Коаліція під єврокапітуляцію. Чого і як домагається ЄС в Україні

Захід не підтримав вимог української опозиції. Такі повідомлення базуються на, очевидно, достовірній інформації.

Так, одне симпатизуюче опозиції ЗМІ повідомило, що 3 грудня в її штабі пройшла зустріч із послами країн ЄС (на жаль, немає інформації, була ця зустріч до чи після голосування в Раді щодо відставки уряду). На ній опозиціонерам було запропоновано варіант із «круглим столом». Опозиція відмовилася, оскільки майдан сприйме такий крок як зраду, і заявила: «Нам потрібна перемога!»

Посли(!) ж як варіант перемоги запропонували відставку міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка.

Але опозиція знову-таки відмовилася, заявивши, що їм потрібна лише відставка всього Кабміну, якої вони, як відомо, не домоглися.

Згідно з тим самим джерелом, 5 грудня, коли в Києві проходила міністерська зустріч ОБСЄ, з лідерами опозиції зустрілися помічник держсекретаря США Вікторія Нуланд, американський посол у Києві Джеффрі Пайєтт, англійський міністр у справах Європи Девід Лідінгтон, міністр закордонних справ Чехії Ян Кохоут.

За словами одного з українських учасників зустрічі, «американці як варіант нам запропонували домовлятися з владою про антикризовий уряд, до якого будуть включені 5—6 представників опозиції, щоб разом працювати над євроінтеграцією. Ми відмовилися. Коли вони сказали, що тоді не бачать виходу, один із учасників запропонував змусити владу скасувати конституційну реформу. Американці сказали, що це надто довго»(www.theinsider.com.ua).

До всього цього можна додати й публічні заяви різних високопосадовців із європейських організацій, наприклад ОБСЄ, і насамперед генсека Ради Європи Турбйорна Ягланда(2000.net.ua).

Чи дає ця інформація такий уже привід для оптимізму? Почнемо з того, що напередодні наростання конфлікту, 29 листопада, західні дипломати, посол США та представництво Євросоюзу чомусь виступили із заявами, де попередили про «погані наслідки» можливого розгону Євромайдану. Чи потрібно неодмінно вбачати в цих заявах прогноз? Чи, навпаки, це своєрідна складова провокації?

Втім, не будемо зараз намагатися розібратися, чому події на майдані Незалежності розвивалися саме так. Це цікаво, але не головне. Як сказав авторові цих рядків політолог Михайло Погребинський, не було б цього розгону, придумали б щось інше, адже шок і опозиції, і Європи від відмови від асоціації був надто великий.

Але за всього осуду дій «Беркута» західні політики виявилися значно поміркованішими у своїх вимогах, ніж опозиція. Чому? Відповіді лежать на поверхні.

Про причини поміркованості

З одного боку, очевидні відмінності в правовій ситуації між тим, що відбувається зараз, і тим, що мало місце в нас у 2004-му, а ще раніше — під час «помаранчевих» революцій у Югославії та Грузії. Тоді революції були приурочені до виборів, тому завданням було змусити органи «правильно» порахувати голоси (Югославія) чи провести нове голосування (Грузія, Україна). Тобто йшлося про коригування процесу, який нібито відхилився від демократії. У нас же зараз ситуація інша — опозиція як максимум хотіла б відставки президента, демократичність обрання якого в 2010-му була безсумнівною для Заходу, а як мінімум — відставки уряду, для чого в них у ВР немає голосів (а Раду на Заході також не можуть не визнавати легітимною, хоча щодо характеру виборів чимало пирхали торік).

Щоправда, і опозиційні вимоги відставки президента — для Заходу не така вже серйозна проблема. Адже прийняв же він прихильно повалення Бен Алі в Тунісі й Мубарака в Єгипті. Каддафі в цьому контексті згадувати взагалі зайве. Адже лідер Лівійської Джамахірії був для Заходу завжди чужаком (навіть коли нормалізував із ним відносини), а туніський та єгипетський лідери були своїми. Коли виникли протести, Захід раптом «прозрів» і заговорив, що в цих країнах необхідно «перейти до демократії».

А адже Туніс і Єгипет — країни, до речі, що набагато раніше уклали асоціацію з ЄС.

Але з Україною справа інша, і західні дипломати — політичні реалісти й непогано поінформовані люди з доброю пам'яттю. Вони бачать різницю в масштабі подій 2004-го і 2013-го, ту саму різницю, яку так точно описав у минулому номері Сергій Бурлаченко. Виходячи з цієї ситуації вони й вирішили, що нинішнім масштабом протестів опозиція напрацювала лише на 5—6 міністрів. Тому й запропонували їй помірити вимоги.

Насильство допустиме і неприпустиме

Позиція Заходу не зводиться до закликів до поміркованості, до того ж — непублічних. Є ж і публічна позиція. Наприклад, постійні застереження щодо незастосування владою сили. Під час арабських революцій такі заклики були значно доречніші, адже і в Тунісі, і в Єгипті рахунок ішов на сотні вбитих. У випадку ж із майданом застосування сили було не більше, ніж у західної поліції, хоча ні ЄС, ні Рада Європи, ні США не обурювалися, коли, скажімо, у Мадриді розігнали наметовий табір «Руху обурених» на Пуерта-дель-Соль, так само як і в безлічі інших аналогічних випадків. (Інша річ, що з тактичних міркувань владі зовсім не потрібно було Євромайдан розганяти, але ми ж не про тактику тут говоримо.)

Що ж до насильства з боку демонстрантів, то Захід лише профілактично закликає уникати його. Коли ж доходить до конкретних випадків, то цього насильства або не бачать, або приписують його «провокаціям влади».

Наприклад, коли Азаров на зустрічі з іноземними дипломатами почав говорити про події під Кабміном, посол ЄС Ян Томбінський заявив, мовляв, усе це було «провокацією влади». А заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд, уже прибувши з Києва до Тбілісі, 6 грудня сказала, що «відповідальні за насильство 30 листопада мають постати перед правосуддям, а затриманих потрібно відпустити». Мовляв, від часу тих подій минуло шість днів, і відповідальності немає, а «голос українського народу має бути почутий. Він закликає до європейського майбутнього»(interfax.com.ua).

Зауважимо, як технічно пані Нуланд переводить стрілки: з її слів будь-хто, хто не в темі, подумає, що йдеться про когось із мітингувальників, затриманого за події 30 листопада (точно таку саму думку навіює українцям і більшість вітчизняних ЗМІ). Але ж насправді таких просто немає. Усі запобіжні заходи застосовано лише щодо учасників безладів біля Адміністрації Президента 1 грудня. Але й опозиція заявляла, що ті безлади організовані «провокаторами».

Виходить, за версією Нуланд, провокатори не заслуговують на покарання. Або вона, підміняючи собою суди, вважає, що затримані якраз не провокатори, а невинні громадяни. Але навіть якщо має місце така версія, справжніх провокаторів заступниця держсекретаря все одно не закликає знайти.

При цьому теоретичний осуд Заходом захоплення громадських будівель супроводжується осудом можливих спроб ці будівлі звільнити. Так, увечері 1 грудня з'являється спільна заява послів США та ЄС (звернімо увагу, що з моменту кризи ці представництва воліють діяти підкреслено спільно), де сказано, що вони «засуджують насильство на вулиці Банковій і напад на громадські будівлі».

2 грудня УНІАН дає повідомлення під заголовком «Посол США застеріг владу від спроб силою вибити демонстрантів із Майдану та будівлі КМДА» і з підзаголовком «застосування сили для того, щоб вибити мирних демонстрантів із майдану Незалежності та споруд у центрі Києва, не матиме виправдання в очах світу»(www.unian.net). Невдовзі його поширили й багато інших ЗМІ.

Коли ж читаємо саме повідомлення, так само як і його першоджерело (УНІАН просто передрукував новину з «УП» (чи «Європейської» — не второпаєш, як тепер називати цей інтернет-ресурс), то бачиш лише узяті в лапки слова Пайєтта, із яких випливає, що йдеться лише про Майдан: «І ті тисячі людей на Майдані повинні мати можливість висловлювати свою мирну підтримку європейським прагненням. Жодного виправдання силовим діям, щоб витіснити цих людей, не буде».

Жодних слів про КМДА, крім заголовка й підзаголовка, у тексті новини немає, і створюється враження, що їх, швидше за все, вигадали журналісти (на сайті посольства США про виступ дипломата — ані слова). Але якби підтасовка не влаштовувала Пайєтта, одразу ж послідувало б уточнення. Оскільки цього не сталося, отже, можна припустити, що дезінформація була опублікована з його мовчазної згоди.

Майдан = народ

При цьому практично всі західні політики ставлять знак рівності між київським, або точніше київсько-галицьким за своїм складом, Майданом і українським народом. Так, «голос народу» закликає почути Нуланд. А ось слова, сказані фактичним прем'єр-міністром Європи, тобто президентом Єврокомісії Жозе Мануелом Баррозу 9 грудня: «Я думаю, що обов'язок і право ЄС — стояти на боці народу України в цей дуже важкий момент. Неправда, що це (підтримка європейського вибору. — Авт.) лише в західній частині України. Ні. Більшість українців дбають про майбутнє у світі та свободі, і я думаю, що наш обов'язок — визнати їх сьогодні».

А чого ще очікувати від Баррозу та європейців узагалі? Адже на майдані європейськими, їхніми прапорами розмахують. І хоча не кожен закордонний політик і не кожне закордонне видання договорюються до того, що без асоціації з ЄС в Україні не буде ні миру, ні свободи, практично всі стверджують, що євромайдани — це думка народу.

Якщо ж поєднаємо цю тезу західних політиків, що спирається на положення української Конституції про те, що найвища влада в Україні належить народові, тоді ми легко визнаємо й право євромайдану змінити президента. Втім, про відставку Януковича поки говорять політичні суб'єкти не першого ряду — наприклад, організація «Фрідом хаус» чи голова комітету із закордонних справ Європарламенту Ельмар Брок.

І все ж не варто забувати, що «Фрідом хаус» існує багато в чому на бюджетні гроші, а Брок — однопартієць Ангели Меркель. А німці — народ дисциплінований, що шанує ієрархію і, безперечно, без бажання федерального канцлера не опинився б він на такій посаді в Європарламенті. Інша річ, що озвучувати тему відставки президента на рівні вищому нереалістично. Масштаб протестів не той. Реалістично ж зараз займатися посередництвом і пресингом української влади.

Упереджені посередники

Зазначимо, проте, що офіційних міжнародних посередників зараз немає. Фактично в ролі посередника виступає будь-який західний політик, який спілкується як із представниками влади, так і з представниками опозиції. І під час бесід намагається знайти компроміс між ними. Так, минулого тижня екс-президент Польщі Александер Квасневський пояснив в ефірі польського телеканалу TVN24, що він і його колега з місії Європарламенту Пет Кокс не приїхали на київський Майдан тому, що якраз посередництвом і займаються.

«Ми беремо участь у переговорах. Не можемо з'являтися на подіях, організованих однією зі сторін, бо тоді закриваємо собі дорогу для розмов з іншою... Не повинен доводити українцям, що я разом із ними, бо вони це знають»(www.unian.net).

Взагалі-то посередник має публічно демонструвати нейтралітет у конфлікті. Але для таких, як Квасневський, достатньо фігового листка — відмови від участі в майданах без відмови від вираження публічних уподобань. А як же інакше? Адже в його розумінні відбувається не конфлікт опозиції з владою, а конфлікт українців із владою.

Особливо мають насторожити такі слова польського екс-президента з того самого телеефіру: «Якби цей найгірший сценарій мав місце (застосування правоохоронними органами зброї. — Авт.), то будемо в іншій ситуації. Не можемо, в такому разі, залишити українське суспільство, ми повинні надати допомогу студентам, неурядовим організаціям, забезпечити полегшення візового режиму тощо».

Тобто, у розумінні Квасневського, українці заслуговують на безвізовий режим не як представники європейського народу, а лише в разі надмірного застосування сили владою. Ці слова просто підбурюють протестувальників влаштувати «маленьку криваву провокацію», адже Квасневський (дуже вірогідний кандидат на посаду майбутнього глави Європарламенту) чітко пов'язує масштаб грантів із пролитою кров'ю.

Висловлювання інших західних політиків вказують на те, що вони розуміють посередництво так, як Квасневський, і налаштовані точно так само, як він, тільки не дозволяють собі такої масштабної відвертості. Щоправда, є й більш обтічні висловлювання, ніби в іншій тональності, наприклад, нещодавно відвідавшого Київ генсека Ради Європи Турбйорна Ягланда. Однак не варто надавати цьому такого значення, як убачив Дмитро Галкін у статті, присвяченій його візиту.

По-перше, Україна — надто значуща країна, щоб посередництво в переговорах щодо неї довірили генеральному секретарю Ради Європи.

По-друге, ні Ягланд, ні будь-який інший генсек цієї організації ніколи не виявлять помітної публічної незгоди в українському питанні з Вашингтоном і Брюсселем, адже добре розуміють своє скромне місце у західному світопорядку.

Кабінет європейської довіри

Чого мають домагатися посередники, поєднуючи свої неприховані симпатії та реальні можливості? На це прозоро натякнув той самий Квасневський в інтерв'ю газеті «Речпосполита», порівнюючи Євромайдан із подіями дев'ятирічної давнини. «Влада сьогодні в Україні набагато сильніша, ніж під час Помаранчевої революції. Тоді ми були після двох термінів Леоніда Кучми, велася битва за спадщину після нього. Сьогодні ситуація інша. Президентові залишається півтора року до закінчення каденції, а його партія має більшість у парламенті. Звісно, Партія регіонів може втратити більшість, а Януковичу, можливо, доведеться сформувати уряд національної єдності. Однак це не означає, що він піде»(www.unian.net).

Отже, реалістичною метою зараз є уряд народної довіри, який можливий у двох варіантах. В одному — з представниками влади й опозиції, в іншому — так званий технічний уряд, тобто з неполітичними постатями на міністерських постах, наприклад, із нинішніми заступниками міністрів та іншими чиновниками, які працювали в Кабміні за різних президентів. У будь-якому разі завданням цього уряду буде якнайшвидше підписання договору про асоціацію з ЄС, тим більше що влада формально від цього не відмовляється. Але якщо зараз є помітна ймовірність того, що процес затягнеться на невизначений термін, то за створення компромісного кабінету ця ймовірність наближається до нуля. Тобто йдеться про уряд для єврокапітуляції.

Існування такого уряду в обох можливих форматах вимагає невтручання президента в його діяльність, зокрема, незастосування свого конституційного права на звільнення міністрів. Фактично права президента мають урізатися до політреформених, якщо не менше, тільки не внаслідок зміни конституції, а внаслідок політичної домовленості.

Проте в сприйнятті народу президент усе одно залишається головною постаттю в країні, яка насамперед відповідає за все (і за часів політреформи таке сприйняття панувало). Тому негативні наслідки від асоціації з ЄС приписуватимуть насамперед президентові та його партії і вже по-друге — опозиції. Причому якщо матиме місце варіант із технічним урядом, то опозицію буде ще більшою мірою виведено з-під удару громадської думки.

Так, ми вже говорили, що опозиція відхилила пропозиції західних дипломатів щодо коаліційного уряду. Але хто знає, чи так це насправді? Адже по суті західні пропозиції для неї вигідні, бо безсумнівно послаблять президента. І коли це станеться, той самий політичний реалізм, який диктує зараз помірковані вимоги, підштовхне опонентів влади до вимог іншого роду. Адже «реалізм — значить завжди по-новому», як з іншого, не пов'язаного з політикою, приводу висловився видатний художник Ренато Гуттузо.

Втім, не можна стверджувати, що Захід зацікавлений неодмінно прибрати Януковича лише внаслідок багатоходової комбінації. Так, опозиції потрібно це, адже кожна з її партій хоче всієї повноти влади для себе. Заходу ж необхідна максимальна реалізація своїх інтересів, а люди при владі — лише засоби для цієї реалізації.

Тому особливу увагу слід звернути на висловлювання глави польського МЗС Радослава Сікорського, що найкращим у рамках оптимального варіанта з підписанням угоди про асоціацію для України було б досягнення згоди влади й опозиції щодо реалізації національного плану порятунку економіки.

«Президент Янукович боїться, що якщо запровадить реформи, які від нього вимагаються — серед яких підвищення цін на газ і девальвація гривні — це опозиція відповість йому так, як опозиція завжди відповідає, зокрема в нас — популістським нападом і грою на емоціях... Якби замість цього було укладено пакт для реформ, це загальнонаціональна справа, має спочатку заболіти, щоб була асоціація з ЄС, то, може, це б вдалося», — сказав він, зазначивши, що таке рішення вимагає відваги та порозуміння між владою й опозицією»(www.unian.net).

Такий варіант для Заходу, безперечно, виграшніший навіть, ніж опозиція при владі. Адже існує величезний ризик, що той, хто почне робити непопулярні, але потрібні Європі реформи, спалить свою репутацію. А його опонент для приходу до влади лаятиме ті самі реформи, які Європа в разі його перемоги вимагатиме продовжувати.

Скажете, що в разі коаліції за Сікорським спаляться всі? Але з європейського погляду такий ризик — суто абстрактна можливість. Адже, на жаль, вони бачать, що політично самоорганізуватися для створення альтернативи і нинішній владі, і опозиції суспільство не може. А євроінтеграційна ідея «Європа прийде — лад наведе» якраз реальній самоорганізації протилежна, адже в її основі віра в доброго дядька, який розв'яже всі проблеми.

Але раз цей дядько не може балотуватися на виборах, доведеться вибирати з недостойних довіри політичних сил або ж на вибори не ходити, адже все одно за будь-якої явки вони відбудуться. Як усе нижча явка на виборах у країнах Східної Європи, що увійшли до ЄС, де Євросоюзу довіряють більше, ніж власним урядам.

І в разі, якщо Україна євроасоціюється і далі євроінтегруватиметься, українська влада, якій не довіряє населення, буде якнайкраще для Брюсселя. Оскільки саме ця недовіра живитиме надію, щоб нарешті Європа прийшла і лад навела.