Читати чи не читати? Кожен вирішує сам...

Новини та міркування про політику.М.П.

Кадри для силового блоку: ким зміцнювати безпеку України
Андрій Попов
 

Фактична втрата Криму, 85 % кораблів Військово-Морських Сил і 2/3 особового складу кримського угруповання військ разом зі зброєю й технікою. Бродіння в південно-східних регіонах. Загроза ескалації конфлікту між владою та радикально налаштованими групами після загибелі Сашка Білого. 100-тисячна армія ворога на кордонах. Позиція Заходу, яка дозволяє завдати шкоди Росії в довгостроковій перспективі, але не гарантує припинення агресії негайно. І все це за 2 місяці до виборів президента, які можуть не відбутися.

Ось та реальність, у якій опинилася Україна через місяць після повалення Януковича. Немає сенсу вкотре аналізувати, чи стала ця ситуація наслідком помилок нової влади, чи все могло бути ще гірше, а Турчинов урятував Батьківщину, як переконують нас «говорячі голови» «Батьківщини». З цього приводу багато сказано, кожен може зробити свої висновки.

Хотілося б відзначити один чинник, який може як сприяти стабілізації обстановки, так і призвести до повної втрати контролю. Цей чинник – кадрові призначення, які проводить нова влада. Насамперед – у силовому блоці.

Специфіка цього чинника в тому, що він повністю залежить від здорового глузду вітчизняного політикуму. Адже кандидатури керівників силових відомств і ключових співробітників середньої ланки – це відображення внутрішньополітичного процесу. І тут є про що поговорити.

Керівники РНБО, Міністерства оборони, СБУ та МВС зараз опинилися під перехресним вогнем із трьох боків. По-перше, Кремлю та його «п'ятій колоні» невигідно, щоб в Україні були відновлені працездатні силові вертикалі. А вони, попри все, повільно, але відновлюються. Дніпропетровськ уже повністю «примушений до миру». У Донецьку ситуація напружена, але силовики проводять досить ефективні точкові акції. Налагоджено фільтрацію на кордоні. Перешийок під контролем. На півдні ведеться боротьба з диверсійними групами. Тобто певний, хай і запізнілий, прогрес є. У цій ситуації Москва використовує всі свої публічні та непублічні інструменти, щоб дискредитувати керівництво силових органів.

По-друге, навіть під час війни українські політики не можуть утриматися від взаємних претензій, що підвищує градус напруження. Тим більше що приводів для критики влада дає предостатньо.

По-третє, силовики більшою мірою, ніж інші керівники, залежать від результату президентських виборів. Очевидно, що за підсумками виборів відбудеться ротація. Тобто люди фактично призначені на 3 місяці з незрозумілою перспективою.

Усі ці обставини, м'яко кажучи, не сприяють ефективній роботі. Повністю усунути ці ризики неможливо. Проте треба спробувати їх локалізувати. Для цього слід зробити дві речі.

По-перше, раз уже фактично почалася боротьба за кадрові призначення, які робитиме новий президент у червні – липні 2014 р., має сенс публічно окреслити групи претендентів, щоб їхня риторика не заважала закривати поточні проблеми. Наприклад, у публічному просторі є кілька кандидатів у міністри оборони. Серед них — «перший непрохідний» Анатолій Гриценко, екс-заступник начальника Генштабу адмірал Ігор Кабаненко, «дідусь української армії» Олександр Кузьмук та ін.
Ті самі Гриценко й Кабаненко виступають як «яструби», пропонуючи «віддати наказ» і всіляко критикуючи рішення Верховного головнокомандувача. Їхні слова багато в чому підживлювали ту хвилю критики, яка призвела до відставки в.о. міністра оборони адмірала Ігоря Тенюха.

Потрібно донести до широкої громадськості думку, що ці висловлювання багато в чому є частиною особистої стратегії пошуку місця при владі. І потрібно робити на це знижку. Тоді в публічному полі знизиться градус істерики. Можна буде почути раціональну критику, яка зараз тоне в білому шумі.

По-друге, оскільки будь-які дії керівників силових відомств усе одно піддаватимуться нападкам, необхідно зробити ставку на формування ефективної, неконфліктної та неполітизованої середньої ланки, яка фактично тягне основну роботу. Потрібно відроджувати апарат і аналітичні структури, створювати інструментарій для ведення інформаційно-психологічних операцій.

Дещо в цьому плані вже зробив Валентин Наливайченко в СБУ. Кадрові перестановки дозволили зміцнити проблемні ділянки.

Окреслилася непогана тенденція в МВС. Після серії скандальних призначень були зроблені висновки, і тепер кандидатури голів обласних УВС проходять публічний фільтр за сприяння Люстраційного комітету. Чим це закінчиться – поки не ясно, напевно, доведеться рекрутувати частину старих кадрів, але сам крок – позитивний.
Поки що в цьому плані тримає паузу РНБО. У політичній тусовці впевнені, що секретар РНБО Андрій Парубій у будь-якому разі буде звільнений за підсумками виборів, хто б не став їхнім переможцем. Нинішній склад його заступників також є дуже тимчасовим.

Олександр Медведько, який залишився «у спадок» від Януковича, буде звільнений найближчими днями. Володимир Замана хоче повернутися в Міноборони або Генштаб. Вікторія Сюмар поки що лише намагається зарекомендувати себе й далеко не всіма сприймається.

Дії РНБО піддаються, мабуть, найбільшій критиці. У цій ситуації призначення неконфліктних професіоналів на посади заступників секретаря РНБО могло б зняти частину гостроти. Це послужило б сигналом, що влада дивиться за горизонт виборчого циклу та формує стійку структуру.

На галузевих форумах і в соціальних мережах уже обговорювалися кандидатури на ці посади. Зокрема, звучала кандидатура політолога Олександра Літвіненка. Його плюс – знання специфіки РНБО й досвід спільної роботи з Володимиром Горбуліним. Мінуси – він щільно інтегрований у команду Сергія Льовочкіна, сильний як інтелектуал, але слабкий як організатор і модератор комунікації.

Другий претендент – виконавчий директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Олександр Леонов. Він понад 10 років працював у наукових інститутах і апараті РНБО, а також очолював аналітичні підрозділи та служби швидкого реагування Адміністрації Президента. Мінус Леонова – він недостатньо відомий широкій публіці. Проте в професійній спільноті про нього відгукуються як про фахівця високого рівня, який може «тягнути роботу». У мережі можна знайти авторські матеріали Леонова, а також його публікації у співавторстві, зокрема, з Володимиром Фесенком, Віктором Небоженком, Ростиславом Павленком.

Третя кандидатура – керівник Центру близькосхідних досліджень Олександр Богомолов. Його перевага – знання кримської тематики, добрі контакти в академічних колах і громадянському секторі. Проте люди, які працюють з Богомоловим, схиляються до думки, що він був би ефективнішим не як чиновник в апараті РНБО, а як керівник або один із керівників Національного інституту стратегічних досліджень. Це дозволило б посилити прикладну складову в продуктах НІСД.

Називалися й інші прізвища, що ще раз підкреслює — вибір є. Звісно, певною мірою його може звузити небажання людей іти в РНБО, розуміючи, що за 3 місяці все може закінчитися. Проте якщо при призначенні буде підкреслено, що воно «неквотне», це може стати позитивним сигналом для всіх, хто чекає від РНБО результатів.

Загалом, кадри як завжди вирішують усе. А ті, хто призначає ці кадри, мають пам'ятати: іншого шляху, ніж проведення збалансованої кадрової політики в силових органах, немає. Інші варіанти ми вже проходили.

Джерело: СЛІД.net.ua

http://hvylya.org/analytics/politics/kadryi-dlya-silovogo-bloka-kem-ukre...

Час істини для України: кілька годин розділять нас на українців і неукраїнців

Євген Якунов

Настав час, коли лише кілька годин можуть швидко й безповоротно розділити нас на українців і неукраїнців.

Річ не в мові. Не в етнічному походженні. Не в місці народження та проживання. Не в корінні. І зовсім не в громадянстві.

Уся сіль у відповіді на одне просте запитання: як ти назвеш російських солдатів, які вдерлися в межі нашої Батьківщини – окупантами чи визволителями?

Для тих, хто живе західніше Києва, відповідь очевидна. А для тих, хто східніше? Чи біля самого кордону? А таких мільйон!

Можна бути федералістом. Не знати ні слова українською й відчайдушно боротися за другу державну. Бути комуністом, любити Сталіна й не любити Бандеру. Але розуміти, що Україна — це твоя Батьківщина, твоя держава, і взяти до рук зброю, щоб її захистити.

А можна, живучи все життя на цій землі, засідати в Українському парламенті, носити на лацкані значок із синьо-жовтим прапором, співати гімн, отримувати зарплату в гривнях, але робити все, щоб твоя країна втратила незалежність.

Вибір доведеться робити кожному. І він матиме далекосяжні наслідки. Бо якщо ви вважатимете росіян окупантами, то вам доведеться, щонайбільше, зустріти їхні танки на кордоні з гранатометом або коктейлем Молотова, а потім вести партизанську війну… А це означає вбивати російських солдатів, власних зрадників-поліцаїв, пускати під укіс потяги, висаджувати мости… А щонайменше доведеться саботувати окупаційну владу і вже ніяк не видавати на допитах підпільників…

А ті, хто вирішить стати колаборантом, теж мають знати: їх використовуватимуть у каральних акціях, як гарматне м'ясо під час захоплення західних областей України. ФСБ обов'язково спробує перетворити таких на донощиків і засилати провокаторами в те саме підпілля. І від них вимагатимуть особливої відданості, бо вони жили на «бандерівській території», а отже, свідомо неблагонадійні. Чи готові вони до цього?

Є, здавалося б, і третій варіант: сидіти собі тихо й думати — буде Україна — якось проживу, прийдуть росіяни — я мову знаю — теж не пропаду. Так, очевидно, думали ті 70 % кримчан, які не пішли на референдум, але й не протестували проти путінського аншлюсу.

… Річ у тім, що так не вийде. Тому що рано чи пізно до тебе прийдуть.

Або з ФСБ, щоб ти здав сусіда-«бандерівця». Або партизани з пропозицією кинути бомбу в офіс партії «Единая Россия». І в одному, і в другому випадку тобі доведеться ухвалювати рішення, і від нього залежатиме і життя, і честь.

Відповідь на просте запитання для багатьох буде непростою. Тому що за нею стоїть доля не лише людини, яка ухвалила рішення. А й її дітей, онуків, далеких нащадків, які, якщо відповідь буде неправильною, запитають із далекого майбутнього: «Що ж ти накоїв, наш дурний предку».

Переграти ситуацію не вийде.

Можна ненавидіти нинішній уряд, намагатися на зло Ярошу й Тягнибоку пірнути під крильце путіна й безкарно крутити звідти дулі… Але уряди приходять і йдуть. Тягнибоки та Яроші не вічні. А в України може не трапитися більше можливості бути однією країною. І як тоді, на тому світі, тримати відповідь перед своїми предками, які багато століть мріяли жити разом – Правобережжям і Лівобережжям, однією родиною?

Обнадіяти їх очікуванням чергової російської Перебудови?

http://hvylya.org/analytics/society/vremya-istinyi-dlya-ukrainyi-neskolk...

Україна і Росія: війна чи мир?

Микола Песецький, Валерій Песецький, для «Хвилі»

Війна чи мир? Сьогодні ця дилема стоїть і перед Україною, і перед усім світом. Вийти з рамок інформаційної й економічної війни у воєнну стадію керівництво США, ЄС з РФ не хочуть. І, ймовірно, увімкнуть будь-які механізми гальмування, включно з прямим фізичним усуненням тих, хто готовий і здатний цю війну розв'язати та залучити логікою подій до неї геополітичних гравців.

У цьому відношенні загибель Саші Білого вельми символічна, як представника «партії» війни до «переможного». А слова міністра закордонних справ Польщі Сікорського активістам Майдану після підписання «перемир'я» з Януковичем про «відстріл» незгодних принципово ширші, ніж просто попередження про загрозу «побратимам» за євровибором.

Очевидна істина: розвиток виробництва та зростання торгівлі неможливі в умовах війни, чомусь досі не проникає в розуми вітчизняної еліти. Більше того, в умовах війни йде катастрофічне падіння і того, і другого. З цим чи «багажем» нас чекають у Європі? Ну, навряд чи.

Варто зрозуміти й прийняти факт «відчуження» в України Криму як факт даності на роки. А можливо, і на десятиліття. Сьогодні може йтися лише про наслідки цього «відчуження», а не про миттєвий реванш. Хто й як проєктують ці наслідки, питання відкрите. Проте якщо це проєктування залишити на сваволю випадку, емоцій чи необдуманих дій, то Україну як державу чекає очевидний крах. В усіх сенсах: від економічного до територіального.

Чи можна цього уникнути? Шанс є, але не факт, що є кому ним скористатися. Занадто великі ризики для лідерів громадської думки країни стати ізгоями цієї горезвісної думки. А хто з них готовий сьогодні на роль ізгоя?

Україна сьогодні стала заручницею своєї необороноздатності. Це визнають усі. І всі вимагають мілітаризації країни як відповіді на загрози з боку північної сусідки. Проте тема ціни мілітаризації залишається за дужками вимоги. Зібраних 40 млн народних гривень вистачить на виробництво або купівлю 1 сучасного танка. А потрібні сотні. Можливо, ми їх вироблятимемо з курячого посліду й глини? Питання риторичне. Цілком очевидно, що для створення сучасної боєздатної армії потрібні величезні грошові ресурси. Десятки мільярдів доларів. Їх немає. І вони не скоро передбачаються.

У питанні повернення Криму за силовим сценарієм у нас шансів немає. Але якщо є терпіння, то нам просто варто дочекатися ситуації максимального ослаблення РФ, яке неминуче настане після просідання її економіки. І процес цього просідання нам не прискорити. Він у руках наших західних партнерів. Останні, судячи з усього, відпрацьовують траєкторію економічної ізоляції Кремля так, щоб мінімізувати власні втрати.

За підсумками останнього саміту глав держав ЄС було ухвалено рішення про максимальну відмову від газової залежності Європи від Росії. Проте цей процес не буде миттєвим. І на нього підуть роки. У Брюсселі цього розуміння не приховують і публічно про нього говорять. Проте позиція принципова. Ніхто в Європі не хоче фінансувати армію потенційного агресора. Імовірно, ці роки скорочення постачання Газпрому до ЄС будуть витрачені Кремлем на пошук нових ринків збуту. І ефективність позиції Європи безпосередньо залежатиме від того, чи вдасться ці ринки знайти. Потенційно замістити європейське споживання російського газу може лише Китай. Але він у своєму розвитку залежить від гарантованого збуту своєї продукції на ринках США та ЄС. Обсяг експорту з Піднебесної на ці ринки на порядок вищий, ніж на ринок РФ. Чи «шантажуватимуть» наші західні партнери Пекін цим фактом для мінімізації співпраці з РФ в енергетичній сфері – питання відкрите. Але якщо в Піднебесній дилему вирішать на користь Заходу, то РФ точно нічим буде компенсувати свої втрати на єврориноку. Ціною непублічної угоди може стати неформальна підтримка територіальних претензій КНР до РФ у разі дезінтеграції останньої. А вона, очевидно, неминуча за серйозного просідання сировинної російської економіки. Регіональні еліти Росії давно обтяжені тягарем відрахувань від ренти на копалини на користь Москви. І чекають лише слушного випадку, щоб скинути з плечей посередника для торгівлі на світових ринках самостійно.

Як складатиметься модель ослаблення РФ із можливим її повним зникненням з політичної карти світу в нинішньому вигляді, покажуть найближчі роки. Нам же потрібно усвідомити, що «лічильник» відплати за українсько-російську кризу лише почав крутитися. І до фінішу ще дуже далеко. Чим і як ми можемо поплатитися або мінімізувати ці втрати, потрібно думати вже зараз.

Перше. Україна й Росія критично залежні одна від одної. Питання в тому, як цю залежність конвертувати у вигоди для себе в нинішніх ворожих обставинах?

Парадокс балансу взаємозалежностей у їхній різноплощинності. Україна передусім залежить від РФ енергетично. Повністю замістити росгаз нам нічим. Без його відносної дешевизни «ляже» хімічна й металургійна галузі. Простіше кажучи, ці галузі втратять свої конкурентні переваги на світових ринках. Завантажити їх внутрішнім попитом і за цінами вищими за світові в країни можливості немає. Та й потреби також.

Друге. Енергобезпека країни безпосередньо залежить від роботи вітчизняних АЕС. А вони – від російських ТВЕЛів. Заміна останніх на американські технологічно досі була неможливою. Усі станції й реактори будувалися, виходячи з радянських стандартів, і заміщення імпортним паливом не передбачали. Чи зуміють цю технічну проблему розв'язати українсько-американські спеціалісти, покаже найближчий місяць-два. ТВЕЛів у нас до кінця квітня. Далі – загроза техногенних катастроф. Від невдалих аварійних зупинок реакторів до закриття виробництв безперервного циклу з використанням великих обсягів електроенергії.

Закриття російського ринку продовольства Україна, звісно, безумовно, переживе. Але ціною стане скорочення обсягів виробництва та суттєве падіння валютних надходжень від нашого продовольчого експорту в РФ.

Тепер про критичні залежності РФ. Хоча, варто зауважити, що насправді тут і далі йдеться про взаємозалежності. І слово залежність лише відображає певну більшу важливість двосторонніх відносин для тієї чи іншої сторони просто зараз. Будь-яке заміщення в таких відносинах вимагає неймовірних витрат і часу.

Росія, як не парадоксально це прозвучить, але болісно залежить від України насамперед у сфері ВПК. Амбітна програма Володимира Путіна з переоснащення російської армії сучасним озброєнням до 2020 року на 75-80 % не може обійтися без участі вітчизняних КБ і заводів.

Ось що з цього приводу пише військовий оглядач Володимир Воронов для російської редакції радіо «Свобода»:

«Більшу ж частину боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) доставляють до цілі ракети-носії та «вироби», або розроблені й випущені на підприємствах, що перебувають на території нинішньої України, або оснащені системами управління та прицілювання, зробленими ще в Українській РСР. «Український слід» можна «зафіксувати» у понад 51-52 відсотках МБР наземного базування, які, своєю чергою, є засобами доставки понад 82-83 відсотків боєголовок.

Ідеться, зокрема, про систему, що становить основу СЯС Росії наземного базування, – про ракетні комплекси Р-36М УТТХ/Р-36М2 «Воєвода», вони ж РС-20Б/РС-20В або, за класифікацією НАТО, SS-18 Mod.4/SS-18 Mod.5/Mod.6. Ще одна їхня поширена назва на Заході – Satan («Сатана»). Система оснащена десятьма розділюваними бойовими блоками індивідуального наведення – 8,4-8,8 тонни «корисного» навантаження, що доставляється до цілі на відстані до 11–16 тис. км.

Усі ці модифікації РС-20 (Р-36М) розроблені за радянських часів в Україні, у дніпропетровському КБ «Південне». Це ж КБ, відповідно до постанови уряду СРСР від 9 серпня 1983 року, доопрацювало ракету, щоб вона долала перспективну американську систему ПРО. Теоретично вона долає її досі. Система управління до цих комплексів була розроблена на харківському НВО «Електроприлад» (він же раніше ОКБ-692, п/с А-7160, КБ «Електроприладобудування»), найбільшому в Радянському Союзі розробнику та виробнику систем управління ракет стратегічного призначення, ракет-носіїв космічних апаратів (легкого й середнього класу), систем управління космічних апаратів важкого класу. Нині це харківське ПАТ «Хартрон». Серійно ракети вироблялися в Радянській Україні – на дніпропетровському заводі «Південмаш». Саме ці ракети донині становлять значну частину – близько 15 відсотків – російських важких МБР шахтного базування, які несуть до 45 відсотків «наземних» боєголовок. Наймолодшій із цих систем уже щонайменше чверть століття, і їм уже неодноразово продовжували гарантійні терміни експлуатації – але альтернативи цим системам поки що немає. І це можливо лише тому, що донині саме спеціалісти КБ «Південного» і заводу «Південмаш» здійснюють гарантійний авторський нагляд і аналіз технічного стану російських ракет, беручи участь у роботах із продовження їхніх термінів служби…

…Далі той самий «український» список поповнить ще й ракетний комплекс УР-100Н із шістьма розділюваними бойовими частинами – за класифікацією НАТО SS-19 Stiletto /«Стилет». Його система управління – розробка все того ж харківського «Хартрона» (шість польотних завдань). Можна ще згадати, що той самий «Хартрон» розробив систему управління і для шахтної пускової установки підвищеної захищеності «ОС» – для ракет комплексу УР-100Н.
Окрім цього, «Хартрон» – розробник систем управління вже космічних ракет-носіїв «Енергія», «Дніпро», «Стріла», «Рокот», «Циклон-4», систем управління цілої низки космічних апаратів і супутників. До речі, космічні ракети-носії «Зеніт» Росія закуповує в «Південмашу». До списку можна додати й комплекс «Тополь-М» (ТР-2ПМ2) – система прицілювання для нього розроблена на київському заводі «Арсенал»…
…В авіаційній сфері залежність від українських виробників не менш суттєва, особливо в частині двигунів: на вертолітні двигуни запорізького об'єднання «Мотор Січ» зав'язана, по суті, вся російська програма вертольотобудування, насамперед військового. Літати на українських двигунах російським вертольотам належить ще довго, оскільки всі спроби створити й налагодити серійне виробництво російських двигунів подібного класу та якості поки що явно зазнають фіаско. Схожа ситуація й з газотурбінними двигунами миколаївського держпідприємства НВК газотурбобудування «Зоря» – «Машпроект». Саме ними планували оснастити надводні кораблі російського ВМФ нових проєктів».

Слід також зауважити, що останнє десятиліття МО РФ витрачало неймовірні ресурси для заміщення українських виробників для своєї оборонки. Здебільшого безуспішно. Навряд чи й тепер це завдання буде розв'язано. Таким чином, наявна «ахіллесова п'ята» північної сусідки у відносинах з Україною. Уникнути фіаско у своїй програмі переозброєння Кремль може виключно спираючись на міжурядові угоди в цій сфері. Які поки що діють, але в будь-який момент, через нинішні форс-мажорні обставини, можуть бути скасовані. Проте потрібно віддавати собі звіт, що бездумне скасування зобов'язань перед російським ВПК викине на вулиці сотні тисяч українців. Так само, як закриття хімічних і скорочення металургійних виробництв. З усіма наслідками для тих регіонів, де ці виробництва зосереджені. Чи зуміє нове керівництво України прийти з нинішнім керівництвом РФ до формули балансу взаємних інтересів і залежностей – велике й дискусійне питання. Проте наважимося припустити, що його відсутність може підштовхнути Росію до подальшого поглинання українських територій, на яких розташовані критично важливі для тамтешнього ВПК КБ і виробництва. Не виключено, що саме страх перед провалом програми переозброєння армії РФ штовхнув Кремль на авантюру в Україні.

Друге. Уряд для покриття дефіциту держбюджету за звичним шляхом. Заморожування або повна відмова від підтримки соціально незахищених верств населення, зростання тарифів на електроенергію та послуги ЖКГ з одночасним нарощуванням податкового тягаря. Паралельно зростають ціни на продукти харчування, ліки. Обговорюється можливість принципової відмови від «безкоштовної» медицини та інших залишків нашого соціалістичного минулого. Одним словом, створюються передумови для очевидного зростання соціального невдоволення та протесту. Боротьба з корупцією та передача регіонам великих повноважень навряд чи встигне перекрити втрати в рівні споживання та якості життя населення в найближчі кілька років. Якщо до всіх цих «принад» перехідного періоду додасться масове безробіття насамперед на підприємствах, зав'язаних на кооперацію чи торгівлю з РФ, то голодні бунти не змусять себе довго чекати. І вони, цілком очевидно, проходитимуть під гаслами відновлення економічних відносин з Росією. Так звана безмитна торгівля з Європою, яка оцінюється зростанням прибутку вітчизняних виробників у межах 500 млн євро на рік, не перекриє й малої частини втрат від втрати російського ринку. На жаль, але це – реальність.

У такій ситуації є два сценарії розвитку подій.

Перший. Стояти на своєму й вимагати як умову для будь-яких переговорів у торговельно-економічних відносинах виведення російських військ із території Криму. Повернення республіки до складу України. Цей варіант загрожує повним обваленням національної економіки, техногенними катастрофами, соціальними бунтами та підсумковою дезінтеграцією України на якісь квазідержави, фактичні протекторати наших сусідів.

Другий. Сісти за стіл переговорів і скласти баланс взаємовідносин з урахуванням критичних сфер взаємозалежностей. Винісши за дужки переговорів долю Криму. Тут, на жаль, компромісу не проглядається. І щоб зберегти обличчя, потрібно дати кожній стороні право стояти на своєму. Проте якщо ми дійдемо до певної стійкої конструкції домовленостей, то отримаємо можливість зберегти соціальну й економічну стійкість. З перспективою посилення обороноздатності та в очікуванні результатів «просідання» російської економіки в умовах економічного тиску Заходу.

P.S. Поки писався текст, фракція «Свободи» ініціювала у ВР розгляд питання про припинення військово-технічної співпраці з РФ. Про це заявив заступник лідера фракції Юрій Сиротюк. Ну що ж, цілком очевидно, що якщо ініціативу «Свободи» буде підтримано депутатами, то на нас чекає чергове загострення кризи, як усередині країни, так і по периметру її кордонів.

Автори — аналітики Центру соціальної політики