Ключовий момент наближається: стратегічні загрози та можливості для України

У своїй новій постмайданній історії Україна наближається до ключового моменту. Ці рішення можна було ухвалити й раніше, але формальна українська політична еліта – як стара, так і нова – є інфантильною, позбавленою сміливості та масштабу. На жаль, про це голосно свідчать усі три епохи, що пролетіли з моменту відходу з посади Леоніда Кучми у 2005 році. Перед очима громадськості промайнула низка популістів, неуків-освітян, дрібних ділків і відвертих гангстерів.

Що ж стосується двох років, які минули з моменту перемоги Революції Гідності та початку російської агресії проти України – то нечисленні позитивні зміни стали результатом жорсткого тиску згуртованої Нації, загартованої протистоянням підступному й жорстокому ворогові та організованої за допомогою нових технологій спілкування.

А почасти – завдяки механізмам впливу, що перебувають у руках США та ЄС, деяких інших західних держав.

У свою чергу, постмайданна політична еліта є варивом зі старих і нових елементів, і новачки в ній виявилися здатними лише на тактичні успіхи – стратегічно вони продовжують програвати досвідченішим в апаратних і публічних іграх явним і таємним реакціонерам. Але ми не заглиблюватимемося в цю тематику – усі її основні моменти давно відомі.

Без жодної зловтіхи – я не заздрю президентові Порошенку. Він опинився в ситуації, в якій дилеми нашаровуються одна на одну.

У внутрішній політиці йому найближчими тижнями доведеться або взяти на себе відповідальність за політику Кабінету міністрів, та/або припинити торг і пригрозити парламентаріям тим, що він скористається своїм правом розпуску парламенту в першу ж годину здобуття такого права згідно з чинною Конституцією.

На мій погляд, дострокові вибори мало що змінять на краще, але водночас парламент відверто деградує до контрреволюції, і якщо дострокові вибори перервуть цей процес – то така дія буде кращою за бездіяльність.

Парадоксально, однак сьогодні справи всередині країни стоять дещо краще, ніж на зовнішньому фронті – тим більше, що у внутрішній політиці всі чудово знають, що і як саме треба робити.

Тому перейдімо безпосередньо до зовнішньої політики.

Низка подій, кроків і публікацій минулого тижня окреслюють параметри того вибору, відповідальність за який знову-таки великою мірою лягає на плечі президента та політичної еліти. Відіграти назад уже не можна буде.

Ідеться, звісно, про спроби (підстав не довіряти статті Сергія Рахманіна у мене немає) Німеччини та Франції схилити Україну до капітуляції перед Путіним, а також про перспективи, що вимальовуються перед нашою країною в наступні десять місяців, упродовж яких винахідник «доктрини Обами», що нарешті прояснилася, усе ще перебуватиме в Білому домі.

To tell a long story short, Берлін і Париж вимагають від нас просто визнати «вибори» в автономних утвореннях, які будуть проведені Москвою та бойовиками, після чого взяти терористів на утримання. Якість і законність цих «виборів» європейців не хвилює, так само як і питання полонених, передання кордону – «це все потім, можливо, колись».

Головне – ритуал, і німці з французами вмивають руки, оголосивши про свою дипломатичну перемогу, позбувшись «української проблеми». Інакше нам загрожують скасуванням санкцій проти Росії, а також, слід думати, заморожуванням програм допомоги.

Що стосується Барака Обами, то його бачення міжнародного порядку денного виглядає так: загалом, «світ лежить у злі», але Америка Обами не має наміру протидіяти цьому злу більше, ніж це необхідно для усунення прямих життєвих загроз собі. США настільки випередили в розвитку всі інші країни, що їхня могутність не може бути похитнута тим-таки Путіним, а американські інтереси перебувають у Південно-Східній Азії.

При цьому – явна суперечність – на думку Обами, США не можуть захистити Україну, оскільки Росія завжди матиме можливість посилити тиск, адже Україна перебуває у сфері її життєвих інтересів, а не США. Хоча «загалом» Обама вже Путіна переміг за допомогою бездіяльності – той, хоча й «не зовсім дурний», руйнує Росію конфліктами, архаїкою та ізоляцією. Як бачимо, there is nothing in it for us – тому за Обами (з яким воюють його власний Держдепартамент і Пентагон) нинішній рівень підтримки України є максимальним. Головне, щоб і він не знижувався.

Дізнавшись із публікації в The Atlantic про те, що прикладом для наслідування для Обами є дипломатія Брента Скоукрофта, радника з національної безпеки Буша-старшого, який відрадив президента від повалення Хусейна після вигнання його з Кувейту, я згадав про те, що саме це рішення призвело до загибелі 10 тисяч людей у повсталій проти Хусейна мільйонній шиїтській Басрі, яка сподівалася на прихід американських військ, що перебували на відстані простягнутої руки. Ця ганебна історія згодом стала підставою для глибокої недовіри іракських шиїтів до США, по суті захоплення ними влади в Багдаді та дедалі чіткішої орієнтації організованої частини Іраку на послідовніший Тегеран.

Які висновки має зробити Україна з цих двох обставин?

З Америкою – простіше. Волати до неї про ширше залучення до справи нашої підтримки найближчим часом не варто. Нам потрібно більше усміхатися на адресу Вашингтона (все-таки він не є частиною Мінських угод) і вистояти ще 10 місяців.
Гіларі Клінтон близька до неоконсерваторів, оскільки віддана ідеям ліберального інтервенціонізму, і її позиція щодо України й сьогодні (і щодо пострадянського простору, а також Росії загалом) досить далека від поглядів Обами та відповідає нашим цілям.

Християнський фундаменталізм республіканця Теда Круза нічим не заважає інтересам України (скоріше навпаки) – і його позиція щодо Путіна зрозуміла й чітка, а за два роки, упродовж яких Конгрес і Білий дім перебуватимуть у руках однієї партії, для захисту України разом з нашими американськими друзями можна буде зробити дуже багато.

Дональд Трамп – поки що сама невідомість. Щоправда, керівник його кампанії Корі Левандовскі свого часу лобіював інтереси Ізраїлю. Це дещо обнадіює.

З Європою – важче. Не можу не похвалити президента Порошенка – він тягне час, як може – тим більше, що з деякими деталями статус-кво Україну влаштовує. Однак поле для маневру звужується. Наша еліта заграла в дипломатію, тому на ній уже лежить частина відповідальності за становище, що склалося, у якому ми дозволяємо тиснути на себе переляканим, як куріпки, політикам, чия епоха явно відходить у минуле.

Біда в тому, що серйозних альтернатив їм поки немає, а ті, що можуть виникнути – набагато гірші для наших інтересів. Крім того, Україна все ж утягується в процес європейської інтеграції – але в умовах, коли майбутнє самого ЄС виглядає вельми невиразно.

Тому тут необхідно витримати певну лінію.

Безсумнівно, президент розуміє, що якщо він піддасться на шантаж європейських друзів Путіна, його нинішнє перше місце в рейтингах за один день перетвориться на останнє, а політична кар'єра буде завершена. І це аксіома. Як же пройти між Сциллою та Харибдою?

Оскільки, як сказано вище, нам усе одно потрібно протриматися 10 місяців, президентові необхідно піти на варіант із референдумом («метод Ципраса») із заздалегідь зрозумілим результатом.

Берлін із Парижем будуть невдоволені – але вони, власне, самі закликають порушити Мінські угоди, оскільки проведення місцевих виборів в ОРДЛО обставлено чіткими попередніми та внутрішніми умовами, які європейці хотіли б проігнорувати (що викликає справедливе обурення Нації). Оскільки для них головне – це «збереження обличчя Путіна». А проведення виборів за правилами, зазначеними в Мінських угодах, неможливе до санації окупованих територій.

Тому європейці, скриплячи зубами, погодяться на проведення референдуму – це ж бо хоч якийсь «прогрес». Альтернатива – призупинення участі України в Мінських угодах. До цього ми ще повернемося – зізнаюся, що такий крок і продовження (або ні – тут існують відтінки) повномасштабних військових дій особисто я вважаю неминучістю.

Тепер що стосується економічного та політичного шантажу з боку Франції та Німеччини. Це, мабуть, найважливіше питання. Бо українському керівництву час вирости з коротких штанців і перестати лакействувати перед канцлерами й президентами, які тремтять від одного дзвінка Путіна.

Отже, що станеться, якщо зустрічну пропозицію – референдум – не буде сприйнято, та/або Україна через нечесну гру з боку Берліна та Парижа буде змушена залишити Мінський процес?

Якщо ви не помітили, відтоді як цей вимороченний процес почався, таке питання навіть не порушувалося (принаймні, серйозно). Тому насправді ніхто достеменно не знає, що в такому разі буде далі.

Заморожування Мінського процесу залишає нас у виграшному становищі – невизнані «ошурки» залишаються на російському утриманні, а не переходять під наше (а терористи не отримують жодного слова в наших справах). Крім того, українських військових перестануть стримувати, можна буде повернути важкі озброєння на лінію зіткнення (адже європейці лицемірно стверджують, що «порушення режиму відбуваються з обох сторін» — тоді що ми втрачаємо?) Це по-перше.

По-друге, з переформатуванням порядку денного необхідно зачекати до референдуму в Нідерландах. З публічного погляду його результат або посилить наші позиції в Європі, або ж, послабивши їх, звільнить нас від низки зобов'язань, які європейці (і так, Росія) розуміють так підозріло вузько.

Проте готуватися слід до найгіршого – але в чому полягає це найгірше?

З одного боку, Європа вже досить глибоко вкорінилася в Україні – утілення загроз економічного та політичного шантажу в цих умовах завдання дуже непросте. Тим часом такі країни-члени, як Польща та країни Балтії, завдяки механізмам ухвалення рішень в ЄС, цілком здатні саботувати різноманітні антиукраїнські комбінації (такі, як відкликання санкцій) – адже вони спрямовані й проти них, а вустами критиків українського курсу у сфері безпеки та оборони промовляє Путін.

З іншого боку, союзна бюрократія – на нашому боці, розширення Союзу в різних формах, зі зрозумілих причин, в її інтересах. Нарешті, хоча заява п. Юнкера про 20 років між Україною, НАТО та ЄС і була кон'юнктурною, оскільки він фактично заспокоював голландців, її можна використати як свідчення відсутності у Києва настільки масштабних зобов'язань перед Німеччиною та Францією, щоб сприймати їхні вимоги, пов'язані з фактичним переписуванням Мінських угод.

Заморожування фінансової допомоги? Вона поки зовсім невелика. Призупинення дії ЗВТ? Це практично неможливо – адже потрібен консенсус усього ЄС (а його не буде). Кампанія гучних заяв, звинувачень і погроз німецьких і французьких дипломатів, що опинилися в пастці власної брехні й таємного путінізму? О, це можна стерпіти із саркастичною усмішкою. Адже йдеться про наші національні, життєві інтереси – наприклад (нехай і не найкращий), усі ці вигуки роками аж ніяк не вражають ні угорського прем'єра Віктора Орбана, ні польського президента Дуду.

Видається, що в Берліні та Парижі мають придумати щось потужніше – чому б у такому разі Франції та Німеччині не залишити лави НАТО й не вступити до ОДКБ, у складі якого вони зможуть насолодитися любов'ю Путіна напряму й безперешкодно? До речі, Обамі буде абсолютно все одно – його доктрина особливо наголошує на нетерпимості до free-loaders, «халявників» у сфері безпеки.

Іншими словами, європейські друзі Путіна насправді не можуть заподіяти нам надто сильної шкоди – особливо з огляду на умови, в яких і без того перебуває наша країна (і не в останню чергу завдяки політиці умиротворення агресора, яку проводили ці столиці впродовж ось уже півтора року). Та ще й у тому розхитаному стані, в якому перебуває сам ЄС – чия східна частина, до речі, у жорсткій формі відмовилася перетворюватися на колонії новоявленого Халіфату.

Проте, фіксуючи все вищесказане, необхідно сказати й про те, як може змінюватися українська зовнішня політика в разі (це технічне – я не сумніваюся, що Нація скоріше швидко знесе політичну верхівку, ніж допустить зраду, яку Україні намагаються нав'язати в Берліні) відмови від пропозицій визнати окупацію Путіним українських територій і ввести Путіна до складу нашого уряду.
Насправді ця політика змінюється вже – хоча суспільство, загіпнотизоване мінською демагогією, поки не помічає цих спокійних змін (питання в тому, звісно, чи вистачить Порошенку – або його наступнику – спритності та витримки закріпити досягнуті успіхи такого курсу).

Отже:

— за останній рік у справжнє зростання, досягаючи межі справжнього стратегічного партнерства, пішли відносини між Україною та Турецькою Республікою, причому в усіх економічно значущих сферах; якщо Китай, на думку Обами – це майбутнє всього світу, то в нашому регіоні майбутнє – це Туреччина.

— відносини з королівством Саудівська Аравія досягли рівня будівництва шейхами спеціального заводу для «Антонова», крім того, турецько-український проєкт космодрому в саудівській пустелі почав набувати обрисів;

— ось тут колишній перший заступник міністра фінансів Ігор Уманський розповідає, скільки мільярдів доларів китайського кредиту лежить поки що невикористаними; втім, про Китай можна ще багато розповісти стосовно спільних інтересів;

Разом із цим, дедалі тіснішою стає й північна частина Балто-Чорноморської дуги, що нарешті з’явилася, до якої, окрім Туреччини та України, входять Болгарія, Румунія, Польща та країни Балтії. Звісно, насамперед низка згаданих країн є членами ЄС і НАТО. Проте обидва ці союзи переживають не найкращі часи у зв'язку з довготривалим ухилянням їхніх великих членів від створеної Заходом протестантської робочої етики у внутрішній політиці та неоконсервативного зовнішньополітичного планування.

Вибір, перед яким стоять ці союзи, очевидний: це або повернення до здорової капіталістичної економіки й усвідомлення глобальної цивілізаційної місії Заходу, або зникнення під ударами ісламу, з одного боку, і міжнародної організованої злочинності, яку очолює Путін, – з іншого. Tertium non datur. У такому присмерковому світі – тут Обама має рацію – променем світла в темному царстві залишиться Китай, керований здоровим глуздом.

Тому Україні слід чинити, виходячи зі своїх власних інтересів –а не з прагнення заслужити похвалу Меркель чи Олланда, безсилих як перед бандитами Путіна, так і перед внутрішніми проблемами своїх країн, головні з яких – утриманство та моральний релятивізм.

По-перше, позбутися страхів перед путінською ордою – її не боїться Надія Савченко, яка обіцяє скрутити Росію (країну третього світу на чолі з ненормальним диктатором) у баранячий ріг.

Чому ми маємо боятися країни, що вимирає від алкоголізму, в якій Путіну сьогодні доповіли про повний провал оборонного замовлення через відсутність українських та інших імпортних комплектувальних?

Українці – багатомільйонна Нація патріотів, яка вже довела свою здатність руйнувати плани своїх недоброзичливців – і яка ще не раз знищить будь-якого агресора. Задумайтеся над тим, чому Путін зупинився, застрягши в «ошурках» ОРДЛО, і якими наслідками обернеться для кволенької Росії повномасштабна війна.

Але якщо він хоче спробувати – нехай. Барак Обама ж дав чіткий сигнал – він Путіна зупинити не може, оскільки глобально вже його переміг (well,whatever).

По-друге, мрія про належність до Заходу не залежить від певної модифікації пріоритетів – у цю мрію вірять дуже багато впливових і звичайних наших друзів у десятках західних країн. То ж і працювати треба з ними (на щастя, це почало робитися), і менше уваги приділяти дрібним політикам із серцями куріпок, яких у будь-якому разі змиє чергова хвиля викликів, породжуваних глобалізацією.

Захід потребує оновлення, і насамперед за рахунок нових країн, що вливаються до нього.

Однією з таких великих країн стає Україна, але їй необхідно подорослішати – вибити собі люкс на цьому круїзному лайнері зможе лише здорова капіталістична держава, що має впевнену інтелектуальну військову міць. Україні або належить стати такою державою в прискореному режимі – або зникнути в «пострадянських сутінках», як варваризацію пострадянського простору назвав 2013 року Брюс Джексон.

По-третє й насамкінець, співучасть в оновленні та оздоровленні Заходу та рецивілізації пострадянської Євразії і стане тією глобальною місією, навколо якої, багато в чому неминуче – і будуватиметься нова, пасіонарна й «неоконсервативна» за духом зовнішня політика України.

Якщо наша Нація наважиться покласти край малошанованій ролі «країни-клієнта» й піти шляхом здорового глузду лідерства, узгоджуючись насамперед із власними інтересами.

Більшість нині передових країн теж починали свій шлях угору з самого дна гноблення та приниження, серед димних руїн недавнього минулого , яке так більше ніколи й не повернулося.

Джерело: newssky.com.ua

Автор: Максим Михайленко
Джерело: hvylya.net, 13.03.16