Якою буде політична карта світу через 10 років?

Нові теракти в Європі. Спроба державного перевороту в Туреччині. Нове загострення в Казахстані. Стрілянина в Мюнхені... Світ не стає спокійнішим. Світ рухається до радикальних змін — і в останні місяці цей рух явно прискорився. Експерти з різних країн прогнозують, до чого може призвести нинішній сплеск радикалізму і якою буде політична карта через 10 років

Розмови про те, що ми опинилися на порозі нового світопорядку, ведуться вже давно. З цього приводу висловилися багато фахівців — і перспектива вимальовується, треба сказати, не найрадіснішою. Ми спробували скласти з численних прогнозів загальну картину майбутнього світу.

Справи ІДІЛ ідуть дедалі гірше, і розгром цього угруповання вже не здається таким нереальним, як рік тому. Але зараз дедалі більше експертів ставлять питання: а що буде після розгрому ІДІЛ? Приклад Іраку й Афганістану показує, який хаос іноді приносить перемога «прогресивних сил». Ось лише два застереження на цю тему від американських знавців питання.

Колишній аналітик ЦРУ Пол Піллар: «Військове втручання США небажане — навіть якщо б таке рішення прискорило загибель ІДІЛ, воно лише загострило б деякі більш фундаментальні проблеми. Військові перемоги на землі, як зазначив губернатор однієї іракської провінції, не становлять поліпшення ситуації з міжнародною безпекою, оскільки ІДІЛ є лише симптомом».

Американський журналіст Томас Фрідман, триразовий лауреат Пулітцерівської премії, фахівець з Близького Сходу:

«Немає жодної згоди щодо того, як буде поділена влада в суннітських районах, які були захоплені ІДІЛ. Тому якщо ви дізнаєтеся, що ми знищили халіфа ІДІЛ Абу Бакра аль-Багдаді і зняли прапор ІДІЛ, що майорів над Мосулом, притримайте свої оплески».

Порядок і стабільність у регіоні забезпечувалися, поки при владі в країнах перебували авторитарні режими. Це виглядає не надто демократично, але це факт. Скрізь, де «сильна рука» зникала, починався розпад. А він у такому регіоні неминуче веде до війни. Головна проблема Близького Сходу — протистояння двох гілок ісламу, сунітів і шиїтів. Йому вже багато століть, накопичилися величезні взаємні рахунки, коли треба, градус претензій вміло підігрівають. Проблема в тому, що суннітські й шиїтські території розташовані не компактно, а «черезсмужжям».

І навіть лідери цих двох таборів — Саудівська Аравія та Іран — мають усередині себе чужорідні анклави, які можуть стати джерелом руйнівних тенденцій. Аналітики попереджають: якщо не буде знайдено якусь модель майбутнього устрою для цього регіону (а її поки й близько не видно) — може початися загальна війна сунітів проти шиїтів, де воюватимуть усі проти всіх, і закінчити це буде дуже складно.

Варіант «нового порядку» на Близькому Сході, який покладе край нинішньому хаосу, дехто на Заході бачить у відтворенні Великої Туреччини. Цю ідею кілька років тому почав просувати турецький президент Ердоган. «Нами рухає дух, що створив імперію османів. Ми маємо піти туди, де були наші предки», - це лише одна його заява тих часів. Відтоді він періодично повторює цю мантру.

Холоднокровні спостерігачі ставлять риторичне запитання: чи можна розраховувати на такого імпульсивного, непослідовного і непринципового політика, як Ердоган? Як зазначає президент Інституту східного партнерства в Єрусалимі рабин Авраам Шмулевич: «Ердоган почав з обіцянки домогтися ситуації «нуль проблем з усіма сусідами». Сьогодні її становище можна описати так: «сто відсотків проблем з усіма сусідами»».

Крім того, є ще один нюанс. Якщо до кінця слідувати риториці Ердогана, то турки мають повернутися і на Балкани, якими теж колись володіли. На це звертають увагу оглядачі Die Welt Борис Калноки та Чигдем Топрак: «Взагалі це досить дивне розуміння зовнішньої політики — не матеріальні інтереси, а вірність заповітам предків нібито має спрямувати турецькі прапори в усі ті країни, де століття тому майоріли турецькі прапори. У такому разі мова має йти також про Косово, Албанію, Боснію — аж до Угорщини. Не кажучи вже про ворота Відня».

Недавня спроба державного перевороту в Туреччині напевно призведе до посилення особистої влади Ердогана — принаймні до спроби посилення, у цьому сходиться більшість прогнозистів. Чи призведе це до реалізації плану «Нової Османської імперії»? За доброзичливого ставлення колег по НАТО на таку спробу така людина, як Ердоган, цілком може наважитися. Інше питання — чи буде йому до того?

У Туреччині наростають внутрішні проблеми, на останніх парламентських виборах партія Ердогана, хоч і взяла 41%, не змогла забезпечити собі абсолютної більшості. Це показує, окрім іншого, що його ідея відродження Великої Туреччини не користується повсюдною підтримкою. Ердогану доведеться найближчим часом активно маневрувати між зовнішніми гравцями — США, Європою, Росією, Саудівською Аравією. В який бік його винесе — один Аллах знає.

У найсміливіших своїх мріях Ердоган може простягати руку до краю «ісламської ойкумени» — до пострадянської Центральної Азії. Збоку вона здається перестиглим плодом, готовим упасти і вщент розбитися під тягарем своїх проблем. Ця перспектива зовсім не наперед визначена, хоча й стає дедалі ймовірнішою.

Старший співробітник програм Freedom House Нейт Шенкканн описує цю ймовірність так:

«Корумповані й авторитарні режими Середньої Азії зіткнулися із цунамі проблем, здатних призвести до перетворення регіону. Економіка цих країн опинилася на межі краху через економічну кризу в Росії та глобальне падіння цін на сировину, причому найгірше ще попереду. У 2016 році економіка середньоазійських країн досягне дна і позбавить режими останніх залишків довіри. За таких умов будь-яка несподівана подія — смерть лідера чи жорстоке придушення акції протесту — загрожує перерости в масштабні безлади. Отже, можливість колапсу однієї чи кількох країн Середньої Азії несподівано стала набагато реальнішою, ніж будь-коли в недавній історії».

Імовірність такого колапсу суттєво зросте після відходу США з Афганістану, що вже не за горами. Для ісламістських угруповань це стане сигналом для проникнення в Центральну Азію, де від них очікують усіляких дій — аж до створення халіфату з опорою на район Ферганської долини. Чи дійде до цього — чи, може, країни регіону впадуть у стан повільного розпаду, покаже час. У будь-якому разі, вважає казахський політолог Марат Шибутов, час «великої гри» в Центральній Азії закінчився. Америка залишає це поле, Росії зараз не до того. Китай продовжуватиме політику «повзучого проникнення» в ці країни (територією яких він частково володів багато століть тому) — але важко сказати, чим це все закінчиться, бо перспективи самого Китаю не такі райдужні.

Китайська банківська криза минулого року вразила весь світ. Тоді здавалося, що з юанем руйнується вся світова фінансова система. Нічого подібного ще не сталося. Але експерти попереджають: нічого ще й не закінчилося, на Китай чекає справжнє випробування, співмірне за силою з американською «Великою депресією» 30-х років минулого століття.

Американський дослідник Гордон Чан, автор книги «Наближається колапс Китаю», пише: «На папері все виглядає добре, військова міць розвивається, економіка рухається вперед, але насправді, однак, Серединне королівство, як воно колись себе називало, є паперовим тигром. Досить зазирнути під поверхню, щоб побачити слабкий Китай, такий, що перебуває в довгостроковому падінні і навіть на межі колапсу. Симптоми гниття видно скрізь».

Інший експерт зі США Джордж Фрідман, шеф аналітичної компанії Stratfor, ще більш песимістичний — він передбачає розпад Китаю на кілька фракцій: «Під тиском економічних проблем Китай розпадається за традиційними регіональними лініями, у той час як центральний уряд слабшатиме і стане менш сильним. Традиційно це кращий сценарій для Китаю, внаслідок якого отримають вигоду заможні класи, а також іноземні інвестори. Це приведе Китай до становища, що існувало до Мао, з регіональним суперництвом і, можливо, навіть конфліктами з центральним урядом, що бореться за контроль». Фрідман упевнений: як велика держава Китай помре ще до кінця 2020-х.

Апокаліптичними картинами прогнози майбутнього Китаю не вичерпуються. Багато хто вважає, що країна з таким людським і організаційним потенціалом переживе чорні дні й повернеться до прогресу. Але найближчий час обіцяє країні мало приємного. І третій світ, фінансовим стовпом якого останніми роками виступав Китай, має звикати до інших точок опори.

Питання «Що буде з Росією через 10 років?» для будь-якого аналітика впирається в питання «Скільки ще проживе Путін?». Нинішній режим, збудований російським лідером, навряд чи впаде сам собою. Складно уявити собі ситуацію, коли за живого Путіна в Росії станеться революція. Колись Талейран казав: «У політиці можливе все» — і все ж є речі майже неймовірні.

Але навіть якщо смерть Путіна станеться завтра, — хіба це обов’язково призведе до появи нової Росії? Хіба не зможе нинішня еліта висунути нового главу країни — того ж Дмитра Медведєва (якого, як показують недавні соцопитування, готові бачити президентом 30% населення)? Чи зовсім іншу, невідому людину, яку народ із радістю прийме, як прийняв свого часу самого Путіна? Аспірантка Колумбійського університету Марина Снегова у своїй колонці для The Washington Post доводить, що перехід влади в Росії не буде кривавим — нічого подібного до сирійського варіанту: «Якщо піде Путін, більшість представників російської еліти або збережуть становище, просто запропонувавши свої послуги наступному лідеру, або незначно збідніють».

Проте є досить великий прошарок експертів, що передбачають нову російську революцію. Такий, наприклад, Джон Ллойд, редактор Financial Times. Виходячи з того, що економічні проблеми Кремля наростатимуть, він робить висновок: «У Росії протести найчастіше спалахують після кількох років економічної нестабільності: хвиля протестів 2011-го прокотилася через три роки після різкого падіння через світову кризу 2008-го. Протестний рух може підняти в лідери людей із сильнішої та агресивнішої націоналістичної групи або ж тих, хто бачить у смерті путінізму можливість націлити велику і таку, що потребує відродження, країну на нові відносини з Європою».

Російська революція буде реальнішою, якщо над цим проектом почне системно працювати Америка — що з приходом до влади Гілларі Клінтон стає ймовірнішим, ніж за Обами. До чого це може призвести? Якщо й не до повного розвалу Росії, то до виділення з її складу якихось частин. Одну з таких можливостей описує відомий письменник Борис Акунін: «Звісно, буде проблема з Кадировим, який, користуючись привілейованим становищем, дуже зміцнів у своїй вотчині. Цей-то, судячи з його нинішньої активності, уже вовсю готується до життя після Путіна. І, мабуть, Чечнею обмежуватися не має наміру — схоже, що метить у лідери всього Північного Кавказу. Як вам перспектива феодально-шаріатської держави біля південних кордонів? Мені — не дуже».

Передбачення смерті Шенгену та кризи єдиної Європи стають уже якоюсь модою. І хоча в історії нічого не наперед визначено, події чітко рухаються в бік такої перспективи.

«Тепер катастрофічний сценарій, якого боялися багато хто, матеріалізувався, роблячи розпад ЄС практично незворотним», — написав після Брекситу знаменитий міжнародний фінансист Джордж Сорос, який іноді дає разюче точні прогнози. Справа, зрозуміло, не лише у Британії — Євросоюз зазнає тиску не лише зсередини, а й ззовні, а продовження війни на Близькому Сході цей тиск нарощуватиме в геометричній прогресії. Європа поки просто не знає, як чинити з хвилею мігрантів з арабського світу та Африки. Як реагувати? Та й чи можна щось робити?

«Складне питання. Якщо потакати мусульманам, наприклад заборонити малювати карикатури, ісламісти вирішать, що перемагають, і ще дужче збудяться. Якщо не дозволяти будувати мінарети, постане справедливе питання: хіба в мусульман немає права мати свої храми? Толерантність виховується поколіннями, і ми не встигаємо за змінами. Якщо раніше в Європі було 15 млн мусульман, то тепер понад 40 млн, і їхня кількість зростає. Тут у кожного своя правда», — каже експерт московського Центру Карнегі Олексій Малашенко.

За своїм людським матеріалом Європа змінюється радикально і стрімко. Один німецький журналіст наводить такий приклад. В окремо взятому німецькому селищі Сумте у східній частині Німеччини вже показано сценарій майбутнього Європи. Крихітне німецьке село, в якому проживає 102 людини, прийме 750 біженців. Тобто захоплення селища відбулося за 7-кратної переваги противника над місцевими жителями. Буквально на очах руйнується старий порядок. Наприклад, величезний потік біженців призвів до того, що мусульмани стали другою за чисельністю релігійною групою у Фінляндії, потіснивши тим самим представників традиційної православної релігійної громади. Мусульмани у Фінляндії тепер посідають друге місце після лютеран.

Незворотність розпаду ЄС, у якій так не сумнівається Сорос, може мати різні конкретні наслідки. Або утворяться два ЄС, великий (Франція, Німеччина, Італія) і малий (Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина). Або повна смерть і повернення до практики національних країн. Або — марш сепаратистів з відокремленням таких традиційно непримиренних регіонів, як Каталонія, Країна Басків, Валлонія, Баварія... Зараз, після Брекситу, все здається можливим.

Лідер британських «системних націоналістів» Найджел Фарадж на початку літа так описував своє бачення розвитку ситуації: «19 червня мером Рима стане кандидат від Руху 5 зірок, який змінить Італію. 23 червня Велика Британія залишить ЄС і змінить Європу. Ми запустимо ефект доміно. Після нас інші північноєвропейські країни, починаючи з Данії, теж почнуть відколюватися. ЄС стоїть на порозі розпаду на кілька шматків».

Той самий Сорос вважає, що в довгостроковій перспективі Велика Британія виграє від виходу з ЄС, хоча спочатку доведеться важкувато. Але ось питання — чи збережеться сама Велика Британія?

Упродовж останніх двох років неймовірно активізувалися всі, хто втомився жити під одним дахом. З одного боку, це прихильники відокремлення Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії (крайнім ступенем вираження цієї тенденції став торішній референдум про незалежність Шотландії). З другого, в самій Англії дедалі голосніше лунають голоси тих, хто вважає, що потрібно виділитися першими, щоб позбутися вічного шантажу

«молодших братів», які, погрожуючи виходом із Великої Британії, намагаються урвати собі якихось бонусів. Такі сепаратистські групи, як «Англійський радикальний альянс», «Одна Англія» та «Англійська національно-визвольна асоціація», говорять про це, не соромлячись.

Згаданий вище Найджел Фарадж розраховує завоювати парламент у 2020 році. Він і його люди представляють насамперед англійський сепаратизм, їхня позиція не близька шотландцям, валлійцям та ірландцям. Усі ці люди можуть і не дочекатися 2020 року — маючи грона історичних претензій до Лондона, вони можуть суто демократичним шляхом, особливо маючи приклад Брекситу, потягнутися на вихід. Шотландці вже заявили, що зроблять це. У Північній Ірландії лунають голоси прихильників ідеї «єдиної Ірландії без англійців». Торік тодішній прем’єр Девід Камерон попереджав: «Якщо Велика Британія розпадеться, то на віки». Кого зараз можуть зачепити ці слова?

7-10 липня серед англійців було проведено соцопитування, яке показало, що понад половина опитаних (53%) упевнені: Велика Британія розпадеться на складові протягом найближчих 10 років. Майже напевно це буде процес безкровний, чехословацького типу. Він може слугувати надихаючим прикладом для любителів регіональних автономій по всьому континенту. В одній із газетних передових цих днів майнув заголовок, який видається пророчим: «Брексит — це не лише кінець ЄС, це початок Європи, якої ви ще не бачили».

Мало хто вірить, що Дональд Трамп все-таки зможе перемогти Гілларі Клінтон на виборах президента США. Але рік тому мало хто вірив, що він зможе стати кандидатом у президенти від республіканців — а він переміг з величезним відривом. Не розуміючи, чого можна чекати від цього неформатного політика, багато хто починає зі страхом прикидати, куди він заведе Америку.

Більшість експертів упевнені, що навіть у разі його перемоги нічого страшного зі Сполученими Штатами не станеться. Ось як бачить ситуацію з-за кількох морів турецький оглядач Семіх Ідіз: «У розвинених демократіях є загальноприйняті правила. І концепція «обраний президент робить, що хоче» не працює. З цією метою 228 років тому в американській президентській системі були запроваджені конституційні механізми стримувань і противаг. Влада була розподілена між незалежними одна від одної законодавчими, виконавчими та судовими органами».

Колумніст The Washington Post Девід Ігнатіус розвіює побоювання тих, хто вважає Трампа небезпечним типом, здатним укинути Америку в криваву авантюру: «Дональд Трамп — зовсім не Гітлер і не Муссоліні. Трамп — американський Путін. Він обіцяє повернути країні велич, але не пропонує конкретного плану. Він використовує грубі вирази, щоб зійти за простого хлопця, проте насправді він — мільярдер. Він нарцис, який не може прожити без уваги ЗМІ. І, незважаючи на всі свої недоліки, він дуже популярний».

Тобто Америка навряд чи дасть Трампу зробити те, про що він говорить, навіть якщо він захоче (а він навряд чи серйозно цього хоче). Але суть в іншому. Спостерігачі звертають увагу на суспільний запит, який і породив Трампа як кандидата в президенти. Суть цього феномену — у глибокому розчаруванні народом США традиційними політиками. У житті Америки проявилося кілька серйозних негативних тенденцій (як в економіці, так і в соціальному житті), які не вирішуються десятиліттями, хто б не прийшов до влади.

Народ вірить, що Трамп принесе зміни, тому що він — не такий, як усі, він позасистемний політик (хоча й висувається від однієї з традиційних партій). При цьому часто висловлюються побоювання, що прихід до влади Трампа прискорить розкол Америки — не стільки через якісь його дії, скільки через реакцію суспільства на його прихід. «Багатьом зараз цього не видно, але Америка — як котел, що закипає. Пристрасті розжарені до краю, і будь-яка подія на кшталт стрілянини в Орландо може викликати непередбачувані руйнівні наслідки для країни», — пише колумніст Boston Globe.

І все-таки, які б проблеми не відчували США, саме цій країні належить сказати головне слово в світі, що стрімко змінюється. І, цілком імовірно, це слово вже сформульоване — адже більшість процесів, що відбуваються, саме Америкою й викликана.

У зв’язку з цим величезний резонанс викликало недавнє інтерв’ю колишнього радника президента США з національної безпеки, нині політолога Збігнєва Бжезінського німецькому журналу Der Spiegel. Ще раніше, говорячи про світовий порядок, що народжується, Бжезінський казав, що він «створюється проти Росії, коштом Росії та на уламках Росії». Імовірно, «уламки» слід сприймати фігурально — бо в інтерв’ю він не став міркувати про неминучість справжньої війни, навпаки, сказав, що шансів її мало і що в Путіна, швидше за все, вистачить розуму не робити надто ризикованих кроків. Але так чи інакше, Росію примушуватимуть до того, чого хоче Америка.

А чого вона хоче? У США багато всіляких політичних шкіл і течій. Є, наприклад, незгинні неоконсерватори, суть програми яких — «Америка понад усе» (у цю дудку, до речі, почасти дме й Трамп). Один із неоконсерваторів, Роберт Каган, висловився дуже відверто: «Сполучені Штати повинні націлюватися на те, щоб бути не лише світовим жандармом, а й законодавцем і суддею». Це передбачає зовсім інший світовий порядок, у якому не знадобляться міжнародні організації типу ООН. Є м’якші підходи, але будь-який американський політик, який бере на себе роль виразника інтересів нації, так чи інакше веде справу до домінування США у світі.

Не заради користі, зрозуміло — заради особливої місії, яка завжди подавалася як найвища мета американської зовнішньої політики, що чудово описав Генрі Кіссінджер у своїй товстій «Дипломатії» — торжества демократії як найкращого світоустрою в усьому світі. Але що буде з цим світом до 2025 року? Чи не зміниться він до невпізнання? Чи не підуть в історію нинішні кордони? Зараз у це слабо віриться. Приблизно так само, як на початку 1989 року не вірилося в розпад СРСР, у єдину Німеччину, у балканські війни. Але все це сталося, і дуже швидко. Зараз світ стоїть на порозі ще грандіозніших змін.