Чого не розуміють Абромавичуси: якою має бути присутність держави в економіці

Очевидно, що за логікою автора статті Міністр, який формує лісову політику України, входить до групи "Абромавичусів", хоча поки що стосовно лісу це ніяк не проявляється. У будь-якому разі  "Агов, хлопці..." та решта доводів Юрія Романенка виглядають досить переконливо. М.П.

Питання про вплив держави на економіку старе, як цей світ. Наші т. зв. «реформатори» з упертістю, гідною кращого застосування, від ранку до вечора кричать про те, що державна власність — зло, від якого потрібно якомога швидше позбуватися. І ось тоді в Україні зацвіте місто-сад.

Візьмемо сьогоднішню заяву великого литовсько-українського космонавта (так його в Кабміні називають) Айвараса Абромавичуса, який вважає, що в спирті й солі немає жодної стратегічної цінності для України.

«У держвласності мають бути десятки компаній, а не тисячі й навіть не сотні. У Франції, наприклад, їх усього 58: вони гіганти, вони професійно управляються. На цьому етапі в держави мають залишатися такі підприємства, як «Укроборонпром» або «Укрзалізниця». А такі компанії, як «Артемсіль», «Укрспирт», не повинні бути в держвласності, їм треба конкурувати з приватними компаніями. Адже жодної стратегічної цінності вони не несуть»

Сіль і спирт, Карле, жодної стратегічної цінності не несуть. А що ж тоді взагалі може бути державним пріоритетом?

Пріоритет держави — мати достатньо ресурсів для забезпечення ефективної державної політики, виходячи з тих чи інших цілей. Якщо їй вдається отримувати максимальну кількість ресурсів і проводити максимально ефективну політику, то взагалі немає різниці, чи отримує вона ці ресурси за допомогою держпідприємств, приватних корпорацій чи змішаним шляхом.

Немає універсального рецепта, є необхідність постійно шукати оптимальне поєднання. Сьогодні більше втручання держави, завтра менше, післязавтра знову більше. Це як людина, яка влітку роздягається, а взимку одягається. Немає універсального одягу на всі пори року в помірному поясі. Це настільки елементарно, що в принципі дивно, як можна сперечатися про те, якою має бути присутність держави в економіці.

Якщо держава не може ефективно управляти своїми підприємствами, то як вона може ефективно управляти бюджетом, захищати країну від ворогів, визначати пріоритети в принципі? Адже будь-який менеджмент — це визначення пріоритетів, виходячи з бачення цілей і ресурсної бази, яка потрібна для їх досягнення. Якщо держава не здатна визначити пріоритети, то вона зникає. Це ми бачимо на прикладі України. Ми 24 роки не мали пріоритетів, телепалися туди-сюди, тому що ніяк не могли визначитися, хто ми — білі чи пухнасті. Але казати, що з цього випливає, що потрібно злити держсектор в економіці й це одразу виведе нас у стратосферу. Агов, хлопці, у нас відсотків 90 економіки вже в приватних руках. Хтось може сказати, що вона суперефективна? Ну, дивлячись на українські корпоративні руїни, які всі сидять по вуха в боргах і методично вилітають зі світового ринку, тому що 20 років бамбук курили й експлуатували активи, що дісталися на халяву від совка, у мене язик не повертається назвати їх надто ефективними. Навпаки, коли банки та корпорації отримують рефінансування НБУ та різні пільги від держави, то я запитую себе, а де їхня ефективність і чому «неефективна держава» має їх підтримувати, отримуючи корінці, тоді як корпорації отримують вершки, а їхні топи розповідають про те, яка неефективна держава і як добре передати ще якесь держпідприємство в концесію.

Суть цієї ситуації в тому, що неефективність нашої держави індивідуальна, так само як ефективність інших держав. Саме по собі зростання ВВП, рівень доходів на душу населення, прозорість бізнесу та інші показники нічого не значать, якщо ми не усвідомлюємо, яка ціна, коли і конкретно ким була сплачена за ті чи інші досягнення. Кожен успіх має конкретну ціну, конкретні жертви та конкретних архітекторів. Безперечно, є певні універсальні закони, розуміння яких призводить до успіху. Але ключова складова успіху — адаптація до цілком конкретних реалій цих універсальних законів.

Наприклад, коли вікінги висадилися в Ісландії, то вони спробували вести сільське господарство як у Скандинавії, що ледь не закінчилося екологічною катастрофою. В Ісландії м'який вулканічний ґрунт, який швидко піддавався ерозії, коли застосовувався такий самий обробіток землі, як у Скандинавії. Тому вікінгам довелося адаптувати ведення сільського господарства до нових умов. А ось у Гренландії не вдалося адаптуватися після зміни клімату, і ті самі вікінги, які успішно жили в Скандинавії та Ісландії, через 400 років після висадки в Гренландії загинули від нестачі ресурсів. Це були люди однієї й тієї самої культури, але які потрапили в різні умови.

Таким чином, географія детермінує економіку й соціальний устрій, що детермінує культуру, а з часом культура починає визначати економіку та соціальний устрій, коли умови раптом змінюються. І лише той, хто адаптується до умов, що постійно змінюються, успішно проходить крізь усі труднощі й адаптується до нових викликів.

Це означає одне — наша держава не стане ефективною, якщо ми віддамо все у власність приватному бізнесу. Тому що це лише одна складова успіху, скажімо, такої країни, як США. Це лише один пазл, тоді як ми випускаємо з уваги протестантську етику, величезні простори, в освоєнні яких досягали успіху підприємливі люди, які заперечують контроль з боку держави ( а то й державу як таку), культуру довіри, що з'явилася в цьому соціумі на базі індивідуальних досягнень, які трансформувалися в колективні в міру того, як виникала дедалі більша потреба в кооперації та захисті своїх інтересів перед зовнішніми суб'єктами. Ці та десятки інших чинників породили магію успіху США. Можна подивитися на інші успішні країни та народи й спробувати розібратися в причинах їхнього успіху. І ось, коли ми розумітимемо нюанси, то зрозуміємо, що можливо, а що ні. Що ми можемо повторити, а що не вийде, принаймні, сьогодні. Ось тоді ми, можливо, усвідомимо, що успіх це комплекс рішень, які нанизані одне на одне як намистинки.

Простіше кажучи, як цілком правильно пише Вадим Єремейчук, у нашому контексті це означає, що «ефективний, стратегічний і вмотивований менеджмент може бути організований у різній структурі власності. Є і приклади, і моделі. Наприклад, Фольксваген і з 20% держпакета платить і податки, і дивіденди, а Україна не може взяти їх з Укрнафти, де має 50%. Тобто, реформатор на кшталт Абромавичуса вважає, що якби в Коломойського був пакет у 100% підприємство розвивалося б і було б більше податків?»

Загалом, заяви наших варягів-реформаторів, окрім слабкого розуміння функціонування соціальних систем, є камуфляжем для перерозподілу власності на користь корпорацій, ставлениками яких вони є. Тобто вони нічим не відрізняються від своїх попередників. Хіба що більшим цинізмом і упоротістю, яку прикривають ліберальною базікою про неефективну державу. За більш ніж півтора року вже можна було показати якусь ефективність в управлінні державою, але її ніхто не бачив, не чув і навіть не нюхав. Тому що байками про трудові книжки ефективність держуправління не створюється, а ось величезні статки на приватизації того, що погано лежить через твою управлінську неефективність — так. У цьому й полягає суть цієї базіки.