«Грушевський і порожнеча», або Хроніки українського безвладдя

Сьогодні на сайті явний перебір статей, що не мають відношення до лісу... але іноді їх читати корисно... М. П.

Українці на 25-му році незалежності не можуть сформувати владу, яка б працювала для них. Чому? Майже всю свою історію українці були нацією без держави. Відповідно і ставлення до влади в них було як до чужої. Така риса формувалася сотні років і перейшла у спадок від підлеглого становища в рамках тих імперій, у яких існував український етнос. Винятком не стала навіть епоха незалежності.

Про проблеми ставлення до влади, що існували в найяскравішому періоді будівництва першої республіки – 1917-1918 роках, писав у своїх мемуарах один з найяскравіших борців за незалежність Роман Бжеський. У Чернігові, який налічував на момент лютневої буржуазної революції 1917 року 40 тисяч осіб, було за підрахунками Бжеського лише 40 людей, які розуміли істинну природу російського імперіалізму.

Уже тоді він швидко перебудовувався після падіння царського правління з ідеї самодержавство-православ’я на концепт – всесвітня свобода без війни — у рамках свіжої імперської ідеї більшовизму.

Інші підневільні народи імперії – поляки та фіни, наприклад, розуміли, що царська імперська машина управління погана для них не через саме її існування, а через придушення їхнього розвитку на користь розвитку імперії. Українці ж у більшості своїй сприймали всю державну машину як безумовно шкідливу і тому таку, що підлягає знесенню. На цьому тлі і сталася поразка української революції, незважаючи на величезний її потенціал і слабкість нової більшовицької імперії, що зароджувалася на уламках самодержавства. Поляки та фіни отримали свої держави і цим уберегли себе від багатомільйонних жертв сталінського режиму, які зрештою понесли українці.

Часи змінилися, відповідно мало змінитися і ставлення до влади: від протистояння, сприйняття її як чужої субстанції чи заперечення її легітимності мав настати час «своєї» влади. Адже неприйняття державної машини як такої дуже небезпечне, оскільки може призвести до руйнування власних інститутів управління, а це прямий шлях до зовнішнього управління. Анархізм в усіх його проявах для бездержавних націй вигідний імперіям — він утримує їх від формування власних держструктур і не дозволяє самостійно керувати своїм життям.

Архетипи українських політиків сучасності в своїй основі знову-таки відповідають бездержавній нації.

Ми мали ефективне покоління політиків кінця 1980-х, які боролися за незалежність і здійснили анігіляцію тоталітарної влади в СРСР, тобто демонтували радянську владу, що узурпує національний розвиток. В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко та всі патріоти того часу змогли ціною самопожертви домогтися практично неможливого. Борці за незалежність — це були бульдозери, що зачистили поле. На їхньому місці мали з’явитися «будівельники» — творці нової держави. Але вони не прийшли. Їх просто не могло з’явитися. Зрештою віжки правління отримали радянські технократи та комерсанти.

Тому в нас усе зависло: маємо формально незалежну державу, але бездержавне населення. І відповідно бездержавних політиків на Олімпі.

Після короткого періоду демонтажу зовнішньої системи впливу та колоніального стану, вже в першій половині 1990-х фактично прийшла нова колоніальна влада. Бездержавні політики віддали економіку бездержавному олігархату, який і тоді, і зараз перебував під зовнішнім впливом.

Президентські хроніки

Справжню владу державної нації від бездержавної відрізняють дві складові – 1) спрямованість на вирішення проблем власного народу (і побудову ефективної державної машини, а не її анігіляцію), 2) ідеологія, що формує в народу бажання підтримувати державне будівництво. Третій елемент держвлади – висока кваліфікація — може бути притаманний і державній нації, і бездержавній. Але вона не може замінити перші дві характеристики.

Леонід Кравчук — політик перехідного типу, представник імперського радянського режиму, якого винесло нагору на хвилі розвалу СРСР. Перша характеристика, спрямованість на вирішення проблем власного народу, — йому не була притаманна. Він бездумно, без урахування зовнішніх чинників, відмовився від ядерної зброї, погодився на ваучерну приватизацію. Національна ідеологія для створення незалежної держави в його епоху була відсутня. Невисокою була також і кваліфікація державних управлінців, що працювали за лекалами західних догматиків ультраліберального напряму в економіці.

Леонід Кучма був мультивекторним. Він, як і Іван Мазепа, намагався загравати з усіма і пробував зіграти свою гру. Він мав амбіції збудувати незалежну державу, національна державна машина створювалася під його керівництвом, але він був залежний від зовнішнього впливу, а також від внутрішнього олігархічного, який він плекав, маючи при цьому й особисті корисливі мотиви. Державна влада двох термінів правління Кучми мала досить високу кваліфікацію, вона почала самостійно проявляти характеристики, притаманні державним націям. Але оскільки не було єдиного вектора руху, успіху вона мати не могла.

Віктор Ющенко – повністю залежний від зовнішніх чинників управлінець, який обрав один із векторів — західний. Незважаючи на те, що за 13 років були створені елементи незалежної державної машини, він повівся з нею як типовий анігілятор. Його правління — це сплав заперечення попередньої влади, зачистки її кваліфікованих кадрів через політичну неблагонадійність, і відсутність роботи зі створення ефективного державного управління, характерного для державних націй.

Віктор Янукович — типовий контраверсі, що включав обслуговування олігархату і російський вектор. Не дивно, що така влада не могла бути успішною, і була анігільована народом.

Петро Порошенко теж не зміг зробити владу «своєю» для людей — вона знову чужа. Причина в засиллі клептократії та відсутності спрямованості на захист інтересів народу. Ще Порошенко заснував дуже шкідливу традицію, а точніше продовжив анігілюючу традицію Ющенка. Управлінці, що працюють тепер, здійснюють заперечення можливості для нації мати власні, незалежні від зовнішнього управління державні інститути. При цьому заперечується не лише легітимність цілих міністерств, а й просуваються ідею про те, що національна влада в принципі не може бути кваліфікованою, тому потрібно імпортувати іноземних управлінців. Це омана. Окрім кваліфікації (до речі, дуже часто сумнівної), «варяги» не мають характеристик, притаманних державній нації. А оскільки в догматичному запалі суто арифметичного вирівнювання бюджету за рахунок підвищення цін і тарифів влада ще й виглядає грабіжницькою, то вона однозначно не «своя».

Історичний екскурс

Якщо говорити про історичні персоналії, то всі вони також були лідерами в бездержавній нації. Подібно до Мазепи чи Хмельницького, вони в кращому разі обирали модель «полівасалітету» – тобто перестрибування від одного сеньйора (читай – держави, що керує) до іншого.

Богдан Хмельницький був якийсь час керівником незалежної території, але це не була держава в модерному розумінні — вона ще не склалася. У нього була військова організація та народ, що її підтримував, але був відсутній набір, характерний для держав доби модерну — постійна політична та військова еліта, буржуазія тощо. Хоча Хмельницький мав імідж національного лідера, він програв політично, пішовши на союз із Російською імперією. А Мазепа програв ще й на полі битви. Це призвело до фізичної ліквідації політичної та військової еліти, що зароджувалася.

Євгена Коновальця можна назвати державним лідером з набором характеристик, що підходили для державної нації. У нього була стратегічна програма розвитку держави, військова організація, широка суспільна підтримка та громадські інститути, свої та лояльні депутати в парламенті Польщі. Хороша основа для побудови повноцінної держави на уламках старої Європи. Але уламки Європи поховали всіх.

До речі, був у нас персонаж, який вважався «своїм» для народу — Михайло Грушевський. Але проблема в тому, що він, як і Володимир Винниченко, не вважав, що Україна може бути незалежною. Максимум — автономія в межах нової імперії. Про шкідливість такого способу мислення для бездержавних націй я вже писав на початку статті.

З України з нелюбов’ю

В українців хронічна нелюбов до влади, в якийсь момент владу починають критикувати і зносити. Не змінювати, а саме заперечувати і знищувати. Причина знову ж таки в тому, що влада не сприймається народом як «своя».

Ми постійно критикуємо владу, але в нашому випадку критика — це не хронічна хвороба, її лікує час перебування в статусі державної нації, як було в поляків і фінів. Насправді європейці теж критикують владу, кажуть, що вона неефективна і краде. Риторика однакова, але різні виміри. У їхньому випадку «краде» — це коли політик пообідав коштом бізнесмена чи якась близька до нього компанія отримала державний підряд. У нашому ж випадку неефективність і крадіжка — це умовні «вишки Бойка» вчетверо дорожчі за ринкову ціну, масове розграбування бюджету та незаконне привласнення державних активів.

Незадоволеність народу в Європі — шлях до прогресу, а не руйнування, вона має спонукати уряд працювати краще. Невдоволення європейців не передбачає зачистки старої влади до самої основи. У нас же кожну владу хочуть знести на вилах. У європейців є спадкоємність. Особливо це виражено в англосаксонських країнах. Наприклад, британцям набридли лейбористи — їх змінюють консерватори. І навпаки. Але сама державна машина залишається. Для нас ця модель поки нехарактерна.

Мені здається, що українці, як і французи свого часу, пішли б за своїм Шарлем де Голлем — сильним лідером, що викликає довіру, освіченим в економіці, але не бізнесменом. Тим, хто буде будувати не мережеве суспільство, а ефективну державу. Тип Вацлава Гавела — освіченого й м’якого управлінця — у нас поки не приживеться. У розумінні українців такий лідер – руйнівник, а не будівельник.

Тож майбутня влада цілком може бути успішною і зробити багато для свого народу, якщо тільки цей самий народ вважатиме владу своєю власністю, а не шкідливою спадщиною поганих імперій.