Продати за будь-яку ціну

Україна була й залишається в трійці світових експортерів зерна. Цього року нам пророкують черговий рекордний урожай, і оптимісти вже прикидають, чи зможе Україна за рахунок експортної виручки від продажу зернових поліпшити свій баланс зовнішньої торгівлі.

Торік це не вдалося через низькі ціни на зернові — за 12 місяців вартість кукурудзи на світових ринках просіла на 14%, а пшениці — на 18,6. Нарощуючи виробництво, ми лише компенсуємо втрати, пов’язані з чинниками, на які не в змозі вплинути. При цьому ми не прагнемо поліпшувати якість або розвивати переробку заради підвищення вартості своєї продукції й робимо ставку на кількісні показники. Саме тому агропродукція все ще програє в структурі експорту чорним металам, які, попри війну, порушення економічних зв’язків і колосальний спад виробництва, продовжують приносити бюджету більше виручки.

Українські аграрії в 2015–2016 маркетинговому році (липень 2015-го — червень 2016-го), за остаточними даними, експортували 39 млн т зернових, що на 12% більше за рекордний показник попереднього року в 34,8 млн т. Прогнозний обсяг експорту зернових з України в новому маркетинговому році може побити торішній рекорд і становити близько 41 млн т. І потенціал для подальшого зростання є.

Це за радянських часів за врожайність зернових у 4 т/га керівник колгоспу міг претендувати на звання героя соціалістичної праці. За даними FAOSTAT, середня врожайність зернових культур у нашій країні відчутно нижча, ніж у основних конкурентів — США та Західної Європи. Зараз європейська норма врожайності пшениці становить 6 т/га, і такий збір не вважається чимось надзвичайним. В Україні ж середня врожайність за останні роки збільшилася несуттєво. За даними Міністерства аграрної політики та продовольства, 2013-го середнє її значення для пшениці було 3,6 т/га, 2014-го — 4, 2015-го — 3,9 т/га. При цьому ще десять років тому валовий збір був на рівні 30 млн т, а нині й 60 млн т нікого не дивують.

Але наші рекордні збори ґрунтуються не на підвищенні продуктивності, а на збільшенні посівних площ, а оскільки сільгоспземлі не гумові, то часто виробники просто роблять вибір на користь тих культур, експорт яких обіцяє більшу виручку.

Так, за даними Держстату, за підсумками 2015 р. в Україні в деяких сегментах виробництва круп відзначається істотне зниження виробництва. Наприклад, обсяги виробництва гречаної крупи 2015-го скоротилися на 25% і становили 68,3 тис. т (проти 90,9 тис. т роком раніше та за внутрішньої норми споживання 150 тис. т). Також значно (-18%) скоротилося виробництво ячних круп (13 тис. т проти 16 тис. т). На 11% знизилося виробництво пшоняних круп (до 16,5 тис. т проти 18,6 тис. т). Причина проста — забезпечення внутрішнього ринку не є пріоритетним для виробників, а на зовнішніх ринках невисокий попит на гречку й ячку. Ось і йдуть посівні на користь соняшнику, сої, пшениці та ріпаку.

І якщо в 2014/15 маркетинговому році Україна імпортувала лише 1,2 тис. т гречки, то вже в 2015/16-му — понад 8 тис. т. Причому 82% гречки було куплено в Росії.

В Україні, як добре відомо, зосереджена більша частина світових чорноземів. На нашу країну припадає понад 20% усіх орних земель Європи. Континентальний клімат і достатня кількість опадів дають змогу досягти високої врожайності більшості культур. При цьому кваліфікована, але дешева робоча сила створює конкурентну перевагу порівняно з виробниками не лише з Європи, а й з інших колишніх радянських республік. Середня зарплата в галузі (яка торік зросла на 25%) не дотягує й до 3,5 тис. грн, хоча в середньому по Україні вже перевалила за 5 тис.

Заяви про те, що Україна спокійно може збирати не 60, а 100 млн т зернових, обґрунтовані. Але для цього сільгоспвиробникам необхідно відмовитися від гонитви за сьогохвилинною вигодою й розвивати свій бізнес з урахуванням майбутніх перспектив, не скупячись на якісний посівний матеріал, вкладаючи кошти в будівництво елеваторів, оптимізуючи витрати на виробництво.

Скарги аграріїв на відсутність коштів для подібних інвестицій перебільшені. У галузі ледве зводять кінці з кінцями лише тваринники, у решти ж секторів справи йдуть угору. За даними Держстату, рентабельність виробництва продукції рослинництва за останній рік збільшилася з 29 до 50%, виробництва зернових і зернобобових — з 25 до 43%, овочів — з 16 до 47%.

За загального спаду кредитування сектор АПК — єдиний, у який можна залучити фінансування ззовні. За даними НБУ, за 2015 р. агропідприємства залучили понад 115,5 млрд грн кредитних коштів. Та й держава щедро підтримує цей бізнес. Фінансова підтримка агрокомпаній за рахунок місцевих бюджетів становила 2015-го 114,7 млн грн. З державного бюджету 300 млн грн було спрямовано на здешевлення кредитів для агровиробників, які змогли на пільгових умовах залучити близько 7,8 млрд грн додаткових коштів. Ще 25 млн грн держава видала у вигляді кредитів фермерським господарствам.

За даними Держстату, за попередніми підсумками 2015 р. фінансовий результат до оподаткування підприємств від реалізації продукції сільського господарства та надання послуг у рослинництві й тваринництві становив 89,5 млрд грн прибутку (2014-го — 35,3 млрд), а рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва загалом — 45,7% (2014 р. — 26,3%). Погодьтеся, є і запас міцності, і можливості для зростання. Ось тільки кількість у якість ніяк не перейде.

Держпродспоживслужба зафіксувала наявність збудників карантинних хвороб на значних площах під кукурудзою в Україні. Станом на 22 серпня у двох районах Івано-Франківської області вже введено карантинний режим, але самі носії хвороби виявлені також у Львівській, Рівненській, Волинській і Тернопільській областях. Це істотно вплине на обсяги продажів української кукурудзи через жорсткі карантинні вимоги країн-імпортерів.

У врожаї пшениці цього року, як і в попередніх, частка фуражного зерна в загальному валовому зборі традиційно переважатиме. Так, цього року спостерігалися і різкі перепади температур, і спека, яку змінювали рясні дощі, ось тільки частка фуражного зерна в Україні зростає рік у рік і часто незалежно від погодних умов. Ось чому аграрії на неврожайність не нарікають, фураж і є тим кінцевим продуктом, який вони прагнуть виробити. Невипадково ж українські трейдери більшість форвардних контрактів цього року уклали саме на постачання пшениці 4–6-го класів.

Уже кілька сезонів поспіль переважає фураж — у 2015/16 маркетинговому році він становив 60% усього врожаю, цього, за деякими оцінками, дійде до 70%. Пшениця 2-го класу, яку використовують млинарі, котрий рік у дефіциті. Вона становить лише 20% від загального валу врожаю цього року, і чи варто згадувати, що пшеницю 1-го класу багато виробників борошна не бачили багато років.

Через скромні прогнози валового збору та погіршення якісних характеристик урожаю в Європі попит на продовольчу пшеницю буде високим не лише на внутрішньому, а й на зовнішніх ринках, відповідно, ціни на внутрішньому ринку зростатимуть. По суті, нашим переробникам доведеться конкурувати з імпортерами за зерно високих класів. Природно, вгору піде й ціна українського хліба, на яку, окрім дефіциту якісного борошна, тиснутиме вартість енергоносіїв і необхідність хоч зрідка, але індексувати заробітну плату персоналу.

У цивілізованому світі битви за врожай давно виграють не на полях, а в тиші лабораторій. Секрет виняткової, недоступної нам врожайності та якісного зерна — у насінні й добривах. Чи інвестують аграрії у виробництво якісного посівного матеріалу? Ні, вони його закуповують за кордоном. Чи інвестує держава в подібні розробки? Теж ні, хоча з бюджету ніби справно фінансуються ціла академія аграрних наук і понад 20 університетів та академій. За оцінками потенційних роботодавців, працевлаштувати дипломованих аграріїв на ринку неможливо — вакансій разів у десять менше, ніж випускників. Але аграрні вищі навчальні заклади існують і розвиваються, а централізована мережа лабораторій давно припинила своє існування. Мабуть, якщо й говорити про державну підтримку агробізнесу, то передусім мова має йти про інвестиції в наукові розробки та дослідження. Але говорять дедалі частіше про дотації та преференції.

У підсумку виходить, що за рекордних урожаїв хліб продовжує дорожчати, на експорт іде переважно фураж, а жоден з агрохолдингів не увійшов до топ-100 платників податків України. Здавалося б, вітчизняний агробізнес прагне інтеграції у світове співтовариство, шукає нові ринки збуту, намагається відповідати міжнародним принципам корпоративного управління. При цьому примудряючись не поліпшувати якість продукції й не переходити до переробки та випуску товарів із високою доданою вартістю.

Великий агробізнес чинну безперспективну бізнес-модель пояснює мораторієм на продаж сільськогосподарських земель — раз земля їм не належить, то й вкладати інвестиції у врожайність і переробку вони не хочуть. Проте є великі сумніви, що з відкриттям земельного ринку, тобто з наступного року, ситуація кардинально зміниться. По-перше, далеко не в усіх агрохолдингів є кошти для купівлі земель, які вони зараз орендують. Почасти вони зацікавлені в продовженні мораторію, оскільки за майбутнього переділу земель дехто ризикує залишитися не при справах. По-друге, небажання інвестувати в майбутнє характерне не лише для аграрного, а й для всього українського бізнесу й пов’язане воно з нерозумінням цих перспектив.

За минулий рік Україна відкрила вісім нових ринків для виробників агропродукції, але що ми цим ринкам запропонуємо? Уряд так і не вніс ясності у питання оподаткування аграріїв, роботи земельного ринку, супроводу інвесторів, розвитку технологій, захищеності активів, боротьби з корупцією. Численні державні програми та стратегії не відповідають на жодне з цих питань, і на галузевих форумах із року в рік озвучуються ті самі проблеми, без перспектив їх розв’язання.