Нелякані українські олігархи злякалися

Цього року грошей у людей мало, а змін багато. Усюди й з усіма. Включно з олігархами. Раніше до них ставилися з цікавістю, бо рахувати гроші в чужій кишені, хоч і негарно, але завжди цікаво. Відтепер ще й актуально. Тепер народ із наростаючим ентузіазмом поглядає на олігархів уже без цікавості, але з нетерпінням.

 Зміну в настроях суспільства власники великих статків, звісно ж, вловлюють. Вони й раніше знали, що маси їх недолюблюють, але могли собі дозволити ставитися до цього з поблажливою байдужістю. Більше не можуть. Час жорстокий. Настільки, що саме час створювати профспілку олігархів.

Попри мейнстрім
Шукати національну ідею більше не потрібно. Вона є. Проста й зрозуміла: захистити свою країну, відстояти право панувати у своїй сторонці на власний розсуд. І не те щоб цей образ-думка випадково трапився, зовсім ні — його приніс на багнетах агресивний сусід. І час підібрав розважливо.

Ранньою весною Україна підійшла до межі, яку в підмісячному світі визначають терміном failed state (держава, що не відбулася). Досить несподівано, як для країни, здатної прогодувати два мільярди людей, будувати великотоннажні кораблі, гігантські літаки, виробляти електронні мікроскопи; країни, де розташована найбільша в Європі атомна електростанція; країни з лагідним кліматом, з найкращою на планеті землею й повним набором корисних копалин у цій землі; країни з працьовитим, освіченим і таким, що прагне прогресу, населенням (наприклад, такою, що посідає друге місце у світі за динамікою зростання фахівців у галузі інформаційних технологій).

Проте великими нації роблять не їхні багатства, а те, як вони їх використовують. З цим в Україні з самого початку складалося не дуже, а зрештою взагалі трапився конфуз.

За роки незалежності країну покинув кожен десятий її мешканець (переважно активні чоловіки та гарні жінки), а ті, хто залишилися, живуть дедалі менше й дедалі гірше. До свого виникнення ВВП на душу населення в Україні був вищим, ніж у Росії та Польщі. Відтоді в сусідніх державах, нехай по-різному, але його наростили, а ми все не можемо досягти й трьох чвертей колишнього виробництва. Економіка України, вичерпавши інерцію руху та запаси міцності радянських часів, перебуває в режимі вільного падіння в прірву, і хто сьогодні скаже, куди вона приземлиться. Іноземні банки пішли, західні інвестори втекли, вітчизняні перетягнули свої капітали за кордон. Тотальна корупція, регіональні суперечності, нездатність надати населенню якісну державну послугу, а тепер ще й втрата контролю над частиною своєї території. Повний комплект для жалобного статусу.

Але, виявилося, і це не межа. У серпні промислове виробництво скоротилося на 20%, у вересні національна валюта знецінилася щодо долара на 75%, що є світовим рекордом нинішнього року, настільки ж підвищилися ціни на продукти харчування та медикаменти, комунальне господарство підійшло до межі колапсу, а освіта, медицина, культура її перейшли. Зіткнулися лобами західна, східна і російська ментальність. І якби не війна, що підняла дух Вітчизни, та іноземна допомога, саме час опускати завісу.

Серед причин, що привели Україну до такого сумного підсумку, найчастіше згадується її олігархічний устрій. Так-то воно так, але реальну картину того, що відбувається, використовуючи лише білу й чорну фарбу, не намалювати. Як зауважив класик, "І на небі, і в землі приховано більше, ніж сниться вашій мудрості, Горацію".

Психологи стверджують: для того щоб отримувати задоволення від життя, треба в усьому шукати світлі сторони. Навіть у негативі. За такого підходу в олігархічному забарвленні України виявляться й привабливі відтінки. Так, більшості не до душі ситуація, що склалася, коли в руках жменьки олігархів опинилися непомірні багатства, у той час як мільйони громадян балансують на межі виживання. Але водночас існує розуміння: не втрутися в процес українські олігархи, і було б, як у білорусів, казахів, не кажучи вже про росіян, яким світить рішуче правління нинішнього президента на багато літ. Недарма ж він послідовно позбувався надто розумних і завзятих олігархів (Гусинського, Березовського, Ходорковського, а тепер ще й Євтушенкова) в повчання побратимам по цеху, вбиваючи їм у голову не підлягаючий обговоренню принцип: збагачуватися — можна, лізти в політику — не можна.

Наші олігархи в політику лізуть. Рушниці зачохлили, але ліктями працюють. Захоплено й зі смаком. Крізь пролом у стіні до влади всім не пролізти, а зумів — поспішай зайняти крісло ("джентльменів багато — місць мало"). Боротьба ведеться без правил, але хто казав, "що буде легко". В Україні практично всі телеканали, газети, журнали, інтернет-видання перебувають у власності олігархів. Добре, що різних. Викриваючи одне одного, вони оголюють таємниці, до яких громадянському суспільству не дістатися. Свобода слова в Україні — ця недосяжна вершина Джомолунгми для російських колег, що борсаються в пропагандистському багні, — значною мірою здобута завдяки олігархам.

Навіть прихильники козацької вольниці замислюються: ну, добре, відібрати заводи, фабрики, агрофірми в олігархів ми відберемо, а кому віддамо? В управління державі? Кому-кому? Клеркові середньої ланки БТІ, який при зарплаті в 3 тис. грн кермує на "лексусі", його "подруга" — на "тойоті", дружина — на "БМВ", нічого, крім хабарів, знати не бажає, та й ті відпрацьовує без напруги? Сперечатися нема про що, рівень менеджменту в держави еволюціонував — від арифмометра, того самого, де ручку треба крутити, до складської комп’ютерної програми "Парус". За такої швидкості прогресу занурення на дно світової цивілізації гарантоване. На плаву сьогодні можуть утримати лише інновації та нещадно ефективний менеджмент. На жаль, крім олігархів, займатися цим іншим ніколи.

Ось і виходить, що без олігархів Україні ніяк, а їм без України й поготів. До того ж, при всій їхній конкурентній розрізненості, крім жадоби великих грошей, навіть дуже великих грошей, сьогодні їх об’єднує ще одна спільна риса: усі вони, разом і окремо, під звуки нині часто співаного гімну заходилися з новою силою обожнювати український народ.

А може, вони інопланетяни?
У принципі, олігархи — це люди. Такі самі, як ми. Їхні серця прокачують за хвилину близько п’яти літрів крові в спокійному стані та близько 25 — за сильного фізичного навантаження. Та й нервів набирається на однакову для всіх довжину — 75 кілометрів, а в скелеті можна нарахувати лише 206 кісток і ні на одну кісточку більше. Як відомо, багаті теж плачуть, і не менше за нас, проливаючи на життєвому шляху 65 літрів (1 850 000 крапель) сліз. Загалом, тіла олігархів, як і в решти громадян, включно з бомжами, складаються з 50 трильйонів мікроскопічних клітин, іншими словами, ми всі створені з того самого тіста.

Це навіває лукаву думку про рівність, мовляв, багата людина ¾ це просто бідна людина з грошима. Може, так воно й було в тепер уже призабуту епоху "радянської справедливості", коли ми стояли разом із майбутніми олігархами в одній черзі за м’ясом, точніше за кістками, другої категорії, по два двадцять. Але вирвавшись із цієї черги, почали усвідомлювати правдивість формули австрійсько-англійського філософа Карла Поппера: "Справедливість — це нерівність". В епоху шалених можливостей дикого капіталізму ми шаленіли від близькості перспективи нарешті розбагатіти. Але час усе "тік і тік поміж пальчиків павутинкою тонкою", поки не прийшло розуміння простенької істини: якби всі були багаті, то всі були б бідні. Адже, кажучи начистоту, люди не хочуть бути багатими; люди хочуть бути багатшими за інших.

Ми всі створені з одного тіста, але кожен окремо в чомусь переважає іншого, вміє робити щось краще за інших. Навіть божевільні від ідеї загальної рівності більшовики відбирали майно в верхніх станів не в рівних частках: хтось експропріював більше, хтось менше.

Процес розшарування триває до нинішніх днів. Лише цього року у світі з’явилося 155 нових мільярдерів, що збільшило їхню родину до 2 325 осіб, або на 7% порівняно з попереднім роком. Звідки і з яких причин вони з’явилися? У звіті Wealth-X і UBS Billionaire Census зазначається: "Найшвидкозростаючий сегмент кількості мільярдерів — це ті, хто, успадкувавши лише частину свого статку, стали мільярдерами за рахунок власних підприємницьких починань".

До речі, судячи з непрямих ознак, у зв’язку з переділом активів Януковича та КЉ, нові олігархи з’явилися й у нас. Думається, ми будемо ошелешені, дізнавшись їхні імена. А адже дізнаємося. Рано чи пізно. Як і імена тих, хто виграє тендери виставлених Фондом держмайна на продаж сотень стратегічних підприємств. Ви думаєте, хтось повірить, що серед переможців опиняться випадкові люди, пробачте, випадкові олігархи. Не вірять. Але це, як зі смертю: усі знають, що помруть, але ніхто не вірить.

Думається, немає потреби ворушити відомі дані. Суспільство й так обізнане: немає жодного українського олігарха, який отримав би у спадок накопичені попередніми поколіннями багатства — прізвища Ротшильд, Морган, Карнегі чи Рокфеллер поки що в Україні не поширені. Як і не знайти доморощених Біллів Гейтсів, Стівів Джобсів чи Марків Цукербергерів, які заробили швидкі мільярди на впровадженні новітніх технологій. Чого немає, того й шукати нічого.

Як підмітив французький мислитель Жан де Лабрюйєр, "щоб скласти собі статок, особливо великий, потрібен розум особливого складу: не сильний, не гострий, не обширний, не піднесений, не вільний, не тонкий". Сказано, ніби, про наших рідних олігархів, яких не помічено в раблезіанському ставленні до життя. Якісь вони сумні й один на одного схожі. (Щоправда, трапляються винятки: не знаю, з якого такого переляку, але один із них заснував центр сучасного мистецтва і витрачає гроші не на футбол-хокей, а на інтелектуальні тусовки відставних політиків).

Та й звідки в наших краях взятися нобелям чи соросам? Традиції немає. Адже в Києві не те що двору, буржуазії, в усьому її блиску й убозтві, ніколи не було. Не вважати ж такими легендарних цукрозаводчиків, які, скоріше, нагадували "малинові піджаки" з розчепіреними пальцями з недавніх 90-х. Ну, був один олігарх, та й той заїжджий, губернатор Фундуклей, який, дістаючи гроші зі своєї (підкреслимо — особистої) кишені, вимостив бруківкою Андріївський узвіз, відкрив жіночу гімназію, заснував ботанічний сад.

Згадаймо ще тютюнового короля Бродського, який спорудив караїмську кенасу, синагогу і багато чого іншого корисного для міста, можливо, Павла Галагана, який віддавав перевагу коротанню зим у Києві, та графа Бобринського, що зрідка навідувався до південної столиці. Їхні імена пам’ятатимуть. Імена нинішніх олігархів — ні. Навіть кличку коня Буцефал люди пам’ятають понад дві тисячі років і пам’ятатимуть далі, а імена теперішніх олігархів забудуть. Незабаром і назавжди. Масштаб у товаришів не той. Зате гроші водяться, у тому числі й на вибори.

Звідки дровиняки?
Звідки в наших олігархів мільярди? Ще рік тому це запитання ставили пошепки. Нині про нього говорять голосно й навперебій. Варто згадати й нам, бо процес триває.

Українські олігархи збили свої капітали досить швидко, не вдаючись до інновацій, високих технологій та іншої західної заумі. Вони "роздерибанили" радянську спадщину, зумівши відтіснити від ділу решту населення (відзначимо виявлені ними мужність і кмітливість), вичавили з виробничих колективів усе до краплі, досягнувши граничного зносу промислового обладнання, не втомлюючись при цьому виривати одне в одного найапетитніші шматки. Хто був ближче до влади, під крилом влади, а краще й у самій владі, здобув, чого хотів.

Вони отримували доступ до бюджетного корита, пільги на енергоносії, сировину, транспортні перевезення, їм знижували податки, списували борги, дотували виробництво, забезпечуючи "зелену хвилю" на дорогах економіки. Конкурентам же діставався закон і нестерпні умови для ведення бізнесу.

Ну і що тут особливого? Внутрішньовидова боротьба, тріумф грубої сили. "Наша взяла!". Після краху радянської імперії щось подібне відбувалося в сусідніх країнах, щоправда, залежно від ступеня розвитку суспільства та рівня культури. Але є й суто українські особливості: наші олігархи виявилися найбагатшими в Європі (за винятком Росії, де і ресурсів, і дикості більше). У Чехії, Польщі, Угорщині, Болгарії, Словаччині, Румунії, на Балканах, про скандинавські та інші цивілізовані європейські країни й згадувати не будемо, такі великі статки — велика рідкість. Чому?

Та тому що наші олігархи ніколи не платили соціальної ренти. Кажучи по-народному, не ділилися. В Європі діляться. Навіть Путін ділиться, створюючи собі опору з чиновництва та напівсереднього класу, що обслуговує створювану ним державу "народного капіталізму". Наші — впритул не бачать свого майбутнього. А яке майбутнє може бути в країни, де на річну зарплату вчителя не можна купити достатньої кількості дверних ручок для палаців одного олігарха?

Довірлива публіка звикла, що понад два десятиліття їй розповідають казки. Природно, у розрахунку на те, що хоч якась частина їм повірить. Через факти, що відкрилися, у суспільстві склалося розуміння, що переможцями в конкурентних битвах стали найжорстокіші, найпідліші й найнахабніші. А тепер нас намагаються переконати, ніби одного ранку, що настав саме після чергового повні, ці ж персонажі раптом прокинулися чуйними до проблем країни та народу, що її населяє. Таке ось диво, що спростовує закони природи.

Розповім історію. Віцепрем’єр-міністр (не називатиму його імені), затятий мисливець, застреливши вовчицю, забрав із лігва осиротіле щеня. Ох як він його плекав і леліяв! Здавалося, ось буде знатний захист господарського майна. Вовченя підросло, і його випустили на територію маєтку в Конча-Заспі. У свій перший вихід "у світ" воно перерізало собак, які трапилися йому. Вовка я застав уже в клітці. Довго дивився в його гарні світлі очі, намагаючись знайти в них відмінність від собачих. Виявилося, у них начисто відсутня головна властивість цього племені — відданість. Мав рацію Шопенгауер, зауваживши, що в цьому світі важко було б жити без собак, на чесну морду яких можна дивитися з абсолютною довірою.

Так, собаки походять від приручених вовків, але для цього знадобилися сотні років еволюції. Одномоментно генетичний код не змінити.

І все ж, і все ж. В історії знайдуться приклади, коли біля штурвала державного корабля ставали шкільні вчителі й продавці галантерейних крамниць, великі промисловці та банкіри, і, пройшовши крізь шторми й рифи, виводили його до лазурових берегів. Усі свої діяння вони, насамперед, здійснювали не заради особистого збагачення, а, скажімо, "На славу Франції". Скажіть, кому з підданих її величності спаде на думку назвати олігархом королеву Великої Британії? А адже статок королівської родини — один із найбільших у світі. Не знаю, як в Обами, але на робочому столі його попередників стояла латунна табличка з написом Buck stops here (Долар далі не йде), тому що навіть у царстві долара має бути межа, за яку йому ходу немає.

Сперечатися нема про що, особисте благополуччя не може, та й не повинно, слугувати перешкодою для заняття будь-яких посад у державі. Навіть наш народ, у якому, в силу традицій, геном анархізму не дрімає, добре це розуміє. Розуміти-то розуміє, але від почуття несправедливості позбутися не може. І не лише тому, що 5% населення (з 10–15 олігархічними родинами на чолі) володіють 95% багатств країни, і навіть не тому, що багатства ці дісталися їм незаслужено й незаконно, а тому, що ця переважна меншість не має таких моральних, культурних, інтелектуальних якостей, які дають їй право керувати переважною більшістю і розставляти меблі в нашому спільному домі на власний розсуд.

У "домайданну" еру було очевидним: т.зв. українська політична й економічна "еліта" не лише не бажає з користю для народу розвивати потенціал України, а й об’єктивно не здатна це зробити. За півроку, у вже "післямайданну" еру, коли жодних кардинальних змін на краще не відбулося, у суспільстві зародилася і з кожним днем міцніє підозра, що й далі всі залишаться "при своїх".

У повітрі запахло грозою. Захід від характерних для нього евфемізмів перейшов до мови без натяків, мовляв, ми тут із Росією посварилися, збитки через санкції несемо, італійцям та іншим грекам у допомозі заради вас відмовляємо, а ви все тягнете з реформами. Навіть помірна фрау Меркель без звичного політесу заявила, що українському керівництву пора взятися до справи й обмежити вплив олігархів.

Чи можна умовити весь народ?
Сократ порівнював громадську думку з собакою, що дрімає на сонці. Розбуди її, нацькуй гучним "Ату!", і вона несамовито кинеться на вказаний об’єкт. Може, наші олігархи й не захоплюються "Апологією Сократа", тим більше в викладі Костаса Варналіса, але особливості громадської думки намагаються вивчати. Треба визнати: вчаться швидко. Схоже, вірять, що вдасться знову взяти її на повідець.

Як ви думаєте, без яких слів сьогодні не обходиться жодний політичний виступ? Правильно: "реформи" та "боротьба з корупцією". Нікого проти, всі — за. Прямо ритуальна мантра. Відбувається неймовірне: під завалами перебуває ледве дихаюча улюблена всіма істота, а ми продовжуємо завалювати її новим мотлохом. Що робити? Перше: ввести смертну кару за вживання вголос цих слів. Друге: не їсти й не спати доти, поки не витягнемо з-під завалів жертву нашого невігластва, а, повернувши її до життя, дослухатися до того, що вона скаже. І тоді з’ясується, що реформи почнуться лише тоді, коли людям розв’яжуть руки. А з розв’язаними руками можна метати бруківку, будувати свічкові заводики, осіняти себе хресним знаменням і відтинати голови змієві корупції.

Допустити таке — означає підписати акт про беззастережну капітуляцію. Олігархи це виразно розуміють. Коли 80% виробництва опиниться в руках дрібного й середнього бізнесу, це означатиме, що їхня частка скоротиться, доходи зменшаться, а кількість вільних людей збільшиться. Коли держава зосередить свої сили не на тому, щоб винахідливо випрошувати закордонну допомогу, а на будівництві доріг, кораблів і літаків, тоді й "укри" заживуть інакше. Коли з темних кутків убогості вийде на світло інтелігенція, тоді із глухомані Європи ми почнемо рухатися в бік її центру.

Чи входить такий розвиток подій до планів олігархів? Замість відповіді згадаймо повчання мудрих: слухаючи те, що вони говорять, придивляйся до того, що вони роблять.

Рік тому, а точніше, у вересні минулого року, я зрозумів, що наближається розв’язка. За двома ознаками. Австрійський банк "Ерсте", у якому обслуговувалася моя фірма, змусили продати свою частку (за неперевіреними даними йому залишили один відсоток зі ста), після чого він подався ближче до тірольського стабільного затишку. Перед ним із великими втратами те саме проробили шведський та інші іноземні банки.

Знаєте, коли з країни, не зважаючи на збитки, стрімголов, тікають банки, жодного аналізу економічних перспектив такої країни не потрібно. Ознака друга. Донецький (зауважимо, що в цей час донецькі були ще при повній владі) не дурний олігарх, який володіє кар’єрами, заводами, готелями, нерухомістю в Криму й за кордоном, родичем-нардепом та іншими "дахами", раптом зривається з перспективного місця і з родиною перебирається до Англії, навіть свій будиночок на Печерських пагорбах не продавши. Як зараз зрозуміло, далекоглядним виявився.

Упевнений, та й хто б сумнівався, що немає такого олігарха, у якого не було б "хатинки" в затишному, безпечному закордонні. Як і немає такого олігарха, який не навчає своїх нащадків у престижних західних коледжах. А діток менших — манер, мов і намагається дати їм освіту якіснішу, ніж призначено плебсові. Це що? Вони з шкури пнуться, щоб їхні діти не були схожі на них?

Розрізаючи за кермом Lamborghini Лазуровим узбережжям Франції, син Ріната Ахметова Дамір навряд чи думає про охляхлих, збожеволілих від страху й таких, що втратили віру в нормальне життя, мешканців міста, звідки сам родом. Він не сумнівається у своїй винятковості, заявляючи: "А Донецьк нехай захищають лохи". Та й про батька навряд чи думає. Хоча той, втративши величезну частину свого статку й набувши натомість незмивне тавро "Ворог України", як ніколи потребує підтримки, особливо близьких. Прямо Домбі й син. Така ось кара небесна.

Усе вже сказано. Стародавніми. У них було таке прокляття: "А хліб свій їстимеш на чужині".

Але олігарху без ентузіазму ніяк. Він сподівається повернути ситуацію під свій контроль. Цього разу буде складніше, бо народ відчув реальні можливості колективного протесту. Але шанси залишаються, досвід із управління свідомістю мас накопичено, вибори призначено.

Сам олігарх у парламент воліє більше не пхатися. Він вловив настрої в черзі на огляд золотого батона. Тому на передову відправляють політиків. Воліють нових, але не гребують і старими. Власне, на їхніх персонах, часом до оскоми дискредитованих, тестується простір, який мріють повернути.

"Політика — це мистецтво обману". Визначення німецького філософа К. Екартсгаузена, яке він дав у своїй праці "Політика мудрого", з 1795 р. лише набирає актуальності. Дослухаючись до рулад наших політиків на телевізійних ток-шоу, часом думається: невже вони вірять, що й після революції гідності знову зуміють умовити народ?

Ось уже три століття ніхто не може сказати про це краще за Шекспіра. Пам’ятаєте сцену з "Гамлета"? Убивця батька Гамлета намагається домогтися згоди принца на шлюб із його матір’ю. Не виходить, і він вирішує вдатися до допомоги Гільденстерна, друга юності Гамлета. Королівський замок. Принц перебиває солодкі умовляння. Зупинившись перед оркестром, бере в музиканта флейту. Простягаючи інструмент Гільденстерну, просить його зіграти.

— Помилуйте, принце, я не навчений.

— Але це так само легко, як брехати, — наполягає Гамлет.

Гільденстерн розгублено відмовляється:

— Мій принце, я не вмію.

— Ось бачите, ви не можете зіграти на дудці, то чому ви подумали, що зможете зіграти на мені?

Слухаючи розповіді про те, що ось-ось, ще трохи, і вони все піднімуть, реформи почнуть, корупцію знищать, і ми заживемо як у Європі й усе таке, віриться, що після революції зіграти на нас буде складніше. Щоправда, у воєнних умовах чути заклики, що для збереження миру потрібно вдавати, ніби ми обману не помічаємо.

В окопах патріотизму
Жодного резонерства — просто два факти.

Факт перший. 29 серпня 2014 р. офіційне видання Міністерства оборони надрукувало повідомлення: майори Збройних сил України Олександр Кандесюк і Олексій Шепелюк, потрапивши в оточення, підірвали себе і 12 російських десантників, щоб не потрапити в полон. "Коли вороги наблизилися, офіцери підняли руки вгору. Вони щось тримали в руках, а за мить прогриміло кілька потужних вибухів, схожих на вибухи гранат".

Факт другий. За даними Міністерства фінансів України за останні три місяці було здійснено повернення ПДВ за оборонними контрактами. Суми — значні, у кілька мільярдів гривень. Комерційні структури, у тому числі ті, що мають відношення до олігархів, не вважали доречним не те що відмовитися від них, а навіть відстрочити їх виплату у зв’язку з… Ну, ви знаєте, у зв’язку з чим…

У воєнні часи завжди так: найкращі гинуть, громадяни затягують паски, влада мобілізує, жадібні збагачуються. Людський світ зберігається, бо егоїстичні дії людей, які переслідують власні цілі, дивовижним чином нейтралізують і компенсують одні одних. Справедлива війна гуртує народ. Він готовий до поневірянь і добровільно йде на жертви, очікуючи такого ж патріотичного пориву від сусіда, від усього суспільства. Виходить не завжди, бо люди різні. Он навіть в облогу Ленінграда, коли люди вже з’їли всіх котів і собак, і їм залишалося розраховувати лише на 125 грамів хліба з тирси на добу, зі столу Жданова, керівника оборони Ленінграда, чорна ікра не зникала. А ви кажете ПДВ.

Олігархи займаються своєю справою — нарощуванням капіталу. Просто в умовах війни з особливою виразністю оголюється різниця між нашим ладом і, наприклад, устроєм США. Американські олігархи зробили свою країну наймогутнішою у світі, діючи за принципом — що добре для "Дженерал Моторс", те добре і для США. Чому так? Та тому, що кожен зароблений ними долар здебільшого залишається в США, працює на США, зміцнює США.

У нас так не відбувається. Українські олігархи, заробивши долар, намагаються якнайшвидше сховати його за межами України. Називаються різні цифри, у тому числі 200 млрд дол., вивезені олігархами в офшори. Ці кошти, може бути, теж працюють на США, Великобританію чи Німеччину, але точно не на Україну. В умовах війни з противником, що значно перевершує Україну в ресурсах, ці кошти ох як придалися б.

Про те, що олігархам пора ділитися з державою, говорять дедалі частіше й дедалі голосніше. Навіть прем’єр-міністр. Чути заклики відібрати в олігархів їхні статки. Температура підвищується, олігархи налякані: вони пам’ятають, що щось подібне в українській традиції водиться. Хочеться вірити, за нинішніх розкладів до такого не дійде, але в суспільстві може сформуватися тверде переконання в тому, що олігархи мають добровільно повернути Україні, як мінімум, 25% своїх статків, не залишаючи олігархам жодного міліметра для маневру. Війна йде!

Вони вже й почали віддавати. Посилають у зону бойових дій вантажівки з гуманітарною допомогою, фінансують переселенців, допомагають біженцям, про що дізнаємося з газет, спостерігаємо по телеку. Висвітлюють докладно, захопливо, ніби експедиції на Марс відправляють. Буває, думка підленька проскочить: а витрачали б вони гроші без галасу в ЗМІ? Звісно, образа підозрою, особливо в такій чутливій сфері — остання справа. Як згадувалося, олігархи теж люди, а отже й співчуття їм не чуже.

Але чомусь згадується приклад із Мстиславом Ростроповичем, який, заснувавши фонд у Швейцарії, надавав істотну допомогу талановитим музикантам, але категорично заборонив згадувати про це в пресі. Це вже після його відходу з життя, очолила фонд його донька Ольга проговорилася під тиском преси й назвала імена талантів, які отримали таку допомогу.

Згадався й киянин, делікатна людина, яка очолювала довгі роки музей Булгакова, — Анатолій Петрович Кончаковський. Він об’їздив пів світу, невтомно збирав експонати, що мають відношення до великого земляка, викуповував їх за свої кровні та найрішучішим чином заперечував, якщо про це говорили вголос. У наші дні анонімну допомогу надають дедалі частіше, а отже, люди стають дедалі кращими.

* * *

Патріотизм не виключає шляхетності. Навпаки — заохочує рух до високих моральних стандартів. Суспільний ідеал успішної людини змінюється на очах. У всьому. Навіть у моді на весільні сукні. Ще рік тому наречена нагадувала новорічну ялинку. Ще вчора в пошані була спритна людина на "лексусі", з "подружкою" модельної зовнішності, трьома квартирами й хатинкою а-ля пшонка. Нині аплодують людині в пошарпаному камуфляжі та пошарпаних берцях.

Сьогодні на наших просторах іде революція, складовою частиною якої завжди була контрреволюція та інтервенція. У суспільстві відбуваються тектонічні зсуви, які висувають на поверхню найактивніші, такі, що діють не заради особистого, а спільного блага, верстви суспільства — учасників майдану, бійців добровольчих батальйонів, волонтерів. Саме їх назвемо новими українцями. Їхня поява, формування та злиття в історично нову силу і є головний підсумок революції.

Якщо начистоту, то в країні підлягає заміні весь апарат управління, вся бюрократія, що, звісно, здійснити зверху нереально. Але цілком реально впроваджувати туди нових українців, які змінять ситуацію знизу. З олігархами такого не зробиш — для впровадження в їхнє середовище знадобиться мільярд доларів США. Та й розрізнені вони, і профспілки в них немає. Але олігархічні порядки, що породили революцію гідності, потрібно міняти, не допускаючи пауз, бо від них походить загроза втратити країну. Пригадаймо вислів Маргарет Мітчелл: "Великі гроші можна зробити у двох випадках: при створенні нової держави і при її крахові. При створенні це процес повільніший, при крахові ¾ швидкий".

Але надихнімося вірою та надією. Жити в Україні важко. В Україні війна. Але, може бути, це Господь таким чином допомагає Україні. Скажіть, хіба могла б інакше розривана регіональними суперечностями та політичними чварами країна згуртуватися в єдину країну?

У цій країні, що народжується заново, багатьом доведеться шукати своє нове місце. Олігархам теж. І складніше, ніж іншим. Вантаж минулого, та й гроші заважають. Їм доведеться осягати, здавалося б, просту істину: гроші в цьому житті — не все. Доказ тут не потребує доказів: найбільша людина в історії була найбіднішою.