Сергій Дацюк: Політичне мислення

Цей текст є узагальнювальною рефлексією моїх роздумів і досліджень політики на цей момент часу (літо 2016). Ця рефлексія дає змогу подивитися на розрізнення та концептуальні узагальнення, які зроблено в процесі аналізу політики, з якою мав справу автор. Також ці рефлексивні узагальнення дають змогу сформувати бачення нового уявлення про політику як сферу суспільного мислення і дії.

Що таке політичне мислення?

Політичне мислення є мисленням, що супроводжує колективне співжиття. У більшості випадків політичне мислення сильно залежить від початкової комбінації індивідуальних психічних особливостей самого політика та оточуючого його соціального середовища (насамперед виховання й освіти), а також від наявності вибору контекстів колективного несвідомого, які політик може використовувати.

Політика є управлінням структурою суспільних відносин у вимірі індивід—група—держава—сукупність держав, яке включає співвіднесення моделей поведінки (індивідів-груп-держави(-в)) у процесі взаємного владно-суспільного контролю та змагання за володіння силою влади. Політика також є сферою (областю, простором) такого управління. Політика також є власне процесом такого управління. З цього виникає безліч заплутаних ототожнень, які не дають іноді розуміти, з чим ми маємо справу.

Ключовою одиницею політики є політик, який має й застосовує те чи інше уявлення про світ, суспільство, саму політику. Ключовим інструментом політики є владні відносини. У цьому сенсі політика відрізняється від суспільних відносин, побудованих на комунікації та таких, що не передбачають владних відносин і не виділяють будь-яку позицію як виняткову.

Політика починається там, де позиція особистості політика виділена як виняткова, а відносини влади (домінування-підпорядкування) в тому чи іншому вигляді простроєні. Без виділення позиції політика як виняткової та відносин влади як наявних ми маємо справу із суспільною (груповою) діяльністю.

Ці обставини створюють певні мисленнєві настанови, якими індивід керується в процесі взаємодії з колективом (суспільством) протягом усього свого життя і які важко, повільно, з величезними розумовими зусиллями та великими психічними витратами можуть бути цим індивідом змінені. Як правило, політичне мислення індивіда змінюється внаслідок особистісної кризи.

Політичне мислення — особливе мислення, пов’язане з певними настановами на відбудову від вільних (асоціативних) суспільних відносин, на створення та реформування владних інститутів (держави), на домінування чи рівноправність суспільних груп (класів) у суспільстві, на відокремлення або солідарність певної особистості чи групи серед інших особистостей або груп, на зміну та переважний зміст цієї зміни відносин.

Довгі століття й тисячоліття вважалося, що політика реалізує деякі концепції, ідеї, ідеологічні системи, картини світу та складні стратегії. Проте весь цей час політична практика показувала, що таке уявлення є сильно спрощеним. Політика набагато більшою мірою є реалізацією тих чи інших настанов політичного мислення, ніж тих чи інших ідей.

Саме така якість політичного мислення дає змогу виділити його в особливу сферу та розглянути з погляду своїх мисленнєвих настанов.

Настанови мислення досліджувалися мною в роботі «Як влаштована перспектива світу?».

Настанови мислення — це орієнтація мислення у його власному змісті, що виходить за межі самого оперативного мислення (безпосереднього промислювання). Там означено й розкрито настанови онтологічного (як мислити концентровано), метафізичного (у чому й як розташовувати мислення), лімітологічного (як мислити граничністю), транзитологічного (як мислити перехідним чином), структуралістського (як мислити розрізнювально), версологічного (як мислити всеохопно), методологічного (які способи мислення використовувати), ідеологічного (які мисленнєві форми використовувати), цивілізаційно-антропологічного (як пред’являти настанови мислення як мотиваційні напучення) та футурологічного (як відокремлювати уявлення про майбутнє) мислення.

Таким чином існує кілька розрізнюваних дихотомічно чи трихотомічно підходів у політиці, які можна об’єднати як особливий набір мисленнєвих настанов. Залежно від застосування того чи іншого підходу, ми матимемо ту чи іншу політику.

Ці підходи можуть взаємодіяти та комбінуватися, але в силу того, що політики часто вельми залежні від своїх психологічних особливостей і мало рефлексують свої мисленнєві настанови, вони не розпізнаються.

Ці підходи незмінні — найчастіше протягом усього життя політика, але навіть у разі їх зміни різні періоди життя політика й різні періоди політичних спільнот, що ним координуються, можуть супроводжуватися тим чи іншим, особливо виділеним і домінуючим підходом.

Колективне несвідоме та настанови колективного політичного мислення

Найбільш масштабним є онтологічне розрізнення настанов політики — інтеграція (імперія) та фрагментація. В індивідуальному плані інтеграція є проявом користолюбства, особистісної експансії та волі до влади. Проте всередині настанови на інтеграцію міститься не лише примус: ця настанова має також зворотний колективний характер, бо не можна жодне суспільство завоювати, окупувати й придушити, якщо, зрештою, воно з цим у своїй більшості не змириться.

Очевидно, що прагнення до інтеграції, до приналежності чомусь більшому є колективним несвідомим. Проте тут дивовижне інше — зміна змісту колективного несвідомого в історії людства. Подібно до того, як країни та народи хотіли опинитися в імперіях до кінця ХХ століття, так само країни та народи світу до кінця ХХ століття захотіли опинитися поза імперіями.

Ще 1969 року вийшла відома праця Леслі Фідлера «Перетинайте кордони, засипайте рови», що містить настанову на інтеграцію. Проте вже до кінця ХХ століття світ починає фрагментуватися, і ця настанова перетворюється на свою протилежність: «Повертайте кордони, рийте рови» (сюжет із моєї книги «Момент філософії»).

Імперія виникає з принципової можливості отримати позитивно-синергетичну перевагу від об’єднання ресурсів, інфраструктур і сил при поширенні на певну територію їх наявності певних спільних норм цілепокладання, освіти, безпеки та єдиних стандартів життя.

Проте щойно зміст цих ресурсів, інфраструктур і сил змінюється таким чином, що більше не може давати позитивно-синергетичну перевагу, імперії руйнуються. У цьому сенсі імперська політика та політика фрагментації є онтологічними настановами, що накладаються на будь-яку ідеологію. Комуністична ідеологія аж ніяк не заважала існувати радянській імперській Росії та її радянським же колоніям. Більше того, комуністична ідеологія чудово поєднувалася з імперською політичною настановою.

Настанови політичного мислення мають більшу важливість для розуміння та оцінки практичної політики, ніж будь-які політичні ідеї, концепції та теорії. Не існує такої теорії та концепції, яку не можна було б у практичній політиці поєднати з протилежною їй мисленнєвою настановою.

Марксистська теорія комунізму, тобто теорія суспільної власності, диктатури пролетаріату та єдності-дружби із соціалістичними країнами, аж ніяк не завадила в практичній політиці СРСР мати настанови на збагачення окремих діячів ЦК КПРС, здійснювати настанову на домінування в політиці партійної номенклатури й у відносинах з іншими соціалістичними країнами проводити політику обмеженого суверенітету.

І, навпаки, політична настанова на опортунізм або на особисту вигоду не заважає державним політикам дбати про актуальні інтереси своєї держави, хоча, звісно, у стратегічному плані опортуністичні політики рідко бувають успішними.

Настанови політичного мислення: рівновага та нерівновага

Настанови політичного мислення в метафізичному плані розрізняються на рівноважні та нерівноважні.

Підтримання рівноваги є настановою мудрої політики для суспільства, яке перебуває в стані розвитку. Ця настанова вимагає величезних зусиль на створення стримувань і противаг та громадянського миру всередині політичної системи суспільства. Ця настанова також імпліцитно містить настанову на еволюційне оновлення.

Проте в стані кризи та війни, коли накопичуються в суспільстві суперечності, підтримання рівноваги як мисленнєва настанова політики не працює. Тут потрібна настанова на нерівновагу революційного оновлення.

Настанови політичного мислення в екзистенційно-онтологічному плані розрізняються на індивідуальні (політика служить особистості чи його групі — настанова на елітаризм) та колективні (політика служить усьому суспільству — настанова на солідаризм). Дослідженню цього розрізнення присвячена праця «Протистояння еліти та громади в Україні».

У загальному вигляді ці настанови мають відомий моральний зміст: елітаризм є зрештою здирництвом, а солідаризм є зрештою шляхетністю. Це досліджено мною в праці «Республіка благородних та глитаїв».

Колективна настанова частково збігається з настановою на рівновагу.

Індивідуальна настанова частково збігається з настановою на нерівновагу (створюй нерівноваги та владарюй).

У праці «Що таке Майдан» традиційну максиму римського сенату «поділяй і владарюй» було сформульовано мною в більш загальному вигляді — «створюй нерівноваги та владарюй». Цей більш загальний вигляд дає змогу поширити максиму не лише на суспільні відносини, а й на об’єктивні умови політики.

Настанови на нерівновагу розрізняються так: нерівновага вигоди (особистої вигоди політика чи суспільної групи), нерівновага архаїзації, нерівновага деконструкції або хаосу, нерівновага революційного оновлення.

Рівноважне мислення нетранзитологічне. І лише нерівноважне мислення транзитологічне в напрямі індивідуальної (групової) вигоди, архаїзації, хаосу або оновлення.

Основні політичні теорії: настанови мислення всередині концепцій

У цьому сенсі необхідно подивитися на основні концепції політики не з погляду політичних ідей, а з погляду настанов політичного мислення.

Найчіткіше й послідовно політика рівноваги реалізована в конфуціанстві як не лише релігійному, а й політичному вченні. Рівновага та рівноважна зміна через принципи справедливості та гармонії є основою конфуціанської політики. У широкому сенсі до концепту конфуціанства також входить принцип «у-вей» (недіяння) з вчення Лао-цзи.

Підхід Платона-Арістотеля — рівновага суспільства як основа політики, спрямованість на помірність і поступовість (мудрість), спрямованість на колективність політики. Платон — «оберегти всіх громадян і за можливості зробити їх із гірших кращими». Арістотель — демократія є помірні звичаї та мораль, середній матеріальний стан, за влади середнього шару суспільства. Підхід Вебера (встановлення інституційних процедур для владного апарату, який забезпечує співвідношення інтересів суспільних груп) є технологічним варіантом підходу Платона-Арістотеля та почасти принципів конфуціанства.

Підхід Макіавеллі — просування власної волі правителя, спрямованість на силу й міць держави, яка є водночас силою та міццю самого правителя (воля й хитрість). В основі політичної поведінки лежать вигода та сила, коли заради благої (припустимо, спільної) мети можна знехтувати мораллю.

Підхід Маркса — зміна соціально-економічної та політичної сутності суспільства шляхом революції через здійснення волі чисельно домінуючої суспільної групи (класу) або просування так чи інакше оформленої концептуальним чином волі всього суспільства (раціональний лівий проєкт). Це перетворення можливе за рахунок встановлення влади цієї суспільної групи (класу) над іншими суспільними групами. Неомарксизм (Габермас) намагається подолати цей недолік політичних настанов класового домінування марксизму за рахунок теорії комунікативізму та концепції деліберативного процесу як концептуального оформлення настанови на рівновагу в політиці.

Підхід Маркса є комбінацією настанови на специфічну колективну політику (політику класу) та настанови на нерівновагу революційного оновлення. Тому лівий підхід у політиці — єдиний, який містить настанову на радикальність змін. Проблема підходу Маркса полягає в тому, що прогресивний клас, який посів позицію влади, дуже швидко віддає владу в руки свого авангарду, що має власні опортуністичні цілі, а сам при зміні технологічної епохи (від індустріального до постіндустріального суспільства) втрачає свій прогресивний характер.

Підхід Христа — інтелектуальна цивілізаційного рівня політика, смислове управління через пропозицію настанов, смислів, заповідей, норм, правил (уява та рефлексія). Ми не можемо визначати позитивні соціальні настанови для суспільних відносин через їхню складність, але ми можемо встановити моральні обмеження для граничних ситуацій, що виникають усередині цих суспільних відносин. Політика Христа є спробою поєднання настанови на рівновагу та настанови на еволюційне оновлення. У цьому сенсі мораль у політиці — це лімітологія політичного мислення.

Підхід конфуціанства та Платона-Арістотеля є стратегічним підходом у політиці, що трапляється рідко. Підхід Маркса та Христа — це різні рівні цивілізаційного бачення. Підхід Маркса політичний, тобто стосується все ще політики. Підхід Христа є вже надполітичним, хоча й може бути політизований. Підхід Макіавеллі по суті є політиканством — створення політичних нерівноваг у суспільстві задля приватної вигоди.

Настанови політичного мислення щодо суб’єктності

Українська політика є хорошим полігоном для виявлення трьох (тобто трихотомічних) розрізнюваних настанов активності або суб’єктності в політиці: субмісивність, домінантність і субдомінантність.

Таке розрізнення має структуралістський характер, тобто це структуралістика політики. Цю відмінність досліджено мною в праці «Три типи політики в Україні».

Процитуємо це розрізнення:

«Субмісивна політика означає, що основною орієнтацією політики є підпорядкування в ситуації приниження, коли жодне колективне рішення не може бути ухвалено чесно та з гідністю, коли політики прямо брешуть громаді, коли для ухвалення принизливих рішень вигадуються особливі аргументи, або приховують факт приниження, або пояснюють його якимись іншими менш значущими вигодами, або, нарешті, неможливістю протистояти приниженню.

Тому субмісивна політика пов’язана з тим, що такий політик намагається отримати від обслуговування колоніального підпорядкування власну (індивідуальну, клановую, регіональну) вигоду…

Субдомінантна політика означає політику добровільного підпорядкування, яке дає змогу зберегти позірну гідність. Не зовсім гідність, а лише те, що може виглядати як гідність. Тобто США та ЄС чинять тиск на Україну, але не дуже, швидше намагаються переконати. США та ЄС не вимагають (поки) явних економічних преференцій, хоча вже виставили нам явні відсотки ВВП, які Парламент погодився проголосувати як оплату за їхні кредити. США та ЄС не диктують нам умови здачі частин територій, а гарно це подають як нами самими ж підготовлений успіх «мінських домовленостей».

На відміну від субмісивного політика, який не здатний і не хоче солідарності з громадою, субдомінантний політик здатний до солідаризації із суспільством, але це обмежена солідаризація — доки позиція зовнішнього управління не скаже «стоп, не так».

У цьому сенсі субмісивні політики та субдомінантні політики відрізняються за своєю психологією…

Домінантність у політиці виникає в першому наближенні як реакція незгоди, протесту або спроба отримати реванш за всі роки приниження чи добровільного підпорядкування…

Домінантний політик — це результат рефлексії власного досвіду опору та поразок у субдомінантному стані, у яких політик вистояв і здобув мотивації самостійних і незалежних дій…»

Домінантний політик є амбівалентною сутністю. З одного боку, він може домінантно працювати на суспільство, а, з другого боку, він може домінантно працювати на себе. Тому існують у політиці свої та чужі вигода, архаїзація, хаос, оновлення. Фільм «Картковий будинок» є відмінною ілюстрацією цього на перший погляд парадоксу — лише політик, який уміє переслідувати власну вигоду, може переслідувати вигоду своєї держави. Проте це парадокс лише на перший погляд, бо дійсність така, що політик, який переслідує свою вигоду, у змозі переслідувати лише актуальну вигоду своєї держави. Опортуністичний політик, що діє за інтересами, а не за набором принципів (ідеології), нездатний здійснювати жодні довгострокові стратегії.

Настанови політичного мислення щодо політичної взаємодії

Існують також настанови політичного мислення політиків щодо взаємодії з іншими політиками: договороздатність і опортунізм.

Договороздатність як поняття політики, хоча й трапляється в політичному дискурсі, не виділена в окремий зміст (такої статті немає у Вікіпедії). Договороздатність є здатність не стільки домовлятися, скільки діяти за договором. Інакше кажучи, договороздатність — це здатність завжди діяти за договором, а якщо старий договір не працює, то все одно діяти за цим договором, доки не буде укладено новий договір.

У цьому сенсі договороздатність є добровільно приймані обмеження інтерактивної (у межі — колективної) властивості.

Опортунізм є здатність політичної дії відповідно до вигоди, інтересу, а не принципу, де принциповим у політиці, як правило, є не якийсь ідеологічний принцип, а саме договір. Опортунізм є політична властивість дотримуватися принципів і договорів рівно доти, доки це вигідно. Опортуністів ніхто не любить, але саме вони часто перемагають у реальній політиці.

Договороздатність світової політики була критично досліджена мною в статті «Сутність світової війни XXI століття».

У праці ««Будапештська» гра України» показано, що існують так звані опортуністичні ситуації. Це ситуації протистояння цивілізацій, ситуації захисту національного суверенітету, ситуації застосування ядерної зброї. У цих ситуаціях договори або неможливі, або укладаються як опортуністичні договори.

Опортуністичний договір — це договір, який буде неминуче порушений, коли й якщо це знадобиться. Такий договір укладається з метою обману сторонами одна одної та/або для того, щоб виграти час.

Класичним опортуністичним договором був Пакт Молотова-Ріббентропа. У згаданій праці сказано: «Обидва партнери — СРСР і Німеччина — укладали угоду про взаємне ненапад, сподіваючись обдурити один одного, тобто мали намір порушити цю угоду відразу ж, як їм це знадобиться. Обидва партнери вже тоді планували напад один на одного, що документально підтверджує книга Суворова «Криголам». Обидва партнери хотіли максимально використати час до нападу для посилення власної військової потужності та для того, щоб устигнути окупувати якомога більше територій, які вони вважали зоною своїх інтересів.»

Подібним же опортуністичним договором є «Будапештський меморандум» України. Ніхто, крім України, не збирався виконувати цей договір.

Настанови політичного мислення в українській революції

У політичній практиці нинішнього часу (українська революція, російсько-українська війна) усе це проявляється особливо рельєфно.

Настанова архаїзації проявляється тоді, коли криза супроводжується неможливістю інтелектуальної діяльності та відповідно відсутністю пропозиції нових позитивних перспектив. Архаїзувальне мислення пов’язане зі спрямованістю на повернення до витоків певного стану суспільства, до його минулого владарювання та до екзистенційного переживання колишньої величі й гідності. Щоб архаїзувати суспільство, потрібно створити в ньому архаїчну рівновагу, що блокує будь-який розвиток, стимулює зупинку й повернення до «золотого часу».

Настанова на деконструкцію або хаос є настановою кризової політики. Вона може виступати або самостійно, або супроводжувати процес архаїзації. Експансіоністський характер настанови на архаїзацію вельми небезпечний.

Перший сучасний приклад — експансія архаїчного ісламського світу, який намагається нав’язувати свої архаїчні цінності решті світу, руйнуючи його шляхом множинного терору (настанови на деконструкцію та хаос).

Другий сучасний приклад — архаїзація Росії на рубежі XX–XXI століть вимагала деконструкції та створення хаосу по всьому периметру її колишніх колоній (радянських республік).

Тобто, щоб здійснити архаїзацію в певному суспільстві, необхідно хаотизувати інші суспільства, які справляють на нього інноваційний вплив. Лише в хаотизованому навколо світі архаїзація стає можливою.

У цьому сенсі настанова ж на революційне оновлення має бути переосмислена всередині уявлень про основні настанови політичного мислення.

Революція має бути не в інтересах певного середнього класу, нехай навіть домінуючого, а в інтересах усього суспільства. Відокремлення середнього класу неминуче призводить до елітаризму. Настанова на революційне оновлення має включати способи блокади настанов на нерівновагу вигоди (авторитаризм, олігархію, нацизм, диктат толерантності до сексменшин, споживацтво тощо).

Революція має здійснюватися виключно всередині настанови на домінантну політику. Будь-яка пасивізація — не лише субмісивна, а й субдомінантна політика призводить до того, що революція не зможе досягти цивілізаційного масштабу та/або її плодами скористаються інші.

Революціонізоване суспільство має розумітися не як актуальне, а як суспільство майбутнього, причому в максимально всебічному вигляді — як цивілізація, тобто зв’язне в історичному часі утворення, пронизане цілим набором макровідносин, що досліджуються в цивілізаційній антропології.

Настанова на революційне оновлення має включати способи блокади та культурного поховання всіх і всіляких явищ архаїзації, а також подолання деконструкції-хаосу ззовні.

Настанова на революцію має в своїй основі містити інтелектуалізм, стратегічність і футурологічність — лише така революція буде успішною.

У цьому сенсі революція має бути договороздатною лише щодо політиків-революціонерів. Щодо політиків-контрреволюціонерів має застосовуватися практика люстрації. Дізнатися, коли революцію завершено, можна лише за досягнення цілей революції — ось чому так важливе цільове осмислення всякої революції.

Реальна політика та політика як вона є

Нереволюційний час виводить усяке суспільство за межі гострого переживання концептуальних орієнтацій. І настає час так званої реальної політики.

Тут ми підходимо до ще одного важливого розрізнення, введеного в політологічний обіг Людвігом Августом фон Рохау після революції 1848 року в Німеччині — реальна політика. В історії в політичній практиці цей підхід застосовував Бісмарк. Реальній політиці протиставляється (за Рохау) ідеологічна політика.

Суть реальної політики у відмові від використання будь-якої ідеології як державної політики. У сучасному розумінні термін реальна політика набув ще одного, часто замовчуваного контексту. Відтоді, як ЗМІ створили й продовжують утримувати особливу медіареальність, реальна політика цілком успішно аргументується й виправдовується ідеологічно. Тому сучасна реальна політика — це також очищена від квазіідеологічного медіазмісту політика дійсних інтересів і константних (поза медіаманіпуляціями та політичним піаром) політичних дій.

Тому тут можна зробити ще одне розрізнення — «реальна політика» (політика дійсних інтересів, незалежних від актуальної ідеології) і «політика як вона є» (константна політика поза пропагандистським прикриттям). За змістом це те саме поняття, проте сформульоване в різних контекстах: у відбудові від ідеології — реальна політика, а у відбудові від маніпуляцій ЗМІ — політика як вона є.

Реальна політика є ресурсно орієнтованою політикою (за аналогією з ресурсно орієнтованою економікою Жака Фреско). Інакше кажучи, політика (чи економіка), яка не спрямована на створення нових реальностей і відповідних їм нових ресурсів, неминуче опиняється в полоні орієнтації на наявні ресурси.

У реальній політиці більш значущі ті інтереси, які забезпечені більшими інтелектуальними ресурсами, більшою військовою силою, більшими фінансами, більшими організаційними ресурсами та більшими демографічними ресурсами. При цьому ідеї в такій політиці не важливі.

Проте процес здійснення реальної політики одразу ж наштовхується на одне суттєве обмеження — реальна політика тим успішніша, чим універсальнішими й такими, що заслуговують на якнайширшу підтримку, є її мисленнєві настанови. Опортуністична реальна політика не є, по великому рахунку, реальною. Тобто саме в реальній політиці вперше виникає проблема «що таке реальність політики», і відповідно «якими є мисленнєві настанови міцної (довгострокової, надійної та перспективної) реальності політики».

Проте в контексті сучасного світу, що змінюється, реальна політика та політика як є втрачають своє значення, оскільки втрачає значення ідеологічна політика. І тут ми виходимо на важливе розрізнення з позиції власне ідеологічного характеру. З погляду сучасної політології відбулося розширення не лише горизонту концептуальних полів ідеології, а й способів і шляхів виробництва, обговорення, просування та реалізації самих ідей і концепцій.

Традиційна ідеологічна політика та нова політика

Якщо традиційні ідеології до ХХ століття мали лише три напрями — лібералізм, комунізм і фашизм (нацизм), — то квазіідеології, що народжуються на наших очах, мають інші характерні ознаки. Дугін О.Г. вважає, що має з’явитися четверта політична теорія. Проте, з моєї точки зору, з ідеологічності минулого політики не можна робити висновки про ідеологічний характер майбутнього політики.

Ці три традиційні ідеології є щоразу в політичній практиці довільним набором багатьох схожих мисленнєвих настанов. І саме через це дуже складно визначити, де закінчується одна ідеологія й починається інша. Тим більше це складно визначити, коли це визначення здійснюють не вчені, які схиляються до уточнення й розмежування ідей і понять, а самі політики, які цим нехтують.

Лібералізм і комунізм (і взагалі всяка ліва ідеологія) дуже схожі за своїми ідеями — їх розрізняють настанови щодо приватної власності та співвідношення індивідуальної свободи й колективної. Комунізм і фашизм теж дуже схожі за своїми ідеями, тільки якщо комунізм на вершину влади зводить клас, то фашизм на вершину влади зводить націю чи расу. Лібералізм і фашизм взагалі складно розрізнити, якщо особливо не відстежувати настанови щодо толерантності.

Ідеології розрізняються зовсім не ідеями, а саме мисленнєвими настановами. Не існує такої соціальної ідеї, якої будь-яка з ідеологій не змогла б прийняти, упровадивши туди свої мисленнєві настанови. У цьому сенсі ідеологічна політика в добре поінформованому й активно комунікуючому суспільстві втрачає своє значення.

Більше того, я ризикую стверджувати, що майбутнє неідеологічне в тому сенсі, в якому це традиційно розумілося. Майбутнє в політології має інший, відмінний від ідеологічного, характер. У цьому сенсі Дугін фундаментально неправий.

Давайте подивимося на незначущі в минулому ознаки політики, що на наших очах набувають принципового значення домінуючих політичних настанов.

Перша характерна ознака — інтелектуалізм (інтелектуальна політика) на противагу популізму в ЗМІ.

Друга характерна ознака — стратегічність (стратегічна політика) на противагу актуалізму (актуальності чи тактичності, тобто тактиці) реальної політики.

Третя характерна ознака — футурологічність (футурологічна політика на противагу архаїчній або прокрастинувальній (такій, що продовжує сьогодення) політиці).

Це не ідеології, це щось нове. Це напрями мислення (мислимості), які фундуються й транзитуються не деякими ідеями, а мисленнєвими настановами — відповідно на інтелектуалізм, на стратегування, на майбутнє.

Це деякі позитивні настанови політичного мислення. Тому новий тип політики можна називати не ідеологічною політикою, а настановною політикою.

Давайте коротко розглянемо згадані мисленнєві політичні настанови.

Інтелектуальна політика як квазіідеологія була сформульована мною в циклі праць «Інтелектуальна політика» в книзі з такою самою загальною назвою (Дацюк С. Інтелектуальна політика — Л.: Часопис «Ї», 2010, 468 с.).

«Інтелектуальна політика — не ідеологія, не система поглядів і не те, що можна знайти чи вивчити як метод. Інтелектуальна політика — це спосіб підходу до політики з погляду здійснення інтелектуального зусилля щоразу, коли ми намагаємося розв’язати яку-небудь проблему політики. Ми намагаємося розглядати політику не як мистецтво можливого, а як технологію принципово допустимого. Тобто інтелектуальне зусилля в політиці здійснюється не тоді, коли виникає проблема й іншого виходу просто немає, а завжди, щоразу, при ухваленні будь-якого рішення…»

Місце самої політики серед інших типів процесів перетворення показано в книзі Нікітіна-Чудновського (Нікітін В., Чудновський Ю. Основа іншого — К.: Оптима, 2011, 176 с. з іл., с. 56) у вигляді схеми, де ієрархічно задано рівні: ремонт, модернізація, реформи, політика, стратегування, інноватика, смислове управління. У праці «Інновації як основна проблема революції» до цієї схеми додається найвища позиція «пророк», що діє ірраціонально та спорадично.

У цій праці сказано таке:

«Рівень політики пов’язаний зі зіткненням усвідомлених групових інтересів і перспектив, де шляхом конфліктів періодично досягаються й руйнуються рівноваги в процесі неоднорідних змін. На цьому рівні саме й можливо проводити лише модернізацію та реформи. Проте рівень політики принципово нездатний до стратегування.

Для стратегування потрібна державницька еліта, яка мало бере участь у політичних іграх, будує стратегії цивілізаційного розвитку, під які просуває президентів, формує ті чи інші політичні партії для парламенту, створює ті чи інші судові системи та підтримує правовий режим справедливості в суспільстві…»

У цьому сенсі стратегічність є не що інше, як настанова на довгостроковість і перспективність непублічної державницької чи загальносвітової політики як окремий вимір, що створює такі згадувані тут контексти настанов — перспективна рівновага через актуальну нерівновагу, вища колективність (цивілізаційний рівень) і перспективна (на новому рівні узагальнення) солідарність, довгострокову елітарну договороздатність, граничну домінантність, відсутність прямих зіткнень із реальною політикою та ідеологічною політикою через проштовхування позитивних політичних настанов, які ніби мало ким із ненастановних політиків сприймаються як ворожі. Саме стратегічні настанови політики виходять уже за межі політики — на тонку грань між політикою та цивілізаційним конструюванням.

Стратегування у своїх ідеях і політичних настановах було детально досліджено в моєму циклі з 10 статей «Популярно про стратегію та стратегування».

Футурологічність як особлива настанова політики описана в праці «Загальна теорія роботи з майбутнім».

«Майбутнє з’являється в особливій футуропозиції як реалізована на підставі візіоністики та футуродискурсу й постійно коригована в них футуропрактика, яка неминуче породжує футурошок.

Футуропозиція — це орієнтація на розрив із сьогоденням в ім’я майбутнього.

Футуропозицію дуже складно зайняти й не менш складно утримати.

Футуропозиція вперше виникає в уявленнях про майбутнє — візіоністика. Футуропозиція обговорюється особливими словами та їхніми в’язками — футуродискурс. Футуропозиція здійснюється особливими діями — футуропрактика. У процесі футуропрактики неминуче виникає футурошок (Тоффлер)…

Футурополітика є особлива комунікативна практика роботи з майбутнім, де перспективна візіоністика сприймається як набір проблем у процесі їх перетворення на оперативну візіоністику. Процес футурополітики є процес формування оперативної візіоністики через меми, слогани, гасла тощо.»

З футурологічністю також пов’язана політична настанова на інше (інкогнітологічна політика). Інкогнітологічність політики є широким контекстом пошуку змісту «іншого», але суто формально вона також пов’язана з появою космополітики, геліосної політики (політики в масштабах Сонячної Системи), екстраверсумної політики (щодо неземних цивілізацій, що мають як земне (наприклад, марсаїнська), так і неземне (прибульці) походження).

Власне всі ці позитивні настанови політичного мислення, що актуалізувалися останнім часом, — інтелектуальність, стратегічність, футурологічність (інкогнітологічність) — є взаємопов’язаними. Проте якщо раніше процес розробки ідеології, просування її та здійснення вимагав структурного відокремлення політичного суб’єкта у вигляді партії, що призводило в підсумку до відчуження самої партії як від цілей теорії, так і від своєї суспільної підтримки, то сьогодні внаслідок масштабного розвитку засобів комунікації розробка, просування й упровадження політичних змістів не потребує партійного відокремлення. Навіть парламентські партії живі досі лише тому, що перехід на електронну демократію блокується тими, хто має владу й багатство.

Давайте подивимося на принципово нові мисленнєві настанови політики.

Мережевізація політики (нова мисленнєва настанова), як слушно вважає Тарас Плахтій, призведе також до знищення партій, братств, орденів та інших ієрархічно організованих груп впливу в політиці в найближчому майбутньому. Це буде пов’язано з принципово іншими настановами політичного мислення.

У цьому сенсі перспективними політичними настановами можна вважати настанови на мережевізацію, освоєння віртуальних просторів, появу інтегративного геліосного (замість глобального) і навіть екстраверсумного (позасвітового) контексту в політиці. Ідеться про появу політики єдиного людства, щодо якої всяка національна політика починає оцінюватися з позиції цієї настанови — на об’єднання людства.

Ера ідеологічної політики, так само як і можливість безкарно продовжувати опортуністичну реальну політику, закінчена. Світ перебуває на порозі знищення звичних нам владних відносин, персоніфікованих у людях і політичних партіях.

Політичне мислення змінюється, як змінюється й сама політика.

Настає ера мережевої політики з її новими позитивними настановами, що динамічно продукує, обговорює та реалізує ідеї, концепції й теорії, уникаючи їх відокремлення в ідеології для використання та попутного паразитування на них окремих політиків і політичних партій.