До чого призведе анексія Криму?

Фото: Російські військові в Криму. У світлі останніх подій, пов'язаних із проголошенням російським керівництвом Криму новим суб'єктом РФ, напрошується питання про можливі наслідки анексії півострова як для національної безпеки України, так і для міжнародної безпеки.

Очевидне одне. Підсумки кримського псевдореферендуму стали не лише прецедентом чергового прояву сепаратизму на пострадянському просторі, а й застосування жорсткої сили з метою здійснення геополітичної експансії. У контексті інтересів РФ приєднання Криму має суто військово-політичне, а також ідеологічне значення. Забезпечивши безстрокове базування ЧФ РФ у Севастополі, східний сусід демонструє міжнародній спільноті амбіції реінтеграції пострадянського простору будь-якими засобами, включно з військовою силою.

При цьому реакція з боку міжнародної спільноти на події в Криму виявилася досить пасивною та неоднозначною. Лідери країн-членів ЄС і США обмежилися заявами про невизнання підсумків цього плебісциту та про запровадження щодо РФ третьої хвилі санкцій. На практиці сфера дії санкцій обмежилася забороною на в'їзд окремих представників російського політикуму та бізнесу до країн ЄС і США, а також призупиненням участі РФ у «Великій вісімці». Крім того, обіцяне ЄС підписання угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з Україною стосуватиметься лише політичної частини документа, не пов'язаної зі скасуванням митних обмежень і наданням безмитного доступу на ринок країн-членів ЄС.

Схожу реакцію можна спостерігати навіть у США, які спочатку займали найжорсткішу позицію щодо незаконного переміщення російських військовослужбовців за межі місць своєї дислокації в Криму й спробували підтвердити свої інтереси в Каспійсько-Чорноморському регіоні демонстрацією сили (введення есмінця в Чорне море). Американське керівництво висловило відмову надавати пряму чи опосередковану військову допомогу й обмежилося загрозою запровадити санкції для «ключових секторів російської економіки».

КНР традиційно, займаючи стриману позицію в подібних питаннях, обмежилася заявою про підтримку територіальної цілісності України. На відміну від подій грузинсько-російського конфлікту, активністю характеризувалося інформаційне забезпечення анексії півострова з боку РФ. Попри проведення мітингів на підтримку України в столиці та великих містах РФ, рейтинги російського керівництва досягли піку за підсумками проведення урочистої церемонії «включення» Криму до складу РФ. І реакція держав пострадянського простору цього разу була менш прохолодною. Це зумовлено визнанням Казахстаном, Киргизією «легітимності» результатів кримського псевдореферендуму, а також неоднозначною заявою керівництва Вірменії про минулий плебісцит як прояв «права націй на самовизначення». Варто зазначити, що автохтонне населення Криму в особі кримських татар відкрито не підтримує відторгнення півострова від території України за підсумками плебісциту.

У свою чергу, російське керівництво посилює інформаційний пресинг на Україну. З вуст посадових осіб РФ і політиків пролунали заяви про заборону на в'їзд громадян України до РФ без «запрошувальних листів», а також про те, що «Росія не повинна зупинятися на анексії Криму». Вельми суперечливою виявилася формулювання представників ОБСЄ про нібито «несистематичне утиснення російськомовного населення» в Україні, що може бути інтерпретоване реакційними силами як аргумент на користь їхнього «захисту» з боку РФ.

Не зовсім однозначна й наша реакція. Найжорсткішим проявом «екстрених заходів» у відповідь на анексію Криму можна вважати декларування виходу із СНД і запровадження візового режиму з РФ.

Досить складно оцінювати можливі дії, які українське керівництво могло вжити внаслідок незаконного приєднання Криму до РФ. З одного боку, запровадження воєнного стану та початок повноцінної військової операції з де-окупації півострова могло створити міжнародний резонанс. Україна показала б тверду позицію щодо протидії російській агресії. Навіть у разі очевидної переваги з боку РФ у зіткненні з Україною в Криму, громадська думка країн-членів НАТО могла бути на боці України. На відміну від грузинсько-російського конфлікту, військові дії проходили б біля самих кордонів європейських членів НАТО, включно з країнами ЦСЄ, які не так давно входили до сфери впливу СРСР. У низці країн-членів НАТО виникли б панічні настрої серед широких верств населення. Наприклад, у центральноєвропейських країнах досі існують, як виявилося, небезпідставні стереотипи про «російську експансію». Могли б з'явитися потоки українських біженців у напрямку ЄС. І як наслідок – дестабілізація демографічної безпеки в ЄС.

Проблема біженців і нелегальних мігрантів досить гостро стоїть у країнах Старої Європи. Питання про сприяння з боку НАТО та ЄС у деескалації російсько-українського конфлікту було б поставлено жорсткіше. Заходи, що вживалися б щодо РФ, могли б включати жорсткіші санкції, аж до заморожування російських банківських вкладів, запровадження ембарго на експорт, розірвання дипломатичних відносин. План «Анаконда», спрямований на економічне ядушення російської економіки в умовах міжнародної ізоляції, був би знову приведений у дію, як у випадку з СРСР.

Не можна виключати й крайні заходи, якби повторився «сербський сценарій» у поведінці Росії. Цілком імовірно, що введення контингенту НАТО на територію України зіграло б роль превентивного заходу для запобігання відкриттю РФ «другого фронту» в південно-східних регіонах України. У подібному випадку кидок на Крим міг би й не призвести до настільки драматичних наслідків через неготовність РФ до військового зіткнення з НАТО заради контролю над півостровом.

Проте не факт, що силова відповідь України на анексію Криму могла б потягнути за собою вищеописані негативні наслідки для РФ. Потрібно розуміти, що на момент підбиття підсумків псевдореферендуму в Криму проросійські мітинги досягли свого апогею в південно-східних областях України. А за неофіційними даними, біля кордонів з Україною було зосереджено до кількох десятків тисяч ЗС РФ. Чи могла б РФ використати збройну відсіч України як провокацію кримського сценарію на Донбасі або на Слобожанщині? Запобігти вторгненню російських військ можна було лише у разі концентрації біля східних кордонів великого збройного угруповання та бронетехніки, не рахуючи системи ППО та ПТРО. На той момент вдалося мобілізувати лише 6 тис. бійців.

Не факт, що реакція з боку Заходу була б адекватна діям РФ. Уже сьогодні ми спостерігаємо фактичне утримання ЄС від активного тиску на РФ. Не останню роль у цьому плані відіграє залежність країн-членів ЄС від постачань природного газу через «Північний потік», а також курс на економію військового бюджету, скорочення чисельності армії, що проводиться в США. «Іракський» синдром американського суспільства та прагнення вивести військовий контингент з Афганістану відіграють не останню роль у досить стриманій позиції адміністрації Б. Обами щодо РФ.

Хотілося б підкреслити, що заморожування Кримської кризи потягне за собою негативні наслідки для сучасної системи міжнародних відносин. Уперше після розвалу СРСР відбувається зміна кордонів на пострадянському просторі внаслідок застосування сили. Здавалося б, положення Будапештського меморандуму, які гарантували територіальну цілісність України в обмін на відмову від ядерного арсеналу, завалилися, як картковий будиночок. Те саме стосується Статуту ООН, ДЗЗСЄ та чинного міжнародного публічного права загалом.

Кримська криза підтвердила глибоку стагнацію європейської системи безпеки, нездатність як старих інституцій (ОБСЄ, НАТО), так і нових інтеграційних структур ЄС у сфері безпеки (ЄПБО) адекватно запобігати локальним кризам.

Вкотре показує свою неефективність РБ ООН як механізм гарантії міжнародної безпеки, нездатна через розбіжності постійних членів, серед яких РФ, перешкоджати агресії. «Подвійний» прецедент у Криму може активізувати як сепаратистські тенденції в інших державах, так і створити підґрунтя для силового приєднання спірних територій сильнішими у військовому плані гравцями. Це стосується незначних на перший погляд прикордонних територіальних суперечок КНР і країн АСЕАН, Японії навколо острівних територій.

Не можна заперечувати в такому разі й теоретично можливий перегляд повоєнних кордонів у країнах Європи, включно з країнами-членами ЄС. Наприклад, давні територіальні суперечки існують в Угорщини та Румунії (Трансильванія), у Румунії та України (Буковина, частина Одеської області), Угорщини та Сербії (Воєводина), Албанії та Греції (Епір), Албанії та Македонії (Тетово). Не варто випускати з уваги Балканський півострів.

Чому, якщо Росія може, ігноруючи норми міжнародного права, повертати «втрачені території», то цього не може собі дозволити Сербія? Ескалація конфлікту сербів і албанців у Північному Косові може стати об'єктивною відповіддю на таке суб'єктивне питання.

Не будемо заходити занадто далеко. Кримський прецедент може стати підґрунтям для виникнення проблем із територіальною цілісністю в самій Росії. Йдеться про конфліктний потенціал економічно слаборозвиненого Далекого Сходу, який уже сьогодні є об'єктом демографічної експансії з боку КНР. Не кажучи про активізацію сепаратизму в Шотландії (Велика Британія), регіоні Венето (Італія) та раніше невизнаних державних утвореннях пострадянського простору.

І чи здатний Крим існувати самодостатньо у складі РФ? Передача Криму УРСР була зумовлена не стільки актом доброї волі генсека ЦК КПРС М. Хрущова, скільки об'єктивною економічною доцільністю. Не секрет, що півострів на 80 % залежить від постачання електрики з потужностей Запорізької АЕС. При цьому кримські водогони поповнюються дніпровською водою. Відключення електрики та скасування постачання прісної води для потреб Криму загрожує кризою с/г сектора півострова. Будівництво водогонів чи опріснювальних споруд, а також об'єктів транспортної інфраструктури через Керченську протоку вимагає додаткового вливання коштів з боку РФ. Необхідно враховувати те, що наслідки фінансово-економічної кризи торкнулися й Росії. А найдохіднішу статтю економіки Криму – туризм, може спіткати аналогічна доля раніше процвітаючих курортів Абхазії та Північного Кіпру. Імідж сепаратистського утворення та нестабільної території негативно позначається на репутації турбізнесу. У всякому разі, сценарій дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Криму виключати не можна.

У кримському суспільстві вже існують досить гострі суперечності між етнічними росіянами та кримськими татарами. При цьому бажання надати посильну військову допомогу одновірцям уже висловили 5 тис. іноземних добровольців, більша частина яких є громадянами Азербайджану та Туреччини. Не кажучи про можливість появи в Криму ісламських екстремістів із Центральної Азії, Чечні, Татарстану. Подібні «сірі зони» нестабільності часто стають ринками збуту наркотиків і зброї. Трансформація Криму в нове Косово чи Чечню може стати чинником дестабілізації в Каспійсько-Чорноморському регіоні.

У будь-якому разі питання повернення Криму під контроль України та запобігання подальшій експансії РФ на південно-східні регіони нашої країни продовжує залишатися відкритим. Самоусунення від вирішення територіальних суперечок та ігнорування проблем безпеки в Каспійсько-Чорноморському регіоні міжнародною спільнотою може стати причиною поглиблення кризових явищ у сучасній системі міжнародної безпеки, одним з яких стала анексія Криму східним сусідом України.

Автор — політолог-міжнародник, магістр політичних наук