Онук Сталіна, син Василя Сталіна, театральний режисер Олександр БУРДОНСЬКИЙ: «Після того як від батька мама пішла, він протягом року, коли напивався, до неї приїжджав і по вікнах стріляв. У бабусі навіть шматочок мочки відірваний був — куля в діамантову сережку

У кількох останніх номерах  газети «Бульвар Гордона» публікувалося дуже велике інтерв’ю Дмитра Гордона з онуком Сталіна. Я відкладав читання, бо хотів прочитати все одразу. Сьогодні зроблю це й заодно розміщу текст на УЛ... Раптом серед відвідувачів сайту є люди  , які цікавляться історією. М.П.

Напередодні свого 75-річчя онук вождя вперше вирішив розповісти, чому не захотів продовжувати рід Сталіна та прирік себе на бездітність

У нерозумному дитинстві свого діда за вуса мій співрозмовник не смикав, улюблену люльку в нього відібрати не намагався й навіть теплим домашнім словом «дідусь» не називав ніколи — це в родині було не прийнято. Людину, яка була присутня в житті онука якимось недосяжним символом, звали Йосип Віссаріонович, батьком мого візаві був, відповідно, Василь Йосипович, а у виданій йому метриці значилося прізвище Сталін, що змушувало тремтіти мільйони.

Його рідна сестра Надія до кінця життя Сталіною залишалася — з принципу, і це саме прізвище носить її донька, народжена в недовгому шлюбі із сином письменника Олександра Фадєєва, а ось Олександр у 16 років під час отримання паспорта пред’явив материні документи й став Бурдонським. Сподівався таким чином від страху відгородитися, в атмосфері якого ріс? А може, це була інтуїтивна спроба обдурити фатум, що переслідує сталінських нащадків?

Як би там не було, зображати спадкового принца, якого жадала бачити в ньому цікава юрба, він не хотів, важкому імперському пурпуру онук вождя віддав перевагу богемним червоним светрикам лицедія, служителя Мельпомени. Пізніше його педагог Марія Йосипівна Кнебель про Олександра Бурдонського писала: «Прийшовши до ГІТІСу, він був затиснутим, невпевненим у собі, когось образити боявся, але все ж, ламаючи свою несмілість, завжди виступав правильно, щиро... Як із найбоязкішого першокурсника формується той, кому весь курс погоджується підкорятися? Тут і здібності багато вирішують, і людські якості, і чуйність, і манера спілкування, і витримка, і воля»...

Неймовірно, але факт: Олександра студентські друзі Графом прозвали — чи то через манери, чи то через прізвище (як це на прізвисько Вася Червоний, яке дали його батькові, не схоже!). Після закінчення ГІТІСу Ефрос до Театру на Малій Бронній Ромео грати його запрошував, Завадський і Анісімова-Вульф до театру Моссовєта на роль Гамлета зазивали, проте доля, схоже, вирішила, що шекспірівських трагедій і пристрастей на його частку випало вже предостатньо.

Нині Олександр Васильович — відомий режисер, народний артист Росії й має повне право сказати, що зробив себе сам. За іронією долі понад 40 років він у Центральному академічному театрі Російської Армії служить — в величезній, збудованій у стилі «сталінський ампір» у формі п’ятикутної зірки будівлі, а з іншого боку, де ще почував би себе, як удома, онук генералісимуса й син генерал-лейтенанта?

Звісно ж, у тому, що феноменом Сталіна ми називаємо, Бурдонський розібратися намагався, проте серед півсотні його вистав жодної, присвяченої діду, немає. Максимум, що Олександр Васильович собі дозволив, — це на перебудовній хвилі п’єсу Миколи Ердмана «Мандат» поставити й як оформлення на передньому плані на тлі кремлівської стіни манекен у добре впізнаваній кашкеті звести. З його великодержавного лона на сцену всі персонажі, що уособлюють бездуховність і міщанство, виходили, зокрема й зіграні режисером особисто — мовляв, ось де вона, живильне середовище для процвітання бюрократії, для виникнення вождизму й культу особи... Утім, у свої 74 помудрілий з віком Бурдонський напевно від такого лобового розв’язання болісної — і не лише для нього! — теми, думаю, утримався б.

Усе життя він вийти з тіні тирана, який був його дідом, прагнув, причому не лише прізвище, а й престижну квартиру на Тверській із видом на Кремль змінив. На відміну від свого двоюрідного брата Євгена Яковича Джугашвілі (колись вони в Суворовському училищі разом вчилися: один у початковому класі, інший — у випускному) квіти до могили біля кремлівської стіни Олександр Васильович ніколи не покладає, та й інтерв’ю, якщо вони не про театр, уникає.

І все-таки... Про прізвище, отримане при народженні, Бурдонський, за власним визнанням, забуває, лише коли репетирує або, прийшовши додому, двері за собою замикає, а коли його запитаннями про пережите дошкуляють, улюбленою цитатою з Біблії відповідає: «Людина народжується на страждання, як іскри, щоб прагнути вгору».

«МЕНІ НЕ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО НА ХВОСТІ ПРІЗВИЩА СТАЛІН У МИСТЕЦТВО В’ЇЖДЖАТИ ТРЕБА»

— Олександре Васильовичу, сьогодні від традиції маю я відступити й читачам вас не за родом занять представити. Чудово, звісно, що ви — відомий театральний режисер, що на вашому рахунку багато знакових постановок, але, вже вибачте, не це головне: куди важливіше, як мені здається, те, що вашим дідусем був Йосип Віссаріонович Сталін. Ви, первісток його молодшого сина Василя, у жовтні 1941-го народилися, а відбулося це — оскільки німці були на підступах до Москви й керівні кадри, а також їхні родини на Волгу евакуювалися — у Куйбишеві, як Самара тоді називалася. Скажіть, а ваша мама Галина Бурдонська чим займалася? Ким вона за фахом?

— Вона вірші, якісь есеї непогано писала — на редакційно-видавничому факультеті навчалася, але так його й не закінчила: спершу я народився, потім сестра, потім війна почалася, і так усе це зійшло нанівець...

Від батька мама 1945 року пішла, і тут уже не до навчання було, хоча вона намагалася, на юридичний вступала... Хотіла юристом стати, щоб за правду боротися, оскільки батько нас, дітей, їй не віддав, але з цього нічого не вийшло. Потім технічним редактором працювала.

— Скільки різних кровей у вас намішано?

— Багато, навіть зайве, напевно. Серед рідні з батьківського боку грузини, українці, цигани...

— Навіть цигани?

— Ну, прадід Сергій Якович Аллілуєв циганом був... Ще німці є, тому що дружина його Ольга Євгенівна, моя прабабуся, по матері, взагалі-то, Айхгольц, із землі Баден-Вюртемберг у Німеччині. Її предки до Росії наприкінці правління Катерини II приблукали, а дівоче прізвище прабабусі (по батькові) — Федоренко: у родині в них по-німецькому розмовляли й по-грузинському)...

«У мені багато кровей намішано. Ольга Євгенівна Аллілуєва, прабабуся, взагалі-то, Айхгольц, із землі Баден-Вюртемберг у Німеччині. Прадід Сергій Якович Аллілуєв циганом був»

— Ну й осетини були, напевно?

— Судячи з усього, хоча не скажу, що це питання сильно мене займало: грузини, осетини — Бог із ним! Ну а з маминого боку — росіяни й французи. Її прізвище від назви містечка Бурдоне на півдні Франції походить, мамин прапрапрадід тут під час війни з Наполеоном був поранений, потім залишився, і ось коли на російській жінці одружився, у церкві на місцевий лад його записали.

— Крові ці у вас вирують?

— Ще й як! — темперамент у мене доволі дикий...

— А чому прізвище мами ви носите?

— Не те щоб я чогось боявся або соромився — мені якось у голову це не приходило, просто змалку театром хотів займатися, мистецтвом, і мені не здавалося, що на хвості прізвища Сталін у нього в’їжджати треба. Подорослішав я доволі рано, і мама мене в цьому рішенні дуже підтримала, тому все, чого я в житті досяг: народним артистом, заслуженим діячем мистецтв став, в Японії ставив, у Гонконгу, Ізраїлі, в Італії майстер-класи давав — усе-таки це справа моїх рук, а не прізвища, якому певною мірою належу. Не кажу, що чимось пишаюся, але іноді можу сказати собі, що себе зробив сам.

— Мама розповідала, як вони з батьком познайомилися?

— На ковзанці. У Москві на Петрівці (тільки не 38, де певна організація міститься, а 26) знаменита ковзанка була, куди вся, так би мовити, золота молодь ходила.

Батьки Галини Олександрівни Бурдонської. «Її прізвище від назви містечка Бурдоне на півдні Франції походить»

— Тоді це модно було...

— Ну так. Нещодавно ось фільм «Син батька народів» зняли, так там усе перекручено — вони, правда, за консультаціями якимись до мене не зверталися. У мами наречений був — знаменитий хокеїст Володя Меншиков...

— ...і справа до весілля вже йшла?

— Так, ось він її, власне, з батьком і познайомив...

— ...на свою біду...

— Мама , якщо вам це цікаво, фільм Протазанова «Безприданниця» дуже любила...

— ...з Ніною Алісовою в головній ролі...

— Так, розкішна свого часу картина була — з хорошими акторами, нагороди всілякі отримувала... Пам’ятаєте, як там Кторов-Паратов широким жестом перед Алісовою шубу в бруд кидає, щоб вона з карети могла пройти? — так ось, тато мамі певною мірою Паратова нагадував. Він навколо метро «Кіровська» (мама навпроти жила, тепер це вулиця М’ясницька) на мотоциклі, поставленому на диби, їздив, або низько-низько над будинком її пролітав і квіти скидав. Слава богу, тоді можна було над Москвою літати...

Галина Бурдонська. «Вона була в стилі часу, це тип Валі Сєрової, з якою мама дружила, Любові Орлової — білява спортсменка, дуже жива, дотепна, машину водила розкішно»

Занадто важко про це говорити, але на лихо характери в них були схожі...

— Вона теж лиха була?

— Відчайдушна, смілива, неймовірно дотепна — їх іноді за брата й сестру приймали, думали, що це Світлана. Вони навіть зовні чимось схожі були, не лише характерами, і взагалі, батько інший був трошки, ніж той, якого я його пам’ятаю, бо війна дуже його змінила, дуже!

Василь Сталін і Галина Бурдонська разом прожили п’ять років

— Шлюб свій батьки зареєстрували?

— Так, у 40-му, під Новий рік.

— Скільки ж вони разом прожили?

— Так, 41-й, 42-й, 43-й... П’ять із чимось років.

— Потім розлучилися?

— Ні, розірваний їхній шлюб не був. Батько ніколи мамі розлучення не давав, і хоча ніби й записувався з кимось, але неофіційно.

«КОЛИ З МАМОЮ НАС РОЗЛУЧИЛИ, ВОНА РУКИ НА СЕБЕ НАКЛАСТИ НАМАГАЛАСЯ, У МЕТРО ПІД ПОТЯГ КИДАЛАСЯ»

— Де після того, як батьки розлучилися, ви жили?

— З батьком — він нас не віддав.

— Коли з мамою вас розлучили, переживали?

— Звісно, це так тяжко було!.. Справа, як ви розумієте, давня, але згадувати тягостно.

Василеві Сталіну завжди подобалися жінки, схожі на першу дружину. Командувач ВПС Василь Сталін на трибуні тульського велотреку з чемпіонкою СРСР Марією Максимовою

— Вона страждала, коли в неї дітей відібрали?

— Не те слово! — руки на себе накласти намагалася...

— Та ви що?! Яким чином?

— У метро під поїзд кидалася. Вона ж вісім років нас із сестрою не бачила — вісім років! Потім — знову-таки якщо вам це цікаво! — до мене до школи прийшла... Я, по-моєму, вже в другому класі вчився, до мене жінка підійшла — це була бабуся, мамина мама: «Ти Саша?». Я кивнув. «А пам’ятаєш, — запитала, — що в тебе мама є, що звуть її Галя?». Я, звісно, у грудочку стиснувся — зараз хвилюватися почну (зітхає). «Вона в під’їзді сусіднього будинку, підійди» — ну й туди мене відвела. Ми нічого з мамою не говорили — плакали тільки. Потім я додому прийшов, а за кілька днів батько мене в кабінет покликав і віддубасив страшенно...

«Розірваний їхній шлюб не був. Батько ніколи мамі розлучення не давав»

— Побив? Руками, ременем?

— Ременя там не треба було — рука в нього важка, як і в мене (я коли до мами торкався, вона здригалася: «Не чіпай, це батьківські руки»). Відлупцював, одним словом, і в Суворовське училище відправив — ось так у військові я потрапив.

— А як він дізнався, що ви з мамою зустрілися? За вами охорона ходила чи просто під наглядом були?

— Мабуть. Я-то не в курсі був, але, судячи з того, як усе сумно закінчилося, хтось, думаю, спостерігав.

Маленький Саша Бурдонський з мамою. «Я матір свою дуже любив, дуже... Вона 69 років прожила»

— У мами напевно телефон був, а подзвонити їй ви не могли?

— Ні, і взагалі, що таке телефон, якщо чесно, не знав.

— Чому ж батьки розійшлися? Мама про причину коли-небудь вам говорила?

— Батько нестерпним став... Для неї... (На згадку про сімейне життя на голові у Галини Олександрівни шрам залишився — сантиметрів сім: чоловік штовхнув її, вагітну, приревнувавши до Марка Бернеса, який після виходу на екрани фільму «Винищувачі» був дуже популярний. — Д. Г.). Хоча вона все життя його любила... В останні її роки я іноді питав: «Мамо, ось якби по-іншому життя склалося?..», а вона відповідала незмінно: «Знаєш, ні, я все одно Василя зустріла б, все одно його покохала б і заміж за нього вийшла». Мама його жертвою вважала, і, загалом-то, я теж думаю, що велика частка істини в цьому є. Одного разу, коли батько гуляв, випивав і все інше, вона сказала йому: «Васю, думай, ти ж неглупа людина». Він біля вікна стояв і, не обертаючись, промовив: «Галко, невже ти не розумієш, що я живий, доки живий батько, його не буде — і мене не буде», але слова словами, а витримати це складно було, я її дуже розумів...

Сталін із найближчими соратниками Маленковим і Ждановим (сидять), сином Василем і дочкою Світланою (стоять у центрі). «Коли йшла війна, він узагалі ні з ким знайомитися не хотів, а після війни інсульт у нього стався, тому теж не до того було»

— ...і шкодували, напевно...

— Ну, звісно. За ці вісім років, зазначу, у батька дві дружини були, у мене, відповідно, дві мачухи. Одна жахлива...

— Дочка колишнього наркома оборони, Маршала Радянського Союзу Тимошенка?

— Так, але вона хвора людина, з психікою в неї не все було гаразд... Втім, я все їй пробачив. Багато років по тому — батька в живих уже не було — я з нею спілкувався: пам’ятаю, о другій годині дня до неї обідати прийшов, а пішов наступного дня о шостій вечора — ми з нею на кухні сиділи...

Галина Бурдонська (ліворуч) із подругою та суперницею Ніною Орловою, дружиною режисера Романа Кармена

— Невимовлене накопичилося?

— (Зітхає). Він же її теж бив, не кохав і бив, а вона, природно, на нас це вимішувала.

— Не кохав? Навіщо ж тоді одружився?

— Думаю, його до цього підштовхнули. Як я знаю, і від Світлани Аллілуєвої, моєї тітки теж, там компанія крутилася... Мамі колись, між іншим, дуже вихваляний багатьма Микола Сидорович Власик, начальник охорони Сталіна, сказав: «Галечко, треба нам повідомляти, про що в Васі за столом говорять», — а вона у відповідь його не дуже добре прямим текстом послала. Він розлютився: «Ти про це пошкодуєш!». Швидше за все, там якісь свої підкилимні ігри велися, щоб...

На відміну від Маршала Радянського Союзу Тимошенка Сталін своїми онуками не цікавився. Діти Василя Сталіна від шлюбу з Катериною Тимошенко Василь і Світлана

— ...ситуацію контролювати...

— Так. Повторюю, характер у мами такий був... не вередливий, а як вам сказати... Вона ніколи не могла кимось здаватися, лукавити не вміла, завжди собою залишалася, а бути дуже різною могла: то тонкою й ніжною, а то й різкою до неприйняття. Це, звісно, подобатися не могло, а Катя Тимошенко ніби з середовища кремлівського... Втім, цей шлюб короткий, поганий був — ось Капітоліна (Капітоліна Васильєва, чемпіонка й рекордсменка Союзу з плавання. — Д. Г.), остання його дружина, жінкою розумною була, досить добре все розуміла, і життя батька при ній нормальним стало.

«МАМА АМПУТАЦІЮ НОГИ ПЕРЕНЕСЛА І НІ РАЗУ ЗА 14 РОКІВ У ДЗЕРКАЛО НА СЕБЕ НЕ ПОДИВИЛАСЯ. НІ РАЗУ!»

— Ніхто з енкаведистів, крім Власика, вашу маму завербувати не намагався?

— Ні, і вона взагалі вважала, що Сталін колись нібито наказав: «Галину не чіпати!». Мама так думала тому, що її не посадили й жодних репресій щодо неї не було.

Дочка колишнього наркома оборони Тимошенка Катерина. «У батька дві дружини було, у мене, відповідно, дві мачухи. Одна жахлива...»

— До речі, так...

— Ця доля її минула, хоча, після того як до своєї матері вона пішла, батько протягом року чи півтора року, коли напивався, до неї приїжджав. Їхня квартира ніби як на бельетажі розташовувалася — на високому такому першому поверсі: ось він по вікнах і стріляв. У бабусі навіть шматочок мочки відірваний був — у неї діаманти у вухах висіли, і куля в сережку, на щастя, потрапила (мама, як правило, через чорний хід тікала)...

— Василь Йосипович повернути вашу маму хотів?

— Хто знає...

«Капітоліна, остання дружина, жінкою розумною була, досить добре все розуміла, і життя батька при ній нормальним стало»

— Але якби він попросив, Галина Олександрівна його прийняла б?

— Ох, не знаю... Коли 61-го року його з в’язниці випустили, він, природно, до нас прийшов. Мама зробила все, щоб його привітати, стіл був накритий, але щойно батько розмову завів про те, що, мовляв, Галю, ми повинні з тобою заради дітей знову зійтися, вона в ту ж мить зібралася й до бабусі поїхала — так більше й не з’явилася.

— Дивіться, кохаючи його...

— Так. «Краще, — сказала, — в клітку з тигром. Я його жалію, йому співчуваю, розумію, який він нещасний, але розділяти це не можу». При цьому вона до Володимира до нього їздила...

В останні її роки я іноді питав: «Мамо, ось якби по-іншому життя склалося?..», а вона відповідала незмінно: «Знаєш, ні, я все одно Василя зустріла б, все одно його покохала б і заміж за нього вийшла»

— ...у в’язницю...

— ...щось возила — ну й ми, зрозуміло, їздили й теж щось возили.

— Як мамина доля далі склалася?

— Важко, дуже важко. Коли нас їй батько не віддав, через якийсь час вона пити почала — страшенно зовсім... У бабусі сусідка була, яка порадила: «Галю, горе треба вином заливати». На щастя, це ніби минуло... Розумієте, коли батьки розійшлися, їй 25-й рік ішов.

Коли батьки Олександра й Надії розійшлися, діти залишилися з батьком. «Він нас не віддав. Мама вісім років нас із сестрою не бачила — вісім років!»

— Ні досвіду, нічого...

— Звісно, вона зламаною людиною була. Я матір свою дуже любив, дуже... Вона 69 років прожила...

— Мало!

— (Сумно). Золотою людиною була, але не в цьому справа...

Останні 14 років буквально за Висоцьким «тобою і Господом береженою» була — мною і Господом. У неї страшний облітеруючий ендартеріїт почався — вона занадто багато курила, ампутацію ноги перенесла, і жодного разу за ці 14 років у дзеркало на себе не подивилася. Жодного разу!

Галина Олександрівна зі Стасом Садальським. «Останні 14 років буквально за Висоцьким «тобою і Господом береженою» була — мною і Господом»

— Галина Олександрівна красива була?

— Як сказати... Усі ж про своїх дітей говорять, що краси вони неймовірної, і з батьками та сама історія... Мені здається, вона була в стилі часу, це тип Валі Сєрової, з якою мама дружила, Любові Орлової — білява, спортсменка (вона спортом захоплювалася), дуже жива, дотепна, машину водила розкішно.

— Сергій Микитович Хрущов, син першого секретаря ЦК КПРС Хрущова, на моє запитання, чи бачив він Сталіна, відповів: «Так, один раз, на першотравневій демонстрації, тобто я його бачив, а він мене ні»... Ну а ви дідуся бачили?

— Так само...

— Теж на демонстрації?

— На парадах 9 травня й 7 листопада — ми щороку там бували. По центру — Мавзолей, а по боках — трибуни гостьові, і ми десь там стирчали, я спостерігав, як Сталін по бічних сходах нагору підіймався.

— Що він — ваш дід, ви розуміли?

— Мене це, чесно кажучи, не хвилювало.

— Та ви що?!

— А що тут дивного? Коли він помер, я в Суворовському училищі в Твері був — на засланні за зустріч із мамою. За мною два дядьки військових приїхали, літаком до Москви доставили й, не заїжджаючи додому, не нагодувавши, не напоївши, до Колонної зали повезли, за руку на сцену вивели й на стілець посадили. Я бачив, як люди йшли, плакали, одне одному в обійми кидалися, і мені соромно було, що сліз у мене немає, але вичавити їх із себе я не міг... Це все одно що зараз якогось чабана Чебаркуліа ховали б, якого я навіть не знаю, і мені треба було б його оплакувати. Для мене Сталін усе-таки десь там залишався, усе моє життя, розумієте?

— Тобто онуком великого Сталіна ви себе не відчували?

— Ні, ні. Жили ми дуже скромно, нас у суворих доволі умовах, у їжакових рукавицях тримали, тому я не уявляв, що можу дозволити собі сказати: «Ви знаєте, чий я онук?» або: «А знаєте, хто мій дідусь?». Мені навіть у голову це з жодного боку не могло в’їхати...

«ПРО МОЮ МАМУ СТАЛІН СВІТЛАНІ СКАЗАВ: «ВСІ ВИ, БАБИ, ДУРНІ, І ВОНА ДУРНА»

— Ну добре, вам вісім-дев’ять-десять років — це свідомий вік, коли вже все розуміти й навіть почасти аналізувати можна...

— Ні, я був хлопчиком, який усе-таки, ну як вам сказати, у маєтку виріс. Може, по Рубльовці коли-небудь проїжджали? Там, де правий поворот, дача Мікояна була й поряд із нею батькова — з цієї дачі я з торбинкою одного разу втікав, тому що «Дитинство Теми» Гаріна-Михайловського прочитав. Торбинку зібрав, палицю вистругав, черевики на неї повісив...

— Вразливим були...

— До першого міліціонера дійшов — там мене за комір узяли й назад повернули. Здебільшого жили ми там, а в Москві, коли я вже до школи пішов, в особняку на Гоголівському бульварі нас поселили — за парканом, розумієте? Я своєму другові Володі Шкляру заздрив — у нього тато-кравець у пейсах був, із такою (показує на потилицю)...

— ...кипою?

— Так, із нею. Жили вони в дерев’яному будинку, і на вікнах у них якісь бальзаміни стояли, з канарейкою клітка висіла — мені це таким щастям, таким затишком здавалося... Дуже йому заздрив, а до себе практично нікого привести не міг...

— Добре, ну ось на трибуну Мавзолею сходами ваш дід підіймається — людина, якої півсвіту боїться, лідер наймогутнішої ядерної держави, що займає шосту частину суші...

— Я цього не розумів...

— І гордість не переповнювала, відчуття якоїсь спорідненості: я і він — одна кров — не було?..

— Ні. Почуття, якщо ми з вами про них говоримо, були — відповідальності, наприклад...

— ...не осоромити!

— Я знав, що добре поводитися маю, відмінно вчитися... Я повинен, я повинен, я повинен — змалку це засвоїв, і щось зайве, будь-яких вільностей дозволити собі не можу.

— Бажання з вами познайомитися Сталін ніколи не відчував?

— Ви знаєте, там доволі цікава історія... Коли йшла війна, він узагалі ні з ким, як ви розумієте, знайомитися не хотів...

— ...не до того було...

— ...а після війни інсульт у нього стався, тому теж не до того. Потім чехарду з дружин батько влаштував... 43-го Ніною Кармен захопився — дружиною оператора Романа Кармена: дуже гарна була жінка (мама її з юності теж знала). Коли там романчик почався, мама якраз вагітна сестрою моєю була, і Світлана Сталіну про це сказала. Той розпорядився невістці квартиру надати, її в Будинку уряду поселили, машину виділили — усе дали...

— ...вчинок, дивіться...

— ...щоб вона й діти: і дитина, що народилася, і вже та, що підростала, — у спокої жили.

— Квартиру виділили хорошу?

— Хорошу! Ну, тато з Ніною покрутився, до мами потім прибіг, і вона його пустила... Коли Світлана батькові радісно повідомила: «Галя з Васею помирилися», — він буркнув: «Усі ви, баби, дурні, і вона дурна».

— І мав рацію...

— 45-го Світлана теж намагалася вмовити батька на брата свого вплинути, який нас, дітей, матері не віддавав, але Сталін сказав: «Не треба. Вона сама такого життя собі захотіла — тепер нехай розхльобує». Жорстоко, але було так...

— Невже ні найменшого бажання свого внука законнонародженого побачити в нього не було?

— Він Осю Світланиного бачив (Йосип Григорович Аллілуєв — радянський і російський кардіолог, доктор медичних наук. — Д. Г.), а нас із сестрою — ні, тому що з Катею (другою дружиною Василя Катериною Тимошенко. — Д. Г.) батька не приймав, з наступною дружиною... Капітоліна розповідала, що ніби вони вдвох колись на якусь дачу приїжджали... Подробиць не знаю, розмов про це в домі ніколи не було, а коли мама заміж за батька вийшла, її, природно, до Кремля жити привезли — у них там із батьком своя половина була, але вона настільки всього цього не хотіла... Тому, коли Сталін її запросив, у ліжко під ковдру пірнула й попросила ад’ютанта сказати, що спить. «Мені навіть цікаво не було, — згадувала. — Про що мені з ним говорити? Що я, як дурна, стояла б там?».

«РУДИЙ ЗЯМА АДАМСОН СЕБЕ РОСІЯНИНОМ УВАЖАВ, А МЕНІ СКАЗАВ: «ТИ ЖИД ПАРХАТИЙ, ТЕБЕ БИТИ ТРЕБА»

— Сьогодні, після стількох років, якоїсь суто людської образи на діда у вас немає — не на генералісимуса Сталіна, просто на дідуся! — за те, що навіть побачити вас не хотів?

— Якби дідусем його я вважав, напевно, була б, але постарайтеся мене зрозуміти: попіл Клааса не стукає в моєму серці. Знаєте, Сталін для мене — велика постать ХХ століття, тиран, якщо хочете, але людина однозначно розумна, вельми обдарована...

— ...геній, слухайте!

— ...безперечно, з усіма витікаючими звідси характеристиками... Усьому цьому належне я віддаю, чомусь навіть дивуюся: скажімо, мені незрозуміло, як міг він своєму помічникові напам’ять список книжок, необхідних для бібліотеки, скласти, причому назви там такі, що я б їх просто не вимовив, напевно, доки віку Сталіна не досяг. Повторюю: належне я віддаю, але щоб родинні узи якісь — ні, ні! Коли 53-го року, після його смерті, мама нас, нарешті, забрала, ми з нею жили, а її подруги, друзі з таборів поверталися, і розмови велися відповідні... Кумирні Сталіна в домі не було ніколи, тому я якось не претендував... Ну так було заведено, чи що: з цим прапором ніхто ніколи не носився.

— У школі, що ви онук Сталіна, знали?

— Хтось знав, хтось ні.

— Учителі, та й однокласники, у зв’язку з цим якось особливо до вас ставилися?

— Ну, хлопці ніколи на такі речі уваги не звертають... Ні, проблем із цим у мене не було, щоправда, ускладнення через те, що я «єврей», виникли. У моєму класі рудий Зяма Адамсон учився, який компанію зібрав, — ось він себе росіянином уважав, а мені сказав: «Ти жид пархатий, тебе бити треба».

— Він же в місцях не таких віддалених міг опинитися...

— Не міг, виключено — Сталіна вже не було, це після його смерті відбувалося. А-а-а, ні, був випадок... Клас наш у театр повели, і там моє місце поруч із дівчинкою опинилося, яку звали Лаура Польська, — на все життя це запам’ятав. Після вистави я номерок у неї взяв і пальто їй подав — через це маму до школи викликали. Директорка заявила, що в мене не дитяче ставлення, що на дівчинку я не так дивився, хоча мені вона з жодного боку не їхала й не йшла. Загалом, цілу інтригу завели — було таке, але це, я думаю, не стільки з номерком, скільки з викриттями культу особи Сталіна пов’язано, які в цей час ішли.

— Привілеї за життя діда в родини якісь були: кухарі, домробітниці?

— Ну, якась обслуга, звісно, була...

— Продуктові пайки, машини?

— Щось, напевно, було, хоча нас-то дуже скромненько, я б сказав, годували... Може, батькові щось давали, але нас до цих столів не кликали. Розпещений я не був, фазанів із тим, щоб потім, коли це бенкетування скінчилося, раптом ахнути: «А де ж фазани?», не їв.

— Сталін бідним помер?

— Нещодавно на його дачі я опинився — якийсь фільм документальний знімали й мене на камеру щось умовили сказати, а я стільки років там не був... Батько нас туди після смерті Сталіна привіз, а може, напередодні тіло його вивезли, я смутно все пам’ятаю... Мене вразило тоді, що на телевізорі кухонний рушник лежав — знаєте, такі суворі були...

З Дмитром Гордоном. «Нещодавно на дачі Сталіна я опинився... Яке щастя, подумав, що ніякого стосунку до царів я не маю. Похмуре життя...»

— А телевізор уже був?

— Так, і ось цей кухонний рушник мене здивував, і коли кілька років тому я на цю дачу поїхав...

— Серце, вибачте, здригнулося?

— Ні, моторошно страшно мені було. Поки знімали, я по всьому дому пройшовся, мені кожен куток там показали...

— Усе збереглося, як було?

— У його кімнатах — так, єдине, у прибудованій терасі (він, коли старий уже був, не по вулиці взимку гуляв, а на терасу виходив) подарунки «товаришу Сталіну» поставили. Мабуть, із музею частина експозиції: вази кришталеві, сувеніри — ніби магазин якийсь, а взагалі... Страшно мені було не тому, що ах, Боже мій, де тут автомати й кулемети зберігалися? — моторошно від думки стало, як у цьому домі могла людина жити. У кожній кімнаті те саме — стіл зі стільцями й два дивани...

— Меблі однакові?

— Так, у спальні — а це величезна кімната — одне ліжко вузеньке, поряд стілець, на якому настільна лампа стояла, наче навіть столик недозволеною розкішшю був, у кутку, на іншому кінці, маленька шафа для одягу. Мене навіть не аскетизм такий вразив, а якась найдикіша самотність — яке щастя, подумав, що ніякого стосунку до царів я не маю. Похмуре життя — ось що було страшно!

— Тобто помер Сталін усе-таки бідним?

— Пф-ф-ф! З голим задом, я думаю, так, та й ми з голим задом залишилися — усе ж державне було.

— Дивовижно, так? Тепер керівника навіть бідної країни уявіть...

— Навіть уявляти не хочу! — нічого цього в нас не було. Під зад коліном! — у чому стояли, у тому на вулицю й вигнали.

«ЧИ МОГЛИ СТАЛІНА ВБИТИ? ЧОМУ Б НІ? ЯК І БАТЬКА МОГО МОГЛИ — Я ЦЬОГО НЕ ВИКЛЮЧАЮ»

— Питання питань, яке багатьох мислячих людей мучить: своєю смертю чи Сталін помер? Мої найбільш обізнані співрозмовники, коли я їхньою думкою цікавився, різні версії висловлювали: Едуард Шеварднадзе, наприклад, і Едвард Радзінський стверджують, що Сталіна отруїли...

— Так, Едік до мене мою думку вислухати приходив, при цьому сам говорив годинами. Шалено цікаво розповідав...

— ...про охоронців?..

— ...але все неправду. Ну, це неважливо — у нього свій театр, у Радзінського.

— А ось Сергій Хрущов упевнений: ні, на той світ піти ніхто Сталіну не допомагав...

— Тому що по-іншому вважати не повинен — не може!

— Що ж насправді там було?

— Знаєте, це дуже небезпечно — такі речі озвучувати, тому що рано чи пізно всі перед Богом опинимося. Не маючи доказів, звинувачувати страшно, хоча, якщо історію держави російської проаналізувати, то ж віками нічого не змінювалося...

— Абсолютно...

— І принців, і царів труїли, життя позбавляли — робили що завгодно. Чи могли вбити? Чому б ні? Як і батька мого могли — я цього не виключаю. Поручитися ніхто не ризикне, правда? Крім тих, хто знав напевно.

— Проте за законами драматургії що ви як режисер скажете: убили все-таки чи ні?

— Думаю, що так. Звісно, так! Французи навіть якісь п’єси на цю тему мені привозили — до речі, доволі цікаві. У знаменитого японського письменника Юкіо Місіми (1970 року вчинив харакірі — Д. Г.) близький приятель був, нині найбільший хірург-онколог у Парижі. Його до Москви на якісь симпозіуми запрошували, але він умову поставив: приїде, якщо його зі мною познайомлять. Знайомство відбулося, ми з ним дуже мило розмовляли, а потім він мені п’єси надіслав. Ставити про це? Ні, за це я не візьмуся ніколи. Мине час, свій Шекспір знайдеться, який про Сталіна напише, тому що це такого рівня постать...

— Відповідь на це питання в архівах є, як думаєте?

— Хто і за що ризикне поручитися, коли йдеться про наші архіви? — там же, якщо порпатися, такого накопати можна, що багато загальноприйнятих версій подій перекинеться. Тим більше що часто кінці з кінцями в них ні документально не сходяться, ні хронологічно... Ну, я цього не знаю, тому навіщо полемізуватиму...

— Ще одна дуже цікава, на мій погляд, тема — похорони Сталіна, які, як кажуть, безліч людських життів забрали. Євген Олександрович Євтушенко навіть фільм під назвою «Похорони Сталіна» про це зняв, а ось Сергій Хрущов, знову-таки зі слів батька, стверджує, що насправді жертв мізерна кількість була, а всі жахи, які описують, роздуті. Ви похорони вашого діда запам’ятали?

— Ні, тільки сидіння... У Колонній залі кілька годин я провів, від голоду вмираючи — потім мене до особняка на Гоголівському бульварі відвезли, там якась Нюра чимось мене нагодувала, і я тут же назад, до Калініна, — тепер уже Твер — був відправлений.

«ОФІЦІЙНО МАМА НІХТО МЕНІ БУЛА — ЗА ДОКУМЕНТАМИ ЯК ВАСИЛЬЄВ Я ПРОХОДИВ, І МАМОЮ У МЕНЕ ЗОВСІМ ІНША ЖІНКА БУЛА ЗАПИСАНА»

— Діда в труні ви розглядали?

— Ні, я не дуже розумів, що це труна, і взагалі ніколи раніше на похоронах не бував...

— Хоча майже 12 років вам уже було...

— І проте... У мене трошки пізніше таке пізнавання життя вийшло, коли до школи потрапив, дуже багатьох речей не розумів, до Суворовського училища слів, які там у достатку почув, не знав, і доволі важко мені доводилося. Потім уже якось адаптувався, але, повторюю, ми, як тургенєвські діти, все-таки жили.

— Навколо всенародний плач стояв, люди, до Колонної зали заходячи, ридали — я ці кадри бачив...

— Так і я все бачив і чув...

— Це відчуття невичерпного горя вам передалося, вам хоча б за компанію з ними плакати хотілося?

— (Заперечливо крутить головою). Пам’ятаю я це чудово, а точніше, почуття незручності пам’ятаю, сорому — мені соромно було, що в усіх сльози, а в мене ні.

— А що в ці дні з батьком було?

— Я його мигцем бачив, а ось сестра дуже добре це запам’ятала, тому що весь час із ним перебувала... Він на Гоголівському був, в особняку, і вона там же...

Йосип Сталін із дружиною Надією Аллілуєвою приймає Клима Ворошилова з дружиною Катериною на дачі в Зубалові, 1930 рік

— Як Василь Йосипович себе вів, Надія розповідала?

— Пив... Компанію йому якийсь солдат складав, моряк — перші-ліпші люди з вулиці...

— Він розумів, що йому кінець?

— Звісно, і все швидко скінчилося. Офіційно Сталін 5 березня помер, 9-го його поховали, а наприкінці квітня, після 20-го, батька вже заарештували, так що, загалом-то, дуже короткий був проміжок...

— День, коли дізналися, що його взяли, ви пам’ятаєте?

— Я це не відразу дізнався — хто мені в Суворовське училище повідомляти про таке буде? Вони й самі не в курсі були — ніхто нічого, а потім мама приїхала...

— Забрала?

— Фіг там заберуть! Офіційно-то вона ніхто мені була — за документами як Васильєв я проходив, і мамою в мене зовсім інша жінка була записана...

— Васильєв? Країна особисті таємниці своїх вождів оберігала суворо...

— Та ви що! Маму, коли вона перший раз приїхала, до мене навіть не підпустили. Вона Ворошилову написала, і ось він дозволив...

— Суворовське училище ви закінчили?

— Борони мене Боже! Рік відучився, а на другий нас отруїли — усе училище, і, природно, як курка в ощип я потрапив, 12 місяців у лікарні валявся. Ну а потім Сталін помер, і мама мене забрала, тому що я піти хотів, піти, піти... У результаті до Театру Радянської Армії потрапив.

— Розмову про вашого дідуся Йосипа Віссаріоновича продовжуючи... Скажіть, гени цієї безсумнівно великої людини ви в собі відчуваєте?

— Ну, величі спадкової не відчуваю, наступником або продовжувачем його справи себе не вважаю, але гени його якісь... Думаю, що я, так би мовити, маленька тиха овечка...

— Країною керувати не змогли б?

— Ні, це мене ніколи не вабило, а в роботі стриму, звісно, не знаю... І кричати можу, і людей за собою захоплювати — темперамент у мене скажений. На добу на відміну від інших 24 години працювати можу — мабуть, це звідти (пальцем кудись за спину показав)...

«КОЛИ МЕНЕ ПИТАЮТЬ: «ЩО ВИ У СПАДОК ВІД СТАЛІНА ОТРИМАЛИ?», ВІДПОВІДАЮ: «ТРОХИ МОЗКІВ»

— Я вашого діда великим назвав і переконаний: не помилився. До вчинків його й результатів зробленого ним ставитися можна по-різному, але...

— ...усе зрозуміло — і злочини теж великі бувають, правда ж?

— Однозначно. І Гітлер не слабкою історичною постаттю був...

— ...і великі якісь справи вчиняв, адже нічого випадкового на цьому світі не буває. Навіть про того ж Гітлера коли говорять... Розумієте, якийсь ракетоносій є, який того чи іншого персонажа на історичну орбіту виносить, просто за собою тягне, вірно?

— Абсолютно...

— Невипадково ж, зрештою, у середині ХХ століття, аж до 50-х років, в Європі така кількість, скажімо так, тиранів з’явилася. Так, усі вони різними були, але були: і Франко в Іспанії, і Муссоліні в Італії...

— ...і той самий Тіто в Югославії...

— Ну звісно.

— Дід був великий?

— Напевно... Напевно... Усе-таки, щоб величезну країну слухатися змусити, щоб таку махину собі підпорядкувати, надволею якоюсь володіти треба, надсилою. Не думаю знову-таки, що все випадково, — звісно, харизма, як тепер прийнято говорити, там була, причому абсолютно фантастична, і якби її ще на інші цілі спрямувати... Хоча допускаю, що це виявилося б неможливим — надто сильне протистояння було: ми ж нічого цього не знаємо, розумієте. Я іноді, коли судити починаємо (не про вас кажу — про себе), думаю: з нашого часу оцінки роздавати легко, а на місце людини себе поставте, яка до влади приходить, — війна 14-го року, революція, Громадянська війна, Антанта... Країна в повному розгардіяші перебуває, і ось в один кулак її зібрати й усе-таки...

Батьки Йосипа Сталіна: мати Кеке й батько — швець Бесо Джугашвілі

— ...індустріалізувати...

— Так... Ну, не знаю... Для цього, напевно, якусь неймовірну волю треба було мати, і він нею володів.

— Критичне ставлення до діда, до особи Сталіна у вас присутнє?

— Чесно зізнаюся: я його взагалі терпіти не міг, і моя мама навіть зі мною на цю тему дуже конфліктувала...

— А Галина Олександрівна в нього закохана була?

— Не те щоб закохана — вона вдячна йому була за життя своє, і, напевно, підстави на те в неї були. Особливо на тлі решти: Аллілуєви ж практично всі сиділи, про це теж слід пам’ятати. З роками я став не лише слухати й щось читати (книгочій я затятий, у мене бібліотека величезна, яку багато років збирав), а й трошки сам думати, і тоді запитання в мене з’явилися, проте я або відповідей на них не знаходив, або знаходив, але не ті... Тому, коли мене питають: «Що ви у спадок від Сталіна отримали?», відповідаю: «Трохи мозків».

— У портрети Сталіна ви іноді вдивляєтеся, щось спільне знайти намагаєтеся?

— Ні, і розмов на цю тему, зізнатися, не люблю...

— Вам, проте, говорили, що на Сталіна ви схожі?

— Ну так! Бондарчук (не нинішній Федя, а Сергій Федорович) навіть на роль Сталіна пробував і зніматися у фільмі «Червоні дзвони» вмовляв. Ну й іще один режисер — прізвище його з голови вилетіло — шалений гонорар пропонував...

Бондарчук дуже мені подобався, я його зовсім обожнював і, звісно, до нього на проби попхався. Мене Анджан гримував — найбільший, просто великий художник-гример, але цим усе й обмежилося, тому що, коли з мамою майбутні зйомки обговорювати став, вона, закуривши, на мене подивилася й сказала: «Тобі це потрібно? Подумай». І якось мій здоровий глузд від цього як від пошлості відсахнувся. Скільки потім таких пропозицій не було, відмовлявся я категорично й щасливий, що не погодився. Щасливий!

«РОСІЙСЬКИЙ НАРОД ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ РОЗІП’ЯТИ ТЕБЕ МОЖЕ, НА КІЛ САДОВИТИ Й ПЛАКАТИ ПОТІМ, РОЗУМІЄТЕ?»

— 56-го, після ХХ з’їзду КПРС, реабілітація незаконно репресованих почалася, з таборів, із в’язниць сотні тисяч людей поверталися. Хтось із них особисто вам претензії за Сталіна пред’являв?

— Мені? Ніколи! Одного разу в нас у Театрі Російської Армії — а ви знаєте, який він немаленький! — зліт колишніх в’язнів ГУЛАГу проходив... Повний зал, промови якісь, і раптом ці постраждалі від репресій люди Людмилу Іванівну Касаткіну, Ніну Опанасівну Сазонову, наших примадонн перед ними виступити попросили і, якщо можна, онука Сталіна — мабуть, знали, що я там працюю. Усередині в мене все стиснулося, я вирішив: «Не піду ні за що, вислуховувати нічого не хочу!», але до мене — я якраз репетирував — жінка й чоловік підійшли: «Олександре Васильовичу, ми вас дуже просимо». Не можу передати, як невесело в мене на душі було, але я вийшов, а вони всі мене оточили й сказали: «Трагедію вашого життя ми розуміємо».

Олександр Бурдонський (стоїть) учився з двоюрідним братом Євгеном Яковичем Джугашвілі в Калінінському суворовському училищі. Нині один — представник богеми, інший — військовий, один діда терпіти не міг, інший справно покладає квіти на його могилу біля Кремлівської стіни

— Дорогого варте...

— Думаю, дуже...

— Останніми роками в Росії за браком національної ідеї погляди знову до Сталіна звернулися, розмови відновилися про те, який він великий був, як імперію зібрав, війну виграв... Як до цього чергового витка звеличення ролі Сталіна в історії Росії ви ставитеся?

— Ви знаєте, по-різному. Росія, російський народ — це дуже складний організм, і Сталін його краще, ніж сьогоднішні володарі, розумів.

— Як ніхто, думаю...

— Я один фокус давно помітив: його вже стільки років немає на світі, але всі ці роки тополиний пух летить. Хто винен? Сталін, який висаджувати тополі придумав. Десь щось відвалилося — це він зробив, Сталін туди, Сталін сюди... Жодної перемоги він не здобув, узагалі у війні нічого не тямив, на дачі сидів і розмірковував, як пастуха Кирбабаєва посадити, і таких пунктів звинувачення ще багато, але коли пружина до краю стиснута, маховик у зворотний бік починає розкручуватися, а російський народ, він же із задоволенням розіп’яти тебе може, на кіл посадити й плакати потім, розумієте?

Одні Сталіна в усьому звинувачують, інші, навпаки, згадувати починають, який лад при ньому був, — не те, що нині... До речі, з усім цим сперечатися можна, але, думаю, що претензії мають бути до сьогоднішніх лідерів звернені, а його давно пора в спокої залишити, помовчати потроху...

— Жити сьогоденням...

— Це, мені здається, усім на користь пішло б. Стільки ж є проблем, але щойно якісь неприємності в країні виникають, щойно щось хитатися починає, я вже заздалегідь знаю: мало не в кожній газеті про Сталіна щось написано буде й його фотографією проілюстровано — з люлькою, без люльки, з дружиною, з Берією, з ким хочете.

— Вічний громовідвід...

— Для мене це просто ознака, і, думаю, це політика така, не дуже розумна, але що вдієш?

«СПОРІДНЕНІСТЬ ІЗ СТАЛІНИМИ — ЦЕ ВСЕ-ТАКИ ХРЕСТ, ЯКИЙ ДО ДОШКИ ТИ НЕСТИ ПОВИНЕН»

— Вас, людину, яка багато й захоплено читає, не можу не спитати: книги Радзінського про Сталіна вам подобаються?

— Скажу так: цікаві в Волкогонова були.

— На архівному матеріалі побудовані, і це закономірно — він єдиний із російських істориків, хто доступ до бібліотеки Сталіна й можливість із нею попрацювати мав...

— Я з Дмитром Антоновичем зустрічався — він шанувальником вистав моїх був, між іншим, на всі ходив...

— А книга Володимира Карпова «Генералісимус» вам як? Фронтовик, Герой Радянського Союзу, колишній перший секретар Спілки письменників СРСР її написав...

— Ну, знаєте, коли він пише, як Сталін Ахматову обожнював, у мене трошки судоми починаються. Розумієте, треба все-таки...

— ...міру знати...

— ...хрін із редькою не плутати. Це різні речі, а що стосується Радзінського, він, повторюю, до мене приходив... Нібито з метою розпитати, а сам коротеньку ніжку свою на диван поставить і розповідає. Я сидів, слухав його...

— Відірватися не можна...

— Так, неможливо. Він людина театру, у нього всілякі ремінісценції є, такі, як «Театр часів Нерона і Сенеки», зокрема й про Сталіна. Це, як я сказав, театр Едіка Радзінського — зі своїми кулісами, сценою... він собі все вигадує, від якихось фактів відштовхуючись, це шалено цікаво, неймовірно захопливо, але... жодного стосунку до дійсності не має, а мені здається, що читачам якраз краще було б документ бачити.

Британський, американський і радянський лідери Вінстон Черчілль, Франклін Делано Рузвельт, Йосип Сталін та їхні онуки: Вінстон, Джеймс і Олександр. Зустріч у Києві 2006 року

— В інтернеті, і не лише, гуляє версія про те, що справжнім батьком Сталіна був Пржевальський...

— О Боже!

— Це може бути правдою чи ні?

— Почнімо з того, що знаменитий мандрівник був голубим.

— Питання знято, можна не продовжувати...

— Я це просто знаю. Звісно, за заднє місце його я не тримав...

— ...він, як мені Войнович сказав, зі своєю конякою, напевно, жив...

— ...проте всі його прив’язаності молодих людей, аж ніяк не жінок, стосувалися.

— Удома у Сергія Микитовича Хрущова я якісь речі, що нагадують йому про батька, бачив: шахи, скриньку, килим... У вас на згадку про Сталіна щось залишилося?

— Ні, хоча, знаєте, одна дрібничка є — треба б на Sotheby’s продати... (Усміхається). Є, як же воно називається, ступа й товкач (показує, як щось у ступці товче).

— Йосип Віссаріонович ними особисто користувався?

— Якимось чином ця штука в мами моєї опинилася — може, вона її бабусі, своїй мамі, віддала, коли в Кремлі жила. Волоські горіхи цим кололи: ось така дрібничка залишилася — все!

— Горіхи зараз нею колете?

— Ні, вона просто стоїть, я її музейникам із Єкатеринбурга подарувати обіцяв — там не Сталіна музей, а просто старих речей...

— Пряма спорідненість зі Сталіним більше бід чи щастя, удачі вам принесла?

— Ну, це все-таки хрест, який до дошки ти нести повинен, але якщо на ньому зациклитися, можна життя своє скалічити, і прикладів тому знаю чимало. Скажу так: коли мама з батьком одружилися, їм тільки-но по 20 років виповнилося. Обоє вони молоді були, здорові, міцні, спортивні, і це на моїх мізках у хорошу сторону відбилося, тому що Надя, сестра моя, — царство їй небесне! — чарівною людиною була, але, звісно, стосунками батьків пришибленою, а ось мені якось встояти вдалося, і все погане повз пройшло. Може, і не пощастило б так, не побач я у восьмирічному віці у Великому театрі Галину Сергіївну Уланову — я ж ніколи про театр не думав, не знав, що це, і раптом був на виставу привезений і «Червоний мак» Глієра з Улановою побачив. Мене потім із ложі вивести не могли — я так, учепившись у неї, ридав!.. На все життя дивовижним цим світом полонений був...

Життя все-таки нас не пестило... Дитинство, прямо скажемо, досить паскудненьке було, і, може, та краса духовна, що від Уланової виходила, назавжди до мистецтва мене прикувала. Як великі російські поети пишуть, це була «туга за прекрасним»...

— ...за тим, чого в дитинстві так бракувало...

— Це світ музики був, краси, жінки якоїсь прекрасної — Уланова ж генієм була. Я тоді цього не розумів — відчував тільки, що на сцені якусь істоту бачу, яку оплакати повинен. Ось так і вийшло: емоціям віддався й професію отримав, тому Галина Сергіївна до дошки для мене богинею залишилася — не на дідусів і бабусь, а зовсім на інших людей я молився...

«БАТЬКО ДУЖЕ ПОКАЛІЧЕНИЙ БУВ... МАЙЖЕ З 12 ЧИ 13 РОКІВ УСІ ЦІ ТІТКИ З ПРИСЛУГИ ЙОГО ВЖИВАЛИ, НАПЕРЕБІЙ У ЛІЖКО ДО СЕБЕ ЗАТЯГТИ НАМАГАЛИСЯ»

— Останнім часом про вашого батька кілька художніх фільмів знято...

— Безліч, і зараз знову знімають.

— Цікаво, а якою людиною Василь Йосипович Сталін був?

— Загальні слова повторювати не хочу... Якби ми з вами за чаркою коньяку, припустімо, сиділи й розмовляли, я б у нападі відвертості, може, щось і згадав — у більш розслабленій обстановці в пам’яті маса дрібниць, деталей якихось спливає... Зараз ось, коли він уже міг би сином моїм бути, я розумію, що батько обдарованим, звісно ж, був, ризиковим, у чомусь авантюрним... Він міг усе: столярувати, слюсарувати, машину водити, літак пілотувати, підводним човном керувати — у цьому сенсі нічого не боявся. У мене багато фотографій є, де він із рубанком чи іншим інструментом, щось майструє — якась людина була (як його звуть, не пам’ятаю, — може, у Світлани про це написано?), яка його всього навчила.

Так, він міг усе, золоті руки були, але водночас, думаю, батько дуже покаліченим був. Після смерті Надії Сергіївни — це те, що він сам мені розповідав! — його мало не з 12 чи 13 років усі ці тітки з прислуги вживали, наперебій у ліжко до себе затягти намагалися...

— Затягти в якому плані?

— Ну, як у якому? — вживатися, і дядьки, які до нього приставлені були, теж на свій бік перетягти намагалися, щоб авторитет зміцнити.

— Одні — у ліжко, інші — на попійку: непросте життя!..

— Так, непросте, і від власного батька уваги ніякої, а чужі люди царських нащадків візаві, скажімо так, маючи, завжди інтриги плетуть, якусь свою ведуть гру.

— Після смерті матері молодший син Сталіна при живому батькові фактично сиротою ріс...

— Звісно, тому що Аллілуєви — дивна родина, вони завжди трошки зі своїми мухами були (показує, ніби щось літає)...

— Щось хворобливе, з неблагополучною спадковістю пов’язане, там явно присутнє було...

— Потім усі вони...

— ...зникли...

— Частина в 30-ті роки померла, у 40-ві заарештували решту... Ви, звісно ж, про гучну справу, до якої режисер Міхоелс і дружина Молотова Поліна Жемчужина виявилися причетні, наслухані... Вони ж Крим Ізраїлем зробити хотіли...

З Дмитром Гордоном. «Життя все-таки нас не пестило... Дитинство, прямо скажемо, досить паскудненьке було»

— Справа Єврейського антифашистського комітету...

— Так, а збиралися-то де? На квартирі в Аллілуєвих.

— Хм, а вони тут до чого?

— Ну як? — вони з Соломоном Міхоелсом дружили, поважали його, привітно приймали. Хто ж думав, що це в таке виллється?

— Смерть Надії Аллілуєвої насильницькою була?

— Ні, звісно.

— А до самогубства психічна неврівноваженість її підштовхнула?

— Не думаю. Швидше, там теж неймовірно сильний характер був, тому що всі Аллілуєви говорили: «Йосип-то, Господи... З нього можна було мотузки вити, а з Наді мотузки не звиєш», і потім... Пам’ятаєте, у Толстого в «Анні Кареніній» Анна говорить: «Гвинт розкрутився»? Ось і тут гвинт розкрутився — терпіння скінчилося... Вона розуміла, що подітися від нього нікуди...

До речі, я на прем’єрі американського фільму «Сталін» був присутній і зі знятими там акторами знайомий, так ось, Джулія Ормонд напрочуд Надію зіграла — так, як за розповідями Аллілуєвих-старших я її собі уявляв. Дуже трагічно, до речі...

«НАС І НЕ ГОДУВАТИ МОГЛИ ТИЖНЕМ — МИ, ДВА ГОЛОДНІ ДИТЕНЯТИ, ЗУБАМИ НЕМИТИЙ БУРЯК ЧИСТИЛИ Й ЇЛИ»

— Під час війни і Яків, старший син Сталіна, і Василь, ваш батько, на фронт пішли...

— Інакше й бути не могло.

— Яків, як відомо, у полон потрапив і трагічно там загинув, а Василя доля берегла... Він сміливим льотчиком був?

— Я багатьох його однополчан знав, і абсолютно всі говорили: «Васька був сміливий». Ризикувати, щоправда, йому не дозволяли...

Йосип Сталін із сином Василем і дочкою Світланою, 1935 рік

— Вам він трошки безбашенним не здавався?

— Ну, безумовно, але був би я принцом, теж, напевно, поводився б безбашенно...

— А може, навпаки...

— ...суцільні театри будував би...(Усміхається).

— Пиятики, гульбища в нього постійно траплялися?

— Це у війну почалося... Нестримно... А потім хворобою стало. Пам’ятаю, на дачі випадок: ми там гуляли, на території грали, а батько до під’їзду йшов. У нас ручний грак був — ми його з перебитим крилом знайшли, вилікували, і він домашнім став, і ось цей птах до батька підлетіла. Боже мій, як він закричав! Мабуть, біла гарячка в нього почалася, але ми-то цього не розуміли... Лише багато років потому усвідомили, якось із Капітоліною розговорившись...

Він, звісно, хворий був, і тяжко, але оточення цю пристрасть підтримувало, тому що, коли батько пиячив, із нього щось отримати можна було...

Молодший син вождя Василь, близький сталінський соратник Андрій Жданов, дочка Сталіна Світлана, Йосип Віссаріонович і його старший син Яків на ближній дачі, 1936 рік

— Керований... Ви в такому стані часто його бачили?

— Ну, не дуже... Усе-таки ми ніби на своїй половині жили, а він на своїй... Не часто, але бачив...

— Батько іноді якусь ласку щодо вас виявляв, погладити, поцілувати міг?

— Так, і навіть фотографії є, де він мене, маленького, на закорках носить, колише. Коли я підріс, усе це рідше відбувалося, але міг.

— Бив часто?

— Ні. Пам’ятаю, як він мене відлупцював, коли з мамою я зустрівся, і потім ми в Німеччині якийсь час із Катериною Тимошенко жили, і я з вікна виліз. Там невисокий такий другий поверх був... На щастя, на великий кущ упав і нічого особливого зі мною не сталося — ну подряпався десь, але коли батько приїхав і Катерина йому про це сказала, він ляпас мені влупив... Утім, це, мабуть, занепокоєння якесь виплеснулося...

Василь Сталін, 1947 рік. У 26 років він був уже генерал-лейтенантом авіації

— Профілактика...

— Занепокоєння! — воно виражалося ось так, розумієте?

— Катерина Тимошенко, дочка колишнього наркома оборони, за вашим власним зізнанням, била вас із сестрою смертним боєм, навіть канчуком...

— Била, Наді навіть нижню губу відірвала — довелося лікувати.

— Це правда, що вашій сестрі мачуха нирки відбила?

— Так! Ну, вона її ногами в чоботях била, а багато чи дівчинці шести-семи років треба? Надя тоненька була, тендітна...

В’язень Василь Васильєв перед виходом із Володимирської в’язниці, 1961 рік. Останній знімок Василя Сталіна

— Звідки ж у молодій жінці жорстокість така?

— Думаю, що це, ну як сказати... Пам’ятаєте в данського карикатуриста Бідструпа комікс «Коло замкнулося»? Міністр на заступника накричав, заступник — на помічника, помічник — на секретаря, а останньому в цьому ланцюжку, нижньому за ієрархією, зло зірвати ні на кому, так він собаку ногою копнув, а та своєю чергою міністра за зад схопила. Думаю, так ставлення батька до Катерини виявлялося.

— Бив він її сильно?

— Так.

— На ваших очах?

— Ну, не на моїх. Другий поверх уявіть: тут наша, припустімо, кімната, потім хол, а далі їхні апартаменти, але все ж чутно...

— Слухайте, якщо мачуха таке витворяла: сестру ногами в чоботях била, канчуком охаживала — чому ви до батька не пішли, не поскаржилися?

— Боялися, напевно. Зараз я чогось набрехати вам можу, але думаю, усе ж боялися. Нас-то й не годувати могли тижнями...

— Що ж ви їли?

— Ой, у нас там Ісаївна була, кухарка стара, — вона манну кашу потайки принесла, але Катерина про це дізналася й тут же її звільнила. Ми, два голодні дитинчата, на другому поверсі сиділи й одного разу побачили, як із погреба на санчатах до кухні картоплю, моркву, буряк везуть. На ключ нас не замикали, тому вночі одягнулися...

— ...голодні...

— ...у цей погріб пішли й у поділи нічних сорочок усього, що під руки трапилося, набрали... Ми навіть не бачили, що беремо, тільки писк чули — там щури, мабуть, бігали, і ось здобич цю принесли... Ножа в нас не було, так ми зубами немитий буряк чистили й їли — таке теж було.

Василь Сталін із другою дружиною Катериною Тимошенко на церемонії прощання з батьком. Москва, Колонна зала Будинку спілок, 6 березня 1953 року

— Тимошенко вас що ж, зі світу зживала?

— Це, очевидно, покарання було за щось...

— Але, вибачте, дітей не годувати...

— Любий, у чужий «казанок» не зазирнеш.

— Решта мачух щодо вас нормально себе вели?

— Капітоліна? Вона непогана людина, нормальна жінка була, сама тяжке життя пройшла, дитинство голодне...

«КОЛИ БАТЬКА З ВОЛОДИМИРСЬКОЇ В’ЯЗНИЦІ ДО МОСКВИ ПЕРЕВЕЗЛИ Й У КРЕМЛЬ ДОСТАВИЛИ, ХРУЩОВ ОБІЙМАВ ЙОГО, ПЛАКАВ І СКРУШУВАВСЯ: «ЩО ВОНИ З ТОБОЮ ЗРОБИЛИ?»

— Коли після смерті батька з Катериною Тимошенко ви зустрілися й добу безперервно з нею проговорили, про дитячі образи свої нагадали?

— Ні. Вона питала: «Сашо, ну ж бо правда, я доброю була мачухою?». Я: «Звісно», а сам їй в очі дивлюся, але вона моїх, так би мовити, випромінювань, сигналів, які їй посилав, не зрозуміла. Ну навіщо? У неї ж хвора зовсім дочка була, син-наркоман... (Її дочка Світлана мала психічні відхилення, на базедову хворобу страждала, пізніше недієздатною була визнана, а син Василь під дією наркотиків у 19 років застрелився. — Д. Г.).

Василь із третьою дружиною Капітоліною Васильєвою — чемпіонкою СРСР із плавання, 1950 рік. «Нормальна жінка була, сама тяжке життя пройшла, дитинство голодне»

— Хвора дівчинка — це зведена сестра, дочка Тимошенко від вашого батька?

— Хто знає, від нього чи ні, але ніби від батька — так вважається...

— Я вас цитую: «Мамі батько говорив: у мене лише два виходи — куля або склянка, адже я живий, доки живий мій батько»...

— Так, так.

— Ви коли-небудь про Сталіна з ним говорили?

— Після того, як його випустили. У в’язниці у Володимирі, де я в нього бував, люди щільно, як на партзборах, сиділи, тому розмови там лише суто світські могли вестися, а ось коли він вийшов, розмовляли.

Син Василя Сталіна від другого шлюбу — Василь Васильович — вживав наркотики й у стані клінічної депресії покінчив із собою

— Василь Йосипович любив батька?

— Так, звісно!

— Що саме про нього він говорив?

— Мучився через те, що його прибрали.

— Убили...

— Так, і що люди, які це зробили, скорботу зображали, а самі раділи — від цієї брехні він страждав. До речі, коли батька з Володимира до Москви перевезли й у Кремль доставили, Хрущов обіймав його, плакав і скрушувався: «Що вони з тобою зробили?», так що театру часів Нерона і Сенеки там багато було.

Дочка Василя Сталіна й Катерини Тимошенко Світлана страждала психічними відхиленнями, отримала інвалідність

— У яких умовах Василь Йосипович у Володимирі сидів?

— У таких самих, як усі, — єдине, у його камері дерев’яну підлогу зробили, бо, мабуть, сильні болі в нього вже почалися. Батька ж тому випустили, що в нього облітеруючий ендартеріїт прогресував — розумієте, що це таке? Ноги відмирають, гангрена йде...

— Скільки всього він сидів?

— У політичній в’язниці Володимирській майже сім років, ще рік у Лефортові...

— І весь цей час у чотирьох стінах замкнений був, навіть не в колонії перебував... Навіщо ж його там тримали, навіщо це було потрібно?

Олександр Бурдонський із сестрою Надею, 1949 рік

— Думаю, вони просто не знали, що з ним робити.

— Тобто нехай сам помирає...

— Випустити боялися, тим більше країна весь час якимись чутками наповнювалася... Цікавилися ним усі — і син короля американської преси Герст-молодший, який до Радянського Союзу приїжджав, і Китай, який зняття культу Сталіна не підтримав, природно. Звідусіль питання йшли: де він, що він? Звісно, такого чоловіка випустити, а тим більше «залізну маску» з нього зняти не можна було.

Василь Сталін із дочкою Надією, 1955 рік

— Як ув’язнені до нього ставилися?

— Дуже добре — про це там досі легенди, по-моєму, ходять. Батько їм якісь візки робив, на яких їжу возили, але й приниження пережив страшне. Я цього не бачив, але Надя розповідала, як одного разу до Володимира раніше за мене приїхала, і її до кабінету провели. Там на стіні портрет Сталіна висів, а під ним батько в ватнику сидів — ще й конвоїр, коли привів, прикладом у спину його штовхнув.

— У якому театрі це побачиш?

— У нашому. Росія хіба не театр? Ми її так і називаємо...

Дочка Йосипа Сталіна й Надії Аллілуєвої Світлана до еміграції носила прізвище матері

— До Володимира неодноразово ви приїжджали?

— Так, кілька разів...

— І прямо до в’язниці приходили?

— У Володимирі тітка маминої приятельки жила (вона вчителювала — у її родині всі літературу чи англійську мову, по-моєму, викладали) — ось у них ми й зупинялися. Вона на побачення з батьком мене проводжала (ой, як її звали? — Ліда, по-моєму), а як це було? Хоч убий, не пам’ятаю...

1970 року Світлана Аллілуєва вийшла заміж за американського архітектора Вільяма Пітерса, це був її п’ятий шлюб, знову невдалий, після розлучення через три роки вона зберегла своє ім’я Лана Пітерс. Померла в США в будинку для літніх людей міста Річленд 2011 року

— Василь Йосипович, коли бачив вас, плакав?

— Ні, він узагалі не слізливою людиною був.

— Після в’язниці ви часто з ним бачилися?

— Ну як часто? Батько всього-то нічого на волі побув. Він, коли з в’язниці 61-го року вийшов, до нас приїхав. Залишитися хотів, мама, природно: «Ні!», але йому тут же звання повернули й пенсію генеральську, трикімнатну квартиру в Москві на Комсомольському проспекті та дачу в Жуковці виділили, обіди кремлівські — забезпечили повністю.

Діти Світлани Аллілуєвої: Катерина від другого шлюбу з членом-кореспондентом Юрієм Ждановим і Йосип — від першого шлюбу з юристом Григорієм Морозовим. Катерина Юріївна Жданова — вулканолог, мешкає на Камчатці, а Йосип Григорович Аллілуєв — російський кардіолог

— Ось навіть як...

— Я досить довгий час — він мене просив — зі складів Кремля меблі йому возив, які раніше в нього на дачі й в особняку стояли, але там меблі з ад’ютантських залишилися, тому що все пристойне вже розійшлося... Ну, неважливо... Батько на цей час до санаторію в Кисловодськ із сестрою моєю поїхав, і потім, коли повернувся, теж був із нею, з Надею. Він ще в клініці Вишневського лежав, а після того, як із машиною японського чи якогось посла зіткнувся, знову заарештований був і до Казані засланий.

Усе це менше ніж рік зайняло — вихід на волю, Кисловодськ, клініка Вишневського, нова відсидка, але у в’язниці його тримати не можна було — він помирав, тому на вибір п’ять міст йому запропонували. Він Казань назвав, тому що там льотні полки були.

Ми з Надею й Капітоліною, коли його ховали, туди прилетіли. В однокімнатній квартирі труна на двох табуретках стояла, Капітоліна на підлозі ампули від уколів побачила й підняти їх намагалася, а небезвідома Маша Нузберг (за деякими відомостями платна інформаторка КДБ, яка познайомилася з Василем Сталіним, коли той у лікарні лежав, і за ним до Казані подалася, де на оформленні шлюбу наполягла. — Д. Г.) ногою їх давила.

Старший син Йосипа Сталіна Яків Джугашвілі був узятий німцями в полон 1941-го, загинув у концтаборі

— Дивна медсестра, так...

— Хірург Вишневський (генерал-полковник медичної служби, з 1948 року директор інституту хірургії імені Олександра Васильовича Вишневського, його батька. — Д. Г.) Світлану попереджав, що це стукачка і, взагалі, вона в них не в штаті, але це не моя справа, я обставин не знаю...

«КОЛИ З БАТЬКОМ ПРОЩАЛИСЯ, МЕНЕ ДУЖЕ СИЛЬНО ЧОРНІ СИНЦІ НА РУКАХ ЙОГО ВРАЗИЛИ, САДНА. З ПОХОРОНУ СЕСТРА ДО МОСКВИ СИВОЮ ПОВЕРНУЛАСЯ...»

— Батька теж убили, як думаєте?

— Звісно, не без цього, і ось ми приїхали, квітів купити не могли — мороз стояв, хоча це березень був. Дивно, але в них із мамою життя у два числа вклалися: батько 24 березня народився, і 19 березня помер, а мама навпаки: 19 липня народилася й 24-го в тому ж місяці померла. Ну, неважливо...

Попрощатися з батьком багато народу зібралося, великий двір людьми був запруджений, тому що «Голос Америки» одразу ж повідомлення про смерть його передав... Ми-то як дізналися? Теж зовсім випадково. Нам подзвонили, слухавку Надя взяла, і їй сказали: «Помер батько. Похорон тоді-то й тоді-то». Ридання, паніка... Що робити, ми не знали й вирішили до двоюрідної сестри їхати. Вискочили, таксі спіймали... Тільки від’їхали, шофер обернувся: «Чули, Вася Сталін помер?», але я про інше...

На похороні багато чоловіків були в цивільних пальто, але коли до труни підходили, поли розпахували, а там — льотна форма: це я добре запам’ятав, і потім мене дуже сильні синці на руках батька вразили, садна. Знаєте, так обличчя подряпане буває, якщо людина ничком упала, але поди знай, чому такі синці були — аж чорні. Ми й із Капітоліною це потім обговорювали: «Дивно... Хтось за руки його, чи що, тримав?».

Син Якова Джугашвілі Євген, син Василя Сталіна Олександр Бурдонський і Ольга Голишева — дружина Якова, мама Євгена, початок 50-х

— Ви на похороні плакали?

— Я ні, а сестра до Москви сивою повернулася... Потім ця сивина відійшла, але мене вразило, що вона чорну хустку зняла, а волосся під нею біле виявилося.

— Це в 20-то років. Чому?

— Нерви. Вона батька дуже любила (я-то про себе, грішного, сказати цього не можу). Любила, жаліла, хоча я жалів теж — до певної міри, обмеженої...

— Василя Сталіна в Казані поховали?

— Могила його там була, але Світлана, тітка моя, ще коли в Москві жила, клопоталася, щоб його на Новодівичому цвинтарі поряд із матір’ю — Надією Аллілуєвою перепоховали. Їй відмовили. Моя сестра Надя листи писала, і я їх підписував — теж безрезультатно. Нашій родині відмовили, а дочкам Нузберг дозволили.

Олександр Бурдонський (унизу) з матір’ю Галиною Олександрівною (друга праворуч), початок 70-х. «Знаєте, скільки людей приходить і телефонує, які насправді ніякі не родичі? Навіть людина знайшлася, яка стверджувала, що вона син моєї мами й нібито після того народився, як вона від батька пішла, — цей «братик» по телевізору фільм про неї побачив і, мабуть, нею захопився»

— Тобто їхню матір до вашого батька підпоховали?

— Це його до неї підпоховали (2002 року, на Троєкуровському цвинтарі. — Д. Г.), тому, коли мене питають, чи бував я там і чому на могилу не ходжу, відповідаю, що зі своїм батьком у Казані попрощався, душа його в цьому місті відлетіла, і провели його в останню путь там. Ми з Надею на тих похоронах були, а що тут лежить, я не знаю (дочка Марії Нузберг Тетяна все потай від Олександра Бурдонського зробила, який про перенесення праху від журналістів почув. — Д. Г.).

— Ви кажете, що батька не любили, хоча жаліли, але зараз його розумієте?

— Звісно, двох думок бути не може, і все, зокрема дитинство своє, йому прощаю.

— Фільми про нього дивитеся?

— Ну-у-у... Ось зі Стекловим у головній ролі — «Мій найкращий друг — генерал Василь, син Йосипа» — практично не міг, а картину «Син батька народів» подивитися просто змусили, і я купився на те, що дуже добре актор Гела Месхі батька грав...

— Сподобався?

— Сподобався, тому що схожий на нього шалено, навіть манерами (він і мене, молодого, нагадує — гарний хлопчик!). Батько в його виконанні, може, надто Робін Гуд, але схожий, а все інше — така марнота, що далі просто нікуди.

«ПОЗАШЛЮБНІ ДІТИ СТАЛІНА? ДА ЗАРАДИ БОГА, ЧОМУ Б НІ? У ТУРУХАНСЬКОМУ КРАЇ НЕ В ДУПЛО Ж ВІН ЦЕ РОБИВ, А З КИМОСЬ...»

— З тіткою, Світланою Аллілуєвою, ви спілкувалися?

— Звісно.

— Гарні у вас стосунки були?

— Так.

— Світлана Йосипівна, взагалі-то, родичів, наскільки я знаю, не жалувала...

— Ні, до Наді й до мене дуже добре ставилася, а коли з Америки повернулася... Загалом... Вона писала про це, про мене... (Під час недовгого повернення на Батьківщину 1984 року Світлана Аллілуєва була вражена тим, який запаморочливий злет зробив за 17 років розлуки цей колись «тихий, боязкий хлопчик, що жив останнім часом із матір’ю, яка сильно пила, і сестрою, що починала пити». — Д. Г.)

— Цікава жінка була?

— Безперечно — і талановита, і розумна, і, ви знаєте, перо в неї дуже добре.

— Легке...

— Не в тому навіть справа — спробую вам пояснити, що я маю на увазі. Ось у Марії Йосипівни Кнебель, великого режисера й мого педагога, багато книг є, і коли їх читаєш, здається, ніби з нею бесідуєш, — ось як вона говорила, так і писала. У Світлани це так само було, що мене вразило — у неї дуже хороші книжки, особливо мені «Далека музика» подобається.

— Брати й сестри в Росії сьогодні у вас є?

— Практично нікого не залишилося. Надя померла, Ося, Світланин син, помер... Катя, її дочка, на Далекому Сході живе — вона вулканолог, після закінчення МДУ заміж за колегу вийшла. Вони, природно, не в Москві вулканами займалися, поїхали, а потім у її чоловіка дуже тяжкий рак почався, і він у себе вистрелив. Поховавши його, Катя там жити залишилася — вона ждановська дівчинка...

— Дочка Світлани від Юрія Жданова, сина соратника Сталіна Андрія Жданова?

— Так. Тут усілякі багатства їй залишали й усе таке інше, але вона на цьому всьому хрест поставила. (Катерина Жданова лише один раз за 40 з лишком років селище Ключі на Камчатці покинула — до Ростова-на-Дону до батька, який був ректором Ростовського університету, літала. Живе вона самітницею в старому, занедбаному будинку, ні з ким, окрім своїх численних собак, не спілкується. Коли адміністрація селища запропонувала їй зробити ремонт, нікого всередину не пустила, тому халупу залатали лише ззовні. — Д. Г.).

— І що, жодної рідної душі не залишилося?

— Ну як? По-перше, у моєї сестри дочка є, у неї теж дочка — внучата племінниця моя, дуже хороша дівчинка, розумниця. Коли три роки тому онука, так скажімо, до інституту вступала, я їй допомогти намагався, хтось іще плече підставити зголосився: не захотіла, сама! — і вступила. Вчиться чудово, тьфу-тьфу, щоб не наврочити.

— По лінії Якова, старшого сина Сталіна, діти залишилися?

— Ну, дочка його Галя померла, а її син із батьком-алжирцем (Хусейном бен Саадом — експертом ООН. — Д. Г.) живе, хворий хлопчик. Ну як хворий? Мізки чудові, математика, фізика — усе чудово дається, але він із травмою народився — сліпоглухонімим, і Галя своїми руками зір йому повернула, у звичайній школі його навчила, інститут він закінчив. Там свій подвиг було здійснено... (Із зрозумілих причин Олександр Васильович свого двоюрідного брата згадати «забув» — полковника у відставці Євгена Яковича Джугашвілі, який 1996 року очолив Товариство ідейних спадкоємців Йосипа Сталіна в Грузії, неодноразово в судах на захист честі й гідності діда свого виступав і навіть його роль у фільмі режисера Абашидзе «Яків, син Сталіна» виконав. — Д. Г.).

Акторка Людмила Чурсіна й Олександр Бурдонський. «Гарна жінка, талановита, і з нею розмовляти можна, адже не всі акторки мізками відрізняються»

— За чутками, у Сталіна й позашлюбні діти були — ви в це вірите?

— Та заради Бога...

— Тобто теоретично таке можливо?

— А чому ні?

— Жива людина...

— На засланні на Курейці, в Туруханському краї, не в дупло ж він це робив, а з кимось, щоправда, в одній газеті я прочитав, що гарненьких охоронців він любив, але це якось швидко замяли. Чого в пориві не скажеш... До мене якось, коли я на Тверській жив, людина прийшла, яка на телебаченні тут працювала (Костянтин Кузаков, заступник голови Держтелерадіо СРСР. — Д. Г.): ось, значить, я син Сталіна. Я йому...

— ...«Чим доведеш?»...

— Ні, я люб’язний був. «Радий за вас, — сказав. — І що? Я-то тут до чого?». — «Ми якимось чином спілкуватися повинні». — «А навіщо? — я спитав. — Я вас не знаю, ви мене теж, ми, може, зовсім різні люди. У вас свій круг, пов’язаний із роботою, у мене свій — ну й слава Богу, навіщо нам спілкуватися?». — «І вам зовсім байдуже, що у вас дядько є?». — «Чесно кажучи, абсолютно», — кивнув я.

Мені справді ніякого діла до нього не було, а потім, знаєте, скільки людей приходить і телефонує, які насправді ніякі не родичі: «Я дочка того...», «Я онука цього...»? Навіть людина знайшлася, яка стверджувала, що вона син моєї мами й нібито після того народився, як вона від батька пішла, — цей «братик» по телевізору фільм про неї побачив і, мабуть, нею захопився, а наші Аллілуєви вуха розвісили, повірили.

«Я НЕ ХОТІВ, ЩОБ ДІТИ У МЕНЕ БУЛИ, І СЕСТРІ НАРОДЖУВАТИ НЕ РАДИВ»

— Дітей у вас немає...

— Я не хотів...

— Чому?

— Ну, за поясненнями треба до дитинства мого вирушати (я й сестрі народжувати не радив, але вона інакше вирішила). Я дуже тяжке життя прожив, розумієте? Подробиць не розповідаю, бо навіщо образи свої, яким уже 60 років, ворушити? — це просто смішно. Ні, я не хотів, щоб діти в мене були. На щастя, і дружина в мене теж навіжена режисерка була, литовка (однокурсниця Даля Тумалявичюте, яка головним режисером Молодіжного театру у Вільнюсі працювала. — Д. Г.) — у нас попіл усюди сипався, ми самозабутньо про якісь проєкти сперечалися...

— Це правда, що одного часу ви на Людмилі Чурсіній були одружені?

— Господь із вами! Я вже багато років із нею працюю — так, але скрізь чомусь розпитуваннями про Чурсіну докучають: і в Прибалтиці, і в Петербурзі. Вона...

— ...гарна жінка...

— ...гарна, талановита, і з нею розмовляти можна, адже не всі акторки мізками відрізняються, якісь речі розуміти здатні.

— Свій шлях у мистецтві під орудою Олега Єфремова ви починали...

— У студії «Современника» на акторському вчився, а щойно Марія Йосипівна Кнебель нас навчати стала, до ГІТІСу до неї постукав, її курс закінчив і відтоді працюю, працюю, працюю.

— Уже багато років ви режисер Театру спочатку Радянської Армії, потім Російської...

— ...а до 1951-го — Червоної...

— У цьому театрі прекрасні актори працювали: Ніна Сазонова, Людмила Касаткіна, Андрій Попов, Федір Чеханков...

— ...Володимир Зельдін досі, слава Богу, на сцену виходить, Людмила Чурсіна, Аліна Покровська, Марія Голубкіна...

— З такими майстрами творити — задоволення?

— Ще б пак! — але й їм наша співпраця велике задоволення доставляла, вони мене дуже любили. У мене й у Малому театрі вистава є, яку з Еліною Бистрицькою ми робили, — дружу з нею й дуже її люблю, а вона тим самим мені відповідає, та й коли з Японії їхав (я там чотири рази ставив), щоразу всі актори збиралися й плакали — таким я теж можу бути.

— Якщо сьогодні вам раптом дуже хороший сценарій фільму про Сталіна запропонують, такий, що вас захопить, зацікавить, діда зіграти погодитеся?

— Ні. Ні!

— Поїзд пішов?

— Це якісь інші люди повинні робити — чому я-то, яке до цього стосунок маю? Ні, ніколи б не став, ні за які гроші.

— Якби — знову-таки умовний спосіб! — вам сьогодні сказали, що життя своє можна по-іншому прожити, яке б вибрали? Те, що є?

— Так, знаєте... Як людина розумна ви розумієте, що щастя — це секундочки, ну хвилини збираються, а я все-таки справою, яку люблю, займаюся, вона мені взаємністю відповідає — отже, уже якийсь щасливий квиток витягнув. З іншого боку, ми ще з мамою якось говорили: ну ось народився б я, а вона заміжня за Володею Меншиковим була б... Не слава мене хвилює, повірте, ні! — але я в якомусь переплеті історії, в якихось трагічних подіях не лише свідком опинився, а й учасником. Це серйозний відбиток накладає й багато чому вчить — насамперед порядною людиною залишатися. У мої 75 можна вже сказати, що я досить порядний? Ні, і бився, звісно, і випивав, може, і грубіянив комусь, але все це такі дрібниці...

— Останнє запитання: на могилу бабусі Надії Сергіївни Аллілуєвої, на могилу дідуся Йосипа Віссаріоновича Сталіна ви ходите?

— До Сталіна — ніколи, він державна людина, і до нього інші люди ходять і квіти кладуть, а до бабусі щороку по кілька разів ходжу, обов’язково... І до Надії Сергіївни, і до маминих тата з мамою, і до Анни Сергіївни Аллілуєвої, яку чудово пам’ятаю... Вона дивовижною людиною була, найдобрішою: свята, юродива — прошу, щоб ви це залишили. Коли Пастернака одностайно зі Спілки письменників вигнали, один голос був проти.

— Її?

— Вона на той час встигла вже з в’язниці вийти, де в одиночці вісім років ні за що провела...

Ну а ще на Новодівичому всі кумири мої поховані: Станіславський, Немирович, Уланова, Бабанова — вся наша театральна школа, весь цвіт нашої культури: як же туди не ходити? Звісно. З квітами всіх обходжу...

З Дмитром Гордоном. «Я в якомусь переплеті історії, в якихось трагічних подіях не лише свідком опинився, а й учасником. Це серйозний відбиток накладає й багато чому вчить — насамперед порядною людиною залишатися»