Боротьба за модерн — 10. Геополітика

Україна через чверть століття Незалежності нагадує підлітка, що затримався в розвитку, який не хоче виходити з інфантильного стану, палко бажає, щоб його хвалили й утримували (кредитами МВФ і грантами), а він міг би капризувати собі на втіху. Ці примхи супроводжуються відторгненням неприємних фактів, уповання на допомогу Заходу та прагненням зняти із себе відповідальність за обраних депутатів і президентів.

На просте запитання, з якого дива Захід в умовах безжальної конкуренції безкорисливо допомагатиме нам, а Росія по-братськи ділитиметься ресурсами, відповідати немає бажання. Та й брати теж по-різному живуть, одні дружать, інші ненавидять одне одного. Тому розвинені країни керуються не сентиментами, а власною вигодою та Realpolitik. Провідну роль тут відіграють США — наддержава, яка збудувала власну уніполярну ліберальну модель світу.

США: від колонії до наддержави

Нагадаємо, США були колоніями, але вони не скаржаться на постколоніальний синдром, не експлуатують образ Жертви й користуються мовою своєї колишньої метрополії, а не корінними мовами Америки. Більше того, після утворення США вели агресивну політику територіальної експансії, безжально винищуючи індіанців і придушуючи повстання рабів з неодмінними стратами повсталих. 1823 року президент США Джеймс Монро сформулював «доктрину Монро», згідно з якою весь Новий Світ визначався зоною життєво важливих інтересів США. Потім США розширили свої інтереси на інші частини світу. Уже 1812 року вони розпочали війну зі своєю колишньою метрополією Англією за Канаду, але зазнали поразки, проте не заспокоїлися й витратили понад століття, щоб перевершити Велику Британію в економічній, фінансовій та політичній могутності.

Нагадаємо читачеві, що в середині XIX ст. на Великобританію припадало 50% промислового виробництва світу! Сама ж Британія досягла такої могутності з маленької бідної країни на околиці Європи внаслідок відчайдушної чотиривікової боротьби з набагато потужнішою Францією. Олівер Кромвель під час революції стратив англійського короля Карла I (1649). Він створив революційну «Червону армію», модель якої повторили більшовики, вирізав половину населення Ірландії, з вогнем і мечем пройшов по Шотландії. Унаслідок його воєн Англія стала безлюдною. Після його смерті тут панували запустіння та руїна, та такі, що король Карл II (1660—1685) жив на пансіон французького короля Людовика XIV. Проте Кромвелю після всіх цих злодіянь британці встановили пам’ятник перед Вестмінстерським палацом.

Перемогу Англії над Францією забезпечили низка конкурентних інновацій не лише в економіці та промисловості, а й у фінансах, соціальній сфері, гнучкість та освіченість англійської еліти, а також безжальне знищення в XVIII ст. англійських та ірландських селян для укрупнення земельних володінь.

Сьогодні важко повірити, але на Всесвітній виставці в Лондоні (1851) експонати зі США відзначалися технологічною відсталістю й викликали глузування зарозумілих англійців. Американці прийняли виклик і вступили з Британією в напружену конкуренцію за світове лідерство в економіці, фінансах і технологіях. США відкрили безліч політехнік, а в університетах Ліги плюща до навчального плану включили курси природничих наук. Конгрес ухвалив спеціальний акт (1862) про субсидування політехнічних вишів. Найважливішою умовою технологічного ривка стала урбанізація. 1860 року в США було дев’ять міст із населенням понад 100 тис. осіб, а до 1910 р. — уже 50!

Американці не лише запозичували європейські інновації, а й стимулювали злет власної інженерної думки (електричний телеграф С. Морзе, телефонний апарат Д. Белла, лампа розжарювання Т. Едісона, бавовноочисна машина Е. Вітні, процес виплавлення сталі У. Келлі). Винахідництво стало престижним і вигідним бізнесом.

Найважливішим показником світового лідерства завжди залишався рівень розвитку збройних сил. Західну цивілізацію можна сміливо назвати воєнною цивілізацією, оскільки саме вона в постійних війнах розвивала воєнні технології, які стояли на вістрі інновацій.

США здійснили революцію у створенні вертикально інтегрованих корпорацій, а в 1930-ті роки Форд здійснив революцію в промисловому виробництві. Після Першої світової війни США випередили за ВВП Британію, але боротьба з Британією за мобільний капітал і виробництво світових грошей розтяглася на 40 років!

Першу фінансову інновацію США здійснили 1913 року, коли створили ФРС — приватний центральний банк. Унаслідок фінансової кризи 1929—1933 рр. США здійснили нову інновацію — сконцентрували в себе світове золото, а потім відірвали від нього долар. У березні 1933 року президент Рузвельт майже вдвічі знизив курс долара щодо нього, фактично пограбувавши американців і європейців, які тримали вклади в жорстко прив’язаному до золота доларі. Приватне володіння золотом було оголошено незаконним, а за здане золото платили лише $20,66 за унцію. Коли його зібрали, офіційну ціну різко підвищили до $35 за унцію. Ця ціна зберігалася до 1971 р. З 1934 по 1975 рік обмін на золото здійснювався виключно для іноземних урядів. Лише після Другої світової війни долар переміг фунт стерлінгів у статусі світової резервної валюти, що й зафіксувала конференція 1944 р. у Бреттон-Вудсі. Було здійснено нову інновацію — «виробництво» світових грошей було доручено МВФ і СБ, які перебували під контролем ФРС і Вашингтона. Британія на вимогу Вашингтона скасувала імперію й відкрила доступ американського капіталу до колишніх колоній, насамперед до Індії.

Проте остаточна перемога США над своєю метрополією — Великобританією — закінчилася не кровною ворожнечею, а «особливими відносинами» (special relationship).

Утвердження долара

Хоча після війни частка США у світовому ВВП досягла 50%, але до перебудови величезного хаотичного світу за своїм зразком вони не були готові. Упродовж XX ст. американцями рухали два контроверсійні месіанські наміри. Перший — просування гуманістичного світового порядку в дусі «Нового курсу», який розвивав протестантські ідеї рівності та справедливості й мав забезпечити людям безпеку. Другий спирався на капіталістичний принцип ліберальної економіки видобування максимального прибутку, що неминуче порушувало ідею справедливості. Ці наміри йшли рука об руку, то підтримуючи, то суперечачи один одному. Таким чином, поширення американських гуманістичних цінностей у світі здійснювалося з позицій сили, насамперед у практичних інтересах американського капіталу.

Більше того, у самих США й Європі виникли проблеми. Повоєнна Європа була розорена війною й стрімко рожевіла й навіть червоніла (у Франції та Італії до складу повоєнних урядів увійшли компартії під керівництвом М. Тореза і П. Тольятті). У Європі йшла масова націоналізація. У Британській та Американській окупаційних зонах Німеччини вже два роки втілювався «План Моргентау», розроблений міністром фінансів США Генрі Моргентау. Цей план передбачав ослаблення фінансового сектору, ліквідацію важкої промисловості, демонтаж обладнання промислових підприємств, демілітаризацію, жорстку податкову політику й перетворення Німеччини на аграрну країну. Унаслідок цього рівень життя західних німців до 1947 р. різко знизився, і вони стали поглядати на Східну зону, де Сталін забезпечував населення безплатним харчуванням (що призвело до голоду 1947 р. в Україні).

У самих США восени 1948 р. вибухнула серйозна економічна криза. Виробництво впало на 10%, а вартість життя швидко зростала, як і інфляція долара. А для статусу резервної валюти долар мав знецінюватися повільніше, ніж решта основних валют.

І тоді аналітики Трумена придумали геніальний план, побудований на страху. У повоєнному хаосі та масових революційних прагненнях у Західній Європі звинуватили СРСР і оголосили «Доктрину стримування» (1947), яка призвела до кардинального розвороту зовнішньої політики США від співпраці з СРСР до Холодної війни. Ця доктрина створила Образ ворога, зробила поступливим американський конгрес щодо фінансування плану Маршалла й дозволила згуртувати різношерсті країни Західної Європи перед обличчям майбутньої небезпеки. Ноам Хомський зазначав: «Обидві наддержави спекулювали загрозою, що виходить від великого ворога, щоб заручитися підтримкою дій, які вживалися в межах власних володінь»1. Стався радикальний розворот щодо Німеччини. Вона стала ключовою країною за планом Маршалла, який передбачав трансформацію її на зразок ліберальної економіки для протистояння соціалістичній економіці порожевілої Європи.

Формально до участі в плані держсекретаря Дж. Маршалла запросили СРСР, але, як зазначав ідеолог «політики стримування» Джордж Кеннан, запрошення «було нещирим і завідомо оформленим так, щоб бути відхиленим»2.

«План Маршалла» не лише сприяв перебудові Західної Європи за американським зразком ліберальної економіки, а й допоміг скинути сюди доларову інфляцію через кредитування «євродоларами». США взяли Західну Європу під свою військову парасольку, а конгрес безмовно фінансував військові витрати за кордоном, забезпечуючи світову капіталістичну систему ліквідністю, потрібною їй для зростання. США міцно прив’язали фінансову систему країн Західної Європи до долара й забезпечили собі надійний ринок збуту.

Західна Європа в таких тепличних умовах швидко розвивалася й накопичувала доларові резерви. Першим второпав, що час позбуватися знецінюваних доларів, Шарль де Голль. 4 лютого 1965 р. він оголосив про перехід у міжнародних розрахунках до золота і зажадав обміняти французькі $1,5 мільярда на золото за фіксованим курсом $35 за унцію. І оголосив, що після 4 квітня 1969 р. не продовжуватиме членство в НАТО. Та ще й висунув ідею Європи від Лісабона до Уралу!

Таку атаку на свої позиції США стерпіти не могли, і дивовижним чином студентська революція у Франції в травні 1968 (за сценарієм кольорових революцій) змусила де Голля піти з політичної арени. Франція залишилася в НАТО, але претензії інших країн Європи на золото замість доларів і злет ціни на нафту вчетверо(!) під час нафтової кризи підштовхнули США до геніальної новації — вони відмовилися від Бреттон-Вудської системи, девальвували долар і відірвали його від золота. З того часу проблему ліквідності світових фінансів було розв’язано.

Долару вдалося зберегти свої позиції як світового резерву не лише завдяки наявній мережі інституційних механізмів, а й фінансовій та економічній вазі США, а також активному нарощуванню військового потенціалу. 2014 р. частка Америки в глобальних витратах на оборону становила 41%! Хоча долар — це лише квиток державної позики США в комерційній асоціації під гарантії уряду США!

Сьогодні на США припадає лише 22% ВВП, але споживають вони набагато більше, і імпорт їхній набагато перевищує експорт. Більше того, добробут США підтримується емісією доларів для фінансування інших країн. За оцінкою МВФ, долари становлять понад 62% резервів центральних банків світу, у них розраховується близько 80% світового торговельного обороту на суму понад $5 трильйонів на день. Ще 1960 року Валері Жискар д’Естен називав США країною, яка має «непомірну привілею». Більше того, уряд США може брати долари в борг під 0% (тобто від’ємна реальна ставка), а економічні агенти США — під символічні 0,25—1%. Таким чином, США отримує споконвічну привілею, яка в бізнесі називається недобросовісною конкуренцією.

Порівняйте «блискучу» пролонгацію боргу України міністеркою Н. Яресько під 7,75%! За таких кредитних умов країна приречена на злидні. Більше того, навіть найуспішніший бізнес країни обмежений її рейтингом (в України — найнижчий), який і визначає вартість запозичень і конкурентоспроможність. У США він завжди найвищий — ААА.

Активний експорт ліквідних доларів в обмін на товари забезпечує США низьку інфляцію. Є й інші привілеї, що виходить за межі статті.

Здавалося б, а де тут геополітика? За допомогою фінансового контролю доларових платежів і просунутих технологій США можуть здійснювати тотальний контроль світової економіки. На варті цієї ліберальної економічної системи стоїть наймогутніша армія США, яка керується англійською геополітикою.

Геополітика Маккіндера

Сер Гелфорд Маккіндер (1861—1947) у своїй праці «Географічна вісь історії» (1904) заклав основи сучасної британсько-американської геополітики. В основі його концепції лежить Хартленд (англ. Heartland — «серцевинна земля») — центральна частина Євразії, довкола якої розташована внутрішня дуга (Європа — Аравія — Індокитай). Він стверджував: «Хто контролює Східну Європу, той править Хартлендом; Хто править Хартлендом, той командує Світовим островом (тобто Євразією та Африкою); Хто контролює Світовий острів, той править світом».

Найбільше Британія побоювалася «серцевинної» держави як стрижня Євразії, тому доклала всіх зусиль, щоб розірвати історичний зв’язок Російської імперії та Німеччини, тонко спровокувавши Першу світову війну. За Маккіндером, щоб уникнути об’єднання німецького технічного генія та російських ресурсів, Лінія контролю мала проходити по Східній Європі. Згодом Черчілль назвав її «Залізною завісою».

Лінія контролю Хартленду в розвитку ідей Маккіндера

Згодом американці продовжили цю Лінію контролю по Туреччині та Палестині на Північну Африку, відокремлюючи мусульман на півдні та православних слов’ян на сході від європейців. Вона стала виконувати ще одну функцію — контролю нафтогазових потоків з Євразії та Африки до Європи, що попутно забезпечувало контроль не лише за СРСР/Росією, а й Західною Європою.

Величезний внутрішній економічний світ Євразії залишався недоступним для Британії та США. Тому для контролю Хартленду слід було створити периферійну дугу океанічних країн (Британія, Канада, США, Південна Африка, Австралія та Японія). Цю геополітичну вісь втілили в життя США, створивши кільце зовнішніх острівних військових баз для морських флотів і торговельних центрів, недоступних для сухопутних держав Євразії. Більше того, Маккіндер в останній праці «Земна куля і досягнення миру» (1943) обґрунтував становлення двополярного світу з двох осей: США (контроль океанів) і СРСР (Хартленд) і поклав початок теорії Атлантизму. Ноам Хомський описав цю стратегію:

«Під час Другої світової війни робочі групи Державного департаменту та Рада з міжнародних відносин креслили схеми повоєнного світу, уявляючи його “Великою зоною”, підпорядкованою потребам американської економіки.

Ця зона мала включати Західну півкулю, Західну Європу, Далекий Схід, колишню Британську імперію (що тоді розпадалася), неперевершені енергоресурси Близького Сходу (які переходили в американські руки з відтисненням наших суперників — Франції та Британії), решту третього світу, а якщо вийде, то й взагалі всю земну кулю. У міру можливості ці плани втілювалися в життя.

Кожному елементу нового світового порядку надавалася своя функція. Провідними в категорії індустріальних країн призначалися “великі майстерні” — Німеччина та Японія, які продемонстрували у війні свою міць, а тепер працювали під наглядом США.

Третьому світові визначалася його “головна функція джерела сировини та ринку” для індустріальних капіталістичних суспільств, як було записано в меморандумі Державного департаменту 1949 року. Його належало “експлуатувати” (кажучи словами Кеннана) для відновлення Європи та Японії. Конкретно називалися Південно-Східна Азія й Африка, але мався на увазі весь світ»3.

Для реалізації цієї стратегії 1946 р. почалося розроблення операції «Згортання» (Operation Rollback). Її суть полягала в організації боротьби США проти СРСР за допомогою таємних операцій та активного використання націоналістичних повстанських формувань по всьому периметру кордонів СРСР. Офіційно операцію «Згортання» було затверджено Об’єднаним комітетом начальників штабів США 18 червня 1948 р. Спецслужби США розпочали масоване фінансування всіх націоналістичних сил, які діяли проти СРСР, для розгортання партизанської війни та ускладнення діяльності радянського уряду. До цієї системи входили й структури ОУН (б)-УПА та ОУН (м), які фінансувалися британськими та американськими спецслужбами.

Сталін, зі свого боку, зміцнював внутрішню вісь Хартленду, включивши сюди частину Німеччини, і боротьба з Америкою йшла за вплив на Китай. Хрущов, який прийшов на зміну, зі своїм сільським кругозором і менталітетом цю стратегію зламав. Він зіпсував стосунки з Китаєм, що призвело до воєнного конфлікту на острові Даманський (1969). СРСР 1971 р. уклав договір з Індією, а Ніксону за допомогою Кіссінджера у відповідь вдалося 1972 р. залучити на свій бік Китай, хоча дипломатичні відносини США встановили з ним лише 1979 року.

Для боротьби з СРСР за Хартленд була використана ще одна геополітична конструкція, яку умовно називають «петлею Анаконди». 1890 року американський адмірал Альфред Т. Мехен у праці «Вплив морської сили на історію» висунув ідею контролю над морями як ключового чинника глобальної гегемонії. Для цього він запропонував використати принцип «анаконди», який застосовувався в громадянській війні 1861—1865 рр. для блокування південців із моря з метою стратегічного виснаження противника.

Цю ідею розвинув один з авторів «Доктрини стримування» американський геополітик Ніколас Спайкмен (1893—1943). У своїх працях («Американська стратегія у світовій політиці» 1942 р. та ін.) він висунув ідею «Римленду» (англ. Rimland — «Дугова земля») як альтернативу Хартленду. Римлендом він назвав дугу прибережної смуги, що оточує Хартленд із заходу, півдня та південного сходу. І «петля Анаконди» мала забезпечити повний контроль виходів СРСР у моря й океани, за винятком Північного Льодовитого океану, як непридатного до навігації.

«Петля Анаконди». Мапа з книжки Тараса Возняка «Геополітичні контексти війни в Україні (Львів, 2015)

У цих стратегіях ключову роль відігравали військово-морські бази США та їхніх союзників — країн НАТО і Японії.

Мережа військових баз США нині

Ліберальна Росія

З розпадом СРСР і закінченням Холодної війни США стали єдиновладною наддержавою, яка мала такі ресурси, яких не знала жодна попередня імперія. Заговорили про «кінець історії» та ліберальну перебудову світу за американським зразком.

Команда Дж. Буша-старшого щиро прагнула лібералізувати СРСР і зробити його надійним партнером. Держсекретар США Дж. Бейкер 1990 року обіцяв, що НАТО «ні на дюйм» не наблизиться до Росії. Дж. Буш був прихильником трансформації СРСР у співдружність республік на умовах широкої федерації. 1 серпня 1991 р. він відвідав Київ і виступив у Верховній Раді УРСР: «Найвірніший тест, … чи є країна справді вільною, полягає в ступені безпеки, якою користується меншина». Він застерігав: «Свобода не є еквівалентом незалежності. Американці не підтримуватимуть тих, хто прагне незалежності для того, щоб замінити зовнішню тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, хто просуває самогубний націоналізм на основі етнічної ненависті».

Ця промова була вкрай негативно сприйнята українським суспільством. Тоді Росія помітно випереджала Україну на шляху лібералізації, і спільними зусиллями можна було набагато легше та безболісніше демонтувати радянську владу й перевести економіку на ліберальні рейки. Але подальші події підтвердили правоту Буша. Українські корупціонери й партократи спритно прикрилися націоналістичними ідеями боротьби за незалежність, стали олігархами й провідними політиками й завдали шкоди українському народові значно більшої, ніж московська тиранія.

У вересні 1993 р. Єльцин здійснив у Москві антикомуністичний ліберальний переворот, у ході якого загинуло щонайменше 158 осіб і 423 були поранені. Досі ці події вкриті таємницею, зокрема щодо належності снайперів, які стріляли по мирних громадянах і співробітниках міліції, та дій провокаторів. Тут напрочуд багато аналогій із подіями в Києві в лютому 2013 р., включно зі спаленими Будинком Рад (у Москві) і Будинком профспілок (у Києві).

У Росії після цих подій натхненна молодь і ліберальна інтелігенція були безмірно щасливі — ось вона, довгождана Свобода! Справді, вільної преси й телебачення було хоч греблю гати, але економічну владу під прапорами гайдарівської лібералізації захопили олігархи. Ця група із семи осіб («семибанкірщина») стала контролювати понад 50% російської економіки, фактично всю Росію. Водночас населення стрімко бідніло. 1998 року вартість нафти впала до $10 за барель і 17 серпня 1998 р. Росія оголосила дефолт за внутрішніми зобов’язаннями. Унаслідок фінансової кризи рубль знецінився за два тижні в 4 рази! Саме тоді з’явилися «надійні» прогнози про розпад Росії на 8 держав, які реанімували британські ідеї 1918—1920-х років. Криза супроводжувалася спадом виробництва, стрімкою інфляцією, самогубствами та різким падінням рівня життя населення. Тоді в росіян вкорінилася стійка антипатія до «лібералізму» й «демократії».

Цей екскурс важливий для розуміння сьогоднішніх реалій. Адже українська активна молодь не знає про ті події (багатьох іще й на світі не було), і не підозрює, що події в більш консервативній Україні розвиваються за російським сценарієм — від дикого лібералізму до авторитаризму через стрімку економічну кризу. І лише від українців залежить, чи зуміють вони збудувати демократію в американському розумінні.

У Росії Путін зумів зламати хребет олігархополії та спрямувати фінансові потоки на зміцнення держави й армії та підвищення якості життя населення (доходи якого зросли в багато разів), чим заслужив вдячність росіян. На початку свого правління він провів низку ліберальних реформ — децентралізацію бюджету (перерозподіл через центральний бюджет 30% ВВП, в Україні після децентралізації — понад 50%), монетизацію пільг, податкову й медичну реформу та ін. Хоча ключова реформа — демократизація громадського життя та створення відкритого суспільства залишилася за бортом. Потреба в ній не виникла, оскільки 2005 р. вартість нафти перевищила $50 за барель і продовжувала стрімко зростати, гроші потекли до Росії річкою, і ліберальні реформи були згорнуті. Ідеолог ліберальних реформ А. Ілларіонов пішов у відставку, і в Росії почалося будівництво авторитарної держави.

Наддержава США

На початку президентства Путін обіймав ліберальні позиції й розраховував на партнерські відносини зі США. Він сподівався ввести Росію до НАТО, з якою ще в травні 1997 р. було підписано «Акт Росія — НАТО про взаємні відносини, співробітництво та безпеку».

Проте США після російського дефолту проігнорували її позицію і 1999 року здійснили бомбардування Сербії. Ця операція проводилася без мандата ООН. Як зазначив Вацлав Гавел, НАТО вперше в історії розпочало війну «в ім’я принципів і цінностей». Так у світовій системі стався кардинальний перехід від «найвищої земної цінності» — «національної держави» — до усвідомлення базового принципу:

«людина набагато важливіша за державу».

Цей ментальний зсув XXI ст. сьогодні не можуть зрозуміти в Україні й мріють збудувати унітарну державу зразка XIX ст.

У лютому 2008 р. парламент Косова в односторонньому порядку оголосив про незалежність Косова від Сербії. 2010 року Міжнародний суд ООН визнав законність цього рішення. Так було створено прецедент щодо повоєнного переділу кордонів Європи. Зауважимо, США та країни ЄС визнали незалежність Косова, а Україна, Іспанія та Росія — ні. Цей прецедент Росія використала у випадку з Кримом.

У грудні 2001 р. США в односторонньому порядку вийшли з Договору про ПРО. Дж. Буш-молодший (2001—2009) перестав сприймати посткризову Росію як значиму державу. У вересні 2002 р. він у «National Security Strategy» реанімував «доктрину Вулфовіца», яка була викладена заступником міністра оборони США Вулфовіцем у «Defense Planning Guidance» (1992). Суть доктрини: американська обрана нація покликана контролювати весь світ. Для цього належало запобігти появі навіть регіонального суперника будь-якими засобами, аж до використання сили в односторонньому порядку, і звільнення США від відповідальності перед міжнародним правом. США більше не потребували союзників, навіть як гарної вітрини партнерських відносин. Доктрина визначала Росію єдиною державою, здатною зруйнувати США.

І тут придалася концепція Бжезінського, викладена в праці «Велика шахівниця» (1997). Збігнєв Бжезінський розвинув стратегію Маккіндера та Спайкмена й відверто описав імперську стратегію США на сучасному етапі. Суть її полягає у створенні підконтрольних США регіональних держав, через які США могли б створити безпечний і добре керований Pax Americana.

Розширення НАТО

У 1990-ті роки європейці порушили питання про розпуск НАТО. У відповідь США ухвалили рішення про його активне розширення, оскільки якщо організація не розширюється, то вона гине! У рамках стратегії Бжезінського НАТО підлягало розширенню на Схід шляхом приєднання країн-лімітрофів: Прибалтики, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії з відповідним відтворенням «Санітарного кордону» за Лінією контролю Маккіндера:

«Більша Європа розширить межі американського впливу — і через прийом у нові члени країн Центральної Європи також збільшить у європейських радах кількість держав із проамериканською орієнтацією, — але без одночасного утворення такої інтегрованої в політичному плані Європи, яка могла б невдовзі кинути виклик Сполученим Штатам у геополітичних питаннях»4.

Насамперед слід було розірвати тісні зв’язки Німеччини та Росії. Це видно сьогодні навіть за реакцією на газопровід «Північний потік-2», який проходить поза контролем США. Під тиском США дрібні країни-лімітрофи були введені до складу ЄС, хоча вони (за винятком Чехії) не відповідали вимогам ЄС ні в економічному, ні в ціннісному плані. У цих країнах домінувала аграрна економіка й агронаціоналістична ідеологія, ворожа ліберальній постіндустріальній ідеології ЄС. Особливо яскраво відмінність демократії в Старій і Новій Європі проявилася в Угорщині та в Польщі (з приходом до влади консервативної ПіС).

Для інтеграції країн-лімітрофів до ЄС їм надавалася фінансова допомога за різними програмами та дешеві кредити. У результаті добробут населення швидко ріс, але одночасно ріс і держборг. Тут ліквідовувалася промисловість, яка могла скласти конкуренцію Старій Європі (напр., у Польщі — суднобудування), а розвивалося сільське господарство, складальне виробництво, туризм та імпорт дешевої робочої сили до країн Старої Європи. Такий сценарій улаштовував Стару Європу, оскільки допомагав економічній колонізації, адже на надані кредити країни-лімітрофи закуповували в неї технологічні товари. У ЄС Німеччина повторила схему доларового кредитування інших країн, за якою США стимулювали свою інноваційну економіку й добували надприбутки. Водночас ці «новоєвропейці» повністю залишалися в політичній залежності від США, за потреби забезпечуючи американцям численну групу підтримки при відстоюванні в ЄС інтересів США.

Для США за Бжезінським у цій стратегії ключовою країною була Польща, їй за 10 років членства в ЄС у рамках програм було виділено безповоротно €101,3 млрд — більше, ніж будь-якій іншій із 28 країн ЄС!

Другою ключовою країною в стратегії Бжезінського залишалася Україна. Для неї під протекцією США 1997 року створили проєкт ҐУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан і Молдова). Він передбачав створення енергетичного транзиту з Азії в обхід Росії та мав на увазі включення сюди Польщі. Проте Україна цей проєкт начисто провалила.

Тоді США перейшли до стратегії введення України під контроль ЄС. Їй відводилася в дусі плану Моргентау роль аграрної та сировинної околиці Європи, джерела продукції першого переділу й, так би мовити, європейського сміттєзвалища застарілої та вживаної техніки. Тому йшлося не про прийняття України до ЄС, а було розроблено «почесну» асоціацію. Така схема не передбачала безповоротного фінансування інфраструктури, як у Польщі. Впровадження західних стандартів покладалося на плечі виключно України. Більше того, Україна зобов’язувалася виконувати всі постанови ЄС, не беручи участі в їх ухваленні! Україна відкривала свій ринок, а її конкурентний індустріальний потенціал завдяки новим стандартам ЄС підлягав ліквідації. Це попутно завдавало удару по російському ВПК, оскільки основні інноваційні підприємства України були пов’язані з ним.

США в пошуку ворога

На початку тисячоліття США зіткнулися із серйозною проблемою відсутності зовнішнього ворога! Зовнішній ворог не лише забезпечував республіканське лобі зростанням військового бюджету, підтримував долар і згуртовував країни НАТО, а й зміцнював єдність США від відцентрових тенденцій. На цьому питанні ми не зупинятимемося, але звернемо увагу на сепаратизм у США. 2015 року за соцопитуванням Reuters/Ipsos 23,9% американців, втомившись від домінування Вашингтона, підтримували ідею виходу їхнього штату зі складу країни. Ці тенденції помітніші на Алясці, Гаваях і в Техасі, який увійшов до складу США на особливих умовах, будучи незалежною республікою.

Китай тоді не становив помітної сили. Росія перебувала в повному розвалі, і її серйозно не сприймали. США почали шукати ворогів в образі Північної Кореї, Ірану, Іраку, але для зростання військового бюджету це були дрібні актори. Терористи також на роль ворогів не годилися. Адже проти них авіаносець не пошлеш і багато грошей у Конгресу не запросиш. Військовий бюджет треба було рятувати. І Буш звинуватив Ірак у накопиченні зброї масового ураження, що було завідомо хибною інформацією. Це дозволило безпрецедентно підняти військові асигнування на 12% і почати військову операцію проти Іраку.

Наведемо позицію європейських інтелектуалів Ж. Дерріда та Ю. Габермаса:

«15 лютого 2003 року проти нападу [на Ірак] виступили маси демонстрантів у Лондоні та Римі, Мадриді та Барселоні, Берліні та Парижі… Як у всьому світі, так і в Європі безцеремонне порушення міжнародного права викликало гарячі суперечки про майбутнє світового порядку. Але найбільше нас вразили аргументи, які й породили протистояння.

І приклад США — свого роду дозвіл, тепер і іншим великим державам дозволено за нагоди так само безцеремонно порушувати заборони на застосування сили»5.

«Гегемоніальний лібералізм», який проповідували США, передбачав створення ліберальних держав і ліберального ринку під патронатом наддержави.

«Згідно з такою конструкцією, — пише Габермас, — “стан миру” забезпечується не правом, а імперською владою, силою…

Однак “модель однополярного світу, побудована на асиметричному розподілі політичної влади, не враховує того, що світове суспільство децентроване не лише економічно, тому безліччю складних процесів, які в ньому відбуваються, більше не можна керувати з одного центру. Конфлікти між культурами та світовими релігіями так само мало можна погасити, вдаючись виключно до військових засобів, як кризи на світових ринках — виключно політичними засобами»6.

Незважаючи на прагнення США тримати під контролем увесь світ, після кризи 2008—2009 рр. у геополітиці почалися тектонічні зсуви. Розглянемо потенційні центри сили, здатні зруйнувати гегемонію США і привести до створення нової світової конфігурації.

Японія

Ця країна в системі світового контролю Бжезінського є регіональним лідером. Японія має потужну економіку, витончену культуру та інноваційність. Проте конкурентом США вона стати не здатна в принципі. У геополітичному відношенні вона, за висловом Гантінгтона, «дуже слабка країна». У неї низький рівень енергетичної та продовольчої безпеки, замість армії — Сили самооборони та васальна залежність від фінансової (долара) та військової системи США. Крім того, в силу своєї елітарної культури вона не здатна генерувати глобальні соціальні ідеї.

Індія

Це країна з великим потенціалом і стійкими темпами зростання. Вона має великі людські та природні ресурси. Індія подарувала людству друге після колеса глобальне відкриття — винайшла на початку нашої ери «0»! Відстала Європа почала освоювати цей винахід лише наприкінці XVII ст. Не дивно, що індійські програмісти у світових лідерах. У Холодній війні Індія ініціювала рух неприєднання (Non-Alignment Movement). Вона успішно розвиває військові сили, ведучи спільні розробки з Росією та США. Хоча фінансова залежність від долара та пережитки кастової системи не дозволяють їй конкурувати зі США, але вона стає важливим геополітичним Актором, через якого Росія розриває петлю Анаконди.

ЄС

ЄС має потужний економічний потенціал, передову науку та інноваційні технології. Стара Європа креативна в генеруванні глобальних соціальних ідей (лібералізм, комунізм, консерватизм, соціал-демократія), але перебуває в повній васальній залежності від США.

За словами Бжезінського, Європа залишається «військовим протекторатом США», які контролюють її мережею військових баз і через країни-лімітрофи (див. вище). Збройні сили Німеччини, Франції та інших країн правлять у НАТО лише доповненням армії США. Spiegel зазначав 2014 р., що з 406 бойових машин піхоти «Marder» на ходу виявилися лише 280, зі 180 бронетранспортерів «Boxer» — 70, з 89 винищувачів «Eurofighter Tornado» лише 38 перебували в робочому стані, зі 109 «Eurofighter Typhoon» — 42. Під час маневрів Noble Ledger сил швидкого реагування НАТО в Норвегії військовослужбовці танкового батальйону 371 використовували держаки від мітел як муляж стволів кулемета.

Більш-менш боєздатні війська Франції здатні проводити самостійні операції лише проти країн рівня Малі. Без армії США брюссельське НАТО — типова надбюрократична структура, нездатна вирішувати тактичні та стратегічні питання, що показали події в Югославії. Автор під час перебування в НАТО 2000 р. так і не зрозумів, як може діяти армія на принципі консенсусу 28 країн із багатомісячними затвердженнями рішень? І відтоді для ЄС виявилася непідйомною проблемою створити корпус швидкого реагування в кількості 60 тис. осіб.

У фінансовій сфері євро залежить від долара та є його похідною. Єврозона — виключно валютний, а не податково-бюджетний союз, тому держави-члени можуть порушувати й порушують угоди щодо кредитно-грошової політики, що викликає структурні перекоси й кризи, які неминуче призведуть до розпаду ЄС або кардинального реформування.

Не менш провальною в Європі була політика мультикультуралізму, на відміну від США, де емігранти легко інтегруються в соціум. Мігранти в ЄС навіть у третьому поколінні утримуються на соціальній дистанції. Тому вони створюють свої анклави, і остання масова міграція різко загострила суперечності всередині ЄС. Також у Європі посилюються сепаратистські рухи.

Про структурні проблеми ЄС автор ще 2002 р. писав у книзі «Глобалізація. Семіотичні підходи» (с. 310—312). У цих прогнозах не потрібно бути бабою Вангою. Докладний аналіз проблем ЄС у своїй книзі дала Тетчер. Фактично вона назвала ЄС реінкарнацією СРСР-2. Адже Ленін створював СРСР на основі ідей Сполучених Штатів Європи (СШЄ), що обговорювалися на той час. Ось характерні висновки Тетчер:

«…Сполучені Штати спиралися з самого початку на спільну мову, культуру й цінності, Європа ж не може похвалитися ні тим, ні іншим, ні третім.

…“Європа” — результат планів. За своєю суттю вона — класична утопія, монумент марнославству інтелектуалів, програма, приречена на провал, — не ясні лише масштаби остаточної шкоди.

Неєвропейським країнам, і насамперед Америці, залишається лише по можливості пом’якшити ту шкоду, яку несе з собою нова Європа, а потім, коли божевілля мине, — а так і буде через відсутність спільного інтересу, — допомогти зібрати уламки»7.

Свого часу Валері Жискар д’Естен попереджав, що безмежне розширення означатиме «кінець Європейського Союзу». Десакралізація культурних християнських кодів розчищає місце для ісламізації Європи. У мережі вже з’явилися такі поняття, як Французький халіфат і Німецький султанат. Засновник компанії Stratfor Джордж Фрідман в інтерв’ю порталу EurActiv заявив8, що проєкт ЄС не вдався, і ця невдача чітко проявилася в питанні міграції, коли всього 0,5% переселенців викликали таку кризу. Урядові установи в ЄС стали схожими на музеї — їх відвідують, але дедалі менше звертають на них уваги. «Кому правила не підходять, просто можуть порушити їх — без жодних наслідків». На його думку, ЄС не розпадеться, а щасливо потоне у своїй марності. А Польщу та Угорщину Фрідман взагалі назвав фашистськими державами (fascist states), адже вони, по суті, зсередини руйнують ліберальну Європу. Проблема ЄС полягає в тому, що він так і не виробив стратегію свого розвитку. Бездумною політикою прийняття все нових різношерстих членів не було враховано закон природи, коли важкі ядра та складні органічні елементи неминуче розпадаються на легші стійкі елементи. Повторюється помилка СРСР, який надміру нахапався республік, що й запустило відцентрові процеси.

Голосування Brexit лише формалізувало проблему. Для ліберальної Британії брюссельська бюрократія є головним цивілізаційним ворогом, з яким вона не могла впоратися. Та й не дивно, якщо брюссельські чиновники створили власний непідконтрольний населенню світ, де вони вирішували, якої форми мають бути сільнички в італійських ресторанах, але не могли запропонувати рішень щодо підвищення зайнятості населення, міграційної кризи та зростання конкурентоспроможності. Згідно з результатами опитування, нещодавно проведеного центром Pew, у 10 країнах-членах Євросоюзу кожен другий мешканець ставиться до союзу негативно. У середньому 42% опитаних хочуть, щоб усі повноваження були повернуті національним урядам, і лише 19% вважають, що Євросоюзу потрібно передати ще більше повноважень. Сьогодні у Франції ідея Євросоюзу знаходить ще меншу підтримку, ніж у Великій Британії9.

Британія вкрай вчасно в дусі заповітів Тетчер почала процес дистанціювання від євросоюзівського болота. І виходить на найвдалішу геополітичну позицію в турбулентності, що розпочалася, з перебудови світового порядку. Нагадаємо, Британія завжди залишалася неперевершеним лідером у геополітичних новаціях.

Можливо, Стару Європу може врятувати проєкт СШЄ, якщо вона позбудеться нав’язаних їй країн-лімітрофів Нової Європи та спиратиметься на історичне коріння імперії Карла Великого.

Імперія Карла Великого (Франкська імперія), з Historical Atlas by William R. Shepherd (Shepherd, William. Historical Atlas. – New York: Henry Holt and Company, 1911)

Китай

Китай в економічному відношенні наздогнав США, проте помітно відстає від них у сфері інновацій, фінансах, конкурентності та наявності глобальних соціальних ідей. У Китаї відстала політична структура та досить зарегульована економіка. Попри наявність валютного резерву в $3,3 трлн, Китай сильно залежить від доларової системи США. Для її зменшення він перейшов на національні валюти в двосторонній торгівлі з низкою ключових країн — Японією, Росією, Індією, Бразилією, Південною Кореєю, Саудівською Аравією, ОАЕ. Китай створює мережу структурних банків як альтернативу підконтрольним США МВФ і СБ. Серед них Азійський банк (AIIB), банки БРІКС і ШОС. Перегляд квот у МВФ дозволить із 2016 р. країнам БРІКС блокувати рішення МВФ. Проте ці заходи можна розглядати як початок тривалого шляху, на якому США не залишатимуться безучасним спостерігачем свого витіснення зі сфери світового валютного регулювання.

США також оточили Китай «петлею Анаконди», на що Китай відповів стратегією «Нитка перлів», націленою на захист своїх нафтових потоків і утвердження себе як глобальної морської держави з присутністю від Індійського океану до Середземного моря через «Новий Суецький канал» (відкритий 2015). У світлі цієї стратегії в Середземному морі пройшли російсько-китайські військові навчання (2015).

Китай отримав у концесію на п’ятдесят років будівництво Нікарагуанського каналу, в якому бере участь і Росія. Цей канал підірве монополію США на контроль руху суден між океанами через Панамський канал.

Китай у військовій сфері досяг помітного прогресу за низкою напрямів — від космічної зброї до гіперзвукових ракет і кіберзброї. Гіперзвуковий апарат WU-14 здатен прориватися крізь систему ПРО США та завдавати ядерного удару по обраній цілі.

Сі Цзіньпін під час переговорів з Обамою (2013) запропонував Вашингтону розділити Тихий океан на дві сфери впливу, що помітно не сподобалося США. Проте Китай методично бере під контроль Південно-Китайське море й будує там штучні острови для створення військової бази. Успішне розроблення стратегії A2/AD (anti-access/area-denial, зона закритого доступу) дозволяє Китаю блокувати доступ до Південно-Китайського моря. На острови Спратлі та Парасельські в цьому морі претендують інші країни, і Обама у відповідь створив коаліцію з Японії, Південної Кореї, Філіппін, Малайзії, В’єтнаму та Індонезії.

Ще одна стратегія, яка розриває «петлю Анаконди» та концепцію Маккіндера, втілена в проєкті «Один пояс — один шлях» щодо доступу Китаю залізницями через Центральну Азію до Західної Європи. Це нова версія «Шовкового шляху XXI століття» зі створення торговельно-економічного простору Китай — ЄС, який належить здійснити поза контролем США.

Заплановані залізниці Китаю в рамках проєкту «Один пояс — один шлях»

Нагадаємо, у рамках цієї стратегії Янукович домовлявся в Пекіні про відгалуження залізниці через Керченську протоку з будівництвом великого ХАБу й морського порту ($6 млрд) між Севастополем і Євпаторією для торгівлі з Південною Європою.

Росія

У Росії величезні ресурси, сильна армія, але слабка фінансова та інноваційна системи. І найбільша проблема — відстала соціальна система, характерна для епохи модерну, але неконкурентна в постмодерні. Проте саме Росія очолила боротьбу з однополярною моделлю світу. У нас вважається найвищим патріотизмом смакувати розпад Росії (типовий рімейк 1998) і поганим тоном прогнозувати ймовірний розпад ЄС, а вже сценарії зміцнення Росії, створення союзу Німеччина — Росія, США — Росія — споріднені зраді. Хоча такий підхід докорінно суперечить ідеї стратегічного планування та не має нічого спільного з Realpolitik і формуванням власних стратегічних інтересів. А звідси випливає і провальна зовнішня політика, і перетворення України із суб’єкта на об’єкт світової політики.

Примітно, що «розірвана на шматки економіка Росії»10, міжнародні санкції та триразове падіння цін на нафту проявилися 2015 р. у скороченні ВВП РФ лише на 3,8% (2014 — зростання на 0,6%). Санкції відіграють для Росії позитивну(!) роль, і частка експорту сировинних товарів у ВВП 2014 р. знизилася до 12,8%, а технологічна продукція перевищила 52%. Росія успішно конкурує зі США у сфері атомної енергетики, військової техніки, авіації та космонавтики. У криголамному флоті вона безперечний світовий лідер. Це дає їй значні переваги в Арктиці в умовах потепління клімату. Bloomberg відзначив різке зростання виробництва свинини в Росії, що викликало падіння цін у ЄС і США, й очікуваний вихід її на експорт. За виробництвом зерна Росія вийшла на перше місце у світі, потіснивши США, причому якість зерна в неї вища за американську. Дуже небезпечно тішити себе заявою сенатора Дж. Маккейна: «Росія — це бензоколонка, яка прикидається країною». За даними Стокгольмського інституту SIPRI російські виробники військової техніки 2014 р. збільшили обсяг продажів на 50%, а в США впали на 3%. Звісно, США стримують російську прудкість як фінансовими інструментами, так і «руками» України, заохочуючи розрив військових зв’язків із Росією тощо.

Десять найбільших експортерів зброї (фото: SIPRI) у 2000—2014 рр. Експорт США впродовж 2010—2014 рр. зріс на 23%, Росії — на 37%. Україна вилетіла з десятки 2015 р.

На цьому тлі постреволюційна Україна, в якій прийшли до влади обрані мудрим українським народом досвідчені й чесні керівники та, звісно ж, інтелігентні депутати, на диво не виглядає взірцем для наслідування (що підтвердили зростання корупції, елегантні кидки склянкою та удари ногою в голову). ЄС прочинив для України ринок, цивілізований світ виділив гранти та інвестиції, МВФ — дешеві кредити. Росія «позбавила» її збиткового й дотаційного (як заявляв прем’єр Яценюк) Криму. І що ж у результаті? — Падіння ВВП на 6,8% (2014) і 12% (2015), і це без урахування тимчасово окупованого Криму та зони АТО! Ці події розчарували Європу.

На жаль, Україна далека від Realpolitik і продовжує жити у світі міфів та ілюзій і вколисує себе швидким «розвалом Росії». По суті це відомий у психології Перенос на себе своїх фобій про розпад України та свого комплексу неповноцінності.

Після того як Путіну на Заході недвозначно дали зрозуміти, що двері до НАТО Росії зачинені й рівне партнерство з ним неможливе, він виступив у Мюнхені (2007) з програмною промовою, в якій заявив, що «для сучасного світу однополярна модель не лише неприйнятна, а й взагалі неможлива». Він поставив під сумнів право США нав’язувати свою волю іншим державам. У США оголосили промову Путіна початком «Холодної війни» та використали для зміцнення й розширення НАТО. Для ВПК США з’явився відмінний противник, під якого можна було збільшувати військовий бюджет, хоча Росію продовжували вважати «бензоколонкою». Проте Путін дивився на ці речі інакше. Він спрямував нафтові надприбутки на модернізацію озброєнь (загальна сума за 10 років сягнула $1 трлн). Тоді ж почалося помітне охолодження відносин Росія — Україна, а ціна на газ для України злетіла з $50 до $450.

Апогею конфлікт між Росією та ЄС/НАТО досяг 2013 р., коли Україна зібралася під тиском ЄС підписати Асоціацію. Меркель тут зробила стратегічний прорахунок. Вона вважала, що ЄС (в особі Німеччини) отримає необмежений доступ до дешевих сировинних ресурсів України, до якої будуть скидати надлишки застарілої технологічної продукції без мит, а Росія продовжуватиме дотувати Україну через безмитний доступ на свій ринок та інші преференції. Думку Росії Меркель відмовилася брати до уваги, вважаючи, що вона повозмущається розривом із Україною господарських зв’язків і вгамується в безсиллі, як у випадку із Сербією. Причому, на відміну від Польщі, це обійдеться ЄС задарма, адже Україні одразу дали зрозуміти, що членство в ЄС їй не світить, як і багатомільярдні дотації.

Кульбіт Януковича порушив ці райдужні плани. З позиції США та стратегії Маккіндера було очевидно, що Росія діяла агресивно й зібралася відновити геополітичну зону Хартленду у вигляді Євразійського союзу, втягнувши туди Україну. Тому, сприяючи українській революції, вони зривали плани зі створення Хартленду, а включення України під свій контроль замикало лінію Маккіндера. І навіть військові навчання НАТО назвали «Анаконда-16»!

З позиції Росії, навпаки, агресивно діяли США, стягуючи петлю Анаконди, яку слід було розірвати будь-якою ціною! Ось так геополітика початку XX ст. озвалася людськими жертвами через 100 років. Україна, перебуваючи на стику цивілізацій у своїй безтурботній міфології, дивилася на це крізь рожеві окуляри, думаючи, що сильні світу дбають про неї як про прабатьківщину світової цивілізації.

Перший контрудар за сценарієм Маккіндера Росія завдала, організувавши контрреволюцію в Криму. Анексія Криму заощадила їй величезні ресурси. Адже лише переведення Севастопольської бази до Новоросійська обійшлося б у $40 млрд. Але стратегічне значення її було б мізерним. Фактично, за Маккіндером, Росія втратила б Чорне море. Крим — «непотопний авіаносець» — забезпечує їй домінування в Чорному морі та контроль Босфору, а засоби радіоелектронної розвідки (РЕБ) і ракети «Калібр» покривають Близький Схід і більшу частину Європи (див. мал.). Також нагадаємо про роль Криму в китайському «Шовковому шляху».

Зона покриття ракетами «Калібр» і засобами РЕБ із Чорного та Каспійського морів

Другим контрударом по стратегії Маккіндера з економіки України вибивався Донбас, який забезпечував країну валютою (який у нас через непорозуміння вважають збитковим, і нечуване діло — війна йде за те, кому утримувати збитковий Донбас). Таким чином, нездатна до економічної самостійності Україна опинилася на утриманні ЄС і США. А з урахуванням української анархії та корупції Америка й ЄС замість добування надприбутку змушені витрачати до $10 млрд на рік на підтримку життєдіяльності корупційної України. Віцепрезидент США Джо Байден сумно заявив, що спілкується з українським президентом частіше, ніж зі своєю дружиною. За даними звітів офісу Байдена, починаючи з 2014 р. Байден 40 разів говорив телефоном із Порошенком і 16 разів із Яценюком, чотири рази відвідав Київ і кілька разів зустрічався з Порошенком і Яценюком у Вашингтоні та Європі. Про загрозу провалу українського проєкту пишуть впливові американські й британські ресурси11.

Цей провал в Україні для США як світового лідера матиме набагато негативніші наслідки, ніж їхні провали в Афганістані, Іраку, Лівії та Сирії.

Проте найвідчутніший удар по стратегії Маккіндера було завдано Росією в Сирії. Питання полягало не просто в божевільному бажанні врятувати Асада (навряд чи потрібного Росії) та зберегти для показухи бази в Латакії та Тартусі, а також продемонструвати силу й можливості своїх Військово-космічних сил (ВКС) і випробувати нові зразки зброї. Росія отримала в Сирії незмірно більше. Вона поставила під контроль 1) нафтогазові потоки з боку сунітських країн на чолі з Саудівською Аравією до Середземного моря та ЄС; 2) газопровід із Катару до Туреччини; 3) з курдського Кіркука в Ізраїль та ін. Через Абхазію та Грузію Росія може контролювати потоки з Азербайджану до Туреччини, що ставить енергетику Туреччини під повний контроль. Також через свою базу в Сирії Росія може контролювати безпеку Нового Суецького каналу (див. Китай) і бази Британії на Кіпрі (див. мапу).

Контроль Росією нафтогазових і торговельних потоків на Близькому Сході, Суецького каналу та Британських баз на Кіпрі

Росія не лише з малими витратами стала ключовим гравцем на Близькому Сході, потіснивши США, а й, сформувавши зону «A2/AD», закрила Сирію для Туреччини та отримала можливість вивчати трекінг і характеристики американської та європейської військової авіації. Також Росія зруйнувала плани Ердогана відтворити Османську імперію. Нагадаємо читачеві, що саме наш видатний земляк граф О. О. Безбородько в 1770-х роках розробив «Грецький проєкт» — концепцію геополітичної доктрини, яка ознаменувала кардинальний зсув у зовнішній політиці Російської імперії від стратегії «Північної системи». Вона мала на увазі знищення Османської імперії та передачу Константинополя Греції.

Оттоманська імперія 1920 р. Мапа з книжки Тараса Возняка «Геополітичні контексти війни в Україні»12

Збитий Туреччиною (членом НАТО) літак Су-24 розв’язав Путіну руки в силу відомого в США прецедентного права. Росія стала підтримувати турецьку Робітничу партію Курдистану (РПК), через територію якого проходять нафтопроводи. За всієї очевидності, сирійським курдам буде надано автономію, де буде створена база підтримки турецьких курдів. Зауважимо, у ставленні до курдів позиції Росії та США збігаються, як і щодо протидії експансіоністським планам Ердогана.

Мапа розселення курдів і потенційна держава Курдистан — могильник оттоманської імперії

У боротьбі з ісламськими фундаменталістами ІД Росію підтримують Індія та Китай. Річ у тім, що джихадистські бойовики з російської Чечні воюють в ІД спільно з джихадистами-уйгурами з китайської провінції Сіньцзян та індійського Кашміру. Уйгурські бойовики потрапляють до ІДІЛ через Туреччину, що викликає сильне роздратування Китаю. Китай також планує надати Асаду $30 млрд на післявоєнне відновлення Сирії.

Джордж Фрідман у згаданому інтерв’ю вважає, що Росія в Сирії надала Америці послугу (favour) у розв’язанні Близькосхідної проблеми. У зв’язку з Четвертою промисловою революцією нафта стала надлишковим товаром, і залежність США від Саудівської Аравії (СА) та Туреччини на Близькому Сході різко зменшилася. А ось значення прав людини різко зросло. Тому масові страти в СА і терор проти курдів у Туреччині не обмежаться просто засудженням США. Це вже не 1994 р., коли Клінтон заплющив очі на знищення 3000 курдських сіл у Туреччині. Активним учасником цього переформатування прагне стати й Китай, про що свідчить візит Сі Цзіньпіна до Саудівської Аравії, Єгипту та Ірану. Безсумнівно, належить масштабне переформатування політичної мапи Близького Сходу, і тут Росія стає для США радше не конкурентом, а важливим партнером.

На завершення зазначимо й четвертий контрудар по стратегії Маккіндера закрити Росії морський вихід, який не міг передбачити потепління клімату. Північний морський шлях (СМШ) Китай — Європа стає дедалі перспективнішим. У серпні 2013 р. перший китайський суховантаж «Юн Шен» досяг Роттердама, здійснивши перехід по СМШ на два тижні раніше, ніж через Суец. Росія має 40 криголамів (США — три застарілі) і повністю контролює Арктику. Більше того, потепління клімату створює загрозу для багатьох військово-морських баз США.

Північний морський шлях Китай — Європа, який освоює Росія

Проте значно важливіший вплив на геополітику справила Четверта промислова революція, коли нафта з дефіцитного ресурсу перетворилася на ресурс фантастично надлишковий.

Четверта промислова революція та боргова криза Китаю

Постіндустріальний світ входить у Четверту промислову революцію. Це й інтеграція «кіберфізичних систем» у виробничі процеси, які відбуватимуться без участі людини й адаптуватимуться під її потреби. Це й падіння ролі нафти — королеви XX століття. Сланцева революція, успіхи у видобутку важкої (бітумної) нафти, розвиток електромобілів і відновлюваних джерел енергії позбавили нафту її царської величі, що призведе до радикальної зміни геополітичних пріоритетів. Її ціна залежить від собівартості видобутку (від $4—5 у СА та Ірані, 6—16 у Росії, 16 — у Канаді, 17 — у Норвегії, до $32 у США)13, але навряд чи найближчими роками перевищить $60—70.

У цьому стратегічному питанні вражає наївна радість українців різкому падінню цін на нафту, що веде до тотальної кризи української сировинної та зернової економіки. Адже разом із падінням ціни на нафту падає ціна на всі сировинні товари та зерно — основні складові експортоорієнтованої економіки України.

На відміну від України в Росії розуміють проблему. Тут іде боротьба між лібералами на чолі з Кудріним, ВПК і місцевими олігархами за розподіл фінансів. Олігархи та ВПК думають — а раптом пронесе й не потрібно буде переходити від сировинної економіки до інноваційної. Ці проблеми обговорюються на вищому рівні. І запас міцності в Росії — вражаючий — держборг лише 15,5% від ВВП (в Україні — під 90%, в ЄС під 100%). Більше того, у свіжому рейтингу Bloomberg найінноваційніших економік світу Росія посіла 12 місце (США — 8-е), а Україна — лише 41 місце!14 За цих умов Росія виставляє на міжнародні торги ласі шматки державної власності. Мета одна — допустити західний капітал, але під російським суверенним контролем. Оскільки фронтальна атака на Росію провалилася, Захід готовий іти на компроміс, оскільки йому вкрай необхідно запустити світову економіку, інакше доларова піраміда рухне.

За всієї очевидності, перемогу в США здобуде Трамп, що прискорить геополітичне переформатування. Трамп не належить до традиційного американського політичного істеблішменту, тому для нього всмоктані з дитинства істеблішментом ідеї Маккіндера нічого не означають. Він керується фундаментальним принципом ліберальної економіки — максимізацією прибутку. Тому він здатен переглянути погляди на збитковість НАТО та високу ціну для США утримання безпеки ЄС. Він не відмовиться від американської архітектури світового порядку, але цілком здатен піти на її реконструкцію. Адже концепція Маккіндера віджила своє й не відповідає Zeitgeist (Духу часу). Для цього треба не так уже й багато — виявляти повагу до нових регіональних акторів — Китаю, Індії, Росії, Індонезії, Ірану та Бразилії й надати їм право голосу при ухваленні ключових рішень у рамках нової архітектури.

Безсумнівною загрозою є й ісламський тероризм, і падіння рівня життя розвинених країн. 40-річний період благоденства в США закінчився і після 2000 р. різко стала зростати нерівність15. Американська молодь уже більше думає не про самореалізацію, а про виживання. У США знову прискорилися процеси розшарування населення і — нечуване діло — набирають популярності соціалістичні ідеї. Тому США першими зацікавлені в геополітичному переформатуванні та перезапуску економіки. Раніше цьому слугували світові війни, які обнуляли фінансові навіси й диспропорції. Очевидно, що зараз війни між США і Росією не буде, оскільки вони історично були або союзниками, або з’ясовували стосунки лише на території третіх країн (Корея, В’єтнам, Україна).

Інший глобальний виклик — боргова криза Китаю та помітне охолодження китайської економіки. Сумарний державний борг КНР зріс до 231% від ВВП. Золотовалютні резерви з $4 трлн знизилися до 3,3 трлн. За вісім місяців 2015 р. відтік капіталу становив $500 млрд. Інвестиційний бум виявився неефективним — у Китаї утворилися міста-привиди з 65 мільйонами незаселених квартир! Обвал у січні найважливіших біржових індексів Китаю потягнув за собою обвал ключових індексів США (індекс Доу-Джонса впав на 2000!), що стало неприємною несподіванкою для американських експертів. Вони не думали, що американська економіка так тісно пов’язана з китайською. Виникла небезпека широкої кризової смуги — Китай — Росія — Близький Схід — ЄС (де під загрозою боргової кризи перебувають Греція та Італія). Для США важлива не сама криза в якійсь частині світової економіки, а загроза захоплення кризою всієї світової економіки, за яку вони несуть фактично єдиновладну відповідальність.

Ця загроза боргової кризи посилюється експансіоністською політикою Китаю. Тому пріоритети США змінилися. Фрідман у згаданому інтерв’ю сказав, що «США не конфліктуватимуть із Росією через Україну». Він також вважає, що Росія має мати свою буферну зону, до якої входить Україна. І ця зона залишається «фундаментальним питанням національної безпеки» Росії. Україна опинилася реперною точкою нового економічного й технологічного виклику від Китаю до ЄС. У цьому відношенні символічний багатогодинний «мозковий штурм» помічниці держсекретаря В. Нуланд і помічника президента РФ В. Суркова. Примітно, що Нуланд активно допомагала українській революції, а Сурков активно допомагав контрреволюції. І ось ці вчорашні непримиренні противники сьогодні вирішують долю України.

Україна в системі геополітики

Завершуючи декалогію про боротьбу в Україні архаїки та модерну, ми логічно ставимо запитання: «Як Україна відповідає на виклики часу?» — Та ніяк. Україна пліткує про третій майдан, нові вибори, перемогу над Росією, а загалом усі думки спрямовані на те, як зробити так, щоб нічого не змінювалося, а вареники самі стрибали в рот. Відсутність геополітичних розробок характерна для відсталих аграрних країн, які живуть у циклічному часі та міфологічному просторі. Проте, якщо ми не хочемо «ледь жевріти», а вийти на конкурентні відносини з розвинутими країнами, нам доведеться зайнятися стратегією.

На жаль, сьогодні Україна відпрацьовує ущербну стратегію, закладену в її назві — «україна» — прикордоння зокрема — прикордоння між трьома цивілізаціями. За такої стратегії ми можемо бути лише відстійником більш розвинених цивілізацій і приречені на животіння, роль європейського звалища відходів або на поділ між трьома цивілізаціями.

Нам необхідно радикально переглянути свою геополітику й перейти на формування України як ключового ХАБу між ЄС, Північною Європою, Росією та Близьким Сходом. Для цього нам потрібно кардинально перебудувати свою внутрішню політику та соціальні відносини в дусі постмодерну. Цей шлях важкий, оскільки архаїка в Україні вельми сильна. Але й поза Україною ми зустрінемо жорстку конкуренцію, насамперед з боку Польщі, яка відпрацьовує свою стратегію «від моря до моря» (Polska od morza do morza), під вивіскою Балто-чорноморського союзу й технічно підминає під себе Україну.

Питанням стратегії переходу України з аграрного суспільства до постмодерну, створенню сучасної конкурентної держави, міжцивілізаційної Держави-ХАБу ми й присвятимо наступну декалогію.

1 Хомський Ноам. Вибране — С. 366.

2 Сондерс Ф. С. ЦРУ та світ мистецтв. Культурний фронт холодної війни. — М.: Кучково поле, 2013. — С. 26.

3 Хомський Ноам. Як влаштований світ. — М.: ACT, 2014. — C. 12-13.

4 Збігнєв Бжезінський. Велика шахівниця. — C. 236.

5 Габермас Ю. Розколотий Захід. — М.: «Весь Мир», 2008. — С. 40, 41, 55. Виділено мною — С.У.

6 Там само. — С. 175-176.

7 Маргарет Тетчер. Мистецтво управління державою. Стратегія для світу, що змінюється. — М.: Альпіна Паблішер, 2003. — С. 390.

9 http://www.bloomberg.com/view/articles/2016-06-24/britain—leaving—eu...

10 Зі послання Обами конгресу 21 січня 2015.

11 http://www.bloombergview.com/articles/2015-11-06/unreformed—ukraine—...

http://www.reuters.com/article/us—ukraine—crisis—politics—idUSKB...

12 http://www.ji.lviv.ua/ji—library/Vozniak/Geopolitychni%20konteksty%20v...