Справжня хунта. Як Аугусто Піночет, розв'язавши кривавий переворот, врятував Чилі від розорення

Генерал Аугусто Піночет (на фото ліворуч) очолив Чилі вже в немолодому віці — 58 років. І ще 17 років безроздільно керував країною. Генерал Аугусто Піночет здійснив держпереворот, розв'язавши в Чилі кривавий терор. І він же врятував країну від розорення, посприявши виходу чилійської економіки до числа найрозвиненіших

Уранці 12 вересня 1973 року в головній радянській газеті Правда мільйони громадян СРСР прочитали тривожне повідомлення ТАРС: “Військовий заколот у Чилі”. За день до цього чилійська армія під проводом генерала Аугусто Піночета штурмом узяла президентський палац Ла Монеда, в якому забарикадувався чинний глава держави, соціаліст Сальвадор Альєнде.

“Я не піду у відставку,— публікувала Правда радіозвернення президента Чилі.— Я заявляю про свій непохитний намір дати відсіч будь-якими засобами, які є в моєму розпорядженні”.

Коли цей маніфест вийшов у радянській пресі, Альєнде був уже мертвий. Переворот відбувся.

Режим Піночета в СРСР нарекли хунтою. Хоча це іспанське слово перекладається як рада, збори. Але в російській мові з подачі кремлівських ідеологів цей неологізм надалі став означати виключно владу військових, які вчинили переворот і встановили диктатуру.

Для влади Союзу переворот у Чилі був особливо болісним. По-перше, 1970 року в цій латиноамериканській країні вперше в історії людства до влади шляхом демократичних виборів, а не внаслідок революції прийшли ліві сили, які сповідують марксизм.

У 1972-му Сальвадор Альєнде відвідав Київ. Це була частина офіційного візиту, під час якого президент Чилі просив фінансової допомоги в СРСР

По-друге, ці самі ліві провели націоналізацію великих підприємств, особливо в галузі видобутку міді, яку значною мірою контролювали американські корпорації. Чилі володіє третиною світових запасів цього металу, і націоналізація завдала корпоративному сектору США колосальних збитків.

Прихід до влади Піночета обрушив усі надії Радянського Союзу на отримання нового союзника, подібного до Куби, під боком в офіційного Вашингтона.

У Чилі зруйнувалася не лише соціалістична республіка — розлетівся на тріски громадянський мир. Піночет розв'язав велику чистку — прихильників Альєнде вбивали на вулицях серед білого дня, засилали до концтаборів, один із яких нашвидкуруч спорудили на найбільшому стадіоні країни — Насьональ де Чилі.

Але переступивши через велику кров, якій важко знайти виправдання, Республіка Чилі під керівництвом Піночета взяла курс на вільну, неоліберальну економіку. І в результаті країна стала найбагатшою на континенті.

Початок кінця

Восени 1970-го Альєнде, великий друг СРСР, переміг на президентських виборах. Вашингтон робив ставку на чинного президента Едуардо Фрея, таємно спонсоруючи його кампанію. У результаті Білий дім був наляканий перспективою перетворення Чилі на бунтівну Кубу. У цей час, за даними ЦРУ, у Чилі перебувало близько 30 тис. кадрових агентів кубинських спецслужб, які діяли в ролі всіляких радників. Привид комунізму довгий час блукав Європою, але тепер його тінь лягла на Латинську Америку, і в США здригнулися.

У перші дні свого правління Альєнде націоналізував близько 500 великих підприємств, приватні банки, відібравши їх в іноземних власників без жодних компенсацій.

11 вересня 1973 року військові перетворили вулиці Сантьяго на поле бою

Цей крок дав змогу підвищити зарплати й пенсії населенню. Але ці виплати зростали швидше, ніж економіка. Щоб задовольнити попит, гроші доводилося докруковувати. Ще Альєнде вирішив, що діти до 15 років щодня мають отримувати молоко, поклавши плату за це на підприємців. Ті стали підвищувати ціни. Чилійський лідер, який будував соціалізм з людським обличчям, ціни заморозив.

І відразу з прилавків стали зникати основні продукти харчування. У грудні 1971 року жінки Сантьяго — чилійської столиці — вийшли на вулиці, протестуючи проти дефіциту. Цю акцію пізніше назвали маршем порожніх каструль.

Наступний рік теж не приніс добрих вістей чилійцям: на світовому ринку впали ціни на мідь — основу місцевої економіки. Уряд оголосив частковий мораторій на виплати зовнішнього боргу — технічний дефолт. І в грудні 1972-го Альєнде полетів до СРСР просити про допомогу. Його дочка Ісабель згадувала: “Усі відмовлялися дати нам грошей у борг і продати їжу. Батько дуже засмутився після приїзду до Москви: він попросив [радянського генсека Леоніда] Брежнєва дати позику, але той чомусь жодної щедрості не виявив”.

Ситуація стала патовою. До середини 1973-го в Чилі річна інфляція встановила світовий рекорд — 800 %. Дефіцит бюджету — 22 % від ВВП. Це вдвічі вище, ніж дефіцит українського бюджету 2014-го на піку конфлікту з Москвою.

На економічний крах відреагувала традиційно впливова в Латинській Америці сила — військові. 29 червня 1973 року сім танків чилійської армії розстріляли президентський палац. Але перша спроба заколоту захлинулася. Приблизно за тиждень до цієї події Піночет, тоді ще начальник військового гарнізону Сантьяго, прийшов додому, де зустрів стривожену дружину Лусію Ірйарт Родрігес. Її запитання було дещо дивним:

— Коли ж ти нарешті очолиш змовників?

— Я військовий, мій обов'язок служити країні. Ми повинні поважати конституцію і закон,— відповів майбутній диктатор.

Насправді Піночет уже діяв із заколотниками заодно, але не хотів цей факт афішувати, оскільки переворот міг і не скластися.

Явна кривава розправа в Технічному університеті, трупи в річці Мачопо, руйнування текстильної фабрики Сумара, - Газета Правда про жахи чилійського перевороту
25 липня 1973-го конфедерація власників вантажівок провела загальнонаціональний страйк. Влада оголосила в країні надзвичайний стан. Ще через місяць, 23 серпня, Альєнде відправив у відставку головнокомандувача армією Карлоса Пратса. Цього ж дня у своєму щоденнику генерал записав: “Не перебільшуючи своєї ролі, я вважаю, що моя відставка — прелюдія державного перевороту і найбільшої зради”.

Яка далекоглядність. Того ж дня Альєнде зробив дивовижний кадровий прорахунок — призначив верховним головнокомандувачем чилійської армії Піночета, хоча й знав про антикомуністичні погляди генерала.

Не минуло й трьох тижнів, як новий командувач здійснив один із найгучніших військових переворотів XX століття. Перший день заколоту — 11 вересня 1973 року — став останнім для Альєнде.

Війна світів

“У Сантьяго йде дощ”. Це нешкідливе повідомлення, передане по радіочастотах чилійських військових, було кодовим сигналом для початку штурму.

Заколот почали моряки в порту міста Вальпараїсо: вони заарештували 3 тис. осіб і запровадили комендантську годину. А в столиці в цей момент путчисти заходилися штурмувати президентський палац. У хід пішли не лише танки, а й авіація. Увесь світ облетіли кадри бомбардування палацу.

Арешти, допити, тортури й розстріли інакомислячих почалися з першого дня приходу до влади хунти Піночета

До полудня Альєнде визнав себе переможеним. Він відмовився здатися військовим і у своєму кабінеті позбавив себе життя, застрелившись із пістолета, подарованого йому лідером революційної Куби Фіделем Кастро.

До влади в Чилі прийшла та сама хунта — група військових, до якої увійшли командувачі армією, військовим флотом, авіацією та корпусом карабінерів. Піночет, який представляв армію, став лідером цього владного квартету.

12 вересня газета Правда опублікувала повідомлення ТАРС: “По радіостанціях заколотників було передано наказ усім державним і приватним компаніям негайно перервати всі радіопередачі та будь-який радіозв'язок, а також телеграфний і телефонний зв'язок із зовнішнім світом <…> Військова хунта оголосила про запровадження на території Чилі надзвичайного стану та комендантської години”.

Так і було. Порушників порядку негайно арештовували. Тих, кого захоплювали зі зброєю в руках, розстрілювали на місці.

Все та сама Правда, посилаючись на британське видання The Guardian, розповіла радянським громадянам про перші криваві діяння хунти: “Тут, у Сантьяго, справді відбулися жахливі події: явна кривава розправа в Технічному університеті, трупи в річці Мачопо, руйнування текстильної фабрики Сумара”.

13 вересня Піночет, вийшовши до преси, заявив: “Я користуюся цією нагодою, щоб нагадати всім, хто має намір протидіяти нам, порушувати встановлений порядок і підкорятися наказам, що надходять з Москви, використовуючи для цього шановні інститути влади, що я маю намір припиняти всі їхні спроби твердою рукою”.

Рука Піночета виявилася більш ніж твердою. Інформагентства поширили на весь світ фотографії стадіону Насьональ, який хунта перетворила на концтабір. Щодня тут розстрілювали кілька тисяч осіб.

21 листопада 1973-го на його полі мав відбутися поєдинок між футбольною збірною Чилі та СРСР, на якому вирішувалася доля путівки на майбутній чемпіонат світу в Німеччині. Перша гра в Москві закінчилася нульовою нічиєю. Радянська футбольна федерація зажадала від ФІФА перенести матч-відповідь на нейтральне поле. Міжнародна федерація відправила до Сантьяго емісарів. Ті отримали від Піночета гарантії безпеки проведення гри.

14 листопада 1973-го в Известиях вийшла чергова гнівна стаття Фальшиві гарантії хунти. Її автор писав: “На зловісному тлі масових розстрілів і тортур, які стали повсякденними та звичайними в похмурих буднях чилійської фашистської диктатури, “обіцянки” хунти, яка втратила уявлення навіть про найелементарніші норми ставлення до людини,— порожній звук”.

Радянські футболісти на гру в Чилі не полетіли. Хоча, на думку Володимира Мунтяна, півзахисника збірної СРСР, можливості знайти компроміс були. “Зараз відбуваються військові дії на Донбасі, і Шахтар грає не в себе, але в Україні,— наводить він приклад.— Ми б могли першу гру зіграти на нейтральному полі і матч-відповідь — на нейтральному полі”.

Зрештою на німецький мундіаль вирушили чилійці.

Велика перерва

Олег Ясинський живе в Чилі вже 20 років — у нього свій туристичний бізнес. Він розповідає НВ, що в колі його нинішніх друзів і знайомих дуже багато жертв диктатури Піночета, і вони з тремтінням згадують ті похмурі дні.

Водночас він зазначає, що за диктатури провели економічні та соціальні реформи, відомі сьогодні як неоліберальні. “Піночет, який не мав жодного економічного плану, дав карт-бланш “чиказьким хлопцям”,— каже Ясинський про чилійських економістів, які здобули освіту в університеті Чикаго і були поставлені Піночетом керувати економікою країни.— Вони впорядкували й оздоровили економіку ціною ліквідації соціального баласту держави”.

Стадіон Насьональ де Чилі. Напередодні матчу футбольних збірних Чилі—СРСР тут розмістився концтабір

Проте спочатку справи в нової команди йшли не надто добре. Новий уряд насамперед розпочав приватизацію підприємств, націоналізованих Альєнде. Швидкого результату цей маневр не дав: до 1975-го річна інфляція досягла 340 %. Через звірства, допущені та санкціоновані хунтою, Республіка Чилі отримала відразливий міжнародний імідж. Інвестиції в країну йшли слабко. До 1977 року Піночет усвідомив: щоб вивести державу з кризи, потрібні якісні зміни в питаннях громадських та економічних свобод.

Зрештою, виступаючи перед членами Молодіжного фронту національної єдності в місті Чакарільяс, диктатор визначив, що до початку 1980-х військові мають бути відсунуті від управління державою. Потім потрібно провести демократичні президентські вибори.

“Чиказькі хлопці” — спочатку ними були п'ять економістів, які керували мінекономіки, мінфіном, центробанком і міністерством праці — підштовхнули Піночета в бік економічного неолібералізму. І чилійська влада погодилася стати експериментальним майданчиком для їхніх практик.

План шокової терапії підтримали Світовий банк і Міжнародний валютний фонд. Першою фазою стало скорочення грошової маси та витрат уряду. Цей захід знизив інфляцію до розумної величини, але розігнав рівень безробіття з 9 % до 18 %.

“Чиказькі хлопці” скасували майже всі обмеження на прямі іноземні інвестиції. Зокрема, дозволили стовідсотковий вивіз прибутку з країни. Це підвищило інтерес до чилійської економіки міжнародного капіталу.

“У 1980-х у Чилі увійшли іноземні приватні капітали, з'явилося безліч нових приватних гірничодобувних підприємств,— розповідає Ясинський.— Зараз приватний сектор видобуває приблизно 60 % чилійської міді”.

Ще одна ризикова дія архітекторів чилійських реформ — вони знизили митний тариф з 50 % до 3 %. Країну в буквальному сенсі засипало імпортом, що завдало колосального удару по місцевих виробниках: сотні підприємців миттєво розорилися.

Витрати на перехід до неоліберальної економіки занурили чилійців у боргову яму. Зовнішній борг країни досяг $20,6 млрд. На його обслуговування витрачалося понад половину доходів від експорту. Поправити становище взявся Ернан Бігі, 30-річний міністр фінансів Чилі та випускник Колумбійського університету. Він надав субсидії приватному сектору, посилив державний контроль в економіці. Проте загальний курс на лібералізацію скасовано не було.

Сьогодні в Індексі економічних свобод, який публікує The Heritage Foundation спільно з газетою The Wall Street Journal, Чилі перебуває на сьомому місці. Україна — 162-га.

Президентський палац Ла Монеда був узятий у щільне кільце військовими. В Альєнде не було шансів урятуватися

“Чилійська економічна система — це головний центр логістики та фінансових операцій великих міжнародних корпорацій у регіоні,— пояснює Ясинський.— Практично все в приватних руках”. Сьогодні Чилі — єдина країна свого регіону, де не відбувається погіршення соціальних умов життя, а також це найменш корумпована держава серед усіх у Латинській Америці. ВВП Чилі в перерахунку на душу населення — № 1 на континенті.

Коли в грудні 2006-го Піночет помер, попрощатися з генералом прийшли близько 60 тис. осіб. Дехто з них плакав. Але все ж більша частина країни не пробачила Піночету звірств, які він учинив на початку свого правління. “Створено економічно ефективну модель,— підсумовує Ясинський.— Але ціною знищення історичної пам'яті народу, ціною руйнування всієї соціальної сфери, культури та середнього класу”.

Матеріал опубліковано в НВ №31 від 28 серпня 2015 року