Реформи чи інклюзивність: дилема Петра Олексійовича

Модне нині слово «інклюзивність» означає здатність певної політики, політиків або політичної системи загалом максимально враховувати інтереси всіх членів суспільства, щоб уникнути деструктивних (особливо силових) конфліктів. Але модернізація суспільства — це завжди різка зміна звичного укладу життя, що неминуче породжує переможців і переможених, а отже, затятих прихильників і непримиренних противників реформ.

Тому перед будь-яким правителем, який хоче залишитися в Історії модернізатором, постає дилема: радикальні реформи чи інклюзивність. Наприклад, цар Петро Олексійович став Великим, найжорстокішим чином зламавши патріархальну Московську Русь об коліно. А перший президент України Леонід Кравчук, навпаки, пишається тим, що, всупереч усьому, зумів зберегти мир у вкрай неоднорідній країні в переломний період, щоправда, ціною відкладання вкрай необхідних реформ. Зволікання з якими, своєю чергою, обернулося найглибшим економічним спадом, консервацією «совка» і, зрештою, нинішнім трагічним протистоянням старого й нового, щоправда, можливо, вже з іншим балансом сил і, відповідно, надією на інший, кращий результат. Чи буде він досягнутий?

Поки ж у відповідь на це протистояння український народ із рідкісною одностайністю (небаченою з часів того ж Кравчука) обрав президентом іншого Петра Олексійовича — на відміну від тезки, людину, яка якраз ніби схильна розв'язувати проблеми мирним шляхом. Це при тому, що країна в катастрофічному становищі, цілком співмірному з ситуацією 22-річної давнини, і так само гостро потребує радикальних реформ. Тільки тепер уже зволікання чи невдача рівнозначні смерті, бо безпосередньо загрожують не лише цілісності, а й самому існуванню України. Але чи можливо поєднати радикальність із такою необхідною нині інклюзивністю?

Це питання постало не лише перед Україною. З усіх країн «арабської весни» лише Тунісу вдалося уникнути громадянської війни й переворотів — і вийшло це саме завдяки «інклюзивній» конституції, ухваленій унаслідок загальнонаціонального компромісу. Щоправда, економіка там залишається зарегульованою до краю. Водночас зразкові для багатьох реформи в Грузії закінчилися (в усякому разі, на даний момент) політичною поразкою реформаторів — зокрема й тому, що одним з їхніх гасел було «горе переможеним», тож люди після сорока там опинилися на узбіччі. Польща почала з радикальної «шокової терапії», але згодом, навпаки, переборщила із забезпеченням пенсіонерів, що свого часу призвело до безробіття серед молоді. Угорщина занадто довго забезпечувала щедрі соціальні програми за рахунок доходів від приватизації, у результаті чимала частина населення опинилася на узбіччі… Загалом, інклюзивність безумовно корисна, але не в будь-яких дозах.

Хоча якщо говорити у вузькому сенсі про інклюзивність політичних та економічних інститутів, то Аджемоглу та Робінсон у
своїй нашумілій книзі «Чому нації зазнають поразки» (Why Nations Fail) вважають саме їх ключем до успіху. Інклюзивні інститути, на їхню думку, пріоритетні, оскільки вони забезпечують здатність до еволюційних змін: та сама Британська революція не призвела до негайного встановлення нового соціального порядку, але відкрила шлях до подальших змін, які вже не потребували кровопролиття. Втім, щоб змусити посунутися тих, хто отримує вигоду від обмеження доступу до політики та економіки для всіх решти, потрібна революція і часто не одна: добровільно розлучатися з привілеями верхівка ніде й ніколи не погоджувалася. Як не парадоксально, для утвердження інклюзивних інститутів у якийсь момент обов'язково потрібна рішуча перемога, неінклюзивна за визначенням.

Що ж собою являють інклюзивні інститути? Це давно знайомі вільний ринок, де всі мають рівні права й можливості досягти успіху в бізнесі, і демократія, яка, як відомо, ґрунтується не стільки на владі більшості, скільки на захисті прав меншості. Навіть якщо повноцінна демократія як політична конкуренція з відкритим доступом для всіх ще не встановилася, вона можлива, лише якщо переможець, ким би він не був, не отримує все: зокрема, не має можливості знищити суперника. Інакше кажучи, у переможеного завжди залишається право вето на зовсім уже неприйнятні рішення — це і є інклюзивність. Своєю чергою, така система відносин може працювати в тому разі, якщо учасники готові йти на компроміс. Адже щоб вона працювала, доводиться постійно домовлятися, переконувати й поступатися заради спільного блага. Хоча, звісно, при цьому страждають темпи, а часто й комплексність реформ.

Та це ж і є та сама «українська політична культура», яка сягає корінням углиб століть і яку відтворив Кравчук! Блокування трибуни в Раді та протести населення відігравали роль вето. Переможці справді не лише не знищували переможених, а навпаки, успішно з ними співпрацювали: ті самі Кравчук і Кучма кооперувалися з національними демократами, а Ющенко підписував меморандуми з Януковичем. Це було, можливо, не суперефективно, зате по-українськи інклюзивно — тобто справді відкривало дорогу до встановлення справжньої демократії. Був лише один регіон, якому це було чуже. І коли до влади прийшла партія цього самого регіону, вона насамперед постаралася зруйнувати традицію, замінивши її російським «холопів своїх ми страчувати й милувати вільні». Україна закономірно відторгла цей підхід, з перших місяців назвавши владу Януковича «окупаційною».

Але як же з позитивною стороною рішучості — здатністю робити реформи? Справді, дехто їх щиро очікував від Януковича. А дочекався переважно затягування паска, яке реформами назвати не можна («Цікава реформістика, або Чому влада не хоче й не може робити реформи?», ZN.UA №10 від 16 березня 2012 р.). Практично в усьому іншому відбувся не просто відкат назад, а катастрофічне падіння («Україна в рейтингу глобальної конкурентоспроможності: повернення до „руїни"?», ZN.UA №32 від 14 вересня 2012 р.). Та й позбутися надто щедрої соціальної політики теж не вдалося.

У цьому немає нічого дивного, якщо згадати, що згідно з Аджемоглу та Робінсоном альтернативу інклюзивним інститутам становлять зовсім не реформи, а екстрактивні інститути, заточені під забезпечення вузького кола еліти рентами відповідно до принципів «обмеженого доступу», описаних Нортом, Вайнґастом і Воллісом. Саме їх досить успішно створювали чи відновлювали «македони», оскільки їхньою цілком природною метою була та сама «екстракція» ресурсів на власну користь. Як і практично скрізь у світі — логіка «обмеженого доступу» за відсутності критично важливих елементів інклюзивності не допускала еволюційного розвитку.

Український народ відповів на це так само, як усі європейські народи на захід від нас. І нинішній Петро Олексійович прийшов до влади з мандатом не лише на «зшивання» країни, а й на її «перезавантаження» на нових принципах, що включають, як мінімум, відновлення інклюзивних традицій. Ці два завдання органічно поєднуються в тому, що найкращий спосіб розв'язати проблему сепаратизму раз і назавжди — це зробити Україну успішною й привабливішою для життя простих людей порівняно із сусідами. З іншого боку, це навряд чи вдасться без відновлення правопорядку та усунення загрози повномасштабного вторгнення.

Але між цими завданнями є й серйозні суперечності. Якщо відкинути інклюзивність і наводити лад виключно безжальною силою, то сама логіка війни змусить обмежувати демократію й мілітаризувати економіку. Саме цього хоче від нас путінський режим, який, нагадаємо, зумів утвердитися значною мірою завдяки війні в Чечні. Крім усього іншого, це означало б, на радість прихильникам цього режиму, зрадити власну культуру (а Майдан повстав саме проти такої зради). Не кажучи вже про те, що економічні реформи при цьому майже напевно впадуть жертвою мобілізації всього й усіх, ну або будуть зрештою вихолощені, як петровські реформи, які зуміли модернізувати Росію лише формально.

Якщо піти шляхом інклюзивної домовленості з місцевими елітами — олігархами — за моделлю Коломойського, то платити доведеться збереженням і розширенням привілеїв. Для цього доведеться обмежувати можливості конкурентів, збирати з решти більше податків і наділяти олігархів імунітетом від реституції «відтиснутої» деким із них власності. Тобто діяти за класичними принципами «обмеженого доступу», купуючи мир і спокій, — природно, за рахунок економічної ефективності, справедливості як рівності можливостей та інших європейських ідеалів, за які боролися й помирали учасники Майдану.

Найгірше, що обидва ці способи перекреслюють перспективи еволюційного розвитку, за який, зрештою, боровся Майдан. Яка може бути еволюція під гаслом «якщо ворог не здається, то його знищують»? А у випадку широкого «договорняка» Україна знову опиниться в тій самій точці, з якої вона стартувала десять років тому, лише з Ахметовим, який контролює чверть ВВП. Нові можливості при цьому можуть відкритися хіба що для нових «любих друзів». На жаль, усі надії на те, що наші олігархи одного прекрасного дня побачать свій інтерес у демократії та конкурентній ринковій економіці, на практиці не справдилися: як виявилося, вони миттєво забувають хороші й правильні слова, щойно бачать можливість отримати черговий шматок звичним способом, за рахунок привілеїв. А тим більше при вигляді конкуренції, якої більша частина з них панічно боїться, оскільки виросла в теплиці державного заступництва.

Тому меншим із зол залишається третій спосіб: залучити до процесу маси. Звісно, від патерналістськи налаштованих людей теж доведеться відкуповуватися. Тільки не під гаслом реприватизації (на щастя, нинішній Майдан обійшовся без нього), хоча реституція має пройти обов'язково. Гасло, що відповідає випадку, — «інклюзивне зростання», за якого олігархи залишаються при своїх (за мінусом, звісно, відібраного силою), а ось усі інші швидко поліпшують своє матеріальне становище й отримують можливості для самореалізації.

Власне, і тут нічого особливо нового немає, це соціал-ліберальна економіка, характерна для тих європейських країн, яким вдалося уникнути скочування до соціал-демократії. Їхнім досвідом доведено, що така система дозволяє досягти досить високої економічної ефективності, уникаючи гострих соціальних конфліктів, що й потрібно в нашому випадку («Економіка людської гідності: „Ми народжені, щоб казку зробити дійсністю"?», ZN.UA №49 від 27 грудня 2013 р.).

Проте все має свою ціну. Україні в цьому разі навряд чи вдасться істотно скоротити перерозподіл через бюджет. Певною мірою така система заохочуватиме, а отже, й відтворюватиме патерналізм. Більше того, домовлятися з олігархами теж доведеться, хоча й на інших умовах. Усе це неминуче гальмуватиме економічний розвиток. Звісно, можна значно зменшити ці проблеми, якщо, скориставшись нагодою, скинути з економіки вантаж старопромислового регіону з неінклюзивною культурою та суто олігархічною економікою. Можливо, це навіть відповідає сподіванням більшості населення Донбасу. Але чи готова Україна, як вовк, заради свободи відгризти собі лапу, що потрапила в капкан, і бігти далі на трьох? Чи в неї все ж є шанс вивільнити її й вилікувати?