Попри все

"Сміються над усіма, над собою найперше. Бо вільні душею. Раби не сміються — ті плачуть". Так у романі Павла Загребельного «Я, Богдан» міркує Хмельницький про своїх козаків, які звикли сміятися навіть перед обличчям смерті.

Уперше прочитав цей твір в армії. Коли повертав книгу до полкової бібліотеки, «клубар» Вася (боєць, що поєднував у нашій в/ч посади бібліотекаря, листоноші, кіномеханіка й сторожа солдатського клубу) метушливо накрив «Роман-газету» купою «бойових листків» і повідомив змовницьким пошепки: «Замполіт учора наказав її вилучити!»

Знизав плечима: не побачив у романі нічого крамольного. Пізніше, перечитуючи, зупинився на фразі «Раби не сміються — ті плачуть», згадав давній епізод і, усміхаючись, подумав: «Може, саме це налякало в далекому 88-му мого колишнього вічно похмурого політрука?».

Народ непереможний, доки люди не втратили здатності іронічно ставитися до себе й насмішкувато — до труднощів. Кривляння неприпустиме в храмі, блазенство недоречне в парламенті, суді (чи, скажімо, генштабі), глузування образливе на похороні. Але жодна війна не вбила любов, жодна влада не може запровадити заборону на радість. Жодна криза не в силах скасувати перші квіти й перші книги, вірші та пісні, свята й весілля. Запах ялинки, смак поцілунку, тепло дитячої долоні у твоїй руці. Ніхто й ніщо не здатне позбавити нас уміння радіти народженню дитини, весняному дню, власним удачам, перемогам друзів, близьких, соратників і успіхам країни. Нехай ці успіхи важкі й рідкісні. Обставини можуть лише змусити нас радіти рідше й стриманіше. Але ж життєздатність держави залежить, зокрема, і від кількості тих, хто здатен з усмішкою гідності приймати нещастя, що випало на нашу спільну долю.

Нещастя, на жаль, примножує і зневіру, і зловтіху. Але хто сказав, що нині соромно усміхатися й жартувати? Рознуздані марнотратні веселощі в країні, яка хворіє, воює, ховає — ганебні. Гріх потішатися з чужого горя. Але сміх не здатен образити велич чи принизити трагізм епохи. Радше надмірна самокатівська зневіра, незгасний скорботний плач з будь-якого приводу здатні перетворити животворне на напівмертве. Величний, життєствердний епос — на паскудний, безрадісний комікс.

Іронія не скасовує критичного погляду на речі. Вона робить його точнішим, позбавляючи від критиканства. Незагублена здатність радіти очищає від домішок ставлення до ворогів, перетворюючи шалену ненависть на щирий гнів.

Як не викинеш із пісні слів, так і не вимарати з літопису війни армійських жартів. Ці жарти часом солоні, як солдатський піт, і чорні, як просякнуті пороховою кіптявою обличчя. Але вони не дозволяють людям війни збожеволіти перед обличчям безглуздої смерті.

Троє військових, четверо «цивільних». Ми їхали в район Дебальцевого вузла. «Навіщо воїну каска? Щоб було куди скласти мізки…» — єхидно кинув боєць, пристосовуючи під ноги кевларовий шолом. Цей жарт дружним реготом зустріли пасажири в камуфляжі та гробовою мовчанкою пасажири в цивільному. Він мав право так жартувати. Він залишався там. Ми поверталися до Краматорська.

Офіцер під Мар’їнкою, розповідаючи про радіозв’язок із сусідами-артилеристами, «які злегка занепокоїли наш блокпост дружнім вогнем», мав право жартувати про те, що «не завжди градус горілки дорівнює градусу кута наведення».

Близькість війни не заважала військовим усміхатися, дивлячись на кульові отвори в дверях просто біля вивіски «Готель „Мир“» у Сєверодонецьку. І їдко коментувати тексти оголошень на стіні того самого готелю — «З приводу обґрунтованості стягнення туристичного збору в зоні АТО прохання звертатися до адміністратора», «Зі зброєю до ресторану не заходити!».

У кожного часу свій гумор. Але кожен час залишає для нього місце. Ми живемо, поки жартуємо. Як казав безсмертний Горін: «Розумне обличчя — це ще не ознака розуму, панове. Усі дурниці на землі робляться саме з таким виразом обличчя. Усміхайтеся, панове, усміхайтеся…»

Навіть бідність державної казни часто збагачує скарбницю гумору населення. Не знаю, що саме викликало до життя спогади про юність. Чи то масовий успішний набіг сумної частини громадян на продуктові магазини. Чи то масове успішне глузування на цю тему у виконанні невпинно бадьорої частини громадян. Сторінка fb, що стрімко набирає популярності, «Перший всеукраїнський фестиваль паніки та істерики „На дні“» — яскраве підтвердження того, що рабів тут менше, ніж хотілося б нашим ворогам.

"Я не платитиму квартплату. Рік. Принципово. Потім поміняю сто доларів і заплачу за весь Сихів. До речі, я живу не на Сихові )"

«Хочу щиро й ридма попросити пробачення в усіх чоловіків, яких я безбожно відшила через маленький розмір їхньої зарплати в 500 доларів. Пробачте. Мій номер колишній»

Представники мого покоління були молоді й веселі, коли наша молода держава приступила до перших невеселих економічних і політичних експериментів. Ми ще застали «успішні» експерименти держави старої. Ми пам’ятаємо час, коли найзахопливішою книгою вважалася ощадна книжка після знецінення вкладів. Ми пам’ятаємо, як несли зарплату в поліетиленових пакетах, і поки ми довозили «цінний вантаж» додому, його реальна цінність встигала впасти в рази. У якийсь момент ми стали «мільйонерами». І нас це не тішило. Але нас це смішило. Ми почувалися героями комедійного трилера «Купононосій».

«— У вас немає ковбаси? — У нас немає риби, а ковбаси немає в сусідньому відділі…» Цей анекдот, який дехто вважає свіжим і сприймає як провісник швидкого майбутнього, насправді «бородатий», він — привіт із відносно недавнього минулого. Наш раціон складався зі смаженої картоплі та бутербродів з тією ковбасою, яку вдавалося купити (зазвичай «Шахтарською»). Після того як кілька в томаті, кабачкова ікра, морська капуста і навіть плавлені сирки плавно перейшли в розряд дефіциту.

У якийсь період часу було гранично легко відповідати на запитання «Що плануєш робити на вихідні?», бо вихідні ми з молодою дружиною проводили в чергах за «кістковими наборами», соняшниковою олією та яйцями. І не завжди вдало, оскільки деякі більш меткі громадяни «брали» яйця тазами, а олію відрами, і запаси бажаного продукту вичерпувалися.

Ще за часів Союзу я легко поєднував «неприємне з марним», працюючи одночасно на хлібозаводі та в редакції. У сумі набиралася кількість грошових знаків, необхідна для зносного існування. Зручність полягала в тому, що будівлі стояли одна навпроти одної, і можна було не витрачатися на проїзд. Уночі я вантажив буханки чи фасував сухарі, вдень осягав азбуку обраного ремесла, а ранок присвячував здоровому сну. На робочому столі. Розминаючи після пробудження затерплу спину, зізнавався сам собі, що «їдальне життя часом жорсткіше, ніж статеве». А ще я тоді навчався в університеті, писав і читав вірші, закохувався й мріяв. Будь-які життєві труднощі були здоланними й здавалися тимчасовими.

Співчуваю молодшим кавоманам, бо їм не зрозуміти, наскільки п’янким здається напій, смакувати який наперед доводилося пару годин у черзі в кафетерії ЦГ біля метро «Більшовик». Вибір невеликий — в околицях було лише дві «кавові точки». Недоступна — «модне» кооперативне кафе з «багатими» пластиковими стільцями. Доступна — брудний «генделик», де розливали бурду з зворушливої каструльки зворушливим черпачком. У цієї «кави» був яскраво виражений буряковий присмак. І ми реготали: «Що б не варили українці, виходить борщ!»

Ми пам’ятаємо час, коли єдиним «соціальним» курінням були недопалки, що продавалися в трилітрових банках у підземних переходах, і ми називали продавців «банкірами». Але самі ігнорували подібний «банкінг», ходили на роботу пішки, «віддавали обід ворогові», а на заощаджене поштучно купували імпортні тютюнові вироби загадкових виробників. Саме на таку цигарку епоху тому я виміняв у випадкової знайомої свою трудову книжку. У мене на роботі був дефіцит бланків, у неї на роботі — дефіцит грошових коштів. І зарплату їй видавали… трудовими книжками. То був час точного товарного обміну. І абстрактних мрій.

У відео слід увімкнути титри

Діти, посаджені дерева, збудовані будинки, взяті висоти, успіхи й помилки, перемоги та дурниці — усе було попереду. Повторюся, ми були молоді, а тому веселі. Ми були винахідливі та енергійні, бо були веселі. У нас не залишалося часу на нарікання.

Веселість була якорем, що дозволяв зачепитися за життя. А ми, життєрадісні, були рятувальним колом для тих, хто старший. Тоді не міг зрозуміти, чому батько й мама, які пережили війну та голод і, здавалося б, звиклі до важчих поневірянь, складніше, ніж я, переносять тимчасові труднощі, що множаться з дня на день. Розумію зараз. Справа не лише в тому, що вони не були молоді. І не лише в значній відстані, що відокремлювала сорокові від дев’яностих. Те, що відбувалося, сприймалося ними як кінець старої епохи. Нами — як початок нової. У них ламався уклад, ми будували плани.

Нам здавалося, що ми пишемо життя з чистого аркуша. Для себе й для країни. Це пізніше виявилося, що нам підсунули той самий зошит, тільки з кінця. У 2014-му зошит виявився повністю списаним. Він загорівся від полум’я Майдану й дотла догоряє у вогні війни. Чистий зошит дістався нам лише зараз. І їй-богу, не варто починати цей літопис із написання скарг. У ньому знайдеться місце і скорботі, але він точно не повинен стати книгою скарг.

Ми, у чиїй юності вже були порожні полиці та спустошені очі, ще не такі старі. А багато з тих, хто молодший, чия юність починається з війни, такі ж життєрадісні, як і ми чверть століття тому. Попри все.

Ми не повинні розучитися радіти й сміятися. "Бо вільні душею. Раби не сміються — ті плачуть".

Тих, хто розучився сміятися, до раю не пускають.