Україна великого комбінатора. До 85-річчя першого політтехнолога

Малюнок Ігоря КОНДЕНКА.Цього року знаменитий роман «Дванадцять стільців» відзначає одразу кілька круглих дат. Рівно 85 років тому книжку було опубліковано, а через десятиліття вийшов друком чотиритомник Іллі Ільфа та Євгена Петрова з канонічною версією роману, яку згодом уже не редагували.

Зате за перші 10 років існування книжка зазнала певної цензури, втративши не в якості, а в кількості сторінок, що теж дуже прикро, бо «смачними» в Ільфа й Петрова є 99% фраз. Втім, цю проблему виправили наприкінці минулого століття, коли вийшла повна версія твору.

Є настільні книжки, а є ті, які нема потреби тримати на письмовому столі, бо вони постійно з вами, в оперативній пам'яті. Твори великих одеситів, безсумнівно, належать до цієї категорії. А ще, за всієї їхньої заглибленості в радянські реалії, «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» не втрачають актуальності для нових поколінь — надто вже точні образи в них створено, характерні насамперед для нашого менталітету, а вже потім для ладу, що існував.

Минуло вже майже століття, немає країни, активне будівництво якої зі скепсисом спостерігав Остап, розбіглися, як стільці й таргани, в різні боки радянські республіки, розв'язано проблеми, що мучили Бендера, з конвертацією незаконних доходів. Настало роздолля для ідейних борців за грошові знаки, щоправда, не романтиків, які намагалися все-таки шанувати кримінальний кодекс, а скоріше таких, як Корейко, яким не потрібні були 400 порівняно чесних способів відняття грошей, досить 1—2 перевірених схем. Багато чого змінилося, але пригоди Кіси й Ості, як і «Антилопи-Гну», зовсім не застарівають, а скоріше супроводжують нас щодня.

Ми, мов мешканці Васюків, слухаємо про сліпучі перспективи «Євро-12», «Євробаскета-15», «Олімпіади-22». Тільки васюківці відбулися 36 рублями й купанням у Волзі, а, наприклад, львів'янам вибудували розкішний і нікому тепер не потрібний стадіон (за кошти з держбюджету). Оце я розумію сеанс «одночасної гри» у футбол і ще дещо.

Та й наша знаменита євроінтеграція, «туди її в хитавицю», що це, як не васюківська історія?

— Але гроші! — застогнали васюківці (мов Азаров, що забажав 160 мільярдів євро для переходу на євростандарти).

— Їм же всім гроші треба платити! Багато тисяч грошей! Де ж їх узяти?

— Усе враховано могутнім ураганом! — сказав

(євроінтегратор) О. Бендер. — Гроші дадуть збори!

— Хто ж у нас платитиме такі шалені гроші? Васюківці...

— Які там васюківці! Васюківці грошей платити не будуть. Вони їх от-ри-му-ва-ти-муть!

А тому слід скинутися на допомогу голодним дітям Євромайдану, а потім «почнеться приплив пожертв, і грошей нікуди буде подіти!»

Дедалі більше на мапі України подібних Васюків і Старгородів, чиї звичаї відомі нам завдяки Ільфу та Петрову, й інших повітових міст, у яких лишається «поголитися, підстригтися, освіжити голову вежеталем і відразу померти». Тут уже не лише районні, а й деякі обласні центри можуть справити відповідне враження.

Якщо завідувач Старкомгоспу товариш Гаврилін був патріотом, вважаючи, що «трамвай збудувати — це не ешака купити», то нинішнє керівництво віддає перевагу заморському «ешаку», тобто якимось «хюндаям», перед завантаженням своїх підприємств.

Дуже актуально звучить сьогодні діалог:

«Губернатор пішов проводжати міського голову. Обидва йшли перебільшено рівно.

— Губернатор! — казав Чарушніков.

— Який же ти губернатор, коли ти не генерал?

— Я цивільним генералом буду, а тобі заздрісно? Коли захочу, посаджу тебе в тюремний замок. Насидишся в мене.

— Мене не можна посадити. Я балотований, наділений довірою.

— За балотованого двох небалотованих дають».

Як здорово навчилися вимовляти «же не манж па сі жур» і «гебен зі мір бітте» на самітах українські володарі! Поряд із «денги давай» на курній кавказькій дорозі десь неподалік від Сочі.

Повсюди ведуть свою роботу нові «союзи меча й рала», чи то активісти нібито «проросійських партій» у Криму, чи то «демократичні» грантоїди в Києві. «Росія вас не забуде» в першому випадку та «Закордон нам допоможе» — у другому. Взагалі якби за часів Остапа Бендера існувала професія політтехнолога, він став би в ній першим номером.

Ширяться лави Елочок-людоєдок, тільки ось виходити заміж за інженерів Щукіних їм хочеться дедалі менше — зарплати на шанхайських барсів не вистачить. Великим грамотієм на тлі деяких нинішніх репортерів виглядав би поет Ляпіс-Трубецькой, а блакитний злодюжка Альхен навряд чи соромився б своєї діяльності.

«Дванадцять стільців» став одним із найбільш «українських» романів у радянській літературі — він міцно «посаджений» на наш ґрунт. Київ і Харків, Хрещатик і Дерибасівська, Гоголь і Тарас Бульба, обвислі запорозькі вуса й Дніпрогес...Ці й багато інших «розпізнавальних знаків» України заповнюють сторінки роману. Навіть тюремні університети Остап проходив так, як це приписував тодішній кримінальний кодекс УРСР.

Про це й про багато чого іншого — наша розповідь сьогодні.

І. Ільф і Є. Петров на Гоголівському бульварі. Москва, 1932 р.

Перше видання «12 стільців». Видавництво «Земля і фабрика». 1928 р. Видавництво «Земля і фабрика». 1928 р.

За 85 років «Дванадцять стільців», як і «Золоте теля», що вийшло трохи пізніше, стали безсумнівними лідерами за кількістю цитування в ЗМІ — Ільф із Петровим і самі були журналістами, любили описувати редакційний побут у своїх творах, не дивно, що вони створили універсальну скарбницю вдалих заголовків для колег на століття наперед. Звісно, не завжди рядки з безсмертних романів ідеально вплітаються в нариси сьогоднішніх днів, але, як правило, цитата з Ільфа й Петрова автоматично покращує статтю.

Якщо «шакали ротаційних машин» і «акробати пера», а також особливо актуальні останнім часом «віртуози фарсу» розтягли класиків на цитати, то громадяни СРСР і простору, що утворився згодом, уважно відстежили маршрут героїв, усіявши мапу Союзу пам'ятниками, музеями й іншими свідченнями чистої фанатської любові. Що казати, якщо навіть честь бути Васюками незабаром оспорюватиметься не меншою кількістю міст, ніж у випадку з батьківщиною Гомера. Начебто багато в нашому світі написано книжок, де тільки не відбувається дія, а бути в «Дванадцяти стільцях» чи «Золотому теляті» — це особливий шик. Краще, ніж product placement у голлівудському блокбастері.

«Золоте теля». Журнал «30 днів». 1931 р.

До речі, у першому романі було дуже багато Української РСР. Зрозуміло, адже автори були одеситами, але в «Дванадцяти стільцях», на відміну від «Золотого теляти», рідне місто Ільфа й Петрова згадується не частіше за інші радянські центри, зате дія починається десь на просторах Лівобережної України, де, власне, провів більшу частину життя Іполит Воробйанінов. А Остап Бендер, як неодноразово підкреслюється, відсидів незадовго до описуваних подій саме за кримінальним кодексом УРСР, а не РРФСР. Допр, тобто дім примусових робіт, який упродовж роману часто згадує Остап, на території РРФСР називався виправним домом, виправдомом. При цьому невдовзі після виходу роману замість допрів з'явилися трудові колонії.

Ілля Ільф із третім виданням роману «Дванадцять стільців»

Прототипом Старгорода, у якому ватажкував Воробйанінов, зазвичай називають Старобільськ Луганської області. До цього міста журналісти «Гудка» Ільф і Петров їздили у відрядження, крім того, до Старобільська й зараз можна в'їхати з боку села Чміровка (раніше Чмаровка, як у романі). Тільки тепер на шляху вам трапиться пам'ятник Остапові під час його розмови з безпритульним. Також у місті не так давно увіковічили й Іполита Матвійовича, одразу з двома стільцями.

Натяк на «українськість» Старгорода є в вилучених розділах про минуле реєстратора загсу. Там слідчий у найважливіших справах, обговорюючи адюльтер молодого Воробйанінова, каже з посмішкою «Це дило треба розжуваты». Та й Альхенові Бог послав на обід поряд із польською зубрівкою та єврейським форшмаком «український борщ із м'ясом 1-го сорту».

Щоправда, до Москви шукачі скарбів прибули на Рязанський вокзал, а не на Павелецький (тоді Саратовський), куди й зараз приїздить лугансько-старобільський потяг. При тому що Ільф і Петров детально описали відмінності між пасажирами московських вокзалів, зокрема, окремий пасаж присвятивши киянам і одеситам. «Представники Києва й Одеси проникають до столиці через Брянський вокзал. Уже на станції Тихонова Пустинь кияни починають презирливо посміхатися. Їм чудово відомо, що Хрещатик — найкраща вулиця на землі. Одесити тягнуть із собою важкі кошики й пласкі коробки з копченою скумбрією. Їм теж відома найкраща вулиця на землі. Але це не Хрещатик — це вулиця Лассаля, колишня Дерибасівська».

Улюблене місто отця Федора

Києва в романі небагато. Окрім кількох згадок етнотипу «кияни», є ще історія Остапа про московського фальшивомонетника, від діяльності якого постраждав його ж київський дідусь-валютник. Зате в першій частині походеньок Остапа Бендера дуже часто згадується Харків. Навіть частіше за Одесу, незважаючи на знамениту фразу про контрабанду на Малій Арнаутській.

Харків у 20-ті роки був столицею української республіки, крім того, у ньому певний час (між Одесою та Москвою) працювали друг Ільфа Юрій Олеша і брат Петрова Валентин Катаєв. Останній, як відомо, був хрещеним батьком роману «Дванадцять стільців». Невипадково в нинішньому Харкові пам'ятників героям цієї книжки більше, ніж де б то не було.

Отець Федір на харківському вокзалі

Найвідоміша скульптура отця Федора прямо на пероні Південного вокзалу, з чайником, з яким, за книжкою, його бачили «на станції Попасна, Донецьких доріг». Священник церкви Флора і Лавра, він же представник «конкуруючої фірми», у своїх листах дружині часто писав саме про Харків. «Тут, у Харкові, зовсім літо. Місто галасливе — центр Української республіки. Після провінції здається, ніби за кордон потрапив», — ці рядки накреслені й на вокзальному пам'ятнику. «Не подобається мені місто Ростов. За кількістю населення і за своїм географічним положенням воно значно поступається Харкову», — повертався до столиці УРСР отець Федір і пізніше. «За своїм географічним положенням і за кількістю населення місто Баку значно перевищує місто Ростов. Проте поступається місту Харкову за своїм рухом», — і в Баку про Харків священник не забував. Чутливі до теплих слів на адресу свого міста харків'яни, звісно, не могли не увіковічити отця Федора за створення позитивного образу.

Паніковський на розі Хрещатика й Прорізної

А ось серія пам'ятників біля ресторану «Ріо» на вулиці Петровського концептуально не пояснюється, просто це ініціатива власника закладу. Спочатку там з'явився Воробйанінов під час збору милостині, потім Бендер на лавочці, а згодом і Елочка-людоєдка.

Не всі герої книжки були в захваті від першої столиці УРСР. Наприклад, всезнаючий монтер Полєсов вкрай скептично оцінював харківський індустріальний прорив. «У них чотири мотори «Загальної Електричної Компанії» залишилися, — міркував він про підготовку до запуску старгородського травмая. — Ну, ці якось підуть, хоча кузови та-акий мотлох!.. Скла не на гумі. Я сам бачив. Деренчати це все буде!.. Морок! А решта моторів — харківська робота. Суцільний Госпромкольормет. Верстви не протягнуть». Ну, життя, звісно, розвіяло сумніви несвідомих полєсових. Прямо по ходу дії й розвіяло, коли трамвай було успішно запущено.

Амбітність перших-других столиць УРСР і РРФСР була помічена авторами й у шаховому монолозі Остапа. Малюючи блискучі перспективи перед васюківцями, він перелічив серед тих, хто заздрить, «москвичів, ленінградців, киян, сибіряків і одеситів», а потім, коли «Васюки перейменовуються на Нью-Москву, а Москва — на Старі Васюки», додатково уточнюється, що «ленінградці й харків'яни скрегочуть зубами, але нічого не можуть вдіяти».

Окремої згадки в романі удостоїлася й харківська міліція, помітна і в наш час. З нею Остап Бендер зустрівся в П'ятигорську, коли збирав гроші за огляд Провалу. «Надвечір до Провалу під'їхала на двох лінійках екскурсія харківських міліціонерів. Остап злякався й хотів був вдати з себе невинного туриста, але міліціонери так несміливо скупчилися навколо великого комбінатора, що шляху до відступу не було. Тому Остап закричав досить твердим голосом:

— Членам спілки — десять копійок, але оскільки представники міліції можуть бути прирівняні до студентів і дітей, то з них по п'ять копійок.

Міліціонери заплатили, делікатно поцікавившись, з якою метою стягуються п'ятаки.

— З метою капітального ремонту Провалу, — зухвало відповів Остап, — щоб не надто провалювався».

Знаменитий Гаврила, про якого стільки писав Ляпіс-Трубецькой, будив творчу фантазію багатьох авторів 20-х. Але якщо пітерський журнал, присвячений подвигам однойменного народного героя-робітника, з Михайлом Зощенком як основним автором називався «Бузотер», то харківський аналог так і називався — «Гаврило». До речі, Валентин Катаєв співпрацював з обома «гавриловими» журналами.

Ялта, спека, землетрус

Пам'ятник О. Бендеру в Санкт-Петербурзі

Два мисливці за стільцями так і не дісталися рідного міста авторів, хоча пливли на пароплаві «Пестель», що прямував із Батума до Одеси. Цікаво, чи не було в Ільфа й Петрова думки продовжити пригоди й до Південної Пальміри? Втім, до своєї Одеси, щоправда, перейменованої на Чорноморськ, автори відправили Остапа Бендера в «Золотому теляті».

А в «Дванадцяти стільцях» передостаннім місцем дії роману стала Ялта, куди прибув на гастролі театр «Колумб». Якщо взяти перші враження героїв, то в цьому місті нічого особливо не змінюється. «Весела Ялта вибудувала вздовж берега свої крихітні крамнички й ресторани-плавучки. На пристані стояли екіпажики з оксамитовими сидіннями під полотняними різьбленими тентами, автомобілі та автобуси «Кримкурсо» і товариства «Кримський шофер». Цегляні дівчата крутили розгорнуті парасольки й махали хустинками».

Щоправда, дістатися до Ялти морем із Батума зараз уже неможливо. Знамениті круїзи Кримсько-кавказькою («кримсько-колимською») лінією, що багато років тішили радянських туристів, канули туди ж, куди й Чорноморське морське пароплавство. Зараз роблять спроби відродити це явище, цього року пасажирський теплохід «Адріана» відпрацював на маршруті Одеса — Севастополь — Новоросійськ — Сочі — Феодосія — Ялта — Одеса, зробив 14 кругових рейсів. У турагентствах кажуть, що до кінця сезону вийшли на повну заповнюваність судна (300 осіб). Уперше за пострадянські роки за підсумками одного сезону такий круїз не скасували через низьку рентабельність, тож наступного року охочі можуть здійснити ностальгічну подорож. Ціна за круїз тривалістю 7 ночей/8 днів стартує від 800 дол. за місце у внутрішній каюті й фінішує 1550 дол. у каюті люкс.

Головним враженням про кримський курорт автори зробили надзвичайну спеку — адже було вже 11 вересня. «До Ялти підійшли в штильову погоду, в виснажливий сонячний ранок», «увесь день концесіонери провели в готелі, сидячи голими на підлозі та щохвилини бігаючи до ванної під душ. Але вода лилася тепла, як поганий чай. Від спеки не було порятунку. Здавалося, що Ялта розтане й стече в море», «до восьмої години вечора, проклинаючи всі стільці на світі, компаньйони натягли гарячі черевики й пішли до театру». Втім, і в театрі спека переважала над мистецтвом. «Змучений спекою Степан, стоячи на руках, ледь не падав. Агафія Тихонівна бігла по дроті, тримаючи змоклими руками парасольку з написом: «Я хочу Підколесіна». У цю хвилину, як і весь день, їй хотілося тільки одного — холодної води з льодом. Публіці теж хотілося пити. Тому, а може, й тому, що вигляд Степана, який пожирає гарячу яєчню, викликав огиду, — публіці вистава не сподобалася».

Як відомо, далі шлях героїв книжки перервав великий кримський землетрус. Хоча автори вказують час удару з точністю до хвилини (дванадцята година чотирнадцять хвилин у ніч з 11-го на 12-е вересня), вони оминули тему першого землетрусу, що стався 26 червня.

У книжці дуже точно передано паніку, що охопила ялтинців і відпочивальників. Навіть Остап у той момент вирішив, що життя дорожче за стілець зі скарбами. Нервова напруга шукачів діамантів лягла на загальну атмосферу катастрофи. «Усю ніч концесіонери блукали разом із панічними натовпами, не наважуючись, як і всі, увійти до покинутих будинків, чекаючи нових поштовхів».

Підземний гул і дрижання будівель зводили з розуму, навіть хоробрі люди, що пройшли війни й революції, втрачали над собою контроль, були випадки самогубства (усього внаслідок трагічних подій загинуло 3 людини, поранено 65). Ось і автори книжки саме землетрусом (а також ламкою дворянина біля п'ятигорського «Цвітника») пояснювали останні зміни у Воробйанінова. Після землетрусу «Іполит Матвійович дещо ушкодився і затаїв до свого компаньйона таємну ненависть».

«Хохли відчайдушні»

«Монограма» Михайла Самуїловича

Якщо біографію Кіси Воробйанінова викладено в романі досить докладно, то минуле Остапа Бендера оповите серпанком загадковості. Втім, поняття «син турецькопідданого» відсилає до Одеси, де комерсанти єврейської національності приймали турецьке громадянство — це полегшувало їхнє життя в Російській імперії.

Головним прототипом Остапа вважається Осип Шор, на це в автобіографічному творі «Алмазний мій вінець» прямо вказав сам Валентин Катаєв. Якого, до речі, фахівці також уважають одним із тих, з кого ліпили Бендера Ільф і Петров. Справді, однієї людини тут було б замало. «Прототипом Остапа Бендера був старший брат одного чудового молодого поета, — писав Катаєв. — Він був першим футуристом, з яким я познайомився й потоваришував. Він видав на той час коштом власним маленьку книжечку вкрай незрозумілих віршів, в обкладинці із зеленого шпалерного паперу, із загадковою назвою «Зелені агати». Цим поетом був Анатолій Фіолетов, він же Натан Шор. А Осип був його молодшим (не старшим) братом.

Життя Натана трагічно урвалося 1918 року. Поет тоді працював інспектором кримінально-розшукового відділення й був убитий бандитами на Великій Арнаутській. За Катаєвим, його вбили випадково замість брата. Але це може бути лише легендою, як і те, що Осип теж служив у карному розшуку. Взагалі міліцейське минуле Остапа Бендера було б логічним, у нього й кашкет був, та й в одеському карному розшуку попрацювали багато гідних людей, зокрема й Євген Петров. А автор знаменитого «Зеленого фургона» Олександр Козачинський встиг побувати «по обидва боки сили», що теж не було дивним для тих років.

Що стосується Осипа Шора, незалежно від роду його занять, немає сумнівів, що брата «друга всієї поетичної еліти» Одеси мали знати Ільф із Петровим.

За свідченням Катаєва, зовнішність Осипа-Остапа «співавтори зберегли у своєму романі майже в повній недоторканності: атлетична будова й романтичний, суто чорноморський характер». Є відомості, що й деякі пригоди Бендера були безпосередньо взяті з розповідей Шора, який недовго навчався в революційному Петрограді й потім повертався до Одеси через охоплену Громадянською війною країну. Нібито Осип видавав себе і за шахового гросмейстера, і за художника — звісно, ніхто не знає, чи так це, навіть якщо сам Шор був джерелом цієї інформації.

Шахи за мотивами романів Ільфа й Петрова. Автор — Олена Уралова

Цілком можливо, що від прототипу до роману потрапила така історія, розказана Бендером інженеру Щукіну. «Зовсім так, як із вами, — почав Бендер, — тільки було це взимку, і не в Москві, а в Миргороді, в один із веселеньких проміжків між Махном і Тютюнником дев'ятнадцятого року. Жив я в одній родині. Хохли відчайдушні. Типові власники: одноповерховий будиночок і багато різного мотлоху. Треба вам зауважити, що щодо каналізації та інших вигод у Миргороді є тільки вигрібні ями. Ну, і вискочив я одного разу вночі в самій білизні прямо на сніг — застуди я не боявся — справа хвилинна. Вискочив і машинально зачинив за собою двері. Мороз градусів двадцять. Я стукаю — не відчиняють. На місці стояти не можна — замерзнеш! Стукаю й бігаю, стукаю й бігаю — не відчиняють. І, головне, в домі жоден сатана не спить. Ніч страшна. Собаки виють. Стріляють десь. А я бігаю по кучугурах у літніх кальсонах. Цілу годину стукав. Мало не здох. І чому, ви думаєте, вони не відчиняли? Майно ховали, зашивали керенки в подушку. Думали, що з обшуком. Я їх мало не повбивав потім».

Осип Шор не був одеситом за народженням, хоча родина переїхала до цього міста, коли йому було лише 2 роки. Народився ж він у Нікополі, де, до речі, теж пишаються з цього приводу, навіть певний час святкувався День авантюриста, на якому пиляли гирі та займалися іншими розвагами. Ось вам ще одне рідне місто Остапа Бендера в самому центрі України.

Від Гоголя до Троцького

Пам'ятник О. Бендеру в П'ятигорську біля Провалу

Південноросійське звучання «Дванадцяти стільців» доповнюють регулярні відсилання до таких знакових постатей, як Микола Гоголь та Ілля Рєпін. Щодо Миколи Васильовича — зрозуміло, всі вийшли з «Шинелі», а також «Ревізора» і «Мертвих душ». Ільф і Петров кілька разів цитують саме «Ревізора», так, старому Коробейникову «могла знадобитися й мотузочка», а Елочці-людоєдці не давала спокою «легкість крою надзвичайна» вечірньої сукні зарозумілої Вандербільдихи.

Над гоголівським «Одруженням» знущається театр «Колумб» — тут письменники приєднуються до свого приятеля Михайла Булгакова в його ставленні до творчості Всеволода Мейєрхольда.

Ілля Рєпін присутній разом зі своїми знаменитими запорожцями (наприклад, у капітана волзького корабля, на якому подорожує «Колумб», — «обвислі запорозькі вуса»). На самому початку роману Остап розмірковує, чи не запропонувати Стардиткомісії поширення ще не написаної, але геніально задуманої картини «Більшовики пишуть листа Чемберлену». Коли ж Воробйанінов іде в загул із юною московською вегетаріанкою, автори припускають, що від неї «міг виходити тільки ніжнісінький запах рисової кашки чи смачно приготованого сіна, яким пані Нордман-Северова так довго годувала знаменитого художника Іллю Рєпіна».

У бекграунді роману присутня ще одна велика постать, народжена в диких українських степах, — Лев Троцький. Взагалі існує безліч дослідницьких робіт, присвячених підтексту «Дванадцяти стільців», його прихованій ідеологічній складовій, зокрема у передмові до повної версії професорів РДГУ Михайла Одеського та Давида Фельдмана велика увага приділялася темі Шанхайського перевороту 1927 року та реакції на ці події в радянській пресі.

Також, на думку цих дослідників, важливим моментом є те, що роман писався під час боротьби з лівою опозицією, тобто Троцьким, а коли вийшов друком — у опалу пішли вже праві ухильники (Бухарін). Тоді ж, 1928 року, закотилася зірка ще одного хрещеного батька твору, поета й заступника завідувача відділу друку при ЦК ВКП(б) Володимира Нарбута. Володимир очолював одеське, а пізніше українське відділення Російського телеграфного агентства і був, таким чином, старим знайомим «одеської плеяди», це в нього в Харкові працювали Олеша й Катаєв.

Не можна назвати чужим Південній Пальмірі і товариша Троцького. Народжений у Херсонській губернії Лев Бронштейн і вчився в Одесі, і сидів там пізніше у в'язниці. При цьому проживав під час навчання в училищі Св. Павла в родині двоюрідного брата, батька відомої поетеси Віри Інбер.

Кінний затор у Москві. Прообраз заторів за Ільфом і Петровим

У повній версії роману є досить прозорі натяки, втім, їх можна розглядати і як частину порядку денного 1927 року, в яку дуже міцно впроваджено зміст «Дванадцяти стільців». Журналісти Ільф і Петров ніби зняли гіпсовий зліпок із цього року, тлом для пригод шукачів діамантів проходить і будівництво Дніпрогесу (Остап бачить уві сні «Тараса Бульбу, що продає листівки з видами Дніпробуду...»), і згадані китайські події, які Іполит Матвійович обговорює в аптеці свого повітового міста, і великий кримський землетрус, і багато іншого.

Зокрема висміюється троцькістська тема «світової революції» — до неї мала дожити мадам Грицацуєва, якщо її лінія життя говорила правду. І улюблені Левом Давидовичем та його прихильниками розмови про міжнародне становище пародіюються в сцені з мітингом з нагоди пуску старгородського трамвая. А двірник Тихон спересердя цікавиться, «чи правда кажуть, що поміщикам землю скоро віддаватимуть?» — це іронія над критикою з боку внутрішньопартійної опозиції з приводу пільг для приватних підприємців.

Троцькістів було розгромлено, як і всіх інших ухильників. Світова революція не відбулася, навпаки, зовнішній світ розібрався із соціалізмом в окремо взятій країні, хоча для цього йому знадобилося чимало років. І ось, нарешті, практично та сама біда, що й Іполита Матвійовича наприкінці роману, спіткала під час краху радянської держави й більшість її громадян.

Якщо діаманти мадам Пєтухової «перетворилися на суцільні фасадні скла й залізобетонні перекриття», то зараз завершується зворотний процес із трансмутації радянської інфраструктури спершу в металобрухт, а потім і в перли, діамантову діадему та рубінові підвіски окремих громадян. Скарб залишився, але він «перейшов на службу іншим людям».

Проте завжди можна втішитися тими скарбами, які залишили нам Ілля Ільф і Євген Петров.

Довідка «2000»

Євген Петров знайомиться з англійським виданням «Золотого теляти»

Загальну кількість видань роману «Дванадцять стільців» дуже складно підрахувати. Повними даними не володіють навіть дослідники, які присвятили не один рік вивченню твору. Якщо радянські видання впорядкувати можна, то після розвалу Союзу багато приватних видавництв узялися друкувати нев'янучу класику, яка незмінно добре розкуповувалася.

А адже є ще й видання іноземні. Роман було перекладено понад 40 мовами світу, зокрема англійською, німецькою, французькою, китайською, фінською, івритом та ін. У Німеччині роман видано німецькою мовою лише за кілька років після його появи на світ, 1930 р., а потім перевидавався ще дванадцять разів. Є аж три варіанти перекладу, останнє видання вийшло відносно нещодавно, у 2003-му.

Відомо принаймні чотири китайські переклади походеньок великого комбінатора. Перший було опубліковано ще в 1954-му, другий з'явився на світ 30 років потому, в 1984-му, причому йому присвячено не одну філологічну роботу — перекласти тонку словесну гру Ільфа та Петрова китайською виявилося справою зовсім не простою. Уже наступного року з'явилася версія, визнана літературознавцями. Нарешті у 2004 р. у «Видавництві культури народів» вийшов останній, на цей час, переклад твору.

Англійських перекладів щонайменше три. Перший вийшов уже в 1929 р., решта два надруковано в 1940-му (під назвою «Діаманти, на яких можна сидіти: російська комедія помилок») і в 1997-му.

Існує не менше 15 екранізацій «Дванадцяти стільців». Цікаво, що третю і четверту було зроблено в нацистській Німеччині та у фашистській Італії в 1938 і 1939 рр. відповідно. У Німеччині стільців стало більше — фільм вийшов під назвою «13 Stu..hle».

Кіновтілення Остапа Бендера. Зліва направо: Сергій Юрський, Арчіл Гоміашвілі, Андрій Міронов, Олег Меньшиков

При цьому «ар'єць» режисер Еміріх Вальтер Емо переніс місце дії до Німеччини й узяв за основу свого фільму сценарій першої в історії роману його екранізації «неарійцями» в Польщі. Природно, імен авторів роману в титрах зазначено не було, оскільки режисерові було відоме їхнє єврейське походження. І ще один кумедний штрих — у німецькому фільмі Остап залишається з грошима й обходиться без замаху на своє життя — Гітлер вітав оптимістичне кіно.

Також до цієї теми звертали кінематографісти Чехії, Польщі, США, Куби, Бразилії, Швеції, навіть Ірану. Найвідоміші серед закордонних екранізацій фільм Мела Брукса, італійський «Один із тринадцяти» з Вітторіо Гассманом і німецька робота з Георгієм Делієвим у ролі Остапа Бендера.

До класики радянського кіно увійшли фільми Леоніда Гайдая та Марка Захарова, що вийшли в 70-ті роки. Уже в нашому столітті знято новорічний мюзикл спільного українсько-російського виробництва.