р. І. Горбуновим-Посадовим опублікована стаття «Співчуття до тварин і виховання наших дітей» (18,26,27,33).

Своєрідною передумовою становлення екологічної етики на території панівної ідеології тогочасного радянського режиму стала діяльність природоохоронного руху на початку XX ст., представленого російськими та українськими біологами Г. Кожевніковим, І. Бородіним, В. Талієвим, А. Семеновим-Тян-Шанським і визначалася трьома основними тенденціями розвитку — утилітарною, науковою та естетико-етичною (12,33).

Ще в 1908 р. на Всеросійському з’їзді з акліматизації професор Московського університету Г. Кожевніков уперше поставив питання про право теорії первісної природи на існування. Екологи акцентували увагу на унікальності та естетичній цінності пам’яток природи (І. Бородін) і на моральному вихованні у зв’язку з перспективами майбутнього всього людства, що особливо важливо щодо ставлення людини до довкілля втрати відчуття зв’язку, розриваючи стосунки з природою, дивлячись на неї лише з боку «вузького погляду» і маючи намір жити тільки для себе (А. Семенов-Тян-Шанський) (12,33).

Важливу роль у розвитку екоетичних ідей відіграла знаменита «Роза світу» Д. Андрєєва, написана в 1940-1950-х роках і опублікована лише в 1991 р. (11).

У 1959 році було створено Міжнародне товариство захисту тварин. На 1998 рік тільки в системі «Інтернет» були подані про 6 000 різних громадських організацій, що займаються правами тварин, які приводять три основні міжнародні акції: Антихутрова кампанія, Антикосметична кампанія і кампанія, спрямована на поліпшення умов утримання сільськогосподарського птаха і худоби у тваринницьких комплексах (33).

На Заході екологічна етика вперше голосно заявила про себе на початку 70-х років, коли її стали викладати у філософських курсах вузів. Піонером тут вважається університет штату Вісконсін, де екологічна етика читається професором Беярдом Каллікоттом з 1971 року. Із середини 70-х екологічна етика поправу стала називатись самостійною дисципліною. Особливо активно ця наука почала розвиватись в США, Англії, Австралії, Норвегії та Канаді (15,33).

У 1972 році Джон Б. Кобб-молодший опублікував першу статтю з екологічної етики в США «Чи не пізно? Теологія екології». У цьому ж році Вільям Блекстоун організував конференцію «Філософія й екологічна криза». У 1973 році Арне Нейс Надрукував статтю «Рух глибинної екології», що стала початком нового руху, а Ричард Рутлі вперше зробив доповідь по екологічної етики на світовому конгресі. У 1975 році Холмс Ролстон III у популярному журналі «Етика» опублікував статтю «Чи це екологічна етика?» (4,15,33).

У 1990 році створюється Міжнародне товариство екологічної етики (його лідери — Лаура Вестра і Холмс Ролстон III) і Міжнародна асоціація природоохоронної філософії (на чолі з Брюсом В. Фольцем і Робертом Фродманом). Товариство філософії і теократії з початку 90-х років також багато уваги приділяє екологічній етиці. Ці товариства організовують конференції і публікують матеріали (4,15,33).

З’явилися журнали, спеціально присвячені екологічній етиці. Один з них організований у США філософом Юджином Харгроувом у 1979 році і був названий «Екологічна етика» («Environmental ethics»), з 1992 року в Англії випускається журнал «Екологічні цінності» («Environmental values»). У Канаді журнал «Сурмач» («The Trumpeter») — з 1983 року. У Німеччині існує журнал «Екологія й етика» («Okologie und ethic»). Крім цього в США видаються такі журнали як «Екофілософія» («Ecophilosophy»), «Глибинний екологіст» («The deep ecologist»), «Журнал сільськогосподарської й екологічної етики» («Journal of agricultural and environmental ethics»), «Між видами» («Between the species»), «Етика і тварини» («Ethics and animals»), «Етика і навколишнє середовище» («Ethics and the Environment») — з 1995 року, «Етика, місце, навколишнє середовище» («Ethics, Place and Environment») — з кінця 90-х. На 1981 рік бібліографічний список англоамериканської літератури з екологічної етики нараховував більш 3200 найменувань. Були проведені міжнародні конференції «Права нелюдської природи» (1974), «Гуманістична й екологічна свідомість» (1980), «Екологічна етика і Сонячна система» (1985) і ін. (3,4,5,6,7,9,13,22).

Зараз екологічна етика на Заході має більше десятка різних напрямків, що бурхливо розвиваються (звільнення тварин, ексцентризм, екофемінізм, глибинна екологія і т. д.), а також таких яскравих теоретиків і проповідників як Холмс Ролстон III, Юджин Харгроув, Беярд Каллікотт. Спеціальний комітет з біоетики діє в Європейському Союзі. 24 квітня в багатьох країнах відзначається День прав тварин (3,4,5,6,7,9,13,22).

У 1982 році Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Всесвітня Хартія природи — перший міжнародний документ, що підкреслює, що усім формам життя повинна бути забезпечена можливість існування (33).

Засновники дисципліни

Засновниками екологічної етики вважають німецько-французького теолога, лікаря та філософа Альберта Швейцера й американського еколога, зоолога та філософа Олдо Леопольда (1,2,19,33).. А. Швейцер вважав, що «благоговіння перед життям» має стати основою універсальної етики і загалом світогляду людей. Етика є відповідальністю за все, що живе. Там, де завдається шкоди будь-якому життю, необхідно ясно усвідомлювати, наскільки це необхідно: не можна робити нічого, окрім неминучого, — навіть найменшого. Відповідно, сенс існування людини — в постійному самовдосконаленні гармонізації мікрокосму та макрокосму (2). Якщо в А. Швейцера в центрі уваги перебуває моральність, то в роботах О. Леопольда домінує екологічний аспект у структурі етичного знання: конфлікт із природою зумовлений не тільки неправильним використанням її ресурсів, а й невмінням бачити Землю як частину спільності, до якої належать усі люди (1). О. Леопольд уводить новий термін «екологічне сумління» (1,33).

Екоцентризм і біоцентризм як напрями екологічної етики

Екологічна етика має два основні напрями: екоцентризм і біоцентризм (15,19,33). Екоцентризм концентрує увагу на благу видів і екосистем, біоцентризм – на благу окремих особин.

Засновник етики землі (екоцентризму) американський природоохоронець Олдо Леопольд писав: «Первісна етика стосувалася стосунків між індивідуумами; подальші доповнення пов’язані вже зі взаємовідносинами індивідуума і суспільства. Але етики, що регулює взаємовідносини людини із землею, із тваринами та рослинами, що мешкають на ній, поки що не існує (…). Поширення етики на цей третій елемент в оточенні людини є — якщо я правильно тлумачу всі ознаки — еволюційною можливістю й екологічною необхідністю. Це третій етап безперервного розвитку. Перші два вже здійснилися. Окремі мислителі з часів біблійних пророків постійно вказували, що спустошення землі не лише шкідливе, а й погане (…). Етика в екологічному сенсі — це обмеження свободи дій у боротьбі за існування. Етика у філософському сенсі — це відмінність суспільної та антисуспільної поведінки (…) … добрий будь-який захід, що сприяє збереженню цілісності, стабільності та краси біотичної спільноти. Усе ж, що цьому перешкоджає, погане» (1).

На думку О. Леопольда, етика землі закликає ставитися з увагою до біоспільноти не лише тому, що вона цінна сама по собі, а й через її цілісність, стабільність і красу, заради яких жертвуються інтереси її індивідуальних членів. Відповідно до етики землі не слід: знищувати або сприяти вимиранню видів; необдумано змішувати вітчизняні та екзотичні види; видобувати непомірну енергію з ґрунту та вивільняти її в біоту; перегороджувати чи забруднювати річки; слід дбати про тварин (1).

Розроблена німецьким філософом А. Швейцером етика благоговіння перед життям спирається на біоцентризм. Швейцер каже: «я відчуваю спонуку висловлювати рівне благоговіння перед життям як щодо моєї волі й життя, так і щодо будь-якого іншого. У цьому й полягає основний принцип моральності. Добро — те, що слугує збереженню й розвитку життя, зло — те, що знищує життя або перешкоджає йому. Воістину моральна людина лише тоді, коли вона підкоряється внутрішній спонуці допомагати будь-якому життю, якому вона може допомогти, і утримуватися від того, щоб завдати живому якоїсь шкоди… Там, де я завдаю шкоди будь-якому життю, я повинен ясно усвідомлювати, наскільки це необхідно. Я не згоден робити нічого, окрім неминучого, — навіть найменшого» (2).

Альберт Швейцер казав, що етичною, моральною людина може вважати себе лише тоді, коли стане поважати будь-яке життя і приходити на допомогу будь-якому життю, що перебуває в біді. Він учив:

«Помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що вони розглядали ставлення людини до людини, коли насправді йдеться про те, як ставиться людина до всього, що її оточує (…). Етика є відповідальністю за все, що живе» (2).

Один із серйозних мінусів етики А. Швейцера в тому, що вона обмежує коло морально значущих об’єктів індивідуальними вищими тваринами, не враховуючи рослини й бактерії, а також не беручи до уваги популяції, види, біоценози, об’єкти неживої природи, надра Землі та всю глобальну екосистему загалом. Недоліком його концепції є й те, що він не розробив на її основі правила розв’язання конфліктних і кризових ситуацій (33).

Концептуально близькою до етики благоговіння перед життям А. Швейцера є етика поваги до природи американського екофілософа Пола Тейлора (14). Тейлор вважає, що приймаючи позицію поваги до природи як остаточну моральну позицію, ми зобов’язуємося жити за певними нормативними принципами, що керують нашим ставленням до природи (14). За Тейлором, етичне зобов’язання щодо амеби ідентичне нашому зобов’язанню щодо кита чи орла. Принципу поваги до природи повинна дотримуватися кожна людина, незалежно від того, любить вона природу чи ні. Автор вважає, що кожна жива істота має свою власну справжню цінність, що полягає в її власному благу. Тому будь-яку живу істоту потрібно визнати як телеологічний центр життя, що прагне зберегти себе і реалізувати власне благо власним шляхом (14).

П. Тейлор пише: «Дії правильні й риси характеру чеснотливі в моральному відношенні, якщо вони виражають або втілюють певне моральне ставлення, яке я називаю повагою до природи» (14).

Різні підходи екоцентризму та біоцентризму — необхідні якості повноцінної екологічної етики, що взаємодіють і взаємодоповнюють одне одного (33).

Слід також зазначити, що останнім часом в екологічній етиці з’являється ще один, третій напрям, який можна назвати екотеологічним. Спираючись на характерні для даного регіону чи країни релігії або релігійні гілки, етики розробляють буддистську екоетику, католицьку екоетику. У цьому випадку за основу беруться етичні погляди тієї чи іншої релігії на природу (20,21).

Права природи

Права природи — захищувані мораллю й законом потреби, претензії, інтереси природи, що розглядається як моральний партнер (9,10,23,33).

Права природи не існують самі по собі, а є відображенням моралі та етики конкретного людського суспільства чи його груп. Вони є своєрідним засобом контролю за владою людини, яка не повинна переступати межу свободи, окреслену правами природи. Право – це регулятор суспільних відносин. У цьому випадку права природи регулюють наші стосунки з природою. Природа має права тією мірою, якою ми приймаємо обмеження своєї власної поведінки заради її інтересів (9,10,23,32.33).

Принципи поваги до прав природи та обмеження прав людини є основними в екологічній етиці (недарма ще Олдо Леопольд писав, що етика — «це обмеження свободи дій у боротьбі за існування») (1).

«Право — це те, що гарантує життєві інтереси, допомагає задоволенню потреб, досягненню цілей. Право належить тому, хто ним користується, а не тому, хто виявляє волю. Суб’єктом права є той, кому призначено користуватися правом, завдання права — гарантувати йому це право», — писав у 1903 р. у своїй книзі «Про права тварин» П.В. Безобразов (26). Іншими словами, право — це те, що викликано необхідністю. Слід зазначити, що наявність прав не завжди передбачає наявність обов’язків. Так, немовлята і душевнохворі люди мають права, але не мають обов’язків. Також і з тваринами, рослинами та екосистемами: у них є права, але немає обов’язків (9,10,23,33).

За всіма живими істотами можуть бути визнані такі права:

На рівні видів: право на існування; право спадкування; право на критичне місце мешкання; право на відшкодування шкоди з вини людини; право на генетичне різноманіття (захист від генетичного забруднення); право на процвітання (33).

На рівні особин: право на життя; право на природну свободу; право спадкування; право на захист від страждань з вини людини (на захист від жорстокості); право на необхідну для життя частку земних благ; право на генетичне різноманіття (захист від генетичного забруднення); право на відсутність відповідальності перед людиною; право на опіку (для домашніх і сільськогосподарських тварин і рослин) (33).

Слід підкреслити, що правами повинні наділятися не лише домашні, сільськогосподарські чи дикі тварини і рослини (і мікроорганізми), а й знову створені людиною, а також ті, що потрапили на Землю з космосу. Люди і природа (рослини, тварини, мікроорганізми, екосистеми) не мають рівних прав. Люди мають більшу кількість прав (оскільки мають найбільше інтересів) і ці права важливіші (33).

На рівні екосистем (дикої природи): право на існування; право на процвітання; право на свободу; право на відшкодування шкоди; право на життєвий простір (33).

Моральні агенти та моральні партнери (суб’єкти)

Екологічна етика — це вчення про моральні стосунки людини з природою, де в ролі моральних агентів виступають люди, а природа (екосистеми, види, індивіди різних живих істот та ін.) — як моральні партнери (суб’єкти) (33).

Під моральним агентом розуміється істота (у цьому випадку людина), що має права та самоцінність, здатності до моральних роздумів, завдяки яким вона може чинити морально й аморально, мати обов’язки та відповідальність, звітувати за вчинене (3,5,9,15).

Під моральним суб’єктом розуміється сутність, що має права та самоцінність (люди, нелюдські види та індивіди живих істот, екосистеми та ін.), до якої можна ставитися справедливо й несправедливо, і щодо якої моральні агенти мають обов’язки та відповідальність. Самі моральні суб’єкти відповідальності не несуть (3,5,9,15).

Слід зазначити, що дорослий здоровий чоловік може одночасно бути моральним агентом і моральним суб’єктом. Наприклад, учитель, який веде урок, виступає моральним агентом щодо учнів і одночасно — моральним суб’єктом, щодо якого мають свої обов’язки учні (33).

Водночас не всі люди є моральними агентами. Так, новонароджена дитина, психічно хворі люди не мають здатності до моральних роздумів і вчинків і тому є лише моральними суб’єктами, щодо яких ми можемо чинити морально й аморально. Крім цього, моральними суб’єктами є й інші види та індивіди живих істот, екосистеми і навіть ділянки неживої природи, щодо яких людина діє справедливо або несправедливо. Іншими словами, усі моральні агенти є моральними суб’єктами, але не всі моральні суб’єкти можуть бути моральними агентами (9,10,33).

Моральний суб’єкт вовк, задерши іншого морального суб’єкта — косулю, з позиції екологічної етики вчинив ні погано, ні добре, оскільки за своєю природою не здатен ні до моральних роздумів, ні до моральних вчинків. З іншого боку — мисливці-аматори, як моральні агенти, які позбавили життя заради потіхи ту саму косулю (морального суб’єкта), вчинили аморально. Оскільки за своєю природою здатні до моральних роздумів і вчинків (9,10,33).

Сама природа морального суб’єкта така, що йому можна завдавати шкоди або користі. Але на відміну від косулі, вовка чи екосистеми окремі неживі предмети — каміння, піщинки, калюжі води, вогонь — самі по собі не є моральними суб’єктами, оскільки вони не мають ні власного блага, ні внутрішньої цінності, їм не можна завдати ні шкоди, ні користі (9,10,33).

Так само як ми повинні ставитися з повагою і не завдавати шкоди людським моральним суб’єктам — новонародженим, психічно хворим людям, так само ми повинні ставитися з добром і до нелюдських моральних суб’єктів — видів та індивідів усіх живих істот, екосистем, великих об’єктів неживої природи, як таких, що мають свою внутрішню цінність, власне благо та моральні права (9,10,33).

Цінності природи

Цінність природи – суб’єктивна оцінка її значення, що мотивує поведінку людини.

Природа стає предметом етичних роздумів, натхнення, любові та захисту лише тоді, коли відбувається певний складний зсув у сприйнятті суб’єкта та його цінності (15).

Природу врятувати, по великому рахунку, зможе лише створення нової ціннісної системи, заснованої на високому оцінюванні внутрішньої та нематеріальних зовнішніх (інструментальних) цінностей природи, використання яких не несе загибелі природі. Не можна цінність диких тварин, рослин, екосистем зводити лише до корисності для людей. Не можна щастя вимірювати кількістю товару, усі цінності зводити до грошей, а природу розглядати виключно як сировину (15).

Усі цінності природи поділяються на два основні типи:
цінності зовнішні (інструментальні), корисні для когось, окрім самої природи (наприклад, для людини) і цінність внутрішню, що несе корисність для самої природи і марну для людини (15,33).

Зовнішні цінності, у свою чергу, поділяються на матеріальні (економічні), тобто ті цінності, економічну вартість яких можна підрахувати, і нематеріальні (неекономічні), економічну вартість яких важко або неможливо підрахувати. До матеріальних можна віднести господарську та рекреаційну цінності, до нематеріальних — етичну, естетичну, релігійну, наукову і т. д. (15,33)

Внутрішня цінність усіх живих істот однакова, а ось зовнішні цінності (корисність даної живої істоти або виду для екосистеми, людини, інших живих істот) можуть бути різними. Тепер давайте докладніше зупинимося на різних цінностях природи (у цьому випадку природа є носієм цінностей, а людина — суб’єктом, що їх оцінює) (15,19,33).

Принципи та правила екоетичного ставлення до природи

Необхідною умовою функціонування будь-якої нормативної системи є здатність розв’язувати етичні конфлікти. Чим менше залишається нерозв’язаних проблем, тим більшою поясновальною силою володіє така нормативна система. Для розв’язання етичних проблем в екологічній етиці розроблено принципи та правила (14).

Ці принципи та правила говорять, які загальні види дій ми морально зобов’язані здійснити або утриматися від здійснення. Вони передбачають, що ми беремо на себе зобов’язання вчинити або не вчиняти конкретні дії даного виду за умови, якщо немає іншого, протилежного обов’язку, ще важливішого, а тому такого, що перевершує даний. Проте за відсутності такого протилежного обов’язку екоетичне правило або принцип чітко визначає, як ми морально зобов’язані чинити або не чинити в даних конкретних обставинах (14).

Принципи екологічної етики, на відміну від правил, мають більш загальний характер і говорять, які дії ми зобов’язані здійснити або утримуватися від них.

П’ять екоетичних принципів

1. ПРИНЦИП НЕШКОДЖЕННЯ — НЕЗАВДАННЯ ШКОДИ АБО ЗБИТКУ ЖОДНІЙ ІСТОТІ В НАВКОЛИШНЬОМУ ДЛЯ НАС ПРИРОДНОМУ СЕРЕДОВИЩІ АБО ЕКОСИСТЕМІ (НЕ ЗАШКОДЬ).

Принцип «не зашкодь» ґрунтується на тому, що наше незнання щодо природи набагато перевищує наші знання (14).

Він включає обов’язок не вбивати жодного організму, не губити популяції живих видів, біотичні спільноти, екосистеми загалом, а також обов’язок утримуватися від будь-яких дій, які можуть виявитися для них згубними, у тому числі лайки та слів, що можуть завдати болю тваринам. Найтяжчим злом, вважає П. Тейлор, слід вважати завдання шкоди тому, хто (або що) не шкодить нам (14).

Цей принцип забороняє згубні або руйнівні дії з боку людини. Але він не стосується поведінки тварин чи інших живих істот, що завдають шкоди іншим живим істотам (14).

2. ПРИНЦИП НЕВТРУЧАННЯ (НЕ ВТРУЧАЙСЯ).

Під цей принцип підпадають два типи зобов’язань: одне вимагає утримуватися від будь-яких обмежень свободи окремих організмів, друге стосується загальної стратегії «руки геть» щодо цілих екосистем і біотичних спільнот (14).

3. ПРИНЦИП ПОРЯДНОСТІ, ВІРНОСТІ (БУДЬ ПОРЯДНИМ).

Цей принцип стосується лише людської поведінки щодо окремих тварин, що перебувають у дикій природі, які можуть бути обмануті або зраджені людьми. Під цей принцип підпадають зобов’язання не порушувати довіри, яку виявляють до нас дикі тварини, не обманювати, не вводити в оману жодну тварину. Хоча ми не можемо мати взаємних домовленостей із дикими тваринами, ми можемо чинити так, щоб викликати їхню довіру до нас (14).

4. ПРИНЦИП ДОТРИМАННЯ ПРАВ ПРИРОДИ (ДОТРИМУЙСЯ ПРАВ ПРИРОДИ).

Цей принцип ґрунтується на визнанні та повазі прав природи (33).

5. ПРИНЦИП СПРАВЕДЛИВОГО ВІДШКОДУВАННЯ (КОМПЕНСУЙ ШКОДУ).

Якщо людина порушує будь-який із вищенаведених чотирьох екоетичних принципів, вона чинить несправедливість. Така дія порушує рівновагу між людством і природою, завдає природі шкоди, і на людину, яка здійснила цю дію, накладається певне зобов’язання. Це зобов’язання, що передбачається екологічною етикою, називається принципом справедливого відшкодування. В усіх випадках компенсаційні заходи набирають форми того чи іншого сприяння або захисту блага (добра) живих істот чи екосистем. Людина, яка заподіяла зло якомусь природному об’єкту, що є моральним суб’єктом, зобов’язана принести благо, що компенсує завдану шкоду або даному, або спорідненому, або якому-небудь іншому моральному суб’єкту. Чим більшу шкоду завдано, тим більша потрібна компенсація для виконання моральних зобов’язань (14).

Пріоритетність екоетичних принципів

Принципи, які ми щойно обговорили, пропонують п’ять моральних вимог щодо вибору поведінки. Самі по собі вони не диктують особистості, що їй слід робити в конкретній ситуації, а лише визначають ті характеристики дій, які можуть бути враховані як морально обґрунтовані (14).

П’ять екоетичних правил

Правила екологічної етики мають вужче середовище застосування. Про них доводиться згадувати, коли виникає конфлікт між інтересами людини та природи.

А. Правило самооборони.

Цей принцип дозволяє застосовувати силу проти іншої живої істоти, а також екосистеми з метою самозахисту лише в тому випадку, коли ми не можемо уникнути нападу або врятуватися. Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб уникнути ситуацій, коли виникає небезпека завдання нам шкоди іншим організмом, тобто вжити всіх розумних заходів безпеки. Причина таких обмежень і застережень у тому, що всі живі істоти, нешкідливі чи шкідливі, мають власну внутрішню цінність, своє благо і тому повинні бути об’єктами поваги. Вбивство будь-якої істоти або завдання їй шкоди людиною завжди саме по собі вважається аморальним, і може бути виправдане лише у випадку відсутності альтернативи (14).

Б. Правило справедливого розподілу.

Воно стверджує, що в разі зіткнення життєво важливих інтересів людей і життєво важливих інтересів природи обом конфліктуючим сторонам має бути надано частку благ (14).

В. Правило пропорційності.

Воно стверджує, що в разі конфліктів життєво важливих інтересів природи та побічних інтересів людини пріоритет віддається природі. У зв’язку з цим вбивство слонів заради бивнів, відстріл крокодилів заради шкіри для сумочок, аматорське полювання як спосіб розваги вбивством є неправильним (14).

Г. Правило мінімальної шкоди.

Воно стверджує, що в разі конфлікту життєво важливих інтересів природи або істотних інтересів людини пріоритет віддається людині. Проте, якщо виникає необхідність завдання шкоди природі, то вона має бути мінімальною. Потрібно обрати таку альтернативу, яка передбачала б завдання найменшої шкоди природі (насамперед), а також або повністю усувала пряме вбивство, або була пов’язана з найменшою кількістю вбитих істот (14).

Д. Правило справедливого відшкодування.

Це правило стверджує, що якщо в разі задоволення інтересів людей завдано шкоди природі, то людиною має бути здійснена компенсація шкоди. Чим більша шкода, тим значніша потрібна компенсація (14).

Екоетичні мотиви та обов’язки людини перед природою

Людина – єдина на Землі істота, що має перед іншими видами та природою загалом моральні обов’язки. Останнє випливає з того, що дикі тварини і рослини як самоцінність є моральними партнерами людини, і людина перебуває з ними в моральних відносинах. Людина повинна захищати їх як слабших, беззахисніших, як своїх братів і сестер, а природу – як свою матір (3,4,5,33). Звідси випливає обов’язок людини перед природою:

- не винищувати види живих істот;

- не ставитися жорстоко до живих істот;

- не руйнувати ділянки дикої природи;

- намагатися якомога менше вбивати живих істот, не вбивати їх просто так, заради розваги;

- захищати права живих істот і екосистем (33).

Людина повинна ставитися до дикої природи та інших живих істот, застосовуючи етичні поняття добра, обов’язку, справедливості, сумління, сорому, жалю, розширюючи мотиви соціального альтруїзму, співчуття, емпатії, співпереживання, любові, благоговіння, щастя (22,25,28).

Ми повинні пам’ятати, що на відміну від народних казок, вовки та орли не є особами, здатними відповісти нам добром на добро.

Екоетичний імператив і екоетичний ідеал

Екоетичний імператив — це загальнозначуще моральне приписання морального ставлення людини до природи та її творінь, свого роду суть екологічної етики. Він полягає в чотирьох базових положеннях (33).

1. Природа, жива і нежива, є цінною сама по собі, визнається суб’єктом, що має право на існування та процвітання, незалежно від її корисності, марності чи шкідливості для людини.

2. Екоетичні норми та правила також поширюються на взаємодію людини з природою (з дикою флорою і фауною), яка будується на основі рівноцінності та рівноправності.

3. Розумність і культура накладають на людину виняткові обов’язки щодо природи (її дикої флори і фауни).

4. Природоохоронна діяльність визначається насамперед необхідністю зберігати природу (біорізноманіття) заради

неї самої (33).

Виконання Екоетичного імперативу може призвести (хоча б частково) до досягнення екоетичного ідеалу. Під екоетичним ідеалом розуміється таке співтовариство або світ, де благо живих істот і екосистем може бути досягнуте одночасно з (частково контрольованим) задоволенням людських потреб. Основна функція ідеалу полягає в тому, щоб показати напрям руху шляхом морального вдосконалення (33).

Екоетичний ідеал — це умова життя на Землі, за якої люди можуть переслідувати свої особисті інтереси і вести прийнятий у їхній культурі спосіб життя, водночас дозволяючи диким тваринам і рослинам у величезному різноманітті екосистем вести безперешкодне існування (33).

Потреби (інтереси) людини 

Потреби людини поділяються на життєво важливі (фундаментальні), істотні та побічні (надумані, дурні, пусті) або примхи (14,33). До життєво важливих можна віднести інтереси людини на її життя, безпеку, здоров’я, свободу, їжу, автономію тощо. Життєво важливі потреби (інтереси) людини – це те, у чому люди справді потребують для того, щоб належним чином функціонувати, самореалізовуватися, виконувати свою суспільну функцію (14,33).

До істотних – інтерес здобути освіту, відкрити свій бізнес, мати дім, машину. До побічних інтересів – бажання розкоші, хвастощів, пустощів, ненажерства, наркотиків, задоволення вишуканих гастрономічних смаків, марнославства, пустої розваги (азартні ігри, розваги вбивством тощо). Як правило, ці інтереси надумані, тривіальні, саморуйнівні (наприклад, нав’язана рекламою потреба курити чи пити пиво), і стимулюються ринком і рекламою способу життя споживацького суспільства (14,33).

У конфліктах побічних інтересів людини (примх) з інтересами живих істот (а вони в них завжди життєво важливі) примхами людини можна знехтувати. До таких примх (побічних інтересів) належить спортивне полювання, спортивна риболовля, коріда, собачі бої, бажання носити розкішну шубу з рідкісної тварини, мати букет червонокнижних пролісків чи живу ялинку перед Новим роком тощо (14,33)

Що стосується істотних потреб людини, то є дуже небезпечна тенденція перетворення цих потреб на жадібність (одна машина в родині, дві машини, три машини тощо).

Нерідко вони перетворюються на «надпотреби», що перевищують необхідне й достатнє для реалізації людини як біологічної істоти і творчої духовної особистості. В умовах найсуворішої екологічної кризи також необхідно обмежувати й деякі істотні потреби людини. Що стосується спірних інтересів між природою та людиною, то в майбутньому вони вирішуватимуться в суді (10,14,33).

Шляхи популяризації екологічної етики та екоетичних цінностей

1. Впровадження ідей і цінностей екологічної етики в групи екоактивістів.

2. Розроблення та запровадження курсів екологічної етики в шкільні та вузівські програми, підготовка фахівців з екологічної етики. Видання популярних книг з екологічної етики.

3. Слід привертати увагу до екологічної етики в межах самої біології, екології, проводити секції екологічної етики на різних природоохоронних конференціях.

4. Засновувати регіональні бібліотеки та загальнодоступні сайти в Інтернеті з екологічної етики.

5. Досліджувати й використовувати роль святих природних місць, народних екологічних традицій у розвитку екологічної етики.

6. Ширше залучати до поширення ідей екологічної етики представників різних релігійних конфесій, культурних лідерів та активістів громадянських рухів.

7. Створювати організації, що займаються екологічною етикою, розвиток вегетаріанського та зоозахисного руху.

8. Включити питання екологічної етики в політичний аналіз і політичні діалоги.

9. Розвивати співпрацю експертів з екологічної етики з особами, що ухвалюють рішення, проводити екоетичний аналіз ухвалених рішень.

10. Проведення в життя принципів та ідей екологічної етики може стати одним із важливих завдань екологічного громадського руху.

11. Видання прикладної літератури з екологічної етики, застосовної до конкретних проблем.

12. Співпраця вчених-екологів з етиками (8,13,16,17,24,29,30,31,32).

Література

1. Леопольд О., 1980. Календар піщаного графства. — М.: Мир. — 216 с.

2. Швейцер А., 1992. Благоговіння перед життям. — М.: Прогрес. — 572 с.

3. Єрмолаєва В.Є., 1989. Етика відносин з навколишнім середовищем (огляд). — М.: ІНІОН АН СРСР. — 70 с.

4. Каллікотт Б., 1990. Азіатська традиція і перспективи екологічної етики: пропедевтика // Глобальні проблеми та загальнолюдські цінності. — М.: Прогрес. — С. 308-327.

5. Єрмолаєва В.Є., 1994. Глобальні проблеми та перспективи цивілізації. Філософія відносин з природним середовищем // Збірник оглядів і рефератів. Серія: Глобальні проблеми сучасності. — М.: ІНІОН РАН. — 140 с.

6. Schmahmann D., Polacheck, 1995. The case against rights for animals // Boston Coll. Environ. aff. Law.rev. — № 4. — P. 747-781.

7. Birnbacher D.,1982. A priority rule for environmental ethics // Environmental ethics. — V. 4. — Р. 3-16.

8. Гілярів А., 1976. Людина і тварина: етика відносин // Наука і життя. — № 12.

9. Lehmann Scott, 1981. Do wildernesses have rights? // Environmental ethics. — V. 3. — P. 129-146.

10. Stone Christopher D., 1974. Should trees have standing? — Los Altos, Calif.: Kaufman. — 29 p.

11. Андрєєв Д., 1993. Роза світу. — М.: Товариство Клишников-Комаров і К. — 301 с.

12. Стручков А., 1997. Витоки екологічної етики в Радянському Союзі // Любов до природи. Матеріали міжнародної школи-семінару «Трибуна-6». — Київ: Київський еколого-культурний центр. — С. 156-169.

13. Василенко Л.І., 1986. Пошуки підстав і джерел екологічної етики // Питання філософії. — № 2. — С. 145-152.

14. Taylor Paul, 1994. Biocentric egalitarianism // Environmental ethics, ed. Louis P. Pajman. — Boston-London: Jones and Bartlett Publishers. — P. 71-84.

15. Hargrove Eugene C., 1988. Foundations of environmental ethics. — New Jersey: Prentice Hall. — 229 p.

16. Regan Tom, 1983. The case for animal rights. — Berkeley: University of California Press. — P. 151-160.

17. Борейко В.Є., 2010, Браконьєрське свавілля в Україні. — К.:, КЕКЦ, буклет.

18. Фішер С., 1899. Людина і тварина. Етико-юридичний нарис. — Спб. — 280 с.

19. Борейко В.Є., 2012. Філософи зоозахисту та природоохорони. — К.: Київський еколого-культурний центр. — 179 с.

20. Мантатов В.В., Доржигушаєва О.В., 1996. Екологічна етика: буддизм і сучасність. — Улан-Уде: ВСГТУ. — 155 с.

21. Linzey A., 1987. Christianity and the rights of animals. — New York: Crossroad. — 197 p.

22. Горке М., 2002. Вимирання видів та етика. Межі антропоцентричної перспективи // Гуманітарний екологічний журнал. — Т. 4, вип. 1. — С. 101-108.

23. Патон Б.Є., 2002. Права природи так само непорушні, як і права людини // Дзеркало тижня, 5-10 жовт. — № 318 (413). — С. 16.

24. Яблоков А.В., 1989. Етичні аспекти відносин між людиною та природою // Біологія в пізнанні людини. — М.: Наука. — С. 198-212.

25. Примак Р., 2002. Основи збереження біорізноманіття. — М.: НУМУ. — 255 с.

26. Безобразов П.В., 1903. Про права тварин. — М.: Друкарня А.Н. Снєгірьової. — 220 с.

27. Горбунов-Посадов І., 1910, Співчуття до тварин і виховання наших дітей, У кн. Друг тварин. Книга про виховання, співчуття і любов до тварин, М.

28. Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження».

29. Дьоренков С.А., 1987. Про три аспекти сучасної екології: гносеологічний, прагматичний та етичний. У кн. Методологічні та методичні питання екологічної освіти і виховання, Смоленськ-Брянськ, с. 5-14.

30. Борейко В.Є., 2010, Видовий терор, К., КЕКЦ, 144 с.

31. Борейко В.Є., 2012, На захист шкідників сільського та лісового господарства, Гуманітарний екологічний журнал, № 7, с. 35-42.

32.Cockell Ch., 2005. The value of microorganism// Environmental ethics. – Winter. – ,Ppp, 375-390.

33. Борейко В.Є., Прорив в екологічну етику, видання 5-е, К.,КЕКЦ, 2013, 168 с.