Чим грузинські реформатори відрізняються від українських

Цікавий і корисний текст. М.П.

З черговим призначенням грузинки Хатії Деканоїдзе на високу посаду керівника національної поліції в медіа та соцмережах почалася нова хвиля критики залучення іноземців до уряду.

Мовляв, невже своїх кадрів немає. Багатьом здається, що в Україні достатньо своїх кадрів, яких не підпускають до штурвала реформ.

Хтось ображається, що його самого не призначили. Хтось вважає це частиною глобальної змови проти України, висувають й інші конспірологічні теорії.

Бачачи, як працює грузинська команда при МВС, а також стежачи за роботою одеського грузинського губернатора Міхеїла Саакашвілі та прокурора Давида Сакварелідзе, я намагалася зрозуміти, у чому полягає секрет грузинського управлінського шарму?

У чому грузини-реформатори відрізняються від українців.

Пропоную список особливостей. Кожна з них має свої плюси та мінуси. Оскільки українці завжди знаходять, що покритикувати, пишу лише про хороше, недоліки ви додумаєте самі.

1. Віра в результат і цілеспрямованість

Вони можуть швидко й блискавично ухвалювати рішення, вписуватися в неймовірні дедлайни чи виконувати завдання рівня "місія неможлива" саме завдяки внутрішній установці про те, що якщо щось робити, щось обов'язково вийде.

Прямо як у притчі про двох жаб, що потрапили в глек молока. Та, яка здалася - втопилася. А та, яка продовжувала рухати лапами, збила масло та вибралася на поверхню.

Вони готові збивати молоко навіть на дні глека з упевненістю, що результат буде і що гірше вже бути не може.

Вони не поспішають робити висновки про "зраду" чи "перемогу", а просто йдуть далі накресленим шляхом. Замість ідеального плану з відсутністю результату вони обирають неідеальний результат з відсутністю плану.
Звісно, я перебільшую. Але, зауважте, основний прогрес ми бачимо там, де реформами займаються грузинські команди.

2. Твори зміни тут і зараз або помри.

Оскільки гірше вже бути не може, то потрібно нестися до нової мети й експериментувати, робити помилки, наступати на граблі, вставати після падінь і продовжувати йти.

Вони не витрачають час на розроблення стратегічних довгограючих документів.

Вони воліють пробувати та робити помилки вже зараз, тому що теоретично міркувати про можливі моделі майбутнього й створювати ідеально написані папери – марна трата часу.

Це означає, що вони набагато гнучкіші за нас у готовності коригувати курс і виправляти помилки по ходу.

Грузини фокусуються на точці, до якої потрібно прибути, а маршрут розробляють по ходу справи. Ми ж поки що все ще хочемо великих і ідеально розроблених планів з деталями, перш ніж зробити перший крок.

А оскільки ідеальні плани будуються довго і мають постійно змінюватися, ми нерідко навіть не робимо першого кроку, бо ідеальний план це утопія.

Поки українці верстають "стратегічні" плани, грузини виводять тисячі нових патрульних на вулиці. Плани на папері, нові символи боротьби з корупцією вже на вулицях.

3. Прояв гніву та робота з конфліктами

Грузини набагато частіше й відкритіше діляться своїми емоціями. Вони не приховують гніву. Іноді це означає підвищені тони чи поспішні рішення.

Для вічно терплячих і терпеливих українців це виглядає недоліком – тому що ми з дитинства вчимося бути тихими, якомога частіше уникати конфліктів і не напружувати стосунки.

Вони рішуче йдуть у конфлікт, і ця стратегія зрештою виявляється вигіднішою, ніж постійне "розпихання" напружень по різних поличках свого підсвідомого.

4. Гордість і висока самооцінка

Гордість і висока самооцінка формувалася в цього народу століттями. В Україні донедавна, попри безліч прапорів, вишиванок і тризубів, із цим були глобальні прогалини.

Після Майдану все почало потроху змінюватися, але патріотизму в грузинів усе ще можна повчитися. Поки ми не станемо щиро пишатися й любити свою країну та самих себе, ми не зможемо зробити її кращою.

5. Сила і віра в молодь

У грузинських командах багато молодих, зелених і недосвідчених людей із палаючими очима. По-перше, у молоді багато енергії, і вони можуть пахати.

По-друге, їхні голови не заповнені старими шаблонами та думками, і не потрібно витрачати час на їх переконання. По-третє, їх багато, їх просто брати до команди й просто з ними розлучатися. Українці не вміють і не цінують потенціал молодих співробітників. Грузини вміють ними розпоряджатися й бачити діаманти.

6. Один за всіх і всі за одного

Мені завжди в українських командах бракувало відчуття надійного плеча.

Ми нікому не довіряємо. Навколо вороги, тому всі, хто з нами чи проти нас, усе одно проти нас. У грузинів існує дуже висока лояльність до своєї команди.

Якщо хтось не сподобався одному з грузинів, будьте певні, що рано чи пізно цей хтось буде "ворогом усієї зграї".

Вони готові обстоювати одне одного та знаходити компроміси всередині за свого товариша. В Україні більш прийнятна амбівалентність і звичка "діяти за ситуацією" навіть у принципових питаннях. Тому відчуття плеча трапляється набагато рідше, а коли ти весь час очікуєш підступу від своїх, ти втрачаєш левову частку продуктивності.

7. Я – суб'єкт, а не об'єкт

За останні кілька років у міліції по всій Україні я весь час чула один головний посил "прийдіть і реформуйте нас".

Грузини не чекають, коли хтось за них чи з ними щось зробить. На відміну від пасивних українців (пробачте за узагальнення), вони беруть справи у свої руки й роблять.

Вони явно сприймають себе суб'єктом, а не об'єктом реформ – саме тому в них виходить зробити більше, ніж у багатьох українських чиновників.

8. Вибірковий сексизм, а не тотальний

При тому що грузинське суспільство дуже традиційне й патріархальне, грузини дозволяють жінкам виходити у вищу касту управлінців.

Не всі, не завжди і не в усіх, але існує розуміння, що багато жінок гідні бути керівниками й віддавати накази, а всі інші можуть і далі залишатися обслуговуючим персоналом. За свідченнями очевидців, Саакашвілі – не сексист, і це помітно за його кадровими рішеннями.

Українцям варто повчитися в грузинів повазі й захопленню розумними та продуктивними жінками. Слава Богу, новоспечені українські грузинки здорово допомагають у цьому.

Українське ж суспільство з такою критикою накидається на будь-яке професійне призначення жінки на високу чи не дуже публічну посаду, що до грузинського прогресу нам поки що далеко.

Потрібне мале – бачити в жінках не лише домогосподарок чи секретарок. Це можливо, лише коли навчимося поважати себе – і як чоловіки, і як жінки.

Загалом український уряд потроху "укомплектовується" іноземними фахівцями не лише тому, що вони хороші. Іноземці отримують великий кредит довіри та вагомий політичний тил тому, що вони з "іншого племені".

Насамперед - через наше власне знецінення себе в умовах тотальної недовіри всередині "власного племені".

Повага до себе й країни та зміцнення уз довіри всередині суспільства дасть нам змогу використовувати власні кадри з більшим глуздом. І пишатися кращими результатами на виході. Своїми результатами.

Повага до себе, інших і країни можлива тоді, коли ми в змозі бачити не лише недоліки, а й переваги; не лише щедро поливати будь-яке рішення чи людину критикою, а й більш збалансовано аналізувати плюси та мінуси.

Бачити хороше й цінувати те, що в нас є в нас самих, таких не ідеальних, але таких чудових у своїй неідеальності.

Вчимося в інших і цінуємо себе.