Суспільство Роль держави в ліберальному суспільстві

Культурологи вважають, що чим більше в суспільстві заборон і табу, тим воно примітивніше. Якщо ж релігія чи ідеологія вимагає принесення на вівтар їхнього божества людських жертв, то вона взагалі прирікає таке суспільство на самогубство.

З іншого боку, емансипація й розкутість людських здібностей залучає до суспільної діяльності максимальну кількість учасників і стимулює суспільний розвиток. Сьогодні з усіх існуючих глобальних проєктів: традиційного, ісламського та ліберального, останній емпіричним шляхом довів свою найбільшу привабливість, справедливість і ефективність, і створив найкомфортніші умови для життя людей. Серед різних альтернатив суспільних ідей, моделей і цінностей перемагають найуніверсальніші, а з універсальних – найгуманістичніші. Тому соціальні теоретики кажуть, що якщо ми зіткнулися з проблемою логічної суперечності в оцінці соціальних явищ, то для її розв'язання апріорі маємо запровадити аксіому морально-етичного підходу. Тобто оцінювати питання передусім із морально-етичної точки зору. У цьому контексті вражають своєю мудрістю слова академіка Сахарова, що повторюють ідею, висловлену ще Платоном: «морально обумовлені вчинки зрештою виявляються й найраціональнішими».

Але в емансипованого ліберального суспільства є й свої вади. У вільному середовищі вільних суб'єктів, через нерівність їхніх якостей і здібностей (зумовлену мутабельністю та варіативністю природи, як найважливішого чинника еволюції та розвитку), з часом, навіть за найрівніших початкових можливостей, обов'язково виділяються центри сили, які, концентруючись, починають домінувати над рештою. У процесі консолідації ресурсів виникає експоненційна спіраль самопосилювальних тенденцій, що породжує порочне коло концентрації монопольної влади, яка зрештою призводить до замикання «матриці», повної кристалізації суспільства та його колапсу. Принцип свободи починає вступати в суперечність із принципом справедливості, і головне – безпеки. У будь-якому суспільстві завжди є «погані хлопці», а завдання справедливого й ефективного суспільного устрою полягає не лише в емансипації своїх членів, а й у їхній безпеці.

У процесі самоорганізації вільних суспільних груп завжди виникає потреба в організації механізму безпеки, як персональної, так і групової, і як особистісної, так і майнової. Природно, функції підтримання безпеки делегуються спеціалізованим «силовим» структурам, виникає «бізнес послуг безпеки». Між такими структурами з різних спільнот починається конкуренція, адже їхні інтереси суб'єктивні та часто взаємосуперечливі. До того ж силові структури починають обстоювати свої власні інтереси, на шкоду тим, хто їм делегував їхні функції, зловживаючи своїми перевагами. У підсумку в конкурентній боротьбі перемагають найсильніші, монополізуючи право на насильство. Тому суспільствознавці називають право на насильство в суспільстві – «природною монополією», причому єдиною, справді об'єктивно «природною» монополією в суспільному середовищі. І як останню інстанцію, що об'єктивізує й уводить в організовані рамки цю природну монополію на насильство та примус у суспільстві, запроваджується такий суспільний інститут, як «держава». Чиїм найважливішим і мало не єдиним конструктивним завданням у суспільстві соціологи визначають монопольне право на покарання та примус, зумовлене «природною монополією» на насильство.

Тобто у вільному ліберальному суспільстві внаслідок природних дефектів і нерівних можливостей та умов неминуче з'являються монополії, які в міру зростання починають домінувати над суспільством і забирати в нього свободу на свою користь. Для контролю недопущення монополізації ресурсів і влади у вільному суспільстві в руках окремих суб'єктів і груп найефективнішим інститутом у процесі історичної еволюції стала держава. Звісно, сучасні держави, як суспільний інститут, розвивалися еволюційно, конкуруючи між собою, і являючи собою в загальних рисах «закривальну технологію», менше зло, покликане оберегти суспільство від абсолютного зла безладу, хаосу, неконтрольованого насильства та громадянської війни, які зазвичай закінчуються розрухою та кривавою диктатурою «переможця (-ців)». У процесі відбору сьогодні склалися їхні певні архетипи, які ми вивчаємо, щоб зрозуміти, як скоригувати й поліпшити. І досі будь-які спроби побудови штучних державних схем, що йдуть урозріз із природною еволюцією природи суспільства й людини, закінчувалися катастрофою та крахом. Але це зовсім не означає, що ми маємо цілком відмовитися від нормативного суспільного інжинірингу й капітулювати в полі «позитивізму». Тим більше. Що сьогодні ми стикаємося з новими викликами перед суспільством, що ускладнилося, до того ж таким, що перебуває під пресом небаченого раніше як технологічного, так і демографічного, а також екологічного навантаження. Тому спроби визначити ефективну модель взаємовідносин суб'єкта, суспільства й держави сьогодні видаються як ніколи актуальними та життєво необхідними.

І ось тепер ми підходимо до головного питання, як найоптимальніше збалансувати вигоди та витрати від приватної свободи, що вироджується в монополію і тиранію, і ролі держави, що регулює рівні права доступу до національних ресурсів для учасників суспільних процесів. Яка своєю чергою сама здатна стати деструктивною монополією, особливо в разі встановлення контролю над нею з боку самих деструктивних монополій. Адже якщо держава, між іншим, покликана захищати «хороших хлопців» від «поганих» і «розводити» конфлікти та суперечності в суспільстві як вища, умовно об'єктивна й остання інстанція, то де гарантія, що саме «погані хлопці» не отримають контроль над самою державою? У такому разі питання безпеки громадян уже від самої держави визначається таким її устроєм, який здатен забезпечити рівну віддаленість якнайбільшої кількості суспільних груп від центрів ухвалення рішень у державних інституціях. А це вже своєю чергою багато в чому залежить від структури розподілу ресурсів. Тобто ми знову стикаємося із суперечністю та порочним колом. Для рівності можливостей доступу до ресурсів і безпеки потрібен рівномірний розподіл ресурсів. І головне, потрібно, щоб ці ресурси були, створювалися й відтворювалися.

Держава покликана контролювати приватні монополії. А хто має контролювати саму державу, якщо немає сильного громадянського суспільства та заможного й політично активного «середнього класу», організованого в соціальну мережу знизу доверху, від малих і локальних груп впливу до національних? Адже т. зв. «природного права», даного людині Богом чи природою, насправді не існує, і всі права реалізуються в процесі соціальної боротьби за них. І як єдине первинне «природне» право за людиною залишається право боротися за свої права. У результаті такої соціальної боротьби в сучасних розвинених західних ліберально-демократичних країнах склалася держава «суспільного договору». У якій державні інституції настільки ефективні й життєздатні, наскільки вони легітимні в очах активної більшості, і наскільки вони відповідають букві й духу суспільного договору.

У процесі суспільної еволюції під впливом серії викликів нашого часу держава, обмежена природними географічними, демографічними, політичними й культурними бар'єрами, стала втрачати багато колишніх властивостей і готова набувати нових. Якщо монополію держави на насильство ми визначаємо як «природну», то чи не вправі ми припускати найближчим часом її розширення на весь земний світ, зі створенням зрештою певного «світового уряду»? Адже недарма з кожною хвилею спроб глобалізації, починаючи з Римської імперії в епоху античності й закінчуючи демократичною «імперією» США після 2-ї Світової війни, наступна стає дедалі успішнішою та всеосяжнішою, ніж попередня. Навіть наявність «ядерної парасольки» вже сама собою робить тенденцію монополізації права на застосування організованого насильства природною, тоді як будь-який баланс сил у рамках т. зв. поліцентричності не має абсолютної стійкості, що здатне ввергнути світ у стан воєнної катастрофи (ознаки чого ми сьогодні спостерігаємо у зв'язку із зовнішньою військовою агресією путінської Росії). А що вже казати після винайдення руйнівнішої зброї, ніж ядерна й термоядерна?

Тому не виключено, що так чи інакше принаймні до середини 21 століття ми зіткнемося з відносним вирівнюванням регіональних культурних відмінностей на Землі, з посиленням процесу лібералізації та емансипації. І одночасно зі спробами лідерів світових політичних центрів сформувати світовий уряд у межах цього разу вже світового суспільного договору. Який, можливо, надасть новий імпульс таким нагальним з точки зору життєвих інтересів землян проєктам, як освоєння людиною космосу. Тим більше що нові технології, зокрема обчислювальні, аналітичні, управлінські та комунікаційні, сьогодні здатні зруйнувати рамки будь-яких національних і регіональних бар'єрів.