Перед грозою. Україна на порозі Хмельниччини
Період з 1638 по 1648 рік в історії Речі Посполитої відомий як час «Золотого спокою». Відсутність великих конфліктів і повстань, виважена зовнішня політика, що дала змогу уникнути масштабної участі в Тридцятилітній війні, колонізація околиць, розквіт економіки… Раптом колишній устрій зруйнувався, і величезний край поринув у криваву безодню повстання Хмельницького та наступних, не менш грізних подій. Які ж були передумови повстання і яку роль відігравало в ньому козацтво?
Історія з географією
Щоб розуміти, де саме відбувалися описувані події, не завадить дещо заглибитися в географію. Справа в тім, що театром майбутнього повстання Хмельницького стали Україна та Русь – на той час так називалися цілком конкретні регіони. Україна, «де живуть козаки», повністю займала Київське та Брацлавське воєводства, на заході межувала з Волинню та Поділлям, а на півдні обмежувалася Диким полем, що простягалося до Чорного моря.
Що ж стосується Русі, то так називали Руське воєводство, яке розташовувалося на території нинішніх західних областей України, не враховуючи Волині (фактично – Галичина й Прикарпаття). Таким чином, Волинське та Подільське воєводства ні до Русі, ні до України не входили. Утім, існувало й ширше визначення слова «Русь» – територія всіх колишніх руських князівств, що опинилися у складі Великого князівства Литовського та Польщі.
Річ Посполита в першій половині XVII століття. Джерело: J. M. Bazewicz «Atlas geograficzny illustrowany Królestwa Polskiego»
Нарешті, частину території сучасних Полтавської, Чернігівської та Сумської областей України займала так звана Вишневеччина – вотчина могутнього роду Вишневецьких, які твердою рукою встановлювали свою владу на лівобережжі Дніпра. Вишневеччина являла собою традиційне для тих часів магнатське володіння, слабо залежне від короля й таке, що включало в себе обширні землі з містами Полтава, Ромни, Глинськ, Золотоноша (усього 53 міста) і столицею в Лубнах. Освічені й діяльні представники роду Вишневецьких усе життя проводили на фронтирі, постійно розширюючи свій вплив і заселяючи землі, що раніше пустували, селянами з інших воєводств, а то й просто прийшлими людьми. Усе це дуже не подобалося татарам, які звикли вважати степи своїми, а осілих землеробів – законною здобиччю та першими «кандидатами» в ясир.
Із зрозумілих причин Україна була малонаселеною територією. Навіть Київ, найбільше місто регіону, налічував трохи більше 10 000 жителів – дуже скромно навіть за мірками XVII століття. При цьому постійно спостерігався як приплив, так і відплив населення. Незважаючи на малу чисельність козаків та іншого населення на українських землях, варшавська влада вважала регіон немирним і вибухонебезпечним. У результаті тиск на козацтво, що посилився 1638 року після ухвалення сеймом Ординації Війська Запорозького (про неї нижче), був сильним і постійним. Щодня повставати проти гніту не станеш, і деякі козаки просто йшли на землі, що належали Московському царству. Там приймали всіх і розміщували їх на землях так званої Слобідської України навколо міста-фортеці Чугуїв, що будувалося. Одним із відомих переселенців став сам ватажок повстання 1637–1638 років Яків Остряниця, що пішов на схід разом зі своїм загоном. Варшава закономірно просила повернути переселенців, Москва закономірно ігнорувала ці прохання.
Щільність населення в Речі Посполитій у XVI–XVII століттях. Джерело: Ісаєв В., Гісем О., Мартинюк О. Атлас з історії України (XVI–XVIII ст.)
Цікаво, що приплив нових людей викликав куди більше негативних наслідків для місцевого населення, ніж відплив. У XVII столітті активізувалася колонізація краю «корольками» – найбільшими магнатами Речі Посполитої, такими як Конецпольські, Вишневецькі та інші. Незважаючи на зовні позитивний ефект колонізації (будівництво оборонних споруд, доріг, млинів, розорювання цілини, розвиток ремесел), корінним жителям це дуже не подобалося. З магнатами в Україну масово проникало кріпацтво, за Великого князівства Литовського таке, що мало тут радше декоративний характер. Більше того, саме тоді було закладено широко відомий конфлікт «козаки проти євреїв». Іудеї активно використовувалися магнатами для діяльності, яку не личило вести шляхтичам-християнам – зокрема, для шинкарства (а щорічне споживання певної кількості «вудки» було обов'язком селянина – винокурні землевласника не повинні простоювати), оренди православних церков, лихварства та безпосереднього управління фільварками. Євреї виконували роботу на совість, а дика злоба православного населення на іновірців, які затиснули все в залізний кулак, та їхніх католицьких покровителів наростала рік від року.
«Цвяхів би робити з цих людей…»
Люди на вищеописаних землях жили сильні. Це не дивно – за регулярних татарських набігів орач мимоволі береться за піку та мушкет не рідше, ніж за плуг, а часто взагалі кидає хліборобство й починає жити війною. Так формувалося козацтво – своєрідний стан вільних воїнів, що поступово заселяли українські степи. Але чи було населення представлене виключно козаками? Звісно ж, ні. Будь-якому козакові потрібно щодня їсти, і його хтось має годувати. І хоча, як писав Гоголь, «не було ремесла, якого б не знав козак: накурити вина, спорядити воза, змолоти пороху, справити ковальську, слюсарну роботу», воїн, який більшу частину часу присвячує мирній праці – це вже не зовсім воїн. Більше того, з часом господарські справи затягують дедалі сильніше, і боєздатність козацького війська неухильно падає. Логічним виходом із становища було б відокремлення «тих, хто воює» від «тих, хто працює». Але хто утримуватиме професійну армію?
Варіантом розв'язання цієї проблеми став так званий реєстр. Проєкт створення реєстрового козацтва було задумано правителями Великого князівства Литовського ще до Люблінської унії. Ідея полягала в тому, щоб упорядкувати збройний люд на півдні, давши йому організацію, зброю, кошти й убити цим двох зайців – отримати надійну заслону проти турків і татар, а також зайняти чимось людську масу, яка в іншому разі із задоволенням грабуватиме міста й селища того ж Князівства. Щоправда, далі планів ідея не пішла, отримавши втілення вже в період Речі Посполитої. Варшавська скарбниця виділила кошти на перспективний проєкт, і армію професійних воїнів (реєстрових козаків) було створено. Нові війська отримували не лише забезпечення з казни, а й привілеї, будучи за становищем нижче шляхти, але вище селян. Реєстровий козак перебував поза юрисдикцією місцевих судів і адміністрації, не платив податків і користувався самоврядуванням. На козаків могли накладатися деякі суто шляхетські покарання (наприклад, баніція – позбавлення політичних прав і вигнання), що також ставило їх вище селян. Для українського населення, більшість якого перебувала, нехай і номінально, у стані кріпаків, потрапити до реєстру було просто подарунком долі.
Як водиться, не обійшлося без суперечностей і проблем. Скільки потрібно реєстрових козаків? Варіант «чим більше, тим краще» в цьому разі не підходить – скарбниця не бездонна, а наявність під боком величезного й слабо контрольованого війська не додає спокою та умиротворення. Утім, порівняно зі звичайними найманими військами утримання козаків обходилося в рази дешевше. Створення малого реєстру також не мало сенсу – за такого підходу не створюється значних допоміжних формувань, а основна маса войовничого населення залишається «неохопленою громадською роботою». У результаті вийшов компроміс – у мирний час існував порівняно невеликий реєстр у кілька тисяч, а то й сотень елітних бійців, який різко збільшувався під час війни, приймаючи до своїх лав багато тисяч молодих і сильних. До пори до часу система працювала, але… Чергова війна закінчувалася, і починалася «демобілізація» – скорочення реєстру. У строю залишалося елітне ядро реєстру, а решта були змушені знову переходити на власне забезпечення. Неважко уявити собі, як це – учора бути вільним «лицарем», братом кожному шляхтичу й носієм привілеїв, а сьогодні знову опинитися внизу соціальної драбини. Спочатку «виписні» козаки терпіли, але закінчення кожної війни виплескувало за межі реєстру дедалі більше людей, а тому протестний потенціал накопичувався.
Козаки на службі Речі Посполитої. Джерело: Новий солдат / Альманах. – Випуск 159. Армія Польщі 1569–1696 рр. Частина 2
За Куруківською угодою та Ординацією 1625 року (саме ці два документи визначали стосунки Варшави й козаків до 1638 року) козацький реєстр поділявся на 6 полків і становив 6000 осіб. Переяславська угода 1630 року підтвердила цю цифру, однак потім почалася Смоленська війна 1632–1634 років, і козаків знадобилося стільки, що реєстр умить виріс у п'ять разів – до 30 000 осіб. Звісно, після Полянівського миру 1634 року більшу частину цього війська розпустили, знову повернувшись до шеститисячного реєстру. Реєстр дещо збільшився 1635 року, коли на Дніпрі вище Запоріжжя збудували фортецю Кодак – «антикозацька» спрямованість цього будівництва була очевидною. Побоюючись невдоволення «лицарів» і бажаючи поєднати батіг із пряником, влада збільшила реєстр, довівши його до 7 000 осіб. Нарешті, 1638 року, за черговою Ординацією, чисельність реєстрових козаків було знову зменшено до 6000 осіб.
План фортеці Кодак. Фортеця будувалася за останнім словом техніки. Джерело: dic.academic.ru -
1630 року невдоволення «виписних» козаків проявилося вперше – почалося повстання Федоровича. Крім усього іншого, отаман у своєму універсалі закликав до битви за козацькі вольності, звертаючись до всіх, хто колись був козаком або хотів ним стати.
З погляду козацтва, усе було просто – козаки суть вірні слуги його милості короля Польського, а вірних слуг краще мати більше, ніж менше. Тому прямий інтерес короля – усіляко збільшувати реєстр. А хто цьому противиться (у розумінні козаків – магнати, «корольки», що широко розсілися на землях Русі й України), той ворог королю, державі та козакам. Повсталими проти короля козаки себе не вважали, і вся їхня енергія спрямовувалася (нібито) лише проти магнатів. Чотирма десятиліттями пізніше такою самою була логіка Стеньки Разіна – проти бояр за царя, якого ці мерзотники обманюють.
1638 року, після придушення чергового повстання, терпіння влади увірвалося, і було ратифіковано чергову Ординацію Війська Запорозького, яка обмежила вольності козаків гранично жорстко. Незважаючи на те, що реєстр не зменшили порівняно з 1625 роком (6000 козаків), Січ фактично позбулася самоврядування. Гетьмана стали призначати з Варшави, а нагляд за козаками тепер здійснював особливий комісар, без дозволу якого козак не міг навіть пересуватися до Запоріжжя й назад під загрозою смерті. Грабіжницькі походи на турків і татар також були сильно ускладнені – таким чином, козацтво майже позбулося свого традиційного доходу.
Козаки гетьмана Петра Сагайдачного штурмують Кафу. Джерело: getmanat.org
«Ті, хто працює» і «ті, хто воює»
Як ми вже говорили, козаки становили меншу частину населення України. Більша частина тих, хто проживав на цих землях (і тих, хто потім масово поповнюватиме військо Хмельницького), була представлена звичайними кріпаками-селянами, що відрізнялися від селян інших земель лише тим, що теоретично вони могли змінити свою долю, податися в козаки. Чому козацтво, до речі, усіляко противилося – жодного бажання поповнювати свої лави людьми від сохи козаки не мали. Історик М. М. Покровський писав у своїй «Російській історії»: «Козаки найменше бажали, щоб права й вольності козацькі стали загальним надбанням: реєстр відігравав роль новітнього цензу, тримаючи осторонь від влади надто вже чорну чернь».
Про жодну класову й народну єдність мови не було – варто поглянути на соціальний склад козацтва. Насамперед, всупереч стереотипам, козаки зовсім не були поголовно голотою та маргіналами. Достатньо сказати, що ще за утворення козацтва як окремого стану великий відсоток вільних людей становили… бояри з Великого князівства Литовського. До об'єднання двох країн у Річ Посполиту вони були дрібними литовськими лицарями з числа тих, хто мав у власності, переважно, лише зброю й обладунок. Однак після Люблінської унії, що за часом збіглася з «військовою революцією» XVI століття, ополчення дрібних лицарів як основного війська країни стало малоактуальним. При цьому за польським законодавством (а Україна за умовами унії не просто об'єднувалася з Польщею, а виходила зі складу Князівства й ставала частиною Корони) повноправною шляхтою могли вважатися лише ті, хто міг документально підтвердити свої права на земельні володіння з селянами. У результаті багато литовських шляхтичів пішли на Січ, поповнивши козацький стан, що формувався. Згодом «закозачення» шляхти увійшло в традицію. Переважно козаками ставали дрібномаєткові дворяни, але бували й представники найвідоміших родів – наприклад, Дмитро Вишневецький, можливий засновник Хортицької Січі.
Дмитро Вишневецький – мабуть, найзнатніший із закозачених шляхтичів. Джерело: profi-forex.org
Частка шляхтичів у лавах козаків коливалася, проте навіть за часів Хмельниччини, коли за Зборівським договором 1649 року реєстр виріс до 40 000 осіб, становила 12% (близько 5000 осіб). Що вже казати про мирні часи, коли до третини або навіть половини козаків могли мати «золоті вольності» за правом народження? При цьому й багато організаторів козацьких бунтів були далеко не від сохи – сам Богдан Хмельницький (шляхтич герба Абданк), ватажок повстання 1592–1593 років Криштоф Косинський (шляхтич герба Равич) і багато інших.
Більше того, коли влада почала брати козацтво під свій контроль, вона дала просту вказівку: воюйте, користуйтеся своїми вольностями, збагачуйтеся, але всі керівні пости мають обіймати шляхтичі. Гетьмани, ротмістри, сотники, сотенна старшина – усі вони добиралися зі шляхти. Природно, ці люди не дуже зраділи, коли за підсумками Ординації Війська Запорозького 1638 року опинилися кимось на кшталт чиновників на зарплаті й під повним контролем шефа. Звикнувши жити вільним життям і нікому або майже нікому не давати звіту, старшина, яка раніше була лояльною до влади, затаїла злобу. Більше того, заборона на вільне пересування козаків призводила до того, що з власної ініціативи не можна було грабувати навіть турків і кримців. А адже саме такі грабунки давали запорожцям левову частку доходів. Тому і шляхтичі, і прості козаки були єдині в прагненні безперешкодно здійснювати походи на південь – добре жити хотілося всім.
«Кому на Русі жити добре?»
Як уже говорилося, закозачена шляхта була ображена втратою самостійності, а також заподіюваними їй кривдами (пізніше серед скривджених опиниться сам Хмельницький). Реєстрові козаки були невдоволені пониженням свого соціального статусу в разі виходу з реєстру, а нереєстрових не влаштовували труднощі потрапляння до реєстру через його нечисленність. Селяни, з одного боку, обурювалися через неможливість потрапити в козаки, які, навіть нереєстрові, за статусом були вищі за землеробів. З іншого боку – селянство дедалі більше обурювалося кріпацьким гнітом, що посилювався, і, як воно вважало, засиллям євреїв.
Окремо варто згадати релігійний гніт. З одного боку, кінець XVI – початок XVII століття – це роки після Берестейської унії, і навернення православних в уніатство захвату в козаків не викликало. Так, під час повстання Наливайка та Лободи повстанці виступали, зокрема, і як захисники православ'я. Але перебільшувати релігійність козацтва не варто – затятими борцями за віру «лицарі», швидше за все, не були. Так, Пантелеймон Куліш пише про те, що на Низу в козаків навіть не було культових споруд, а монастир у Трахтемирові (містечку, що належало реєстровим козакам) часто використовувався як склад або житло для інвалідів, які постраждали в боях. Тому релігійне питання як причина для повстання набагато складніше, ніж здається на перший погляд, і ми повернемося до нього в наших наступних статтях. Так чи інакше, за десятиліття «Золотого спокою» 1638–1648 років задоволених життям і лояльних до влади людей в Україні майже не залишилося. А ось повстати були готові дуже й дуже багато хто.
Далі буде
Джерело: WarSpot
Список літератури:
Володарі гетьманської булави: Історичні портрети./ О. М. Дмитренко. – Київ: Варта, 1995. – 560 с.
Горобець В. М. Україна: десятиліття «золотого» спокою та доба революційного збурення. 1638–1650./ В. М. Горобець. – Київ: КРІОН, 2012. – 239 с.
Коли земля стогнала: друга половина XVI-перша половина XVII ст./ Упорядн. Щербак В. О. – Київ: Видавництво «Україна», 1995 – 432 с.
Костомаров М. І. Козаки. Історичні монографії та дослідження. (Серія «Актуальна історія Росії»)./ М. І. Костомаров. – М.: «Чарлі», 1995. – 608 с.
Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини./ В. В. Кривошея. – К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2008. – 452 с.
Куліш П. О. Історія возз'єднання Русі: у 3 т./ П.О. Куліш. – СПб.-М.: Видання т-ва «Громадська користь», 1874–1877. – Т.1–3
Куліш П. О. Матеріали для історії возз'єднання Русі: у 2 т. Т.1/ П. О. Куліш. – М.: Видання т-ва «Громадська користь», 1877. – 323 с.
Куліш П. О. Відпадіння Малоросії від Польщі: У 3 т. Т.1/ П. О. Куліш. – М.: Університетська друкарня, 1888. – 281 с.
Матеріали до історії української козаччини по рік 1631/ Під ред. М. Грушевського. – Львів: 1908. – 407 с.
Покровський М. М. Російська історія: У 3 т. Т.2/ М. М. Покровський. – СПб.: ТОВ «Видавництво Полігон», 2002. – 383 с.
Свербигуз В. Старосвітське панство./ В. Свербигуз. – Варшава: Studio Literka, 1999. – 251 с.
Семененко В. І., Радченко Л. А. Історія України з найдавніших часів до наших днів./ В. І. Семененко, Л. А. Радченко. – вид. 3-тє, виправлене й доповнене – Харків: Торсінг, 2002. – 480 с.
Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття./ Н. Яковенко. – Київ: Критика, 2006. – 584 с
Автор: Денис Бурковський, Олександр Варава
Джерело: Хвиля, 14.04.2016