Плагіат як ознака суспільної деградації

 Проблема нездатності владної верхівки до реформ актуалізує питання про причину.

А причина на диво банальна: переважання особистих і корпоративних інтересів над суспільними. Тому зараз ми перебуваємо в «чортовому колесі» розширеного відтворення занепаду, який відчуваємо на власних долях і гаманцях.

Ланцюгова реакція занепаду відбувається в кожній сфері життя суспільства: від сировинних до високотехнологічних галузей промисловості, від охорони здоров’я до освіти й науки, у сфері послуг. Хабарі, корупція, плагіат є способами руйнування/використання спільного заради отримання власної вигоди. Якщо українці вже нарешті розібралися, що хабарі та корупція — це погано, хоча ще не відмовилися їх практикувати, то з плагіатом/списуванням поки що ситуація невтішна.

Так, за результатами проєкту «Академічна культура українського студентства: основні чинники формування та розвитку», «90% студентів використовують у власній навчальній діяльності плагіат», тобто привласнюють результати роботи інших людей, видаючи їх за власні, щоб отримати оцінку, а далі — стипендію й диплом. Як наслідок — низький рівень кваліфікації фахівців, хронічний дефіцит професіоналів, заміщення та витіснення кваліфікованих кадрів псевдофахівцями, стагнація ринку праці, недофінансування науки, зокрема НАН України, у якій працюють, можливо, останні з «інтелектуальних могікан». Наприклад, через зменшення фінансування більшість учених НАНУ працюють на 0,75 чи 0,5 ставки.

Системний плагіат призводить до втрати здатності пізнавати світ, оскільки пошукова модель поведінки замінюється її імітацією. Поширення й укорінення плагіату підриває творчий потенціал суспільства — його здатність до позитивних змін. По великому рахунку, боротьба з плагіатом є однією з умов збереження інтелектуального та суспільного капіталів, забезпечення модернізації України.

Хто і як протидіє плагіату?

Інституційними гравцями, які покликані встановлювати для запобігання плагіату правила й контролювати їх дотримання, зокрема у сфері вищої освіти, є Міністерство освіти і науки України, Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), ректори, головні редактори наукових видань, колегіальні органи — спеціалізовані вчені ради, вчені ради вишів. Не можна виключати з цього переліку й колективи кафедр, кожного викладача вишу, які несуть не лише репутаційну, а й правову відповідальність за свідомо сфальсифікований експертний висновок, підпис під науковою роботою.

Діяти в межах, відповідно до духу й букви закону — ось що мають робити ці суб’єкти. Але, як показав сумнозвісний «Кириленкогейт», вони бездіють і навіть протидіють закону, чому сприяють прогалини в нормативних актах.

Так, відповідно до пункту 41 Порядку присудження наукових ступенів (№567 від 24 липня 2013 р.), позбавити особу наукового ступеня можна лише на підставі рішення тієї спецради, яка присудила ступінь.

Факт позбавлення ступеня є підставою для застосування покарання до спецради та її членів. Очевидно, що спецрадам невигідно визнавати свої помилки через конфлікт інтересів. Міністерство як контролюючий орган могло б змінити ситуацію, проте воліє відсторонено спостерігати, не порушуючи статус-кво вигодонабувачів-імітаторів і злодіїв від науки. Це вимагало б безпрецедентних заходів з перевірки наукових праць близько 120 тис. носіїв наукових ступенів, діяльності 967 спеціалізованих вчених рад і 2270 наукових фахових та електронних видань. За приблизними розрахунками, якщо плагіатори становлять 15% від кількості осіб із науковими ступенями, то щороку їм на доплати з держбюджету витрачається близько 300 млн грн. Якраз стільки, скільки не вистачає, наприклад, на нинішнє фінансування НАНУ.

Можна навіть пофантазувати, куди слід було б спрямувати кошти, якби плагіаторів позбавили наукових ступенів і вчених звань, та ще й зобов’язали компенсувати з власної кишені отримані доплати.

За ці кошти можна, наприклад, поліпшити матеріально-технічний стан вишів, підвищити зарплати викладачам, фінансування вивчення іноземних мов, відряджень на конференції. Зробити багато суспільно корисного, на що коштів сьогодні не вистачає, оскільки вони йдуть, зокрема, на доплати псевдовченим. Вина за неефективне та нецільове витрачання коштів бюджету повністю лежить (згідно з параграфом 18 пункту 10 Положення про Міністерство освіти і науки України, №630 від 16 жовтня 2014 р.) на міністрові освіти і науки. За післяреволюційний період на підставі виявлених фактів плагіату було позбавлено наукових ступенів п’ятьох осіб, що зовсім не відповідає глибині проблеми. Найрезонанснішими стали «справа Артамонової» та «справа Євдокимової».

«Справа Артамонової» набула гучного розголосу завдяки об’єднанню зусиль учених різних країн і висококваліфікованому супроводу в суді, що встановив вину плагіаторки. Так, завдяки судовій експертизі робіт І. Артамонової на предмет плагіату, яку провів Науково-дослідний центр судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України, було встановлено масові текстові запозичення, що є в окремих фрагментах 100-відсотковим плагіатом. Саме це стало одним із ключових чинників, що дозволив МОН затвердити рішення про позбавлення І. Артамонової наукового ступеня доктора наук. «Справа Артамонової» стала кейсом, з якого слід починати вивчення методів протидії академічній непорядності в Україні.

Вона показала, що, по-перше, треба публічно обговорювати проблему плагіату в конкретній роботі конкретної особи й не боятися порушувати неписані правила корпоративної етики «збереження обличчя». Хоча, звісно, на цьому шляху не обійдеться без сильного корпоративного тиску та опору у вигляді емоційної агресії, маніпулювання поняттями етики, спроб очорнити тих, хто вголос заявив про інтелектуальну крадіжку. Це, наприклад, продемонстрували дії А. Холода — доктора філологічних наук, професора, на той час завідувача кафедри масової комунікації Київського міжнародного університету. На його експертні висновки посилалося керівництво Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, ВАК України, коли намагалося завуалювати плагіат у дисертаційних матеріалах Артамонової.

По-друге, необхідно за можливості наполегливіше, системно й послідовно викривати в ЗМІ факти плагіату. Як це робили наші російські колеги, коли боролися з МОН Табачника, урядом Януковича, керівництвом вишів України, зокрема КНУ ім. Тараса Шевченка, Донецького національного університету, Сумського державного університету, Класичного приватного університету (м. Запоріжжя), які свідомо й наполегливо покривали плагіат І. Артамонової. І до того ж керівники Класичного приватного університету, Сумського державного університету витрачали в судах кошти платників податків, своїх колективів на те, щоб відстояти право плагіаторки на соціально легітимне життя.

По-третє, слід доводити справу до логічного кінця. МОН позбавило Артамонову наукового ступеня, але люди, безпосередньо причетні до цього міжнародного скандалу, досі не притягнуті до відповідальності. Так, керівництво КНУ ім. Тараса Шевченка дозволило, всупереч чинному законодавству України, функціонувати спеціалізованій раді, у якій захищалася пані Артамонова, і яку, до речі, незмінно й досі очолює її науковий консультант пан Іванов. Не притягнуті до відповідальності й опоненти Артамонової, двоє з яких працюють в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. А на сайтах наукових видань досі можемо знайти статті з плагіатом. Ніхто з представників науково-методичної комісії із соціальних комунікацій, яку очолює директор Інституту журналістики В. Різун, не дав відповідної оцінки «науковій» діяльності І. Артамонової та позиції її захисників. Усе це дає їй (нині декану філологічного факультету ДонНУ на території «ДНР») підстави не визнавати себе позбавленою наукового ступеня й виправдовуватися нібито політичним тиском з боку «українських націоналістів». Це вона постійно підкреслює в численних інтерв’ю. Зрозуміло, що свідомій українській науково-просвітницькій спільноті доведеться докласти ще чимало зусиль, щоб нарешті поставити крапку в «справі Артамонової».

На відміну від «справи Артамонової», особливістю «справи Євдокимової» (див. детальніше) є об’єднання медичної наукової громадськості в особі Комісії з питань боротьби з лженаукою та фальсифікацією наукових досліджень президії Національної академії медичних наук проти кричущих фактів плагіату, які виявилися в повному запозиченні огляду літератури (тобто авторка сама не досліджувала джерела теми) та фальсифікації результатів, фотографій, графіків, висновків, що є чужими роботами. Крім того, нонсенсом є використання понять, отриманих шляхом машинного перекладу вкраденого тексту з російської мови. Так, у її «роботі» трапляються такі термінологічні перлини, як «геніальний ендометріоз» (замість «генітального») і «мімометрій» (замість «міометрію»). Особистим «винаходом» плагіаторки є такі поняття, як «тихорєцький імунітет», «тихорєцькі металопротеїнази» та «тихорєцькі структури». Лишається питання: а що ж у роботі пані Євдокимової оригінальне?

Якщо МОН і надалі проводитиме політику потурання плагіаторам, очевидно, слід розпочати політичний процес скасування доплат за наукові ступені. Оскільки, якщо неможливо встановити й відмежувати непорядних учених, виникає сумнів у доцільності витрачання коштів платників податків.

Панацеєю здавалася ідея створення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). Але, як слушно зазначають експерти, у його діяльність закладено колізію виконання функцій державного органу в поєднанні з консультаційно-дорадчими та представницькими. При цьому центральний орган державної влади в цій сфері — МОН — при виконанні окремих повноважень втрачає самостійність і відповідальність. Загалом, за наявної правової конструкції є загроза невиконання загальних повноважень як з боку МОН, так і НАЗЯВО. І, цілком імовірно, при запуску нового органу проблеми плагіату, ширше — якості освіти й академічної доброчесності, так і залишаться нерозв’язними. Більше того: вони загостряться внаслідок взаємопосилювальної дії інституційного та людського чинників. Особливо з огляду на результати виборів до НАЗЯВО, куди, крім люстрованих В. Бондаренка та Ю. Дудника, потрапили недоброчесні А. Волосовець і С. Вижва. З цього приводу громадська антиплагіатна ініціатива «Дисергейт» виступила з відкритою заявою про недовіру окремим членам НАЗЯВО. Відповіді поки не було.

Недоброчесність А. Волосовця пов’язана з плагіатуванням статей, підкупом експерта, який надав неправдивий висновок щодо самостійності й оригінальності роботи, втягуванням у плагіатну діяльність здобувачки С. Врублевської. Але наукова спільнота поставилася до цієї ситуації непримиренно. Так, у Запорізькому медичному університеті зняли публікації із запозиченнями із сайтів наукових видань, провели засідання ректорату, створили комісію для перевірки фактів, планують проведення розширеного засідання вченої ради. Співавторка А. Волосовця пані Врублевська звільнилася з університету. А у вересні в НМУ ім. О. Богомольця також заплановано публічний розгляд цього випадку на розширеному засіданні вченої ради.

С. Вижва особисто в плагіаті не помічений. Але він, перебуваючи на посаді проректора з наукової роботи КНУ ім. Тараса Шевченка, протягом п’яти років, попри численні звернення, «не бачив» плагіату в «справі Артамонової», не зміг (чи не захотів) організувати належну професійну перевірку її дисертаційних матеріалів на плагіат. А після рішення МОН позбавити фігурантку гучної справи ступеня так і не притягнув до відповідальності безпосередньо винних суб’єктів. Зрозуміло, що після такої публічної, демонстративно заявленої свідомо недоброчесної позиції пан Вижва не може бути членом НАЗЯВО.

Громадськість сумнівається й щодо інших членів НАЗЯВО, але ще необхідно отримати докази їхньої недоброчесності. Вирішити питання відсторонення дискредитованих осіб вдалося лише частково щодо люстрованих чиновників завдяки Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти» (№1415-VIII від 14.06.2016 р.), оскільки виведення недоброчесних осіб зі складу НАЗЯВО поки що неможливе через відсутність нормативного забезпечення.

Порятунком від плагіату вважається запровадження Національного репозитарію академічних текстів, розпорядження про створення якого 22 липня ц. р. ухвалив Кабмін. Але! Репозитарій міг би стати інформаційним джерелом оцінювання якості кваліфікаційних робіт і моніторингу реального стану системи присвоєння кваліфікації та присудження наукових ступенів в Україні. А від плагіату він не убезпечить, оскільки практикувати доброчесність — це справа освітньої та наукової спільноти. Так само як і запровадження антиплагіатного програмного забезпечення істотним чином не змінить ситуації на краще. Насамперед тому, що виявлення текстових запозичень без посилання на джерело — це виклик для професіоналізму, репутації та професійної етики вчених з оточення плагіатора: його наукового керівника, опонентів, співавторів публікацій, членів і голів спецрад, редакцій видань і рецензентів. Саме вони, як авторитети, орієнтуючись у полі наукових ідей і в корпусі текстів зі спеціальності, мають чітко впізнавати ймовірні об’єкти запозичень. Бо інакше ставиться під сумнів їхня професійна кваліфікація та порядність. Тому зведення боротьби з плагіатом до риторики про встановлення антиплагіатного програмного забезпечення й використання репозитарію знімає відповідальність із членів науково-освітньої спільноти.

Безвідповідальність — вкорінений стиль державного управління. Інакше як безвідповідальністю не можна пояснити нехтування суспільними інтересами, яке продемонстрували під час голосування питання про «справу Кириленка» члени атестаційної колегії МОН і керівники міністерства, що проігнорували факти конфлікту інтересів, фальсифікації публікацій; довідки про впровадження; порушення правил оприлюднення результатів дослідження тощо. Як можна довіряти відповідальним особам — міністрові, ректорам, голові департаменту атестації кадрів МОН та його заступниці, — якщо вони подають приклад подвійного застосування закону: виходить, Є. Кириленку можна красти чужу працю й пропагувати псевдонауку, а іншим — ні? Як можна ставитися до ініціатив чиновників змінити нормативну базу, якщо МОН не збирається її застосовувати?

Марно сподіватися, що МОН, НАЗЯВО, ректори з адміністративними кланами покладуть край плагіату, якщо вони не здатні адекватно відреагувати на проблему, подавати приклад вчинками. На жаль, серед керівників освіти й науки немає лідерів, здатних на вчинки.

Лідерство — ключ до модернізації?

Єдиним реальним захисником суспільних інтересів є громадянське суспільство. Саме його представники стали лідерами змін. Вони вкладають власні ресурси, інтелект, зусилля для створення альтернативної дійсності на принципах розвитку й таким чином протистоять системному руйнуванню.

Є надія, що завдяки своїй активності вони зможуть позитивно вплинути на соціальну структуру. Прикладами лідерських проєктів в освіті та науці є: Prometheus, «Моя наука», «Дні науки», VoxUkraine, «Ukrainian Scientists Worldwide — Українські вчені у світі», CEDOS, EdCamp Ukraine, експериментальна школа «Афіна», Ініціатива РПР-освіта, Спілка дослідників вищої освіти, «Наукові пікніки».

Лідерам цих проєктів притаманне фокусування на творенні. На боротьбу з негативними проявами існуючої системи спрямовані такі проєкти, як «Чисті виші» (антикорупційний проєкт студентства), антиплагіатна ініціатива «Дисергейт», незалежна профспілка «Трудова солідарність» та ін.

Солідарність, довіра, співпраця — цінності, які сповідують члени названих ініціатив. Але без належного виконання своїх повноважень органами державної влади марно розраховувати на масштабування позитивних зрушень, ініційованих громадянським суспільством. Лише просування лідерів на керівні посади державних установ і організацій різних форм власності та утворення феномену колективного лідерства, імовірно, створить умови для запуску модернізації.